53. Політична діяльність

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних субґєктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їx вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. Її можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні політична діяльність — це методи й засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії їм.

Як одна із видів людської діяльноість взагалі політична діяльність має специфічні ознаки:

1. Політична діяльність має відношення до задоволення безпосередніх потреб людини

2. Це публічно-влацифічно творчою діяльністю, в якій поєднуються раціональні та ірраціональні чинники.

3. Політична діяльність одночасно виступає і як наука і як мистецтво.

В загальних рисах можна виокримити три основні мотиваційних чинника до участі в політичній діяльності:

1. загальне благо

2. самореалізація

3. задоволення індивідуальних інтересів

4. прагнення до влади

Вебер акцентує на тому, що успіх політичної діяльності буде залежити не тільки від мотивації лідера, для якого віра і відданість ідеї є неодмінною умовою, але і від мотивів йото оточення.

54. Основи закордонної політики

Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна:

1. враховувати своє геополітичне положення,

2. спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал.

Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем.

Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави:

1. міністерства закордонних справ (зовнішніх зв'язків);

2. парламентські комітети з питань зовнішньої політики;

3. посольства;

4. представництва в інших державах;

5. наукові й культурні центри за кордоном;

6. офіційні й напівофіційні місії тощо.

55. Типи політичних партій.

Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і гуртів.

Зміст і сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. В основу такої класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічна спрямованість, принципи організації та ряд інших. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1) окремих класів (наприклад, буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2) окремих соціальних верств та гуртів (наприклад, інтелігенції, дрібної буржуазії); 3) кількох класів та соціальних гуртів (наприклад, політичні партії, що виникають на основі соціально-визвольних рухів).

З ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світогляд­ні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію більшої частини електорату для перемоги на виборах.

За принципами організації розрізняють: 1) кадрові партії, що об’єд­нують у своїх лавах невелику кількість професійних політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства; 2) масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності; 3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо); 4) партії, в яких відсутній інститут офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах; 5) парламентські партії.