Біологічне в особі злочинця.

Однією з головних проблем вивчення особи злочинця є проб­лема співвідношення соціального й біологічного.

Вітчизняні кримінологи виходили й виходять з того, що злочин­ність, як і конкретні злочини, у будь-якому суспільстві має соціаль­ний характер (соціально обумовлений).

Це аж ніяк не означає ігнору­вання біологічних факторів, однак вони можуть мати лише характер умови, що сприяє злочинній поведінці, але не причини.

Положення психології, психофізіології, психіатрії, деякі кримі­нологічні дані дають підставу вважати, що ослаблення або пере­кручування психічної діяльності будь-якого походження сприяє виникненню та розвитку таких рис характеру, як дратівливість, агре­сивність, жорстокість, і, разом з тим, призводить до зниження вольо­вих процесів, підвищення сугестивності, послаблення стримуючих контрольних механізмів.

Значимість цих факторів зростає в сучасних у мовах що характеризуються загальною психічного напруженістю, збільшенням кількості емоційно-стресових розладів, станів психіч­ної дезадаптації.

Як установлено, психопатії, наприклад, є одним з факторів, що сприяють скоєнню насильницьких злочинів. Водночас давно ві­домо, що психопати успішно працюють і виконують багато інших обов'язків.

Тому основне значення має не аномалія сама по собі, а соціальний вигляд особи, сформований суспільством.

У зв'язку з цим деякі кримінологи особистість злочинця визна­чають як систему соціальних, психологічних, моральних, психічних і правових ознак.

Сучасною наукою не доведено існування яких-небудь природ­жених програм соціально схвальної або злочинної поведінки.

Не встановлені також спадкові фактори такої поведінки.

Генетика до­вела, що набуті за життя ознаки не спадкуються нащадками.

Але це не означає, що при вивченні причин конкретного злочину слід уни­кати всього, що має відношення до біологічної структури злочинця.

У поведінці людини, зокрема злочинній, завжди мають місце не лише соціальні, а й біологічні, психофізіологічні елементи, які впливають на ступінь інтенсивності поведінки людини, однак не пояснюють, чому ця людина вчинила злочин.

На противагу антропологічним поглядам на природу злочинної поведінки у кримінології завжди переважав підхід, який заперечував її біологізацію.

У зв'язку з цим значний науковий інтерес може мати висловлена в юридичній літературі точка зору професора С.М. Іншакова про те, що по відношенню до одних злочинів головними виступають соці­альні фактори, по відношенню до інших — біологічні.

Для правильного розуміння співвід­ношення соціального та біологічного в людині слід прийняти до уваги той факт, що біологічні особливості впливають на тип пове­дінки людини (холерик в однаковій життєвій ситуації поведе себе інакше, ніж флегматик чи сангвінік, але в цілому їхні вчинки дик­туються ще й ступенем соціальної вихованості), не будучи причи­нами його поведінки, зокрема злочинної.

Є підстави вважати, що новітні наукові відкриття у сфері медицини, зокрема при вивченні кори головного мозку та ендокринної системи, дадуть можливість пояснити досі незрозуміле у поведінці людини.

Класифікація і типологія злочинців.

Класифікація злочинців — це розподіл їх за група­ми, з урахуванням певних критеріїв.

Особа злочинця відрізняється від особи незлочинця суспільною небезпекою, характер якої залежить від моти­ваційної спрямованості злочинної поведінки.

Ступінь суспільної небезпеки особи змінюється залежно від стійкості та глибини цієї спрямованості.

Вирішальне значення має класифікація злочинців за двома критеріями:

1. за характером і змістом мотивації

2. за глибиною і стійкістю антисуспільної спрямова­ності.

За характером і змістом мотивації можна виділи­ти такі основні групи злочинців:

1. із негативно-зневажливим ставленням до людської особи, її найважливіших благ, життя, здоров'я, тілесної недоторканності (насильницький тип особи)

2. з корисливою спрямованістю (корисливий тип)

3. зі свідомо зневажливим ставленням до своїх су­спільних обов'язків (анархічний тип)

4. із легковажно-безвідповідальним і недбалим став­ленням до вимог певних правил поведінки та обов'язків(необережний тип)

5. з орієнтацією на абсолютний пріоритет своїх влас­них (а також рідних і близьких) потреб (егоцентричний тип)

6. з орієнтацією на необхідність задоволення елемен­тарних життєвих потреб (самодостатній тип).

За глибиною і стійкістю антисуспільної спрямова­ності особи розрізняють:

1. осіб, які вперше вчинили злочини внаслідок випад­кового збігу обставин і всупереч загальній позитивній характеристиці всієї попередньої поведінки (випадкові злочинці)

2. осіб, які вперше вчинили злочини під впливом несприятливих умов формування ,і життєдіяльності, але які в цілому характеризуються (наприклад, у трудовому колективі, у побуті), крім цього злочину, скоріше пози­тивно, аніж негативно (ситуативні злочинці)

3. осіб, які вперше вчинили злочин, але раніше допу­скали правопорушення, які не є злочинами (нестійкі злочинці)

4. осіб, які неодноразово вчиняли злочини, у тому числі й раніше засуджених (злісні злочинці)

5. осіб, які неодноразово систематично вчиняли тяжкі та особливо тяжкі злочини (особливо злісні злочинці).