Стаття 3. «Міжнародний рух капіталу та проблеми зовнішньої заборгованості».

Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що дана стаття є надзвичайно ґрунтовною та системною, виклад думок є логічним та послідовним. Її матеріал розподілений на 3 підрозділи:

1. «Динаміка та структура переміщення капіталів»;

2. «Зовнішня заборгованість»;

3. «Контроль за рухом капіталів».

Автор даної статті єдиний, хто розглядає зовнішні запозичення у формі капіталу. Досліджуючи наслідки переміщення капіталу, він зазначає: «хоча частка глобальних фінансових потоків у країни з ринками, що формуються та країни, що розвиваються (еmerging and developing economies), зросла більш як у сім разів впродовж останнього десятиліття, їх реальний внесок міг би бути ще більшим, якби ці інвестиції спрямовувалися на створення робочих місць і розвиток виробничого потенціалу, а не лише на підтримку експортоорієнтованих виробництв, які забезпечують обмежені можливості в плані зайнятості, виробництва, технологічних інновацій тощо». Що ж це означає? На мій погляд, це означає те, що надходження іноземних капіталів має позитивний вплив на економіку країни-боржника лише за умови, що використання капіталів приноситиме дохід, за рахунок якого будуть погашатися борги та відсотки за ними. На жаль, така ситуація не характерна для сучасного «світу споживання».

У 2-му підрозділі автор наводить власне бачення загальної причини зростання зовнішньої заборгованості. На його думку, це відбувається внаслідок посилення фінансової глобалізації та лібералізації фінансових ринків.

У 3-му розділі зазначається, що останні десятиліття розвитку світової економіки характеризувалися послабленням або повним скасуванням контролю за рухом капіталу. Цьому сприяло прийняття Кодексу лібералізації, ухваленого Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Європейської енергетичної хартії, угоди в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) тощо. Проте сьогодні уряди країн і особливо Європейський Союз дедалі частіше є ініціаторами запровадження колективних заходів контролю і насамперед за фінансовою системою. З цією метою 16 грудня 2010 року було створено Європейську раду системних ризиків (European Systemic Risk Board). Цей орган став частиною Європейської системи фінансового нагляду, метою якої є забезпечення контролю за фінансовою системою

Стаття 4. «Сучасні боргові проблеми економічно розвинутих країн».

У даній стаття вся увага авторів зосереджується на кризах. Тому в мене одразу склалося враження, що це «боргова» стаття. Автор одразу «береться за справу», зазнаючи: ефективність залучення капіталу на міжнародних боргових ринках має певну межу – чим більший в країни потенціал економічного розвитку, тим доцільнішим є залучення позикового капіталу. В такому випадку залучені ресурси приносять більше матеріальних благ, ніж потрібно витратити на обслуговування цих боргових зобов’язань, результатом чого є швидке зростання економіки. Таке середовище для позикового капіталу здатні забезпечити країни з перехідною економікою, які володіють значним нереалізованим природо-ресурсним потенціалом.

Автор вважає за необхідне також нас поінформувати про те, що для кожної країни є свій допустимий рівень зовнішнього боргу. При визначенні безпечного рівня зовнішнього боргу до уваги беруться темпи економічного зростання та природо-ресурсний потенціал країни. Проте існують загальноприйняті рамки щодо формування боргового портфеля, вихід за які може загрожувати борговій безпеці держави. Так, згідно з Маастрихтською угодою зовнішній державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП.

Разом з цим, Світовий банк вважає критичним рівень державного зовнішнього боргу 50% від ВВП. Незважаючи на це, більшість економічно

розвинутих країн значно перевищили цю межу.

Це стаття, у якій наведена причина зростаючої зовнішньої заборгованості через пояснення взаємозв’язку обсягу державного боргу та ВВП. Так, останнім часом у світі між ними існує обернено протилежна тенденція: в економічно розвинутих країнах протягом останніх років державний борг зростає дуже швидко, тоді як темпи зростання ВВП знижуються. Причиною таких диспропорцій між зміною боргу та темпами економічного зростання, на думку автора, стала світова фінансово-економічна криза 2008 р., в результаті якої в багатьох економічно розвинутих країнах суттєво знизилася активність реальної економіки, а вслід за цим збільшилося і боргове навантаження на економічну систему.

У статті розглянуто також «ефект доміно», який може бути зумовлений невиконанням боргових зобов’язань хоча б однією країною з розвинутою економікою.

Поради автора щодо напрямів вирішення проблеми зовнішньої заборгованості нагадують мені скоріше лозунги, а не конкретні пропозиції. Так, необхідно, підвищувати ефективність боргової політики у взаємозв’язку з бюджетно-податковою та грошово-кредитною політиками. Боргова політика має базуватися на спроможності національної економіки генерувати ресурси з точки зору довгострокової перспективи. Водночас бюджетно-податкова політика повинна проводитися виважено, не переносячи тягар поточних витрат на майбутні покоління через накопичення бюджетних дефіцитів і державного боргу. Я абсолютно погоджуюся з лозунгами автора, проте вважаю, що вони повинні бути доповнені конкретними пропозиціями.