57.Істина і правда

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат

— істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою,

достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини

Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом

.Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом

відносної істини єправда(!)

Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне

сприйняття істини.

Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній

свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість.

Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає".

58. Поняття методу і методології. Метод (від грец.-шлях дослідження чи пізнання) - це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомі методи філософського пізнання: метафізика, діалектика, історизм, позитивізм, герменевтика, реконструкція, деконструкція. Діалектика- метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються гнучко, критично, послідовно з врахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей. Метафізика— метод, протилежний діалекціку, при якому об'єкти розглядаються:

•відособлено, як самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язаної) ;

•статично (ігнорується факт постійних змін,самору ху,розвитку);

•однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється уваги протиріччям,не

усвідомлюється їх єдність).

Історизм, принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається в часі. Припускає

розгляд об'єкта як системи, закономірностей його розвитку. Позитиві́зм— парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом. Герменевтика (від грец.ερµηνεύειν — тлумачити)— наука, що займається визначенням правил інтерпретації текстів.

Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи

організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності. Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння

дійсності. Метод– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких

пізнається предмет науки. Методика – це конкретизація методу. Наприклад, психологія має такі методологічні принципи: У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні об»єктивних умов виникнення та функціонування

об»активних проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у

філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід – передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації.

5.Індивідуалізація – передбачає розкриття своєрідності кожної особистості, притаманного їй індивідуального стилю та ін.

59.Основні форми наукового пізнання У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми(поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності І спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;

2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;

4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності.

Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема— це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми— це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. #к пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема— це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Усі форми наукового пізнання(ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) діалектично взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

60. Мова як засіб комунікації та пізнаня. Мова – система словесних знаків. Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання. Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання. У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється, У мові виділяють:

А) словниковий запас; Б) граматичну будову. А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення. Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими. 2. Мова як засіб спілкування та пізнання. Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фіксується, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, усвідомлено, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування свідомості).Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості (сприяє перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання, пам»ті, мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке

обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Функції мови

комунікативна функція (від лат. communicatio "спілкування") — функція

спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування

можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні

засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що

спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом —

звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки

можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де

пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі "діалоги"

дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському

спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової

мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою

назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були,

замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають

свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі

люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають

найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну

функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані

тексти.

мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки .

Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в

ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт

ст. Гумбольдт

назвав мову "органом, який творить думку".

Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що

найголовнішою функцією є комунікативна, інші — функція мислення. Обидві

ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися,

потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних

засобів.

Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні

від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією

їх. Так, з комунікативною функцією пов'язані такі конкретні функції:

фатична (від гр. phatos "розказане"), тобто контак-тоустановлювальна;

репрезентативна (від фр. representation "представництво") — функція

позначення світу речей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій;

експресивна (від лат. expressio "вираження") — функція самовираження,

створення образу мовця, автора; волюн-тативна (від лат. voluntas "воля")

— функція волевиявлення; прагматична (від гр. pragma "дія") — функція,

що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від гр.

aisthetikos "такий, що стосується чуттєвого сприйняття") — функція

вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від гр.

meta "після, за, між"; у сучасній термінології вживається для позначення

таких систем, які використовують для дослідження чи опису інших систем)

— функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної

наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від лат. cognitus

"знання, пізнання"), або гносеологічна (від гр. gnosis "знання,

пізнання"), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат. accumulatio

"нагромадження") функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає

навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає

всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків.

Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності

людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова

навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що,

наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи

броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову,

людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях

пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.

Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від

лат. referens "такий, що повідомляє"), пов'язані з обидвома головними.

Інформація спершу осмислюється (формується і формулюється), а відтак

передається.

Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних

поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У

кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому

сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.

Функції мови не можна сплутувати з функціями мовних одиниць (фонем,

морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й

у як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й

те, що в мові також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і

психологічними явищами. Що стосується біологічного аспекту мови, то

передусім необхідно назвати той факт, що людина має біологічну

схильність до оволодіння мовою. Деякі вчені навіть стверджують, що на

відміну від ви-сокоорганізованих тварин людина має мовний ген.

Відсутність в інших вищих приматів, у тому числі і в людиноподібних

мавп, мовного гена й зумовила непереборну еволюційну прірву між людиною

і твариною. Це стало серйозним контраргументом до еволюційної теорії Ч.

Дарвіна. Наявність біологічного аспекту мови підтверджується теорією

вроджених структур Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що дитина

народжується із закладеними в мозку певними мовними структурами, через

що, наприклад, дитині-китайцю буде значно легше засвоїти рідну мову,

ніж, скажімо, англійську.