2. Теоретичні концепції кредиту

Кредит, як і гроші, є однією з найдавніших економічних категорій. Кредитні відносини охоплюють широкі верстви населення, всі соціальні групи, зумовлюючи між ними гострі суперечності та прискорюючи розвиток суспільного виробництва. Тому явище кредиту завжди привертало до себе увагу мислителів і вчених. Наукове дослідження кредиту розпочалося в епоху капіталізму, особливо на його вищій, монополістичній стадії розвитку.

На перших етапах розвитку теорії кредиту економічна думка була сконцентрована на дослідженні самого поняття кредиту, виходячи з моральних чи етичних міркувань. Зокрема, наприкінці XVIII–протягом XIX ст. у західноєвропейській та російській економічній літературі досить поширеним було трактування кредиту як довіри, яку виявляє кредитор до свого боржника. Були спроби визначити кредит також як мінову операцію, що складається з двох розділених у часі частин: передання цінностей та їх повернення або як тимчасове користування боржником цінностями кредитора. Лише після того, як дослідження кредиту стало здійснюватися через пізнання механізму його зв’язку з суспільним виробництвом, відкрився шлях до формування наукової теорії кредиту. Кредит став розглядатися як об’єктивне явище, якому властива вартісна суть, та як специфічна форма суспільних відносин.

Проте до цього часу не знайдено однозначного вирішення основних проблем теорії кредиту, передусім визначення його ролі в процесі відтворення. За цим критерієм у світовій економічній думці чітко визначилися дві концепції: натуралістична та капіталотворча.

Натуралістична теорія кредиту формувалася в епоху домонополістичного капіталізму, якій були притаманні певні особливості: акціонерна форма організації ще не була розвинута; такі важливі елементи капіталістичної системи господарювання, як позичковий і фіктивний капітал, знаходилися на початковій стадії розвитку; суперечності капіталізму не одержали чіткого виразу в циклічному характері розвитку суспільного виробництва, що не давало можливості спостерігати відносну самостійність руху позичкового капіталу порівняно з товарним, відносну незалежність норми позичкового процента від норми прибутку; сферу обігу обслуговували переважно повноцінні (“натуральні”) гроші – золоті монети та розмінні банкноти.

З огляду на зазначене дослідники кредитних відносин концентрували свою увагу на натурально-речовій формі руху вартості в процесі відтворення, тому й об’єкт кредиту зводили передусім до матеріальних благ, а мету і роль кредитних відносин – до перерозподілу благ у процесі відтворення.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. С. Мілль. Перерозподільчий компонент цієї теорії сприйняв К. Маркс. Погляди на кредит класиків політекономії розвивали такі відомі економісти, як Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та ін.

В найбільш загальному вигляді суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:

- об’єктом кредиту визнається тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

- кредит – це форма руху матеріальних благ, а його роль зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;

- позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;

- банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позички;

- пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту, вони доводили, що сам кредит не може створювати реального капіталу, який виникає лише в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку.

Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовлені тим, що до кінця не була з’ясована різниця між позичковим і реальним капіталом. По суті ці поняття ототожнювалися. До того ж орієнтація на товарний капітал призводила до недооцінки ролі кредиту і банків в економічному житті суспільства.

Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі кредиту мав не лише теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику тієї доби. Зокрема, він лежав в основі так званої грошової школи, представники якої всіляко відстоювали акт Р. Піля (1844 р.), що обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Базовою для цієї позиції була ідея про те, що позичковий капітал є дзеркальним відображенням реального капіталу.

У міру заміни повноцінних грошей кредитними засобами обігу, зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробництва, використання їх у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для подальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали у суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями – експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі капіталотворчої теорії кредиту, основними положеннями якої є те, що:

- кредит у своєму русі незалежний від процесів відтворення;

- кредит, як і гроші, безпосередньо є капіталом, багатством, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

- банки – не посередники в кредиті, а “фабрики кредиту”, творці капіталу. Тому їх активні операції є первинними порівняно з пасивними.

Першим ідеї капіталотворчої теорії сформулював англійський економіст XVIII ст. Джон Ло. Вчений висловлював ідею про незалежність кредиту від процесу відтворення та його визначальну роль в економіці. Поняття кредиту пов’язувалося з грошима і багатством. У пошуках джерел зростання національного багатства він пропонував випуск кредитних грошей для створення нових підприємств шляхом залучення в сферу виробництва незайнятих робітників, необроблюваних земель, вільних природних ресурсів. Він вважав, що для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску не розмінних на золото грошових знаків. На думку Дж. Ло, емісія грошей дозволить у короткий строк збагатити державу, зробити її квітучою. Своїми планами Ло зацікавив керівні кола Франції, і йому дозволили створити емісійний банк. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінилися, а банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії та зміцнило позиції прихильників натуралістичної.

Проте з розвитком кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особливо цьому сприяв у другій половині ХІХ ст. англійський економіст Генрі Маклеод. На відміну від Ло, він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є продуктивним капіталом, оскільки дає прибуток у вигляді процента. Розглядаючи банки як “фабрики кредиту”, Г. Маклеод вважав їх і творцями капіталу. На його думку, вирішальна роль у діяльності банків належить активним операціям: через депозитну чи готівкову емісію банки можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються депозити.

Проте Г. Маклеод, завдячуючи певною мірою і невдалому експерименту Дж. Ло з емісійним банком, розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним, і навіть ставив завдання знайти межі “розумного” збільшення обсягів кредиту. Все це стало не лише помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії, а й сприяло зближенню останньої з натуралістичною теорією.

В епоху імперіалізму з’явилися нові передумови для подальшого розвитку капіталотворчої теорії кредиту. Насамперед – це посилення державно-монополістичного регулювання економіки і широке використання для цього механізму банківського кредиту. Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набувала експансіоністського характеру, у зв’язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу застосування постулатів капіталотворчої теорії до регулювання економіки були австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.

Ототожнюючи кредит з капіталом, Й. Шумпетер вважав кредит і банки вирішальними чинниками розвитку капіталістичного виробництва, здатними відвернути економічні кризи, інфляцію, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розробки кредитних методів економічного регулювання.

На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу пояснити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися при кредитуванні по контокоренту. В такій формі банки задовольняють потреби підприємств не лише в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже, і в капіталах. За контокорентним рахунком банк може в будь-який час надати підприємству додаткову купівельну спроможність, необхідну для залученню до свого обороту робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує посилення зв’язку банків з підприємствами, їх постійний контроль.

На цій основі А. Ган розробив рекомендації щодо широкого використання кредитної політики для підтримування високої економічної кон’юнктури. Змінюючи умови кредитування, форсуючи надання позик, банки можуть створити стільки “купівельної сили”, скільки необхідно для збільшення попиту, запобігання кризи надвиробництва, згладжування коливань економічного циклу. У зв’язку з цим А. Ган проголосив теоретичну можливість створення безкризового господарства.

Рекомендації А. Гана широко використовувалися у 20-ті роки минулого століття – в період глибоких економічних криз. Проте тривала гіперінфляція, що вразила Німеччину, дещо підірвала авторитет капіталотворчих рекомендацій. Гана навіть звинувачували у тому, що його теорія сприяла розкрученню інфляції. Під тиском цих звинувачень він навіть переглянув свої позиції. Зокрема, перестав вважати кредитну експансію єдиною умовою високої економічної кон’юнктури і став радити періодично проводити кредитну рестрикцію.

Слід зазначити, що усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кейнсіанського напряму, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії.

Сприйнявши основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею її використання в інтересах державного регулювання економіки, Дж. М. Кейнс вважав, що кризи і безробіття можна послабити втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси. Вважаючи за можливе збільшення грошової маси в обороті і позичкового капіталу посиленням кредитної експансії, вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже послаблення кризового спаду і зростання зайнятості, бачив опосередкованим, через ставку процента.

Установлена Кейнсом залежність зростання економічної активності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому підсумку – від кредитної експансії, базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Розуміючи, що капіталотворчі можливості кредиту і банків не безмежні, Кейнс радив поряд з кредитними інструментами використовувати фіскально-бюджетні заходи регулювання економіки.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту застосовують у своїх теоретичних побудовах представники неокейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії, увійшли в світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки.

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання свідчить про те, що у тривалій суперечці представників натуралістичної та капіталотворчої теорії жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки виявилися і посередниками, і “фабриками” грошового капіталу. Їх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоча здійснює самостійний рух, проте не може зовсім відірватися від реального капіталу, і його самостійність відносна. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається шляхом синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.