4. Депресивні території.

Державна політика підтримки галузей і територій має бути селективною (вибірковою), а в умовах гострого дефіциту бюджету — високоселективною. Об’єктами особливої підтримки за умов масових кризових ситуацій соціально-економічного, природ­но-ресурсного та екологічного характеру стає відносно невелика група виробничо-господарських (підприємства) і регіональних (населені пункти, обмежені території) структур, тобто таких, де ці ситуації аномально загострені, а власних ресурсів для перелому негативних тенденцій недостатньо.

У виробничо-господарській сфері до таких структур насамперед належать підприємства-банкрути, а в регіональних системах — депресивні території.

Депресивні території — це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. На відміну від збанкрутілих підприємств території як невід’ємні частини соціально-економічного, природно-ресурсного, екологічного, культурно-історичного потенціалів суспільства, невід’ємні складові єдиної держави звичайно не можуть ліквідовуватись, тобто неможливо механічно припинити їх функціонування. (В економічній географії є такі поняття, як детеріорація дискрепанація, дезінтеграція, які використовують для певних територій, що через певні причини виключені з господарського обігу, наприклад 30 км Чорнобильської зони). Узагальнюючи подібний стан територій, його можна трактувати як неможливість нормального відтворення економічних, демографічних та інших регіонально опосередкованих процесів.

Існування депресивних територій звичайно потребує вжиття, як на державному, так і на регіональному (місцевому) рівнях антидепресивних заходів. Зрозуміло, що за економічної кризи можна стверджувати, що вся країна є депресивною територією. Тому ми говоримо про «аномалії» депресії, наддепресії, тобто окремлюємо дуже обмежені території, а не регіони. Тільки таким чином можна об’єктивно виділити депресивну територію як об’єкт першочергового державного регулювання і розробити обґрунтовані заходи щодо її санації.

Депресивними в умовах економічної кризи територіями слід вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг і т. п. вищі за макрорегіональні, загальнодержавні. Тобто, такі компактні територіальні утворення (населені пункти) дійсно є центрами депресивних напру­жень. Система заходів, яка проводиться для оздоровлення депресивних територій, називається санацією. Результатом проведення санації на першому етапі є зняття аномальної гостроти проблем, а надалі — економічно-соціальна реабілітація території.

Досягненню цієї мети служать системні механізми, тобто сукупність регулятивних заходів, здатних одночасно впливати на ситуації в сфері економіки, соціальних відносин, природокористування та ін., тобто застосування багатофункціональних регуляторів (економіко-правових, соціально-організаційних, соціально-економіко-демографічних тощо).

Завдання вибору територій для їх включення до переліку депресивних вирішується за допомогою кількісних показників, які дають можливість проаналізувати стан певної території і порівняти їх з середніми по країні.

Визначення території як депресивної складається з ряду етапів:

1-й етап — оцінка існуючого положення і тенденцій зміни ситуації на ринках праці і в сфері зайнятості населення з використанням статистики або розроблених на її основі спеціальних показників, які потім зводяться в інтегрований бальний критерій. У результаті з’ясовуються райони, населені пункти, в яких ситуація на ринку праці значно відрізняється від середніх і тому вони можуть претендувати на отримання статусу території пріоритетного розвитку;

2-й етап — з’ясовуються причини зазначених відхилень. При цьому розрахунки проводяться тільки для тих адміністративно-територіальних одиниць, які були виділені як такі, що претендують на статус територій пріоритетного розвитку. Це дає можливість визначити напрям політики регулювання ринку праці і зай­нятості населення залежно від того, якими причинами (демографічними, економічними, соціальними чи іншими) зумовлена ситуація. В результаті виокремлені райони, населені пункти групуються за типом політики регулювання ринку праці та зайнятості населення;

3-й етап — з кількості виділених районів вибираються ті, де не вдалося визначити причини, що привели до виникнення критичного стану. Це означає, що даний стан є наслідком, як правило, незадовільної діяльності місцевої служби зайнятості (несвоєчасне зняття з обліку безробітних, поганий моніторинг ринку праці тощо). Такі райони виключаються з кількості тих, що претендують на отримання статусу територій пріоритетного розвитку.

Розглянемо конкретно можливий розрахунок показників, які характеризують ситуацію на ринку праці і в сфері зайнятості населення (1-й етап):

, (1)

де  — рівень незайнятості; — кількість незайнятих працездатних громадян у районі, місті, які перебувають на обліку служ­би зайнятості;  — загальна кількість працездатного населення в районі, місті.

(2)

де — рівень безробіття; — кількість офіційно зареєстрованих безробітних.

Рівень незайнятості і безробіття в районі, місті непрямим шляхом характеризують соціальну напругу.

Слід зауважити, що за рекомендацією Міжнародної організації праці, в знаменнику необхідно використовувати кількість економічно активного населення:

, (3)

де Кр — коефіцієнт ротації безробітних, який свідчить про застій або мобільність ринку праці в районі, місті і пов’язаних з цим небажаних соціальних наслідках; — кількість безробітних, знятих з обліку за звітний період; — кількість безробітних в районі, місті на початок звітного періоду.

, (4)

де — визначає співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці. Разом з показником він може використовуватись також для оцінки ступеня професійно-кваліфікаційної відповідності між попитом і пропозицією робочої сили; — кількість вільних робочих місць у районі, місті, про які сповістили підприємства службам зайнятості.

Зазначені показники розраховуються для всієї сукупності районів, з яких визначаються претенденти на статус території пріоритетного розвитку. Далі розраховується величина відхилення показників конкретного регіону від середнього значення даного показника з обраної сукупності.

За допомогою експертно-аналітичного методу визначаються інтервали абсолютних величин відхилень, кожному з яких присвоється певний бал. Наприклад, при п’яти інтервалах відхилення показників рівня безробіття від середнього значення найбільший інтервал дістає бал 5, а найменший — 1 бал. Після цього бали за показниками сумуються і отримана кількість балів ділиться на кількість показників, що використовувалось. Таким чином отримується середня бальна інтегральна оцінка стану ринку праці в районі, місті. Адміністративні одиниці, які мають найбільшу суму балів, виділяються в якості територій пріоритетного розвитку, причому їх кількість не повинна перевищувати 10—15 % загальної кількості адміністративно-територіальних одиниць у розглянутій сукупності.

Довідково розраховуються динамічні показники, що характеризують зміни, які відбулися на ринку праці в кожній адміністративно-територіальній одиниці. Для цього абсолютне значення кожного окремого статистичного показника на кінець досліджуваного періоду ділиться на цей самий показник на початок періоду. Далі проводяться розрахунки, аналогічні тим, що використовуються при оцінці ринку праці.

Існує інший, спрощений варіант розрахунків для визначення пріоритетних територій шляхом ранжирування територій за кількісними значеннями кожного з показників з визначенням відповідного балу (місця) території.

Бал (місце) 1 надається території у разі, коли значення показників , , мінімальні з усієї сукупності територій, а значення — максимальне. Потім бали території за окремими показниками сумуються (як і в попередньому випадку вони можуть бути зваженими). Після того, як сума балів поділена на кількість показників, що використовувались, отримується середня бальна оцінка ринку праці території, яка використовуватиметься як критерій визначення території пріоритетного розвитку (аналогічно першому методу).

Далі визначаються причини, що зумовили відхилення показників від середніх. Спочатку показники групуються за їх якісним змістом, тобто виокремлюються демографічні, економічні і соціальні причини і потім проводиться оцінка за кожною з цих груп. Усі групи причин описуються визначеним набором показників, що впливає на ринок праці територіально-адміністративної одиниці. Можуть використовуватися такі показники:

Питома вага працездатного населення в загальній кількості населення, %.

Індекс споживчих цін (з використанням індексу інфляції).

Середні грошові доходи на душу населення.

Частка збиткових підприємств, %.

Приріст населення за рахунок міграції, %.

Працюючі неповний робочий день, в % до спискової кількості зайнятих на найближчий квартал.

За цими показниками проводяться аналогічні розрахунки бальної оцінки районів і з’ясовується вплив різних факторів на ситуацію, що склалася на даній території.

Крім причин, що пов'язані з низьким розвитком продуктивних сил та недоліками територіальної організації суспільства, є й інша група причин. Це катастрофи — природні, антропогенні та техногенні, а також соціально-політичні (воєнні, конфесійні та етнічні конфлікти), екологічні лиха. Катастрофи нерідко змінюють ситуацію в певному регіоні. Це потребує оперативного здійснення широкомасштабних заходів щодо усунення катастрофічних наслідків.

Характерною траєкторією соціально-економічного розвитку, що зумовлює виникнення депресивних регіонів, є загострення тієї чи іншої загальної для країни проблеми, яка в деяких регіонах досягає крайніх значень. Це і робить такі регіони проблемними. Наприклад, в Україні дуже несприятливою є демографічна ситуація. У багатьох областях зменшується чисельність населення. У багатьох регіонах України досить гострою є екологічна проблема. Сформувалися регіони катастрофічної або кризової ситуації, що несе в собі несприятливі наслідки.

Хронічне обмеження інвестицій, застій та інерційність структури господарства, зниження ефективності виробництва є причиною появи економічно деградуючих депресивних регіонів. Державне регулювання інвестиційної діяльності в депресивних регіонах має ґрунтуватися на врахуванні загальних тенденцій розвитку національної економіки і лише відповідним чином коригуватися й уточнюватися у зв'язку з їхніми особливостями. Створення тут спеціальних умов для інвестиційної діяльності може бути виправдано.

Встановлення особливого режиму інвестування для депресивних регіонів передбачає обов'язкове врахування пріоритетності розвитку окремих галузей (і навіть підприємств), особливостей відтворювальних процесів, готовності до оновлення виробничого потенціалу, ефективності можливих витрат у довгостроковому розвитку.

Державна інвестиційна політика в депресивних регіонах має проводитися у комплексі з іншими антикризовими заходами загальноекономічного значення (загальне оздоровлення економічної ситуації, створення сталих передумов для ефективного функціонування ринкового механізму, забезпечення умов для формування прогресивних територіально-галузевих пропорцій). Це дасть змогу створити передумови для нормального функціонування економіки регіону в майбутньому.

Головну увагу слід приділяти вирішенню таких стратегічних завдань: ліквідації глибинних структурних деформацій у більшості депресивних регіонів, що зумовлюють зниження ділової, в тому числі інвестиційної, активності, нівелювання негативних наслідків несприятливих стартових умов входження в ринок;

запобіганню руйнації наявного виробничого і науково-технічного потенціалу через різке скорочення інвестування при критичному рівні зносу основних фондів, що істотно обмежує можливості активізації економічної діяльності;

удосконаленню механізму державного регулювання інвестицій для стимулювання довгострокових вкладень фінансових ресурсів і створення сприятливого інвестиційного клімату.

При розробці заходів державної підтримки депресивних регіонів потрібно детально проаналізувати ситуацію, що склалася, специфічні особливості функціонування їхніх підприємств в умовах ринку, виділити ті з них, які через вагомі, але не пов'язані з переходом до нових економічних відносин, причини об'єктивно не можуть перебудувати свою виробничу діяльність. На основі цього можуть прийматися рішення про вибіркову інвестиційну підтримку підприємств з першочерговим наданням їм централізованих фінансових ресурсів.

Не менш важливе значення має врахування і такого чинника, як загальна доцільність подальшої інвестиційної підтримки соціально-економічного розвитку депресивного регіону в межах наявної регіонально-галузевої спеціалізації. Це потребує аналізу соціальної, політичної, екологічної та демографічної ситуації, в тому числі динаміки міграційних процесів.

Доцільно виділяти повністю або частково депресивні регіони і проводити щодо них різну державну інвестиційну політику. Це передбачає рангування таких регіонів за ступенем депресивності та визначення на цій основі регіональних пріоритетів інвестування, етапів виділення централізованих інвестиційних ресурсів, диференційованих заходів регулювання відтворювальних процесів. Доцільно скласти реєстр подібних регіонів, який має періодично поновлюватися.

Інвестиційні ресурси мають направлятися передусім на розвиток тих депресивних регіонів, у яких помітне відносне пожвавлення інвестиційних мотивацій, є достатні трудові ресурси, відносно сприятливі політичні та екологічні умови. Це запобігатиме розпорошенню ресурсів за численними об'єктами, дасть змогу швидко освоїти їх і забезпечити своєчасну окупність.

Інвестиції в соціальну сферу будуть більш виправданими з точки зору забезпечення потреб достатньо стабільного населення.

Широка інформація про стан ділової активності створює передумови для залучення приватного, в тому числі іноземного, капіталу.

Для повністю депресивних регіонів на першому етапі нереально надати інвестиції в необхідних обсягах. їх слід спрямовувати на підтримку найважливіших галузей життєзабезпечення населення, підтримку виробничої діяльності обмеженого кола структуроутворюючих підприємств, у тому числі для виключення можливості соціального вибуху, але головне — з метою нівелювання дії чинників, що викликають депресивний стан регіонів, та створення передумов для пожвавлення ділової активності.

Найважливішими напрямами регулювання інвестиційної діяльності в депресивних регіонах є такі:

встановлення державного замовлення на виробництво і поставку найважливіших інвестиційних матеріальних ресурсів;

відстрочення плати податків на прибуток у перші роки функціонування підприємств, створених (перепрофільованих) у депресивних регіонах, що випускають продукцію для задоволення як загальнодержавних, так і регіональних потреб;

пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті завершення спорудження і виведення на повну потужність об'єктів незавершеного будівництва, що придбані у інших підприємств і розташовані в депресивних регіонах, особливо у разі перепрофілювання їх на випуск соціально значущої продукції;

звільнення від усіх податків до місцевих бюджетів підприємств, що створюють у результаті інвестування нові робочі місця, на строк до двох років з моменту заповнення вакансій;

поширення дії інвестиційного податкового кредиту на підприємства депресивних регіонів, які впроваджують прогресивні технології, що сприяють збільшенню випуску продукції, поліпшенню її якості, підвищенню конкурентоспроможності, поліпшують використання наявного виробничого потенціалу;

використання централізованих коштів, що виділяються для інвестиційної підтримки депресивних регіонів, переважно на розвиток конкретних і суворо обмежених за кількістю пріоритетних соціально-економічних об'єктів;

розвиток місцевої соціальної та виробничої інфраструктур, створення сприятливих умов для удосконалення галузей життєзабезпечення населення, регулювання числа робочих місць.

В Україні, де більша частина регіонів можуть розглядатися як депресивні, особливо важливо знайти оптимальне поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів. Надаючи бюджетну допомогу територіям, слід виходити з пріоритетів стабілізації й прискорення загальноекономічного зростання та необхідності зближення міжрегіональних відмінностей в умовах життєдіяльності населення. Цим зумовлюється переважаюча орієнтація на бюджетну самостійність господарюючих суб'єктів у вирішенні їхніх внутрішніх соціально-економічних проблем.