3.4. Егоїзм і самогубство

 Самогубство - насильство над собою - щось більш високе і більш вільне, ніж насильство над іншими. Усвідомлюючи свою неспроможність, людина тим самим стає вище цієї неспроможності, і, оголошуючи собі смертний вирок, вона не тільки страждає, як підсудний, а й діє владно, як верховний суддя. Але й тут суд його неправедний. У рішенні щодо самогубства є внутрішнє протиріччя. Це рішення виникає внаслідок усвідомлення свого безсилля і неволі, тим часом саме самогубство є вже певним актом сили і свободи - чому ж цією своєю свободою не скористатися для життя? Але справа в тому, що самовбивця не тільки усвідомлює людську неспроможність у собі, але і зводить її до всесвітнього закону, що вже є безумством. Він не тільки відчуває зло, але і вірить у зло. Усвідомлюючи свою недугу, він не вірить у зцілення і тому осмислену його свідомістю силу і свободу може вжити тількизадля самознищення. До самогубства приходить кожен, хто усвідомлює уселюдське зло, але не вірить у надлюдське Добро. Тільки цією вірою людської думки і совісті індивід рятується від самогубства. Він не повинен зупинитися на першому кроці - усвідомленні свого зла, але повинен зробити другий крок - визнати суще над собою. «І трохи потрібно здорового глузду, щоб, відчуваючи все зло в людині, прагнути до Добра, незалежного від людини, і невелике потрібно зусилля доброї волі, щоб звернутися до цього Добра і дати йому місце у собі. Бо це суще Ласкаво вже саме шукає нас і звертає нас до себе, і нам залишається тільки поступатися Йому, тільки не протидіяти Йому» - пише Біблія.

Слабка інтегрованість у соціумі, індивідуальна автономія, індивідуалізм породжують егоїзм. Людина не може гармонійно розвиватись, якщо вона на рівні інтимних емоційних переживань, світоглядних диспозицій не самоототожнена, не долучена до когось, хто, на її думку, значно перевершує її як окремого індивіда. Тільки завдяки такому долученню, самоототожненню для особистості може вирішуватись фундаментальне екзистинційне (буттєве) питання, і головна проблема людини – смертність.

Для егоцентричної особи земні насолоди є вагомою причиною жити якомога довше. А якщо їх залишається дедалі менше, і навіть те, що раніше тішило, втрачає свою значущість, натомість посилюється страждання, життя втрачає сенс, адже воно не має вищих смислів поза індивідом, його індивідуальним, окремим буттям. Його логіка підказує тільки один вихід – самогубство. Такі думки можуть супроводжуватися приємною меланхолією.

Фізичному індивіду важко сформувати ставлення до себе, свого земного життя, як самодостатньої мети. У цьому сенсі особливу роль виконує релігійна інтеграція-ідентифікація, яка є і потужним антисуїцидальним соціальним чинником. Релігія не лише надає високого сенсу земному життю людини, а й обіцяє вічне блаженство кожному, хто гідно жив, вірив і служив Богові. Щодо цього значно вищий показовий рівень суїциду протестантських країн (США, Німеччина, та ін.) порівняно з католиками (Іспанія, Італія, та ін.). Це пов’язано з вищим ступенем інтеграції католицької церкви з релігійною громадою (контроль церкви за приватним життям, інтимними переживаннями своїх віруючих; інтенсивний вплив на емоційну ідентифікацію особистості з церквою – естетично насичені яскраві ритуали, містичні дійства, святі місця, масові богослужіння). Протестантизм ґрунтується на індивідуальній вірі, особистому спілкуванні з Богом, що сприяє беззастережній емоційній інтеграції з церквою, і в разі виникнення егоїстичних, в тому числі суїцидальних тенденцій, гальмує їх менш інтенсивно. Протягом останніх десятиліть рівень суїциду зріс і в багатьох католицьких країнах, а також в Ізраїлі, населення якого сповідує іудаїзм.

Слабо інтегрований у суспільство індивідуаліст охоплений розчаруваннями, неприємними враженнями, стражданнями тощо, впадає у меланхолійну знемогу, байдужість, жаліє себе. В освічених осіб нерідко виникають філософсько-скептична, холодна іронія, дратівливий скепсис, всеохоплююча образа без стенічних, стимулюючих до життя емоцій. Врешті-решт життя стає для нього нестерпним, і суб’єкт, щоб назавжди позбутися цього, вчиняє самогубство, яке можна класифікувати як егоїстичне. [20, с.25-27]

Егоїстичне самогубство трактується відстороненням від соціуму, внаслідок суб’єктивних на те причин. Самогубство можна вважати егоїстичним з погляду на те, що людина не зважає на ті наслідки, до яких може призвести цей акт.

ВИСНОВКИ00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

Моральні явища альтруїзму та егоїзму надзвичайно складні, і з них важко вивести узагальнення. Альтруїзм-егоїзм – одна з головних, визначальних позицій особистості. Центральною ідеєю альтруїзму є безкорисливе служіння іншим людям на відміну від прагматично зорієнтованої діяльності суб’єкта,яка здійснюється в інтересах інших людей і не передбачає реальної винагороди. Діаметрально протилежним поняттям є егоїзм.

Здатність діяти відповідно до власних альтруїстичних та егоїстичних позицій закладена у нас від природи. Aле як саме вчинить людина у конкретній ситуації залежить лише від її власного вибору. Неправомірно оцінювати інстинктивну поведінку тварин як добру чи погану. Така оцінка передбачає суспільну точку зору, зіставлення своїх та чужих інтересів, і лише у результаті цього, надається перевага тому чи іншому типу поведінки.

Перехідними позиціями даної спрямованості є альтруїстичний егоїзм та егоїстичний альтруїзм. На наше прагнення допомагати іншим людям впливають міркування різного характеру. Причиною може бути бажання заслужити схвалення чи впевненість у тому, що у відповідь допоможуть тобі; прагнення зменшити свій внутрішній дистрес. Подібну мотивацію ми класифікуємо як альтруїстичний егоїзм і егоїстичний альтруїзм. Істинний альтруїзм заснований лише на співчутті та співпереживанні.

Поруч з об’єктивними процесами, що відбуваються у політичному, економічному житті нашої держави важливе місце займає зміна соціальних мотивацій громадян. Саме сукупність соціальних змін у суспільстві можна розглядати, як одну з причин розгальмовування відповідного зростання егоїстичної тенденції особистості.

Альтруїстична особистість характеризується, перш за все, спрямованістю на інших, турботою про благо близьких і всього людства, співпереживанням, доброзичливістю. У висловлюваннях альтруїстів часто присутні основні моральні категорії: щастя, добро, мир, справедливість тощо. Вони є абстрактними, не мають чітких понятійних ознак і сприймаються інтуїтивно; виражають духовність особистості, її зрілість. Егоїсти орієнтуються на власні інтереси і бажання, ігнорують потреби групи; характеризуються меркантильною, утилітарною мотивацією. У їхніх висловлюваннях частіше висвітлені цілі, пов’язані із задоволенням фізіологічних потреб, побутових благ і тимчасових інтересів; відсутні посилання на умови досягнення мети та ставлення до неї.

Погляди стосовно альтруїстично-егоїстичної ціннісно-смислової позиції не є статичними, з віком вони можуть змінюватися, наближаючись навіть до діаметрально протилежного прояву спрямованості моральної поведінки та діяльності особистості.

Здійснене нами дослідження не вичерпує всіх проблемних питань, які пов’язані із обраною темою курсової роботи. Отримані результати дають певне уявлення, але не претендують на вичерпне висвітлення усіх аспектів даної проблеми. Серед найближчих перспектив особливої уваги заслуговує подальше дослідження альтруїстично-егоїстичної спрямованості у представників східної та західної культурних традиціях, порівняння гендерних чи вікових проявів цих моральних критеріїв.

Простеживши динаміку розвитку егоїзму та альтруїзму у розвитку етико-філософських учень, ми визначили цільову спрямованість особистості з різних позицій, зокрема виділили поняття альтруїстичного егоїзму, та егоїстичного альтруїзму, так як насправді немає самобутніх понять альтруїзму чи егоїзму в житті індивідів і суспільства загалом.