1. Виникнення теми (на цьому етапі появляється відчуття «спрямованої напруги», котре мобілізує творчі сили людини).

2. Аналіз ситуації, усвідомленість проблеми (основне завдання цієї стадії є створення цілісного образу ситуації).

3. Вирішення проблеми (етап мислительної діяльності в значній мірі неусвідомлений, хоча попередня свідома робота необхідна).

4. Виникнення ідеї вирішення – інсайт,

5. Виконавська стадія.

М.Вертгеймер доводив, що істинне мислення передбачає інсайт (осяяння) як схоплення цілого (інсайт охоплює проблемну ситуації цілісно), а тому має характеризуватися за допомогою спеціальних понять.

У свої роботах М.Вертгеймер критикує асоціативні і формально-логічні підходи до розуміння мислення.

Дослідження М.Вертгеймера виявили негативний вплив способу сприйняття структурних відношень між компонентами задачі на її продуктивне вирішення.

М.Вертгеймер підкреслював, що у дітей, що навчаються геометрії в школі на основі традиційних методів, дуже складно виробити продуктивний підхід до задач, ніж у тих, що взагалі не навчалися.

Результатом аналізу проблем творчості М.Вертгеймера був висновок про структурну спорідненість механізмів творчості в примітивних народів, дітей і великих учених.

М.Вертгеймер доказував, що творче мислення залежить від схем, у вигляді яких надані умови завдання чи проблемної ситуації. Хороша схема дає можливість подивитися на неї з різних точок зору, тобто дозволяють створити з образів, котрі входять в ситуацію, різні гештальти.

Процес створення різних гештальтів з набору постійних образів і є процесом творчості. При цьому чим більше різних значень отримує предмет, що включений у ці структури, тим більш високий рівень творчості продемонструє дитина.

Таке переконструювання легше проводити на образному, а не на вербальному матеріалі. Виходячи з цього М.Вертгеймер дійшов висновку про те, що ранній перехід до логічного мислення заважає розвиткові творчості в дітей.

М.Вертгеймер також вважав, що вправи вбивають творче мислення, так як при повторенні відбувається фіксація одного і того ж образу і дитина звикає розглядати речі тільки з однієї позиції.

Дослідження М.Вертгеймера були спрямовані на вивчення «візуального» мислення, що привело до відкриття закономірностей і стадій мислительної діяльності (наприклад, взаємозв’язок інтуїтивного і логічного в процесі продуктивного мислення, мають загальний характер).

Дані, що отримав у дослідженнях М.Вертгеймер, привели гештальтпсихологів до висновку про те, що провідним психічним процесом, особливо на початкових етапах онтогенезу, є сприйняття.

Основні психологічні здобутки М.Вертгеймера:

• Провідним психічним процесом, особливо на початкових етапах онтогенезу, є сприйняття.

• Свідомість утворена із цілісних елементів (гештальтів), які є первісними і не розкладаються на простіші сенсорні елементи.

• Відкриття закономірностей і стадій мислительної діяльності.

• Істинне мислення передбачає інсайт (осяяння) як схоплення цілого (інсайт охоплює проблемну ситуації цілісно).

• Виділив основні етапи процесу мислення (виникнення ідеї, усвідомленість проблеми, вирішення проблеми, осяяння, виконання).

• Структурна спорідненість механізмів творчості в примітивних народів, дітей і великих учених.

Такий самий підхід від схоплювання загальної ситуації до її диференціації відбувається і в інтелектуальному розвиткові доказував Вольфганг Келер (1887-1967) - німецький і американський психолог, один із засновників гештальтпсихології.

Автор творів "Дослідження інтелекту людиноподібних мавп" (1917), "Фізичні гештальти у спокої і стаціонарному стані" (1920), "Гештальтпсихологія" (1929).

Наукову діяльність В.Келер починав у Берлінському університеті, навчаючись у відомого психолога, одного із основоположників європейського функціоналізму К.Штумпфа.

Разом з психологічною В.Келер отримав фізико-математичну освіту, його вчителем був творець теорії квантів М.Планк, котрий привив В.Келеру не лише любов до фізики, але і переконання в тому, що будь-яка наука, в тому числі і психологія, має будуватися на об’єктивних основах.

Після зустрічі з М.Вертгеймером В.Келер став його прихильником і сподвижником у розробці основ нового психологічного напряму.

Працюючи на експериментальній станції над вивченням антропоїдів на острові Тенериф (Канарські острови), досліджував мислення людиноподібних мавп і дійшов висновку про неправильність біхевіористичного розуміння мислення тварин як розв’язування задач методом спроб і помилок.

Завдання, котрі давалися антропоїдам, були побудовані В.Келером таким чином, що виключали можливість піддослідним тварина для досягнення цілі мало знайти обхідні шляхи (не так як у біхевіоризмі).

Операції, котрі здійснювали мавпи для вирішення поставленої задачі, були названі двофазними (складалися з двох частин). У першій частині шимпанзе треба було за допомогою одної палиці отримати іншу, щоб вирішити проблему (наприклад, за допомогою короткої палиці, котра знаходилася в клітці, отримати довшу, що знаходилася за межами клітки).

У другій частині здобута палиця використовувалась для досягнення цілі, наприклад для отримання банана, що знаходився далеко від шимпанзе.

Успіх вирішення завдання залежав від здатності тварини побачити ситуації в цілому (тобто «гештальтувати» поле сприйняття) і побачити співвідношення між її елементами (тобто досягнути інсайту, раптово «побачити» спосіб вирішення).

Пояснюючи феномен інсайту, В.Келер доказував, що в цей момент, коли явища входять у іншу ситуацію, вони набувають нову функцію. З’єднання предметів у нових поєднаннях, що пов’язані з новими функціями, веде до утворення нового гештальту, усвідомлення котрого складає суть мислення.

В.Келер називав цей процес «переструктуруванням гештальта» і вважав, що таке переструктурування відбувається миттєво і не залежить від досвіду суб’єкту, але тільки від способу розположення предметів у полі зору. Саме це переструктурування і відбувається в момент інсайту.

Інтерпретуючи результати досліджень з позиції гештальтпсихології, В.Келер стверджував, що в процесі вирішення експериментальних завдань шимпанзе виявляли елементи інтелектуальної поведінки.

Дослідив, що при успішному вирішенні інтелектуального завдання у тварин відбувається цілісне сприйняття ситуації і перетворення в гештальт, який суттєво змінює характер пристосувальних реакцій.

В.Келер вивчав транспозицію - явище, основою якого є реакція організму на співвідношення розрізнених подразників. Сприймання зв’язків відбувається раптом, шляхом осяяння (інсайту). Пізніше К.Бюлер, котрий дійшов подібного висновку, назвав цей феномен «ага-переживанням», також підкреслював його раптовість і одномоментність.

Досліджував В.Келер і теоретичні проблеми: розробляв принцип ізоморфізму саморегульованих фізичних систем (фізичних гештальтів), намагався довести структурну подібність закономірностей психічного життя і фізико-хімічних процесів, що відбуваються в корі головного мозку, поширюючи поняття гештальту на головний мозок.

В.Келер вважав, що психічне знання слід формувати за зразком фізичного, тому що процеси у свідомості і організмі як матеріальній системі взаємопов’язані.

У праці «Фізичні гештальти в спокої і стаціонарному стані» (1920) В.Келер доказує положення про те, що фізичний світ так само, як і психічний, підпорядковується гештальтам.

В.Келер формулює положення про ізоморфності (відповідності) фізичних (чи електромагнітних) і фізіологічних процесів у мозку – психічним процесам, не позбавляючи його самостійної цінності.

Зовнішнім, фізичним гештальтам відповідають нейрофізіологічні, з котрими, в свою чергу, пов’язані психологічні образи і поняття.

Вивчення ізоморфізму привело В.Келера до відкриття нових законів сприйняття – значення (предметності сприйняття) і відносного сприйняття кольорів у парі (закон транспозиції), що викладені в книзі «Гештальпсихологія» (1929).

У американський період творчості (1935 – 1955) продовжив вивчення сприйняття (післядії структури) і досліджував особливості електрофізіологічних процесів у мозку, пов’язані із зоровим сприйманням.

Основні психологічні здобутки В.Келера:

• Здійснив відкриття "інсайту" (осяяння), розробляв проблеми сприймання, научіння та інтелектуальної поведінки тварин.

• Вирішення інтелектуального завдання у тварин ефективніше при цілісному сприйнятті ситуації і перетворення в гештальт, який суттєво змінює характер пристосувальних реакцій.

• Довів структурну подібність закономірностей психічного життя і фізико-хімічних процесів, що відбуваються в корі головного мозку, поширюючи поняття гештальту на головний мозок.

Курт Коффка (1886-1941) – німецький психолог, учень К.Штумфа, який спільно з М.Вертгеймером і В.Келером є засновником гештальтпсихології.

К.Кофка прагнув з’єднати генетичну психологію з гештальтпсихологією.

Праці К.Коффки присвячені практичним аспектам використання принципів гештальту при дослідження уваги, сприймання, навчання, розвитку психіки, соціальних взаємовідносин.

Один із перших серед гештальтпсихологів почав вивчати проблеми психічного розвитку дитини.

У роботі «Основи психічного розвитку» (1921) К.Коффка розглядає розвиток живих істот у філо- і онтогенезі як процес динамічного ускладнення примітивних форм поведінки, утворення все більш складних структур поведінки і встановлення співвідношень між цими структурами.

К.Коффка доказував, що від того, як сприймає дитина світ, залежить її поведінка і розуміння ситуації. Так як процес психічного розвитку, вважав К.Коффка, - це ріст і диференціація гештальтів.

Сприйняття і є провідною психічною функцією психічного розвитку тому, що визначає і спрямовує процес формування і трансформації гештальтів сприйняття світу.

Сам процес психічного розвитку, на думку К.Коффки, поділяється на два паралельних процеси – дозрівання і навчання.

У свої працях він підкреслював їх незалежність, доказуючи, що в процесі розвитку навчання може оперижати дозрівання, а може і відставати від нього, хоча частіше вони йдуть паралельно, створюючи ілюзію взаємозалежності.

Вивчаючи процес сприйняття, К.Коффка стверджував, що його основні властивості народжуються поступово, з визріванням гештальтів. Так з’являється константність і правильність сприйняття, а також його осмисленість.

Дослідження сприйняття в дітей, котрі проводилися в лабораторії К.Коффки, показали, що дитина народжується з набором смутних образів оточуючого світу. Поступово впродовж життя ці образи диференціюються і стають більш точними.

На основі експериментальних досліджень К.Коффка дійшов висновку про те, що в розвиткові сприйняття велику роль грає поєднання фігури і тла (фону), на якому демонструється предмет.

Так виник закон траспозиції, суть якого в тому, що люди сприймають не самі кольори, а їх співвідношення (наприклад, діти вибирали біль світлий відтінок).

Світ дитини первісно гештальтований, але структури мислення не розвинуті і не пов’язані одна з одною, але в процесі подальшого розвитку вступають у співвідношення.

Фундаментальна праця К.Коффки «Принципи гештальтпсихології» (1935) за своєю повнотою викладу є неперевершеною у висвітлені досягнень гештальтпсихології і детальному аналізі її основних проблем.

Основні психологічні здобутки К.Коффки:

• Сприйняття і є провідною психічною функцією психічного розвитку, визначає і спрямовує процес формування і трансформації гештальтів сприйняття світу.

• В розвиткові сприйняття велику роль грає поєднання фігури і тла (фону), на якому демонструється предмет.

• Навчання може оперижати дозрівання, а може і відставати від нього, хоча частіше вони йдуть паралельно, створюючи ілюзію взаємозалежності.

• Створив закон траспозиції, суть якого в тому, що люди сприймають не самі кольори, а їх співвідношення.

Динамічна теорія особистості і групи К.Левіна

Теорію, близьку до гештальтизму, але стосовно мотивів поведінки, а не до психічних образів (чуттєвих і розумових) розвивав відомий німецький і американський психолог Курт Левін (1890 - 1947), яку назвав "теорією поля".

К.Левін, поділяючи підходи гештальтпсихології, вивчав соціально-психологічні проблеми особистості, групової диференціації, типології стилю спілкування.

Працював у співробітництві з М.Вертгаймером, В.Келером, К.Коффкою. Близькість їх позицій повязна як із загальними поглядами на природу психічного, так і з спробами в якості об’єктивної основи експериментальної основи психології вибрати фізику.

К.Леві намагався внести в психологію точність і строгість експерименту, зробити психологію об’єктивною і експериментальною.

На відміну від свої колег, К.Левін сконцентрувався не на дослідженні когнітивних процесів, а на вивченні особистості. Свою теорію особистості К.Левін називав «теорією психологічного поля».

У роботах «Наміри, воля, потреби» (1926, «Динамічна теорія особистості» (1935), «Принципи топологічної психології» (1936), «Теорія поля в соціальній науці» (1951) К.К.Левін використав принципи гештальтпсихології для експериментального дослідження особистості, потреб, емоцій, волі.

К.Левін виходив з того, що особистість живе і розвивається в психологічному полі оточуючих її предметів, кожний з яких має певний заряд (валентність). Для кожної людини валентність має свій знак, хоча в той же час існують такі предмети, котрі для всіх мають однакову силу.

Поняття, про "поле"' було запозичено К.Левіном як і іншими гештальтистами, з фізики і використовувалося як аналог гештальта. К.Левін є автором роботи "Теорія поля і навчання" (1942).

Потреба в його теорії розглядалася як динамічний стан, що виникає в людини за здійснення якогось наміру, дії. "Потреба, - мотор людської поведінки".

К.Левін розрізняв два види потреб – біологічні і соціальні (квазіпотреби), які поділяються на:

а) істинні - потреба в праці, самоствердженні та ін.;

б) квазіпотреби - виникають у людини в даний момент, в даній ситуації, що є породженням динамічно зарядженої системи.

Під квазіпотребом (квазі – наче, як би) розуміється не біологічна потреба, а потреба виконати дію після того, як людина прийме для себе рішення, що цю дію треба виконувати.

Квазіпотреба – це заряджена система, енергія якої прагне до розрядки.

Переривання реалізації потреби блокує енергію, що залишилася, і ця «залишкова напруга» сприяє запам’ятовуванню того, що не вдалося реалізувати. Згодом це явище було названо ефектом незавершеної дії.

Перед початком експерименту К.Левін передбачав, що

1. Напружений стан виникає, коли суб’єкт отримує завдання для виконання.

2. Коли завдання виконано, напруга зникає.

3. Коли завдання не закінчено, збереження напруги підвищує ймовірність того, що воно зберігається в пам’яті суб’єкта.

Ефект незавершеної дії експериментально вивчався дипломницею К.Левіна, засновницею патопсихології – Б.Зейгарник.

Дослідження діяльності офіціанта показали, що він пам’ятає всі замовлення, але не може згадати, що замовляли ті, хто пішов, хоча процес їх обслуговування мав би (за законом асоціації) закріпити це в пам’яті.

Вивчення діяльності школярів також показали, що кількість перерваних задач приблизно вдвічі переважало кількість завершених задач.

Квазіпотреба виникає і реалізується в життєвому просторі. Життєвий простір – це сукупність існуючих і взаємопов’язаних факторів, що визначає поведінку індивіда в даний час.

Особистість і її психологічне оточення в життєвому просторі утворюють психологічне поле.

Аналіз поля припускає:

• розкриття структури можливих подій, що мають відношення до індивіда в даний момент;

• встановлення поля сил, що впливають на поведінку індивіда в кожний проміжок часу і в кожній сфері життєвого простору.

Вплив поля на людину визначається силою цього поля і

валентністю цих сил, що визначається знаком «+» чи «-», де «+» означає притягування, а «-» - відштовхування.

Поведінка людини – це результуючий вплив сил позитивної і

негативної валентності. Наприклад, поведінка дитини, що вирішила без дозволу з’їсти варення, буде визначатися взаємодією позитивної валентності («+» - бажання з’їсти смачненького) і негативною валентністю («-» - заборона батьків).

Вплив на особистість валентності рівної величини створює внутрішній конфлікт. Конфлікти бувають трьох типів, тобто можуть бути викликані:

1. Впливом двох рівних позитивних валентностей (наприклад,

бажання в один і той же час піти на концерт чи в театр);

2. Впливом двох рівних негативних валентностей (наприклад,

дитина не хоче іти в школу, але і не хоче іти в поліклініку).

3. Впливом «+» валентності і «-» валентності, що йде від

одного і того ж об’єкту (чи місця поля) і рівних по силі (наприклад, дівчина хоче йти не вечірку і, одночасно, не хоче, так як на ній зустріне неприємну людину).

Науку, що вивчає психологічне поле людської поведінки К.Левін

назвав топологією (топологія – наука, що вивчає просторові відношення між об’єктами).

Поведінка людини, що визначається в більшій мірі не квазіпотребами, а впливом поля, К.Левін назвав «польовим», яке часто спостерігається в суб’єктивно абсурдних ситуаціях (наприклад, вимушене очікування), а також у хворих з враженими лобовими ділянками кори великих півкуль.

У ситуації, коли спонукання до виконання задачі проходить, у людини наступає «психічне перенасичення» (проблема вивчалася Анітою Корстен). Щоб продовжити виконання задачі, треба зачерпнути енергію з іншої квазіпотреби, котра утворюється за зміни мотиву.

Піддослідному пропонувалося малювати однакові кружечки чи хрестики (наприклад, о х о х о х …). Через певний проміжок часу вони починали відчувати абсурдність своє роботи і зупинялися. На їх запитання: «Для чого я це так довго роблю?» - експериментатор відповідав: «Перевіряється ваша витримка». Піддослідні, як правило, продовжували роботу.

Задоволення квазіпотреби полягає в розрядці її динамічної напруги. Спосіб задоволення потреб у кожної людини має гнучкий характер через їхній різноманітний зміст.

Задоволення потреби може мати характер дії, що заміщає. Це залежить від ступеня напруженості системи (недосяжність мети приводить до символічного заміщення).

Типи заміщень:

а) еквівалентні заміщення - коли досягається реальна мета, але іншим шляхом;

б) заміщення pars pro toto - виконання діяльності йде, у напрямку першочергової мети, але зупиняється;

в) нереальні символічні рішення - людина за допомогою уяви робить ідентичну необхідному дію з досягненням мети.

К.Левін розрізняв внутрішню і зовнішню мету діяльності. При цьому ефективність заміщення пов'язана з досягненням саме внутрішньої мети.

Підкреслював зв'язок квазіпотреби з предметом. "Навколо нас існує світ предметів, що мають визначену валентність".

К.Левін запропонував говорити не окремо про суб'єкт і психологічне оточення, а про те, що включає і те й інше в "життєвому просторі" індивіда, у якому реалізація можливостей людини визначається як поведінка.

Діяльність детермінується тією цілісністю, до складу якої входять і особистість, і її психологічне оточення.

Ціль утворюється в людини на основі вибору завдань у наявному "предметному полі" (це поле представлене набором задач різної складності, що пред'являються випробуваному ззовні).

Тенденція до рішення задач виступає у якості засобів при досягненні внутрішніх цілей суб'єкта, пов'язаних з його досить високими домаганнями у відношенні результатів діяльності.

За вибором завдань стоїть особливий процес - утворення мети. Як механізм цілеутворення розглядається процес аналізу й оцінки завдань за параметрами валентності (цінності) і ймовірності успіху.

Висновки, отримані з таких експериментів К.Левіна:

1. Для кожного завдання існує ієрархія цілей, що визначається відношенням реальної й ідеальної цілі.

2. Для розрядки квазіпотреби вирішальним є, досягнення внутрішньої мети, а не об'єктивної мети завдання;

3. Зміни рівня домагань пов'язані з конфліктом між тенденцією наближатися до ідеальної мети і страхом перед невдачею, а не з фіксацією удачі чи невдачі.

Велику, увагу К.Левін приділяв проблемі "групових структур". Він вивчав типи лідерства (ліберальне, демократичне, авторитарне) і "групові атмосфери", що відповідають цим типам.

Внутрішньогрупові відносини розрізняв на:

а) неформальні - природно властиві групі (симпатія, антипатія, заступництво й ін.), яким належить провідна роль;

б) відносини конкретної діяльності, у яку включається група і, котрі лише накладаються на неформальні.

К.Левін розробив теорію «структурованості психологічного оточення". Суть її в наступному: оточення особистості має диференційовану структуру і розділяється на окремі сфери, що визначають емоційні і пізнавальні процеси.

Структура психологічного оточення, "переструктуровуєтся" при переході, наприклад, людини з одного вікового періоду в іншій.

Особистість, за К.Левіном, існує в "системі напруг". Вона переміщується в середовищі (життєвому просторі), одні середовища її притягають, інші - відштовхують.

Виходячи з цієї моделі, К.Левін разом з учнями провів велику кількість експериментів по вивченню динаміки мотивів.

На основі розроблених К.Левіном експериментальних методик, його учнями і послідовниками було проведено важливі дослідження: Г.Берінбаум – про забування намірів, Т.Дембо – про фрустрації, Ф.Хоппе про рівень домагань та ін.

Один з таких експериментів виконала Б.Зейгарник – про забування завершених і незавершених дій.

Піддослідним пропонувався ряд завдань. Одні завдання вони завершували, тоді як виконання інших під різними приводами перервалося. Потім випробуваних просили згадати, що вони робили під час дослідів.

Виявилося, що пам'ять на перервану дію значно краща, ніж, на завершену. Цей феномен, ще одержав назву "ефекту Зейгарник", говорив, що енергія мотиву, створена завданням, не вичерпавши себе (через те, що воно було перервано), збереглася і перейшла в пам'ять про нього.

Іншим напрямком стало вивчення Ф.Хоппе рівня домагань. Це поняття позначало ступінь труднощів мети, до якого прагне суб'єкт. Йому пред'являлася шкала завдань різного ступеня трудності. Після того як він вибрав і виконав (чи не виконав) одне з них, у нього запитували: задачу якого ступеня труднощі він вибере наступну.

Вибір після попереднього успіху (чи неуспіху) фіксував рівень домагань. За обраним рівнем скривалися безліч життєвих проблем, з якими повсякденно зіштовхується особистість - пережиті нею успіх чи неуспіх, надії, чекання, конфлікти, домагання й ін.

Т.Дембо вивчав фрустрації – психічного стану зростаючого емоційно-вольового напруження людини, що зумовлений об’єктивно нездоланними (чи суб’єктивно уявлюваними) бар’єрами на шляху до поставленої мети або задоволення важливих потреб і бажань.

Рівень фрустрації залежить від інтенсивності дії фрустратора, функціонального стану людини, яка потрапила у фруструючу ситуацію і наявності в неї емоційної стійкості до дії різних життєвих факторів.

Стан фрустрації породжує у людини такі типові реакції (агресія на дію фрустратора, на уявлювану причину, спрямовану на себе), що негативно впливає на розвиток особистості.

Часте переживання фрустрації призводить до виникнення і закріплення негативних рис у поведінці дитини: агресивність, підвищеної збудливості, пасивності, невпевненості в собі, тривожності тощо.

К.Левін створив концепцію динамічності групи, яка може розглядатися як динамічна система, що формує соціальне поле, за аналогією з системою психологічного поля особистості.

Соціальна поведінка людей в групі визначається внутрішніми стосунками, конкуруючими тенденціями, прагненнями окремих представників групи, каналами спілкування.

Групова поведінка є функція загального стану соціального поля, як поведінка людини є функцією потреб і психологічного поля.

Основні психологічні здобутки К.Левіна:

• Експериментально довів, що нереалізовані потреби краще

запам’ятовуються, ніж реалізовані - ефект незавершеної дії.

• Розкрив зміст поняття тимчасової перспективи, котра визначає

поведінку людини в життєвому просторі і є основою цілісного сприйняття себе, свого минулого і майбутнього. Поява тимчасової перспективи дозволяє людям подолати тиск оточуючого поля (наприклад, ситуація вибору).

• Розробив теорію конфліктів, описав три типи конфліктів:

«прагнення – прагнення», «уникнення – уникнення», «прагнення

• уникнення». Штучно викликана ситуація фрустрації здатна

створити конфлікт, що провокує на різні види агресії: проти себе, інших, ситуації.

Вивчення К.Левіним групової динаміки, зниження між групових конфліктів і підвищенню потенціалу кожного члена групи проклало дорогу в практику і таким здобуткам соціальної психології, як Т-групи, тренінг сензитивності, інститут лідерства.

К.Левіну також належить дослідження найбільш розповсюджених стилів спілкування – демократичного, авторитарного, ліберального, а також вивчення умов, що сприяють виявленню лідерів.

У лікарів є клятва Гіппократа, а в гештальтистів – клятва Фредеріка Перлза, котра так і називається «молитва гештальтиста»:

• Я роблю своє, а ти робиш своє.

• Я живу в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням, а ти живеш в цьому світі не для того, щоб відповідати моїм.

• Ти це ти, а я це я.

• І якщо нам вдасться зустріти один одного – це чудово, а якщо ні, цьому нічим не можна зарадити.

У чому смисл цієї молитви?

По-перше, кожна людина відповідає лише за самого себе в цьому житті.

По-друге, ця молитва виражає протест на тиск суспільства і сім'ї, котрі заставляють людину підпорядковуватися очікуванням інших людей.

Ф.Перлз – знаменитий німецький нейропсихіатр, котрий займався психоаналізом і мав власну практику. Захопився гештальтпсихологією і екзистенціалізмом.

У 1952 році заснував Інститут гештальтпсихології в Нью-Йорку і поклав початок новій течії в психотерапії.

Російський психолог Михайло Басов (1892 – 1931) – дослідник особистості, яку розглядав як активного діяча в середовищі. Запровадив у психологію поняття «діяльність» - особлива структура і цілісність, яка є первинною щодо її окремих елементів.

Розробив методику психологічних спостережень:

- першим і основним принципом якої є максимально можлива фіксація об’єктивних зовнішніх проявів (її досягають відмежуванням реєстрації об’єктивних проявів від їх психологічного тлумачення);

- другим оригінальним принципом – спостереження неперервного процесу протягом певного часу (а не окремих його моментів), щоб максимально повно відображати всі акти поведінки;

- третій принцип полягає у вибірковості запису (реєструється лише суттєве для завдання дослідження).

Дослідження М.Басова сприяли пізнанню проблем дитячої і педагогічної психології.

ПСИХОАНАЛІЗ (ГЛИБИННА ПСИХОЛОГІЯ)

4. Загальна характеристика глибинної психології.

5. Класичний психоаналіз З.Фрейда.

6. Неофрейдизм (К.Хорні, Е.Еріксон, Е.Фромм та ін.).

7. Розвиток психоаналізу в середині ХХ ст. (В.Райх, О.Ранк).

8. Модифікація глибинної психології в другій половині ХХ ст. (А.Фрейд, М.Клейн, Е.Берн).

Література:

Підручники, посібники, хрестоматії: