44) Діяльність наукових та просвітніх товариств другої половини XIX ст.

Освітні товариства на Україні — громад. організації, які проводили культур.-осв. роботу серед населення України в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. Найпомітнішою була діяльність "Київського т-ва грамотності" (1882— 1907), "Київського т-ва сприяння початковій освіті" (1882—1918), "Харківського товариства грамотності" (1869), а на Зх. Україні — "Товариства наукових викладів імені Петра Могили", засн. 1907 у Львові, т-ва "Руська бесіда" на Буковині (1869—1918), т-в "Просвіти" (з поч. 20 ст. діяли й на тер. України, що була у складі Росії). О. т. організовували б-ки, читальні, клуби, недільні школи, видавали підручники, наук.-популярну л-ру, поширювали с.-г. знання, проводили публічні лекції, літ.-муз. вечори та ін. культур.-осв. заходи. Діяльність О. т. мала бурж.-ліберальний характер, а в кін. 19 — на поч. 20 ст., особливо в т-вах"Просвіти", посилився вплив бурж.-націоналістичних елементів. У 20— 30-х pp. численні т-ва "Просвіти" в Галичині і на Волині працювали під впливом комуністів, б-ки їх поповнювалися марксистською, в т. ч. й рад. літературою. О. т. на Україні часто зазнавали переслідувань з боку царизму, а на Зх. Україні — з боку австро-угор. і польс. урядів.

Після Великої Жовтн. соціалістич. революції деякі О. т. припинили діяльність, інші перебудували її відповідно до завдань Рад. влади. Виникли нові О. т. й установи: т-во "Геть неписьменність", т-во " Знання" Української PCP, клуби, палаци й будинки культури тощо. Див. також Київські освітні товариства.

45) Розвиток науки в Україні у XIX ст

На початку XIX ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і формування капіталістичних відносин. У зв'язку з цим, а отже, потребою в кадрах,царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту майже всім соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та духовенству, а й міщанам та селянам.

Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у проведенні наукових досліджень в Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї.

Розвитку науки в Україні сприяли численні наукові товариства, що виникли у 70-90-х роках: дослідників природи (у Харкові, Києві та Одесі), математичне (у Харкові), фізико-математичне (у Києві), історико-філологічні при Харківському, Новоросійському університетах, історичне Нестора-літописця, наукове ім. Т. Шевченка у Львові та ін.

Розвиток науки в Україні був тісно пов'язаний з вищими навчальними закладами, переважно з університетами. Тут формувалися наукові школи.

У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов, який створив загальну теорію стійкості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь. Один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії М. Рильчиков з 1880 по 1902 р. працював у Харкові.

Розвиток хімічної науки пов'язаний з ім'ям М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті, заклав основи нової наукової галузі — металотермії та підвалини нового напрямку — фізичної хімії.

Геологічна наука завдячує своїм розвитком діяльності К. Феофілактова, який заснував Київську школу геології.

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському університеті розгорнув видатний учений І. Мечников, який разом з М. Гамалією відкрив в Одесі першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію. У цьому ж університеті у 1871—1876 pp. засновник російської фізіологічної школи І. Сеченов очолював фізіологічну лабораторію.

До золотого фонду медицини увійшли праці талановитого київського хірурга Ю. Шимановського, основоположника гістофізіології Н. Хржонщевського, засновника вітчизняної експериментальної гігієни

Гостра ідейна боротьба супроводжувала розвиток гуманітарних наук. Ідеї розвитку економіки, науки, освіти, необхідності морального вдосконалення суспільства обстоювали Я. Ковельський, І. Котляревський, В. Каразін, П. Грабовський.

Історична наука збагатилася рядом творів М. Костомарова. З-під його пера вийшли книги "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руїна", "Мазепа", "Павло Полуботок" та ін.

Лазаревський видав свої дослідження історії Лівобережної України, В. Іконников — фундаментальну працю "Опыт русской историографии". Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

Незважаючи на жорстокі переслідування української мови, велику роботу щодо її дослідження, а також дослідження літератури і фольклору виконували П. Житецький, О. Потебня, М. Петров. Великий внесок у дослідження історії і теорії української літератури зробив Франко.

Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова, П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка та ін.