1865 – Цензурна реформа;

1864–1876 – військова реформа – створено три військових округа для введення загальновійськового обов»язку. Рекрутчину відмінили.

1870 – міська реформа - в усіх містах створювались міські думи з гласних, яких обирали тільки власники нерухомого майна у місті. Гласні утворювали міську управу на чолі з головою.

Українські землі під владою Австрії

Закарпаття з 1526 року належить Угорщині і, навіть, після приєднання до Австрії, воно управлялось з Будапешта.

Буковина окрема адміністративна одиниця, крім 1787 -1849 рр., коли була частиною Галичини. Управління Буковиною зосереджувалось в руках румунів. Самих румунів, мадярів та словаків – 22 %, всі інші українці – близько 700 тис. чоловік.

З 1772 року назва Галичини, Півдня Волині та Краківщини - «Королівство Галичини і Лодомерії» - незважаючи на велику кількість поляків та формальне приєднання до Угорщини, управлялась безпосередньо Віднем.

Національний склад – в Галичині (4,6 млн. чол.) поляки та українці по 41% , євреї - 10% (у Львові найчисельніша єврейська громада, багато пролетарів), вірмени, австрійці – близько 8 %. Протягом ХІХ ст. українці на Галичині досягли 65 %, а поляки скоротились до 20 % переважно міського населення.

Соціальне становище – з кінця 18 ст. селяни особисто вільні, але землю отримують тільки у 1848 році (в березні на Закарпатті, в квітні на Галичині, в серпні на Буковині). Багато землі залишилось у власності панів.

На першому місці в промисловому виробництві стояло ткацтво на маленьких полотняних мануфактурах, але з початком промислового перевороту в Австрії в 30-40х рр. ХІХ ст. – українські землі відігравали роль сировинного придатка, полотно стали завозити з Австрії (імпорт фабрично-заводської продукції гальмував розвиток української промисловості). Тож західноукраїнські землі нічого не виграли від промислового перевороту. Галичина, Буковина та Закарпаття залишались «задвірками імперії». Збереглась тільки сірчана промисловість, гуральництво та броварництво, кількість зайнятих в промисловості селян всього 5,6 %. У 1861 році перша залізниця Краків-Перемишль-Львів-Чернівці (1867), всього на початок ХХ ст.. на Західній Україні 2,7 тис. км залізниць. Найбільші ярмарки Західної України проводились у Львові та Бродах.

З 1868 року товариство «Просвіта» фінансувало кооперативний рух. В 1883 році Василь Нагірний заснував перший споживчий кооператив «Народна торгівля», у 1899 році Євген Олесницький заснував кооперативну мережу товариство «Сільський господар». Найбільше з кооперативів за призначенням було кредитних спілок. З 1895 року існує у Львові страхова компанія «Дністер» (200 тис. клієнтів).

В 50-х рр. ХІХ ст.. з»явилась перше велике виробництво – по видобутку нафти та земляного воску (озокериту) біля Дрогобича і Борислава. На кінець ХІХ ст. видобуток нафти становив 325 тис. тон (раніше 30 тис. тон). Але переробляли нафту в Австрії. Західна Україна давала Австрії 64 % видобутку солі.

На відміну від Наддніпрянщини, Західна Україна залишилась відсталим аграрним краєм. Із-за демографічного буму кінця ХІХ ст. почалась масова еміграція до Канади, США, Бразилії та Австралії виїхали 250 тис. українців. На сезонну роботу виїздили до Німеччини, Росії, Румунії, Данії, Угорщини та Австрії.

Освіта

На початку ХІХ століття носила становий характер:

• початкова - двохкласні парафіяльні школи для селян та міщан;

• середня - повітові училища, гімназії для заможних міщан, купців та службовців:

з»являються професійні школи – у 1804 році Чернігівське професійне училище, школа бджільництва вчителя П. Прокоповича 1828 року у с. Пальчику Конотопського повіту на Чернігівщині;

• вища – гімназії (19), ліцеї та університети – для дворян.

В українських землях значне скорочення доступності освіти: одна школа на 9,5 тис. чоловік, з 713 чоловік – один навчається.

Після освітянської реформи 1864 року на Наддніпрянщині в початковій освіті з»явились земські школи – 3200 (іноді в них «тихо» викладали українською мовою), яких до кінця ХІХ століття стало 17 тисяч (земські разом з приватним, церковними та державними (але на 1897 рік вміли читати старше 10 років тільки 20% населення – це було наслідком попередньої незадовільної початкової освіти, іноді поліція силком заганяла учнів до шкіл). Там вивчали Закон Божий, читання, письмо та чотири арифметичні дії.

З 1864 року працювали недільні школи для дорослих, після двохрічної перерви (по 10-15 шкіл в залежності від губернії (9)).

Після освітянської реформи на Наддніпрянщині середня освіта була поділена за спеціалізацією:

• гімназії з гуманітарним циклом (129) де навчались вісім років після чого поступали в університет;

• 1870 рік – перші жіночі гімназії з восьмирічним циклом навчання з правом вступу до університету;

• реальні училища природно-математичного циклу де навчались шість-сім років і після сьомого могли продовжувати навчання в інституті.

(1887 рік – «циркуляр про кухарчиних дітей» - подорожчання середньої освіти та обмеження прийому євреїв).

В середній освіті зберігався становий характер освіти і в другій половині ХІХ століття – тільки для дворян: інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси та приватні пансіони.

1871 – Г. Галаган на честь померлого сина заснував на власний кошт «Колегію Павла Галагана» з бібліотекою та інтернатом у Києві.

ВНЗ: