Ист. укр. культ. Т.2

41

Про прагнення Запорожжя поширити свої суспільно-політичні структури на інші українські землі свідчать наявні в документах твердження, що козаки в містах і селах "мають своїх гетьманів і різні форми власності, правосуддя" (1609), що вони "не несуть відповідальності перед жодним судом, крім суду тих отаманів, яких вони самі собі настановили, обравши власних суддів і старшин" (1613), "створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку" 46. В джерелах це особливо яскраво відбилося, починаючи з другої чверті XVII ст. Зокрема, у тогочасних документах, пов’язаних з вимогами шляхти обмежити "свавілля козаччини", читаємо, що козаки "ані магістратів в містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, самі собі закони укладають, самі урядовців і вождів настановляють і немов творять іншу республіку в межах великої республіки" 47.

45Панашенко В. Запорозька Січ і Кримське ханство у 20-х — 30-х рр. XVII ст. // Українська козацька держава: витоки і шляхи істор. розвитку. — Київ, 1991. — С. 48 — 56.

46Смолій В.А., Гуржгй І.О. Зазн. праця. — С. 16 — 17.

47Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 174. Див.: Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. —

С.56.

"Свавільна сила бере верх і так заповзялася, що стала важкою для нас самих і вводить нас у конфлікт із сусідами; справді вже, забувши про віру і підданство, встановлюють собі окрему республіку.., вся Україна ними завойована, шляхтич у домі своєму не вільний робити, що хоче, в містах і містечках його королівської милості все управління, вся влада належить козакам. Привласнюють собі суд, встановлюють закони" 48. Навіть якщо дещо в таких оцінках перебільшене, вони добре відтворюють напрям, в якому еволюціонували структури, розвиток яких забезпечила військова сила козаків. Можливість перетворення козацтва в основну соціальну базу для формування окремої держави помічали й іноземні спостерігачі. В одному з документів, датованому близько 1630 р., звучить риторичне запитання: "Чи народ запорожців, доведений до крайнього відчаю повсякчасним переслідуванням, може визволитися з-під влади і панування поляків, визнати протекцію сусідів, увійти у стан і форму республіки, користуватися і управлятися певними законами і встановлювати адміністрацію" 49.

Зближення традиційної "держави в державі" ("духовного царства", яким була традиційна церква) з новою військово-адміністративною структурою (на яку перетворювалося козацтво) було надзвичайно важливим чинником формування ідеології визвольного руху, що ставала передумовою боротьби за відновлення держави.

Дослідники часто підкреслюють брак тяглості в еволюції форм української державності. Це лише частково слушне зауваження. Ми бачили, що втрата князівствами, що існували на українських землях, своєї незалежності була поступовим процесом. Після встановлення верховенства великих князів литовських на більшості українських земель впродовж тривалого часу існували удільні князівства, які зберігали певні риси традиційної державності попередньої доби. Навіть після ліквідації удільних князівств, окремі князі намагалися здійснювати владу в своїх володіннях на основі давніх традицій. Виникають комплекси магнатських маєтків, що перетворюються на своєрідні нові князівства. Деякі з українських князів стояли біля зародків організаційного оформлення козаччини: згадаймо хоча б Дмитра Вишневецького чи Богданка Ружинського. Дрібне боярство Центральної й Північної України, що як суспільна верства вело свій початок від княжої доби, також нерідко вливалося у козацтво. Дуже важливим є те, що українські культурні й церковні діячі, які впливали на формування ідеології українського козацтва, свідомо зверталися до традицій княжого часу. Нагадаємо знамениту "Протестацію" православної ієрархії 1621 р., авторство якої приписують Йову Борецькому і Мелетієві Смотрицькому. В ній підкреслювалося, що козаки походять з того самого племені, яке воювало грецьке царство

42

Чорним морем і сухопутно ще за часів Олега і Володимира Великого: "Це їх предки разом з Володимиром хрестилися і прийняли християнську віру від Царгородської церкви і по цей день у цій вірі родяться, хрестяться і живуть" 50. Майже тими самими словами висловлював подібну думку Касіян Сакович у віршах на похорон Петра Сагайдачного, пишучи, що

"Войско Запорозькоє...

Плем’я то єст з насіння оного Яфета...

За Олега росського монархи, пливали В човнах по морю і на Царград штурмовали.

Їх то продки з росським ся монархом крестили Владимиром і в вірі той статечно жили, При которой і вони так стоять статечне Же за ню умирати готові конечне" 51.

48Жерела. — Т. 8. — С. 285; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 56.

49Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 56; Його ж. Козаччина в політичних комбінаціях 1620

—1630 рр. // ЗНТШ. Т. 117/118.

50Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. — Львів, 1922. — Кн. 2. — С. 259.

51Див.: Українська література XVII ст. / Упор. В. Крекотень, ред. О. Мишанич. — Київ, 1987. — С.221.

Погляд на козаків як спадкоємців традицій Київської Русі був відомий і за кордоном. Зокрема, у дисертації Аарона Бліверніціуса про козаків, захищеній в місті Лешно (Лісса), було сказано, що "в давнину русини такими човнами користувалися і на Константинополь воювали, яких вживають сьогоднішні козаки".

Звичайно, порівняння в історичних та літературних творах українських козаків з воїнами Олега засвідчують не безпосередню тяглість традиції, а радше спробу її відновити. Опертя на давні традиції, формування нових організаційних структур та нової ідеології, використання історичних державних інституцій і водночас зародження протиставлених чужинецькій владі елементів громадянського суспільства, врешті тенденція до їхнього одержавлення — все це істотні чинники еволюції державноправового устрою, що була тлом для розвитку культури. Із спадкоємністю тих чи інших форм державності, адміністрації, права була значною мірою пов’язана тяглість культурного процесу, який, у свою чергу, впливав на зміни статусу державних структур і ставлення до них людей.

43

1.3. Виробнича культура: світоглядні аспекти, обряди та ритуали

Елементарні потреби людини — харчування, одяг, житло, народження і виховання дітей — зумовлювали пріоритети у виробничій діяльності. Безпосередня праця в полі чи ремісничій майстерні, забезпечення врожаїв і плодючості худоби, порятунок від хвороб — все це супроводжувалось обрядами, ритуалами, магічними діями, спрямованими на досягнення успіху, подолання "злих сил", в яких уособлювалися серед іншого також об’єктивні труднощі й небезпеки, хисткість і непередбачуваність ситуацій. Характер обрядів випливав із світогляду, з віри в добрі й злі сили. Обрядовість, підпорядкована магії, з одного боку, забезпечувала успіх трудових зусиль, а з другого — дарувала людям час на відпочинок, розраду і навіть розвагу, — хоч обряд тодішніми людьми суб’єктивно сприймався не як розвага, а як дуже серйозна справа і навіть обов’язок. Сама робота — фізична і навіть інтелектуальна — була, по суті, невід’ємною від обрядовості й віри в її магічну силу, що йде "зверху". Можна сказати, що й сама праця була обрядом, а обряд був роботою. Таким чином, зумовлена світоглядом обрядовість не просто супроводила будьяку діяльність, вона була складовою частиною діяльності, елементом — чи не найголовнішим — виробничої культури.

До цього слід додати, що властивий середньовіччю поділ на тих, хто працює, тих, хто молиться, і тих, хто воює, не виключав тісного переплетіння цих сфер діяльності; при розгляді кожної з них не можна забувати їхньої взаємопов’язаності.

Аграрна народно-традиційна культура. Основна частина етнічної території України справіку була заселена племенами, основним заняттям яких було хліборобство. Цьому сприяли ландшафтно-кліматичні умови: родючий ґрунт, помірна температура, рівнинна або слабогорбиста місцевість у більшості регіонів тощо. Вигідні умови для вирощування збіжжя стали однією з причин ранньої появи стаціонарних поселень, а це, у свою чергу, сприяло творенню своєрідної народно-традиційної культури, в основі якої закладено цілий спектр обрядів, звичаїв, ритуалів, магічних дій, найтісніше пов’язаних з хліборобською діяльністю.

Археологічні знахідки аграрних пам’яток (знарядь праці, решток культивованих злаків тощо) вказують, що в етнічних межах України хлібороби користувалися знаряддям, яке за технікоконструктивною характеристикою було на рівні тих, що побутували в інших європейських регіонах, зокрема на Піренейському та Апеннінському півостровах, і на заході Європи. Орним знаряддям було рало різних модифікацій, для збору врожаю служив серп тощо. Ймовірно, синхронно відбувалася технічна реконструкція рала у плуг, який майже одночасно з’явився як у Західній Європі, так і на території України. Існують серйозні аргументи на користь тези про самостійну появу наприкінці першого тисячоліття нашої ери плуга у декількох хліборобських масивах Європи, у тому числі в районі Середнього Подністров’я 1. Отже, русичіукраїнці в середньовіччі вже мали досконалий, як на свою добу, хліборобський реманент, що, у свою чергу, свідчить про досить високий рівень хліборобської культури взагалі.

Писемні відомості, етнографічні матеріали XIII — XVII ст. дають змогу з’ясувати ряд питань, що стосуються господарської культури українського селянства цього періоду і, зокрема, культури вирощування зерна. У господарствах українців використовувався

44

різноманітний рільничий реманент для технологічно послідовних етапів вирощування культурних злаків. Насамперед виділяються за своєю технологічною різноманітністю орні знаряддя праці. З ужитку ще не було остаточно витіснене рало, яке у різних регіонах України виконувало особливу ґрунтообробну функцію.

Залишаючись у деяких місцевостях основним знаряддям для оранки, рало усе частіше використовується для другого етапу підготовки ґрунту — дроблення скиб. Фактично впродовж середньовіччя рало використовувалося почасти епізодично як знаряддя оранки, але здебільшого для допоміжного обробітку. Внаслідок цього відбуваються зміни конструкції — з’являються додаткові ральники-зуби (від двох до п’яти і навіть більше), гряділь переходить у трикутний чи чотирикутний корпус.

Поширюється по всій етнічній території й утверджується майже у коленому господарстві ефективне у агрономічному і конструктивному відношенні інше орне знаряддя — плуг. Створений хліборобами на українській землі, вдосконалений упродовж багатьох століть, цей плуг згодом стали називати українським традиційним. Подібний плуг поширився серед багатьох сусідніх слов’янських та інших народів. Такого типу плугом почали користуватися росіяни на суміжних з українцями територіях, румуни та інші народи.

Одним з основних формотворчих чинників, що зумовили появу регіональних моделей плуга, були ландшафтноґрунтові особливості етнографічних провінцій. Формується на базі українського традиційного плуга його класичний степовий тип, утворюється карпатсько-гірська модель 2, конструктивно видозмінюється плуг поліської зони, дещо своєріднішим виглядає плуг волинського історично-культурного ареалу тощо.

1Краснов Ю. А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. — Москва, 1987. —

С.156 — 159; Павлюк С. П. Традиційне хліборобство України: аграрний аспект. — Київ, 1991. — С. 152

— 156.

2 Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX — початку XX ст. — Київ, 1986. — С. 130 — 133.

Включно до XIX ст. у гуцульській частині Карпат законсервувався плуг з перекладною полицею, який можна розглядати як конструктивний рудимент широколопатевого двополицевого рала 3. Основні конструктивні вузли поширюються на сусідні етнічні території, зокрема Молдову 4, Росію 5, Білорусь 6, навіть на Кавказ 7.

Яскравим підтвердженням постійного творчого пошуку селянина, поглиблення його агрономічних та інженерних знань і навичок було конструювання ще одного орного знаряддя для роботи в екстремальних ландшафтно-ґрунтових умовах лісу та лісостепу — сохи.

На території України внаслідок природно-географічних умов і через те, що Середнє Подніпров’я і Поліська зона були прабатьківщиною формування в даному регіоні хліборобства взагалі і орного зокрема, відбувалося становлення таких первісних упряжних знарядь, як рало, а відтак і плуг. Соха могла прийти в поліський регіон у вже сформованому вигляді з північних, північно-західних регіонів лісової смуги десь у XVI — XVIII ст. 8 Таке припущення підтверджується багатьма археологічними знахідками ральних і плужних частин із давньоруських поселень Полісся, що вказує на насиченість господарств досконалою технікою.

3 Там само. — С. 130.

4 Демченко П. Д. Земледельческие орудия молдаван XVIII — начала XX в. — Кишинев, 1967. — С. 50, 58.

5 Русские: Истор.-этнограф. атлас. — Москва, 1967. — С. 50 — 53.

45

6 Молчанова А. А. Материальная культура белорусов. — Минск, 1968.

7 Калоев В. А. Земледелие народов Северного Кавказа. — Москва, 1981. — С. 19. 8 Краснов Ю. А. Указ. соч. — С. 182.

Основні технологічні етапи підготовки ґрунту, які застосовувалися в Україні у XIII — XVII ст., засвідчують, з одного боку, багатство технологічних способів, пристосованих до екологічних умов і соціально-економічного рівня життя селян, з другого — дають змогу простежити принципову тотожність окремих елементів технологічного процесу підготовки ґрунту на етнічній території. Повсюдно дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: весняна оранка під ярові культури, оранка чорного пару, літня оранка толоки й обробіток стерні під озимі культури, нарешті — зяблева оранка. Технологічні варіанти оранки в різних природно-ґрунтових зонах та історично-культурних реґіонах пояснюються особливостями ґрунту і викристалізованими впродовж віків локальними аграрними традиціями. При цьому співвідношення названих етапів у різних районах диктувалося господарськими потребами, перевагою озимих чи ярових культур.

Традиційні способи обробітку ґрунту від часу оформлення їх у цілісну систему, що складалася в епоху Київської Русі, зазнали істотного вдосконалення. Перший етап характеризується впровадженням у виробництво плуга й сохи, натомість ралу відводилася роль дообробітку ґрунту. Далі операція поперечного дроблення скиб стає невід’ємною частиною рільництва в Україні. Поява багатозубих рал знаменує собою дальший етап вдосконалення агрономічної підготовки ґрунту.

Укомплексі ґрунтообробних знарядь помітне місце належало знаряддям другого етапу підготовки поля — драпакам, боронам різних конструкцій тощо.

Учисленних інвентарях XVI — XVIII ст. зафіксовано у господарствах різні типи орної техніки. Для значної території України це переважно плуг і рало. Подібна ситуація залишалася незмінною до XIX ст., надільний селянин у своєму господарстві користувався плугом і ралом, а часто ралом із наральником i без нього, як це було на Черкащині 9. А в зонах побутування сохи, зокрема на Поліссі, часто можна було зустріти всі три типи орної техніки. У Чернігівській губернії у XIX ст. у багатьох господарствах у вжитку були соха двох видів, плуг і рало 10. Аналогічний вибір орних знарядь використовувався у господарствах сусідньої Курської губернії.

Загальний рівень аграрної культури визначається технологічною системою обробітку ґрунту. Мірилом цього стану може служити багаторазова оранка із залученням наявних орних знарядь, переважно плуга і рала, рідко плуга і сохи, і ще рідше — усіх трьох знарядь чи рала і сохи. Ускладнена технологічна підготовка ґрунту в Україні за участю двох знарядь стосувалася, зокрема, парової системи хліборобства, здебільшого озимих посівів. Початки її, очевидно, сягають XIII — XV ст., коли сформувалися такі чинники, як технічна база, соціально-господарські потреби і достатні аграрні знання.

З використанням кількох знарядь для багаторазової оранки виробилися певні технологічні традиції — кожному знаряддю відводилася конкретна операція у системі обробітку ґрунту. Наприклад, плугом розорювали ниви, а ралом рвали скиби ("хрестили") або через деякий час, якщо це був чорний пар, ним ще проходили вздовж скиб ("довжили"). Подекуди ріллю вдруге довжили плугом, а переораний пар — сохою. Таким чином, багатознаряддєвий обробіток ґрунту значною мірою характеризує творчі можливості селян, спрямовані на підвищення як продуктивності хліборобської праці, так і аграрної культури взагалі. На рівні середньовічної селянської емпіричної агрономії при наявній технічній базі відповідну систему оранки можна розцінювати як агротехнічний етап, коли до створення ефективної структури ґрунту ощадливо і доцільно залучалися відповідні засоби. Двоє і більше знарядь для оранки застосовувалися в селянських господарствах до початку XX ст. (зокрема на Поліссі).

46

Про рівень аграрної культури свідчить вміння хлібороба різними способами зберігати родючість ґрунту, не допускати повного його виснаження. Українські хлібороби у середньовіччі застосовували ефективні організаційні й технологічні засоби для запобігання втрати родючості. Одними з них були системи рільництва, серед яких агрономічною ефективністю вирізнялося трипілля. Йдеться про емпірично усвідомлений рівень розуміння причин родючості ґрунту і доцільності методів відновлення його поживного потенціалу. Парові системи рільництва виникли як наслідок вдосконалення орних знарядь праці, зокрема плуга, за наявності зимових і ярих зернових культур. У господарствах різної категорії зберігалися як доцільні екстенсивні — вирубно-вогневе хліборобство, переліг і двопілля. З ними співіснували інтенсивні системи рільництва — класичне трипілля, а почасти і чотирипілля 11.

9 Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. — Санкт-Петербург, 1872. — Т. 3. — С. 178.

10Архів Російського географічного товариства, ф. 9, од. зб. 1, арк. 27.

11Павлюк С. П. Народна агротехніка... — С. 32 — 50.

Таким чином, селянське господарство у середньовіччі (в різних реґіонах України цей час не збігався) було джерелом творення етнічних традицій хліборобської культури, у тому числі й раціональних систем експлуатації поля.

Якщо перелогове поле, чи вирубновогневе хліборобство, було епізодичним і затрималося переважно в Карпатах, Поліссі чи в степовій Україні, то трипільна система рільництва у процесі зерновирощування набула різних модифікацій для продовження періоду ротації, черговості висіву культур, збільшення періоду парового поля тощо. Подекуди від трипілля залишилася сама лише ідея парового клину, бо поле інколи членувалося на чотири-п’ять чи навіть шість і вісім ділянок. Вбачаємо у цьому не застиглість схеми користування землею, а творчий підхід, детермінований соціально, економічно й агрономічно.

Встановлення певних систем рільництва знаменує відповідний етап розвитку аграрної культури. Раціональні знання про ґрунти, ботаніку культур рослин, вдосконалення знарядь праці відображають культурний, світоглядний рівень хліборобства на тому чи іншому синхронному зрізі історичного розвитку.

Систематичне удобрення ґрунту також можна розглядати як закономірний вияв певного етапу суспільно-економічного розвитку. Саме господарські потреби детермінували появу досконалішої рільничої техніки, завдяки якій стало можливим агрономічно ефективно використовувати органічні добрива. На етнічній території України за тисячолітню історію розвитку рільництва вироблено найрізноманітніші способи підживлення ґрунту, які можна класифікувати за двома основними ознаками — режимом загального удобрення ґрунту і внесенням добрив під певні культури.

Порівняно простіші форми підтримання родючості ґрунту, такі як послідовна зміна експлуатованих ділянок, черговість висіву культур, а також обробіток ґрунту первісними орними знаряддями, могли з’явитися у різних етносів, у різних регіонах спонтанно як наслідок культурно-господарського розвитку.

До сільськогосподарського реманенту належали знаряддя жнив і обмолоту зернових культур. Це традиційні жниварські знаряддя — серп і коса (остання поширюється в XIII

— XIV ст.), для обмолоту — ціп. Також застосовували різні інші способи обмолоту котком із залученням до цього тяглової сили тварин чи самої худоби безпосередньо, яка, ступаючи по розстелених снопах, вилущувала зерна.

Наявність в XIII — XVII ст. в Україні ідентичного комплексу хліборобського знаряддя у різної категорії господарств вказує на тотожність агротехнічного процесу вирощування

47

культурних злаків. Різниця могла існувати хіба що у ґрунтовності проведення окремих технологічних процедур, зокрема оранки чи збору зерна. У панських фільварках чи господарствах заможнішої категорії селян за наявності повного тяглового запрягу проводились агрономічно досконаліша підготовка ґрунту, а також суворіше дотримання зміни парового поля і чергування посівних культур, удобрення тощо.

Подібність агротехнічного процесу на усій етнічній території була зумовлена спільністю основних рис духової культури населення, тісно пов’язаного з традиційним хліборобством. Більше того, традиційне хліборобство відображало органічну поєднаність духовного і матеріального, тобто обрядово-ритуальних дій і технологічних процедур. Адже кожна із технологічних процедур супроводжувалася низкою обов’язкових обрядоворитуальних чинностей.

Характерна особливість господарського життя українського селянства XIII — XVII ст. полягала у тісному взаємозв’язку і взаємозумовленості хліборобства з тваринництвом. Для рільництва потрібна була тяглова сила тварин, удобрення тощо, а тварини, у свою чергу, вигодовувалися кормом, вирощеним у полі. Симбіозна взаємопричинність цих двох основних занять виходила з відповідного традиційного укладу життя, який склався внаслідок господарського використання свійських тварин: корів, коней, овець, кіз тощо, зумовлюючись значною мірою хліборобською діяльністю. Практично кожне господарство основні зусилля зосереджувало на вирощуванні зернових культур, надаючи при цьому важливої уваги й тваринництву. Свою специфіку мало тваринництво в степовій зоні й Карпатах. Незважаючи на удар, завданий монголо-татарським спустошенням, відновлення і дальше вдосконалення господарської культури відбувалося без значного порушення народно-традиційної основи.

Як вже зазначалося, для людей середньовіччя і сама праця, і обряди, які визначали її світоглядну детермінованість і забезпечували їй успіх, були однаково важливими. Впродовж розглядуваного часу дохристиянські звичаї, зокрема щорічні календарні звичаї, поєднувалися, часто механічно, з новими християнськими віруваннями і обрядами. З одного боку, нові християнські свята були пристосовані до етапів сільськогосподарської праці, головно у рільництві, з тим, що регламентував календар сільськогосподарських робіт. З другого — стійкими залишались старі дохристиянські вірування, найчастіше датовані вже відповідно до християнських свят. Навіть до найстарших, найархаїчніших форм обрядності увійшло поняття про сакральність посвячених речей (свячена вода, віск, галузки верби, збережені з Вербної неділі, посвячені овочі та городина). Власне той факт, що дохристиянські звичаї отримали християнське тлумачення, і сприяв їхньому збереженню за умов, коли церква в принципі виступала проти того, що перейшло від "поганства".

Хоч Новий рік за церковним календарем Східної церкви починався 1 вересня, щораз більше вже з XIV ст. поширювався рік січневий, у народній обрядності початок року був пов’язаний з весною, з пробудженням природи від природного сну і початком інтенсивних сільськогосподарських праць. Чи не найважливішими стали Великодні обряди. Посвята у Вербну неділю лози, на Великдень яєць, паски, м’яса забезпечувала використання посвячених речей в обрядах і для сільськогосподарської магії. Наприклад, ножем, яким різали свячене м’ясо, пізніше підрізували рослини, щоб охороняли від хвороб.

Обрядовими дійствами супроводжувався початок польових робіт, перший вигін худоби на пасовища. Деякі дослідники вважають клечання ("замаювання") хат зеленню в день Зелених свят також виявом обрядової магії, метою якої було забезпечення худоби пашею. Із Зеленими святами були пов’язані процесії на полях і відповідні молебні, збирання лікувальних рослин. Яскравим виявом злиття дохристиянських і християнських вірувань було святкування ночі напередодні Іоанна Хрестителя. Цей день називали дохристиянською назвою — ніччю на Івана Купала. Іоанн, який хрестив Ісуса Христа в Йордані, цілком природно став патроном для магії води і вогню. Той факт, що свято

48

відбувалося в найкоротшу ніч року, дозволяє пов’язувати його з солярним культом, — а це може свідчити про давність звичаю.

На жнива було менше часу для різних обрядів, але умови для формування звичаю дожинків давала толока — спільна праця, добровільна допомога на жнивах, де винагородою була участь у спільній трапезі після закінчення праці. Використанням землевласниками давнього звичаю стала примусова толока для кріпаків у селах, де були фільварки.

На Андрія, Різдво і зимові післяріздвяні свята у зв’язку з тим, що тоді не було роботи в полі, переважали обряди, пов’язані з прогнозуванням врожаю і плодючості худоби на цілий рік. Обрядова магія повинна була забезпечити опіку надприродних сил над працею селянина і в рільництві, і в тваринництві. В розглядуваний час колядки мали, в основному, дохристиянський характер. Те саме можна сказати і про щедрівки, до яких поступово долучаються елементи християнської символіки. Попри регіональні відмінності, обряди і вірування, пов’язані з аграрною народно-традиційною культурою, мали спільні риси на всіх українських землях.

Ремесла і промисли. У виробничій культурі середньовічної України важливу роль відігравали ремесла і промисли. Здолавши руйнівний вплив монголо-татарської навали, яка особливо тяжко позначилася на розвитку міського ремесла, ці заняття впродовж наступних сторіч продовжують розвиватись і вдосконалюватися.

Середньовічне українське ремесло і промисли були тісно пов’язані з місцевим геосередовищем. Адже в доіндустріальну епоху життєдіяльність кожного етносу і його локальних популяцій безпосередньо пов’язана з локальним ландшафтом, з якого він дістає майже все необхідне для свого існування Ч Відповідно розвивалися ті ремісничі галузі, що, по-перше, мали місцеву сировинну базу і, по-друге, продукція яких була необхідна для життєдіяльності населення у певних природно-кліматичних умовах України. Диктували свої вимоги культурні традиції, а також соціальне середовище, в якому знаходила збут продукція ремісників. Так відбувався симбіоз природних факторів і культурних традицій у розвитку українського середньовічного ремесла.

Ремесло існувало як у місті, так і на селі. Сільське ремесло поділялося на селянське, переважно домашнє, органічно вписане в патріархальне господарство великого колективу (великої сім’ї, громади) і ремесло при боярських чи панських дворах (пізніше при фільварках), яке задовольняло потреби феодалів. Ремісники, звичайно, не поривали з сільським господарством, тому на їхніх заняттях ремеслом позначалася сезонність. Поглиблення суспільного поділу праці вело до дедалі більшого поширення на селі професійного ремесла. Майстри, які в основному працювали на замовлення, з часом починають виробляти продукцію й на ринок. Поглиблюється спеціалізація ремесла, виділяються вужчі спеціальності. З часом ряд ремесел (золотарство, зброярство, слюсарство) остаточно перекочовує до міста.

До найпоширеніших ремесел середньовічної України належали деревообробні. Адже в той час з дерева виготовлялася переважна більшість будівель, знарядь, хатнього начиння, транспортних засобів, що дало підставу дослідникам твердити про існування "дерев’яного віку" у слов’ян, в тому числі й в українців 13.

12Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. — Москва, 1989. — С. 232.

13Moszyński K. Kultura ludowa Słowian. — Warszawa, 1929. — T. 1. Kultura materialna. — S. 280.

49

Майстри були добре обізнані з властивостями різних порід дерева, підбираючи конкретно для кожного виробу чи його деталей спеціальні сорти та враховуючи сезонність заготівель. Найдавнішими способами обробки дерева були випалювання та видовбування. У такий спосіб виготовляли кадовби, жлукти, ступи, човни, ложки. До пізніших деревообробних ре-

месел належить бондарство, перша згадка про яке припадає на кінець XIV ст. 14

14История Украинской ССР: В 10 т. — Киев, 1982. — Т. 2. — С. 107.

15Статут Вялікага княства Літоўскага 1588: Тэксты, давед., камент. — Мінск, 1989. — С. 328, 329.

Асортимент бондарських виробів був широким: різноманітні бочки, діжі, цебри та інші посудини з клепок. Стельмахи виробляли різні типи возів, волокуш, саней. Теслярі споруджували житла та інші будівлі. Виробництвом знарядь праці (сохи, рала, плуги, борони та ін.), а також хатнього начиння (лави, столи, скрині, віконні рами, двері) займалися столяри. З кори дерев, дранки, лубу плели різні види коробок, кошелів. Майстри-деревообробники користувалися різними типами сокир, пилок, сверл, стругів, різців, різноманітними долотами та ножами 15. Виготовлення більшості виробів, навіть будівництво жител, в основному обходилося без цвяхів. Металеві частини й деталі застосовувалися лише там, де були конче необхідні.

Дуже важливими ремеслами були прядіння і ткацтво. Тканину виготовляли з льону, шерсті, конопель переважно на горизонтальних ткацьких станках.

Традиційним візерунковим ткацтвом в українців було ткацтво на чотирьох підніжках, що давало тканину діагонального плетіння ("чиновать") і деякі дрібновізерункові тканини. Технікою "у вічко" виконували ажурні ткацькі вироби. При тканні "під закладку для утка бралися різноколірні нитки, і човник пропускався через певну частину основи, утворюючи на тканині вузенькі просвіти. Побутувала техніка "перебору однобічного", коли нитки основи перекривалися ниткою утка через кожну четверту. А при техніці "кругляння" створювався волокнистий характер візерунка. Для виготовлення килимів ("коців") користувалися як горизонтальними, так і вертикальними останками.

Обробка шкіри здійснювалася різними способами із застосуванням хлібного квасу, крейди, попелу, дубової кори, глини. Шкіряне виробництво диференціювалося на самостійні ремесла: чинбарство — вичинка шкіри, кушнірство — виготовлення хутряного одягу, шевство — шиття взуття і лимарство — виробництво збруї. Інструментами служили різноманітні ножі, шила, спеціальні голки, штампи. Поширеним у період середньовіччя було і косторізне ремесло.

Кераміка, виготовлювана гончарями, — давня і самобутня галузь культури українців. Користуючись ножним гончарним кругом, гончарі виробляли побутовий посуд (миски, ринки, горщики, кашники, глечики, барильця, куманці), декоративний посуд, а також оздоблювальні кахлі й будівельні матеріали (черепицю, цеглу). Окремі міста були реґіональними центрами керамічного (посуд, кахлі) виробництва 16.

Дуже важливу роль у виробничому житті відігравала обробка металу. Адже саме метал, на базі якого було здійснено більшість технічних винаходів, що, врешті, зумовили й світоглядні зміни культури нового часу, значною мірою визначав розвиток культури загалом. Для виплавляння металу використовували, в основному, болотяну руду, значні поклади якої знаходилися на Поліссі, Наддніпрянщині, Закарпатті, Буковині, Галичині. Виготовляли залізо здебільшого селяни на невеликих руднях, де застосовувалися вдосконалені сиродутні горни та домниці — шахтоподібні печі, обмазані глиною. Залізорудне виробництво було переважно державною справою, існували рудні й при замках і панських дворах 17.

50

16 Таврський С. Ф. Нові джерела про потилицький гончарський цех // Архіви України. — 1968. — №

3.— С. 85 — 90; Janeczek А. Nie tylko garnkami sławny. Potylicz w średniowieczu // Archaeologia Historica

Polona. — T. 5. — S. 51 — 68.

17 Боньковська C. M. Ковальство на Україні (XIX — початок XX ст.). — Київ, 1991. — С. 21.

До виробництва заліза примикало ковальство. Незважаючи на "дерев’яний вік", у селянському господарстві, не кажучи вже про ремесло та військову справу, металеві знаряддя, а також такі, що мали металеві робочі частини (наприклад, плуг), були незамінними. Тому ковальське ремесло набуло великого поширення, в тому числі й на селі.

Виготовлення скла — гутництво — існувало в добу Київської Русі, але особливо широко розповсюдилось у XV ст. Найбільше гут діяло на Чернігівському та Волинському Поліссі, що зумовлювалося запасами необхідної сировини: піску, крейди, вапна, поташу. Гутники працювали переважно родинними колективами, нерідко орендуючи панську землю. Виготовляли скляні браслети й намистини, віконне скло, посуд — столовий, кухонний, пізніше також аптекарський. При цьому послугувалися різними формами, склодувними трубками, ножицями.

Дуже поширеними в Україні були також обробка каменю, що використовувався в будівництві, а також лісові та інші промисли. Багата лісами Україна давала можливість розвивати вуглярство, виготовлення поташу, викурювання смоли, добування дьогтю. Деревне вугілля використовувалося як паливо при виплавлянні заліза, у ковальстві та ливарництві. Поташ, вироблюваний з деревного попелу, вживався для вибілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни. Розвивалося добування солі, основними районами якого були Прикарпаття (солеваріння) та Закарпаття (копальня солі в Солотвині). Привозили сіль і з лиманів Причорномор’я.

Значного розвитку досягло виробництво селітри, необхідної для виготовлення пороху. Цей промисел був, в основному, державною монополією, проте селітру добували і на варницях окремих феодалів. З кінця XVI ст. селітроваріння розвивається на Слобожанщині, а також на Запорожжі, де селітроварні належали переважно козацькій старшині і базувалися на найманій праці.

Промисли, які розвивалися на території панських маєтків залежними селянами, приносили їхнім власникам великі прибутки. У зв’язку із збільшенням попиту на ліс і вироби з нього в Західній Європі великі землевласники збільшували вируб лісу, активно розвивали деревообробні промисли, продукція яких ішла на експорт 18. Хижацьке нищення лісів призводило до скорочення їхніх площ, збідніння флори та фауни, і, таким чином, до негативного зворотного антропогенного впливу на геосередовище.

Середньовічне ремесло було закритою системою. Ремісники використовували знаряддя і способи виробництва, як правило, вивірені віками. Зміни у технології та техніці ремесел були вкрай повільними. Те саме є характерним і для ремісничих виробів. Предмети матеріальної культури виготовлялися в рамках певних стереотипних форм. Новації входили в асортимент, якість виробів, їхнє оздоблення, як і у виробничу культуру взагалі, дуже повільно. При цьому вони теж набували стереотипних форм, традиціоналізувалися 19. Разом з тим реалізація того чи іншого стереотипу допускала практично необмежену варіативність. Тому й речі, виготовлені майстрами, обов’язково мали індивідуальні риси, в чомусь були неповторними. На відміну від фабричнозаводської продукції нового часу, тодішні вироби, навіть суто утилітарного призначення, оздоблювалися й прикрашалися. Семантика цих оздоб походила від прадавніх міфологічних уявлень про всесвіт і пов’язувалася з ритуальними діями, які супроводжували процес виробництва.