3.2. Події і спроби провадження в життя аграрної політики

Важко говорити про громадсько-політичний резонанс закону про зем­лю взимку 1918 р. Наступного дня після закриття 9-ї сесії ЦР змушена була терміново залишити Київ, до якого рвалися, поливаючи місто гарматним вогнем, більшовицькі загони. Якийсь час вона (фактично лише частина членів Малої ради) та уряд перебували в Житомирі, Коростені, Сарнах, по­тім знову у Житомирі, з якого тільки на початку березня повернулися до Києва. Увесь цей час земельне питання практично не піднімалося на за­сіданнях уряду і зводилося до епізодичних нагадувань про схвалення земе­льного закону. 29 січня 1918 р. уряд ухвалив надрукувати земельний закон у «Віснику УНР» та окремими відбитками, але чи ця постанова була виконана, незрозуміло. [40, 103].

Проводити в життя земельний закон Центральній Раді не довелося, бо війна з більшовиками охопила велику частину просторів України. Більшо­вики брали несвідомі маси, що їх попередній режим утримував на низькому культурному рівні, не законом, а гаслами: «Грабуй награ­боване», «Земля селянам, фабрики робітникам» і т. д. Для них най­важливіше було підірвати всякий лад, що його намагалася заво­дити противна, хоч би яка революційна у своїх соціальних прагнен­нях сторона, та не дати себе нікому випередити в соціально-політичній революції й боротьбі за владу та за завоювання мас. Для селянства найважливіше було придбати землю з вивласнених великих маєтків. Більшовицька окупація зимою 1917-18 року насамперед захопила смуги Лівобережної й Південної України, де поряд з великою земель­ною власністю й великою хутірською селянською (козачою), великий відсоток селянської землі був у громадському землеволодінні, розді­леної в користування дрібним селянським господарствам. Головною метою більшовицької соціальної програми на селі було використати соціальний конфлікт не лише між великою і селянською власністю, але й між: самим селянством.

На початку революції в боротьбі за владу більшовики не мали власної докладніше оформленої програми земельної реформи. Вони стояли в аграрній справі на тих позиціях, які тільки побіжно вказу­вали Маркс і Енґельс. Багато років вони вели боротьбу з своїми про­тивниками, російськими соціалістами-революціонерами проти общини й її концепції соціалізації землі. Ще в квітні 1917 року на партійній конференції й у своїх статтях Ленін підкреслював вимогу націоналі­зації землі. Але з приходом до влади, зараз на другий день після пе­ревороту, більшовики проголосили в декреті 8 листопада 1917 року запозичену від соціалістів-революціонерів аграрну програму про соціалізацію землі.[39, 143] Бо й так основний її принцип (звична на території корінно російських земель община з зрівнювальним способом корис­тування) був ближчий для їх дальших цілей, ніж господарство хоч би тільки споживчої чи невеликої трудової норми з індивідуальною чи подвірною земельною власністю.

III Універсал Центральної Ради ухвалював організацію земельних комітетів, а Генеральний Секретаріат пізнішою окремою інструкцією доручав їм перебирати в своє завідування землі й господарства, які за поста­новами земельного закону підпадали під вивласнення. Але земельні комітети, вибрані з поспіхом серед тривожних настроїв і революцій­ного безладдя, складалися часто з елементів випадкових і нездатних упоратися з трудними для них завданнями. Зимові воєнні операції й переходи більшовицьких частин, їх постої по великих маєтках руй­нували звичайно залишене без опіки господарське й домашнє устат­кування та сприяли й помагали широкій реалізації гасла: «Грабуй награбоване». Самовільні захоплення й знищення продовжувалися до весни, коли наближалася пора приступати до сільськогосподарських робіт. У руках селян опинилося чимало живого і мертвого реманенту з поміщицьких дворів. Але тут слід зауважити, що вже в час війни через брак робочої сили, мобілізованої до війська, великі власники не могли впоратися з загосподаренням своїх земель і значну частку (ще більшу, ніж: до війни) відступили селянам, чи то в формі оренди, чи винагороди за працю.

Під кінець лютого 1918 року Центральна Рада повернулася до сто­лиці, що її були зайняти більшовики. Уряд (кабінет В. Голубовича) був тоді в більшості в руках українських соціалістів-революціонерів Міністром земельних справ став М. Ковалевський. У середині березня міністр внутрішніх справ П. Христюк розіслав земельним комітетам обіжник, який закликав, щоб розібране з економій майно (яке за закликом мало залишатися власникам) було їм повернене, щоб живий і мертвий реманент був переданий назад туди, звідки його забрано. Обіжник закликав земе­льні комітети допильнувати припинення всяких лиходійств і селян­ських розрухів.[28, 248]

Але наладнати зруйновану адміністрацію в країні було дуже важ­ко через брак національно свідомих і вірних справам української державності фахових сил, та ще й при дальших протидіях численних ворожих сил, не прихильних державному відродженню України. З одного боку, зусилля Центральної Ради наводити лад підривали за­лишені численні більшовицькі агенти та їх спільники — російські соціалісти-революціонери, які добре розумілися на підступах в орга­нізації селянських розрухів і аграрного терору та провокаціях. Їм тихо й явно сприяли російські й русофільські залишки колоніального дореволюційного режиму, як ті, що були за ліберально-буржуазну революцію, так і реакційні елементи (опріч місцевих, також і ті, що стовпилися на Україні, тікаючи від терору більшовиків з голодних російських столиць і міст). Було не без участи й агентів Антанти, які вели далі війну й протидіяли загрозливим їй наслідкам Берестейсь­кого договору. З другого боку, з приходом австрійських і німецьких військ на Україну піднесла голову аграрна реакція, яка знаходила легкий доступ до штабів окупаційних залог, зокрема австрійських, серед яких великі власники, наприклад, на Правобережжі польські магнати, мали добрих знайомих і протекцію. В незавидній позиції проти тих протидій і встрявання чужих сил опинилася не лише Цен­тральна Рада та її уряд, а й ті кола української інтелігенції, які не погоджувалися з земельною соціальною політикою Центральної Ра­ди, та кола того українського селянства й більших землевласників, які були прихильні власному державному будівництву України, але противилися такому полагодженню земельних справ України, яке накреслив земельний закон Центральної Ради.

Берестейська мирна угода, прихід німецьких та австро-угорських військ в Україну не тільки допомогли ЦР повернутися у Київ і зберегти себе в якості репрезентанта УНР, а й істотно змінили соціально-політичну ситуацію в кра­їні. Українські політики, запрошуючи іноземне військо в Україну, наївно розраховували, що воно йде виключно як допомога у боротьбі з більшовика­ми, що ці військові контингенти будуть складатися з галицьких січових стрільців та дивізій, сформованих з українців-військовополонених насамперед, а вже потім - німецьких військ, що вони не будуть мати якогось поміт­ного впливу принаймні на внутрішню політику уряду УНР.

Однак насправді все склалося інакше. Присутність військ Німеччини та Австро-Угорщини на українській землі досить сильно вплинула на суспільні настрої. Виступаючи 9 березня у Малій раді, її член М. Чечель зазначив що прихід німців вніс тривогу у настрій людності: «Селяни почали опасатися чи не будуть скасовані всі ті здобутки, які нам принесла революція. З другого боку, поміщики і багатії почали підводити голову, і навіть багато з них поча­ли плекати надію, що земелька тепер для селян пропаде...» [31, 327]

ЦР відреагувала на ці настрої відозвою від 11 березня, в якій намагалась їх спростувати: «Українська Центральна Рада як проголосила своїм Четвертим Універсалом незалежність і самостійність Української Народної Республіки, так при тій самостійності й незалежності стоїть і буде їх боронити від усякого замаху. Як віддала вона всю землю робочому народові земельним законом, так на тім вона і стоїть. Закони, видані на користь робочих, і далі будуть в силі» [23, 48]. У незмінності курсу ЦР був особливо твердо переконаний М. Грушевський. Виступаючи на урочистому засіданні Малої ради 20 березня 1918 р. з нагоди першої річниці створення УЦР, свій виступ він завершив наголосом на тому, що «у своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний крите­рій, єдиний компас, це - інтереси трудящих мас...» [4, 49]. Послідовність даної позиції мала бути продемонстрована аграрною політикою ЦР, яка наголошу­вала в своїх заявах про неухильне проведення січневого закону в життя.

У березні Рада народних міністрів принаймні двічі заслуховувала інфор­мацію міністра земельних справ про ситуацію на селі і стан засіву полів. У се­редині квітня при міністерстві розгорнув роботу Всеукраїнський земельний комітет, який координував роботу місцевих земельних комітетів. До роботи на селі активно підключилась Селянська спілка, що поновила свої структури. 24 березня у Києві відбулося засідання ЦК спілки, яке визначило першочер­говість її завдань. Насамперед передбачалося об'єднати селянство простими зрозумілими гаслами, визнано необхідним скликання селянських з'їздів, ро­боту інструкторів на місцях та випуск селянських газет.

Упродовж березня-квітня організаторам селянської спілки вдалося про­вести близько 14 повітових селянських з'їздів, інформація про які друкува­лася в «Народній волі». Всі вони, як правило, підтримували в своїх постано­вах політику ЦР, ідею соціалізації землі та земельний закон 18 січня 1918 р.

Між тим час розкидати каміння минув, а зібрати його за допомогою та­кого закону було непросто. Закон був досить радикальним, тож не міг сприя­ти стабілізації політичного становища в нових умовах, не викликав він сим­патій і у командування німецьких та австро-угорських військ, що розглядали Україну передусім як джерело додаткової сировини та хліба, які вкрай були необхідні членам Четверного союзу для продовження війни.

Спочатку командування німецьких і австро-угорських військ декларува­ло своє невтручання в українські справи. Воно активно вивчало український уряд, намагалось схилити його до поміркованих дій. М. Ковалевський, який у березні-квітні 1918 р. очолював об'єднане міністерство земельних справ та харчування, пізніше згадував про дві розмови з приводу земельної реформи, які він мав з німецьким послом в Україні бароном А. Муммом фон Шварценштайном та його радником Мельхіором. Німці висловлювали тривогу з при­воду дрібної парцеляції великих маєтків, що, на їх думку, повинно було силь­но позначитися на продуктивності сільського господарства. Ще більше вони не могли зрозуміти, чому земля переходить до селян без викупу. На думку німчів, селяни мусили викупити землю, від чого українська держава отрима­ла і фінансовий, і політичний зиск. Шляхом продажу землі держава могла б стабілізувати свою фінансову систему, а поряд з цим не створила б собі по­літичну опозицію з боку земельних власників. Із цих розмов М. Ковалевський виніс лише здивування «цинізмом німецьких фінансових дорадни­ків» [29, 216]. Він вважав, що німці зовсім не розуміли української дійсності, того, що Україна пережила глибокий революційний процес. І незаможне селянст­во, розгромивши поміщицькі маєтки, не поспішало з демонстрацією акцій у підтримку ЦР, з іменем якої пов'язувало прихід німців в Україну. Полковник В, Петрів, який на чолі українського військового підрозділу провів січень- лютий на Київщині та Волині, виніс враження, що село «було примушене са­мо творити нове життя, само розв'язувало і аграрне питання, і питання само­врядування, і охорону влади, і т.д.

Село неначе потонуло в анархії перерозподілу, замкнулося й жило своїм життям, відгородившись від решти світу створеною власноруч самооборо­ною.

Лінія урядової політики, позначена насамперед лівим аграрним законо­давством, дедалі більше наштовхувалась на опозицію в стінах Педагогічного музею. Помірковані члени Малої ради на чолі з М. Поршем розробили про­ект змін до земельного закону, який мав бути внесений на розгляд УЦР.

Загострення стосунків УЦР з німецьким командуванням, невдоволеність громадської думки, що весь час зростала, і особливо приїзд делегації з Лубен посіяли сумніви й серед частини есерівської партії. Є. Чикаленко, 12 квітня занотовуючи до щоденника враження від відвідин Києва селянською депута­цією, між іншим записав і таку фразу; «Есери вже підбивають есдеків, щоб вони підняли у Центральній Раді мову про незайманість участків менше 40 десятин, бо їм незручно йти самим проти себе, а вони голосуватимуть за есдецький зако­нопроект» [4, 49].

Підготовлений М. Поршем проект змін до земельного закону був винесений на обговорення спільного засідання Цент­ральних Комітетів УПСР та Всеукраїнської Селянської спілки. Доповідь ро­бив член ЦК УПСР М. Салтан, який вважав за можливе прийняття проекту М. Порша. Після доповіді розгорілася жвава дискусія, підсумки якої підбив М. Грушевський. За визначенням М. Ковалевського, він був рішуче проти будь-яких змін в аграрному законодавстві. Аргументував свою безкомпроміс­ність голова УЦР двома причинами. Передусім він вважав, що Українська революція «була справою головним чином селянських мас, і гаслом цієї рево­люції була націоналізація землі і поділ цієї землі між селянськими громадя­нами». По-друге, М. Грушевський вважав аморальним відступитися від ідей, які були закладені в ІІІ і IV Універсали ЦР, «відмовитись від того, що ми обіцяли народові» [5, 137].

Непоступливість М. Грушевського зняла питання розгляду поправок до земельного закону у Малій раді. Проте в уряді однозначності не було, він пе­ребував під постійним тиском німецького командування. [31, 331].

В останні дні квітня 1918 р. було вочевидь, що уряд УНР та ЦР потрапили в політичну ізоляцію і втратили вплив в Україні. Німцям вдалося досить легко організувати державний переворот, який вони здійснили 29 квітня руками генерала П. Скоропадського, в спішному порядку проголошеного гетьманом України.

Отже, з українських партій, які сформувалися впродовж 1917 року, але не були зовсім представлені в Центральній Раді, або лише індивіду­ально й настільки, що не могли мати впливу на її політику, висту­пили на початку 1918 року в обороні принципу приватної земельної власності головне дві, згадані в попередньому розділі — Українська демократично-хліборобська партія й «Союз земельних власників».

Розроблена Центральною Радою аграрна програма виявилася недосконалою перш за все в теоретичному плані, а про її реалізацію доводиться говорити лише умовно, адже при бездіяльності уряду селяни проводили свою земельну реформу.