5 Київська Русь за правління Володимира Мономаха

1113 р. у Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню.

Авторитет князя був незаперечним, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби. З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство.На нараді в селі Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди».Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан і селян. «Устав» заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим із них, хто втратив майно під час війни чи пожежі.

Зовнішньополітичні зв’язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ із Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Германською імперією, Угорщиною. Будучи київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька успішних походів проти половців. Утім, за часів Мономаха вони вже не були занадто войовничими, суперечки часто розв’язувалися в мирний спосіб – тими-таки династичними шлюбами.

Володимир Мономах помер 1125 р.  Поховали князя (так само, як і його батька) в Софійському соборі, що було виявом його величезного авторитету – настільки великого, що без жодних заперечень забезпечував утвердження на київському столі Мстислава – старшого із Мономаховичів.

12. Виникнення українського козацтва.

Коза́к — вільний лицар, шляхетний оборонець рідної землі, одвічний чатовий свободи і незалежності українського народу.

Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця ХV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння.

Наприкінці ХV — у першій половині ХVІ століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини ХVІ століття існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку ХVІІ століття усі ті спільноти ввійшли до козацького стану.

Старости прикордонних земель використовували фортеці для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони.

Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку ХVІІ століття стало найважливішим чинником захисту України від татаро-турецької і польсько-католицької загрози.