Ист. укр. культ. Т.2

181

становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої та правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувалися у ГалицькоВолинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдови впродовж тривалого часу укладалися українською мовою. Зовсім іншою була доля Закарпаття, де на той час не було місцевих феодалів. Політична влада належала угорським феодалам, а міське самоврядування повністю було в руках католицьких міщан, головно німців і угорців.

У Галицько-Волинському князівстві і після навали ординців продовжувалися традиції візантійської і старокиївської культури 15.

14Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. — Іст.-нумізмат, дослідження. — Київ, 1968.

15Александрович В. Мистецтво ГалицькоВолинської держави. — Львів, 1999.

Водночас це князівство інтенсивніше, ніж це було у давньому Києві, ставало на шлях творчого освоєння культурних цінностей країн Західної і Центральної Європи. Польща, Угорщина, східні землі Німеччини значною мірою відігравали посередницьку роль: через них проникали далі на схід ті культурні явища, що мали загальноєвропейський характер. Продовжувався започаткований раніше процес часткового засвоєння деяких елементів орієнтальної культури, що було, зокрема, пов’язане з поселенням на українських землях половців та представників інших народів Сходу. Ординська навала не сприяла культурному життю, але створювала умови і для контактів з людністю Азії, особливо на рівні побуту, ужиткового мистецтва, звичаїв. Інша річ, що саме ідеологічне протистояння загарбникам, бар’єр релігійної відмінності, зрештою, прагнення до самозбереження і спричиняли швидше протистояння впливам зі Сходу, — йдеться насамперед про мусульманський світ, оскільки Золота Орда перейшла на іслам.

Природно, що для України на рівні духовної культури, писемності, сакрального мистецтва основне значення мали зв’язки і взаємовпливи в межах християнського світу і насамперед у межах східного християнства. Зокрема, в сакральному мистецтві (архітектура храмів, іконопис, церковний спів) упродовж тривалого часу чітко вираженим реґіоном залишалися терени впливів візантійської культури, ареалом яких були слов’янські православні країни.

Упродовж першої половини XIV ст. у культурному житті збільшувалися впливи західного, латинського християнства, проте природним було і певне протистояння їм, оскільки агресія з боку західних держав — католицьких Польщі та Угорщини, згодом Литовського князівства, яке з кінця XIV ст. стало також католицьким, не сприяла сприйняттю форм культури, специфічних для "латинян".

Україна наприкінці XIV — у першій половині XV ст. Після того як наприкінці XIV ст. Галичину було остаточно включено до Польського королівства, значна частина місцевого боярства була витіснена з рідного краю, а ті, хто залишився, втратили свої позиції в адміністрації. Королівська влада спиралася на прийшлих католицьких феодалів, яким, як і католицьким церковним установам, надавалися великі земельні володіння. Православна церква назагал не втратила своїх прав, але не вона була панівною в державі. У найбільшому місті Галичини — Львові та в окремих містах західних повітів краю самоврядування згідно з нормами Магдебурзького права було повністю в руках німецьких (пізніше полонізованих) міщан-католиків. Навіть у тих містах Галичини, де українці становили більшість, впливи католицького патриціату в управлінні були непропорційно

182

великими. І хоч до 1430 р. у Галичині обов’язковими залишалися правові норми, успадковані від Київської Русі (так зване руське право), ситуація в царині культури докорінно змінилася: культурою, що була в державі панівною, стала культура католиків

—на той час незначної меншості населення. Звичайно ця кардинальна зміна стосувалася культури панівної верхівки, а не народної маси, оскільки в Галичині православне боярство втратило свої позиції. З необхідності культура цього краю мала розвиватися більш наближено до нижчих верств суспільства: меценатами часто ставали дрібні й середні шляхтичі, парафіяльне духовенство. Слід припускати, що культурне життя було пов’язане, зокрема, з тими осередками, де проживала дрібна православна шляхта. Особливо велике значення мали центри єпархій — Холм і Перемишль. Є всі підстави вважати, що в єпархіальних осередках і монастирях культивувалася традиційна писемність.

Уземлях і князівствах, які опинилися у васальній залежності від великих князів литовських, — а це була більшість українських земель — устрій значною мірою був продовженням устрою великих князівств попередньої доби, зберігалися традиції з доби Київської Русі та удільних князівств часу політичної роздробленості. Передовсім це стосується згадуваних вже князівств Волинського за правління Свидриґайла, Київського за князювання Володимира Ольґердовича наприкінці XIV ст., його сина і онука в середині XV ст. Втім не тільки у великих удільних князівствах, а й у тих землях, що не мали статусу князівств або мали його номінально, зміна устрою і культури відбувалися дуже повільно.

На становищі Києва негативно позначилося спустошення його військами золотоординського темника Едігея (Ідигу) 1415 р. і особливо кримського хана МенгліГірея 1482 р. Але навіть у найгірші часи збереженню культурної ролі давньої княжої столиці сприяла діяльність Києво-Печерського монастиря, осередку культурних взаємин між всіма реґіонами тодішнього православного світу. Дослідники слушно підкреслюють піднесення культурного життя в період правління київських князів Олелька Володимировича і Семена Олельковича. З цим періодом пов’язана низка пам’яток писемності. Однак відновлена з середини XV ст. Київська митрополія тільки номінально була пов’язана з Києвом, бо резиденція митрополитів розташовувалася у Вільнюсі або Новогрудку.

Є підстави вважати, що впродовж XV ст. важливим культурним осередком України залишалася Волинь. Річ у тім, що Волинь не зазнала таких руйнувань, як Київщина, а місцеві князі та бояри зберегли там провідні позиції. Це створювало сприятливі умови для церковного життя, розвитку писемності, мистецтва.

Як уже зазначалось, впродовж XIII — XV ст. в Україні, насамперед у містах, збільшується кількість іноземних поселенців — католиків (німців, поляків), євреїв, у деяких містах також вірменів, греків. Тим самим кількісно зростають громади людей іншої релігії, які, коли йдеться про писемність, літургійний спів, релігійне мистецтво, жили в межах своєї традиційної культури. Одночасно поступово створювались умови для взаємовпливів, насамперед у сфері побутової культури, ремесла, ужиткового мистецтва.

Упродовж XIII — XV ст. в Україні, насамперед в західному реґіоні, такі міста, як Львів, Перемишль, Самбір та деякі інші, були зонами взаємодії місцевої культури з культурою іноземних колоністів, що мала вплив і на міста, розташовані далі на схід. Дуже своєрідною та різноманітною була культура Криму: повнокровне життя італійських містколоній, догорання князівства Феодоро, де зберігалися елементи пізньої візантійської культури. Вона увібрала, з одного боку, спадщину Золотої Орди і її складових, а з іншого

—була відкрита для певних впливів культур християнських народів. Хоч українська людність цього регіону не була значною, все ж торговельні контакти Криму сприяли контактам у галузі культури.

Той факт, що українські землі опинилися в складі різних держав, і що поступово зникали можливості розвитку для давніх державницьких традицій, не міг не позначитися

183

негативно на стані культурного життя, гальмував появу нових явищ у сфері духовної культури. Втрачається багато чого з творчого характеру, властивого, зокрема, писемності Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, в літературі настає період ще більшої, ніж раніше, кількісної переваги перекладних текстів над оригінальними. Зникають у літературних пам’ятках нової доби такі яскраві риси індивідуальної стилістики, як це було в окремих частинах Галицько-Волинського літопису. Якщо волинський літописець XIII ст. вважав за потрібне назвати імена найталановитіших митців — різьбяра Авдія, будівничого Олекси, співця Митуси, то для мистецьких творів XIV ст. характерною стає анонімність. І все ж в архітектурі й образотворчому мистецтві, в музиці виникають і принципово нові явища, приймаються нові стилістичні форми. Не припинявся розвиток матеріальної культури, тривало освоєння нових територій, підвищувалася культура виробництва — сільськогосподарського і особливо ремісничого. Виробнича діяльність створювала певні передумови і для розвитку духовної культури.

Кордони, що розділили українські землі, не були щільними, переміщення населення через них практично не обмежувалося. Проте навіть за умов, коли цих кордонів ніхто не охороняв, належність до різних політичних організмів істотно позначалася на напрямі еволюції культури, особливо серед суспільної верхівки. Натомість патріархальна замкнутість сільських громад, їхній традиційний уклад життя, підтримуваний традиційними світоглядом і обрядовістю, великою мірою стали запорукою культурної єдності всіх українських земель на рівні побутової культури. Є підстави припускати, що єдність визначальних форм народної культури відіграла велику роль також у поширенні ряду загальноукраїнських рис в усній мові, які з часом знаходили своє відображення і в писемності.

Якщо ж йдеться про панівні еліти, то їхня позиція була значною мірою суперечлива. З одного боку, князі і частина боярства впродовж тривалого часу зберігали традиції, що сформувалися ще в Київській Русі. З іншого — представники того класу, що зазвичай називають феодальним, більше піддавалися впливам нових чужинецьких державних організмів, під владою яких вони опинилися. Цілком закономірним явищем була певна нівеляція культури в межах держав, навіть якщо державна влада в той час була значно слабшою, ніж у наступні історичні періоди. Зрештою ж ця нівеляція готувала ґрунт для започаткування процесів денаціоналізації, втрати самобутніх культурних рис, надмірного засвоєння запозичень. Взаємовпливи є явищем необхідним і закономірним для будь-якого культурного розвитку, але в умовах іноземного панування, коли держава не репрезентує культуру більшості населення, процес культурних контактів нерідко спотворюється, набирає характеру не спонтанного творення культурних цінностей, а нав’язування або не завжди виправданого запозичення органічно чужих явищ. Як реакція на це може мати місце настороженість щодо всього, що видається чужим. Такого типу тенденції мали місце і в Україні. Проте всупереч їм, як буде показано у подальших розділах, відбувався розвиток самобутніх явищ у культурі, формування як загальнонародних рис, так і реґіональних особливостей культурного життя.

184

2.2. Осередки культури

Княжі та боярські двори. Княжий двір, сам князь і його придворні відігравали виняткову роль у формуванні й поширенні нових форм культури, зразків поведінки, особливостей ментальності елітарних верств, а відтак і суспільства в цілому. Нагадаймо, що саме князь Володимир Святославич і його найближче оточення стали ініціаторами переломної події, найважливішої для всього розвитку культури в Східній Європі — прийняття християнства з Візантії.

Суттю давньоруських поглядів на державну владу була ідея колективного володарювання роду Рюриковичів над Руссю і відгалужень цього роду — над окремими землями 1. Тільки представники династії Рюриковичів мали право займати князівський престол — це було очевидним для всього тодішнього суспільства.

1Толочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — Киев, 1992. — С. 76.

Зусіх князівств тільки в Галицькому трапилася один-єдиний раз спроба "вокняжитися" боярина, що не був Рюриковичем, — Володислава Кормильчича. Це було сприйнято повсюдно як нечуване порушення законності й звичаїв. Усунення Володислава

зкнязювання і пізнішу смерть в ув’язненні сучасники розглядали як заслужену кару за вчинок, що цілком суперечив тодішнім уявленням про право й справедливість.

Загальноприйнятим було розуміння, що княжа влада — від Бога. Тому отриманий на підставі родового права сан князя-володаря освячувався обрядом інтронізації, посадження "на стіл", тобто на престол 2. Інколи цей ритуал відбувався в княжих палатах, але найчастіше — у кафедральному храмі столиці князівства. Так, галицький літописець підкреслює, що саме в соборі Успіння Богородиці "посадиша князя Данила на столъ отця своего, великого князя Романа". Коли Данило, втративши владу у своїй "отчині", 1238 р. здобув її знову, обряд інтронізації було проведено вдруге: "Данило же вниде въ градъ свои и прийде ко пречистЂ святЂй Богородици, и прия столЂ отца своего" 3. Після цього він відсвяткував перемогу і поставив на одній з міських брам свою корогву.

На підставі літописних звісток XII — XIII ст. історики реконструюють типовий перебіг церемоніалу вокняжіння 4. У встановлений день — найчастіше це була неділя або свято — народ зустрічав володаря при в’їзді до міста. Єпископ (у Києві — митрополит) проводив князя до кафедрального храму, де відбувалося урочисте богослужіння, що й завершувалося "посадженням на стіл" під відповідні молитви, зокрема спів "Киріє елейсон". Зустріч новоінтронізованого князя з народом у деяких випадках завершувалася укладанням "ряду" (угоди) князя з містичами та міськими боярами, в інших випадках князь проголошував свої розпорядження, що могли бути викладені в уставній грамоті. Таку грамоту про повинності населення видав, наприклад, Мстислав Данилович, встановивши всупереч існуючому опору свою владу в Бересті.

Кінцевим етапом церемоніалу був похід на княжий двір і бенкет з боярами, містичами й духовенством. В цьому, як і в роздаванні спадкоємцем милостині й майна померлого князя (що нерідко передувало інтронізації), дослідники вбачають пережиток дохристиянського обряду — встановлення сакральних відносин володаря і підданих через обмін дарунками й спільне бенкетування 5.

У джерелах нема відомостей про коронацію князів при їхній інтронізації. Як відомо, Данило Романович Галицький прийняв королівську корону від папського легата Опізо.

185

Літописець при згадці про це підкреслював, що раніше Данило відмовлявся від коронування і згодився лише за порадою матері й союзних польських князів, з умовою, що коронування забезпечить допомогу католицьких країн проти Орди. Як видно з літопису, крім самої корони ("вінця") обряд коронації включав прийняття володарем інших ознак королівського сану — скіпетра і "корони" ("держави" — тобто металевої кулі з хрестом). Хоч з часу коронації придворний літописець послідовно називає Данила Романовича королем, незважаючи на прийняття королівських інсигній від папи, Данило залишився вірним православ’ю. Сподіваної допомоги із Заходу проти монголів він не отримав, але, без сумніву, королівський титул сприяв його авторитетові в колі сусідніх монархів. Крім Данила, титулом короля користувався ще його внук Юрій Львович. Існує думка, що коронування Юрія було пов’язане з встановленням Галицької митрополії в 1302 — 1303 рр. і що воно в цьому випадку було санкціоноване візантійським імператором та патріархом 6.

2 Там само. — С. 141.

3 ГВЛ. — С. 525 (Махн. — С. 393), див. також: Толочко А. П. Указ. соч. — С. 213. 4 Толочко А. П. Указ. соч. — С. 146 — 147.

5 Там само. — С. 147.

6 Мацяк В. Галинсько-Волинська держава 1290 — 1340 у нових дослідах. — Авґсбурґ, 1948. — С. 19.

Відповідними правилами етикету, не позбавленими елементів театральності, регулювалися і аудієнції в князя, і його участь в богослужіннях, і розваги володаря та його гостей, зокрема лови. Ймовірно, більшість князів ставилися до ловецтва з таким самим запалом, як Володимир Мономах: це було заняття, гідне монарха та його лицарів. Певні обряди передбачалися і на випадок одруження чи похорону князя. Родинні події були приводом для спілкування правителів з підданими і для підтвердження за кожним разом авторитету влади. Присутність князя і його родини на богослужіннях, його прилюдні молитви перед початком важливих справ, інші вияви побожності підкреслювали сакральний характер його влади.

Князі, крім столичних палат, мали і заміські резиденції. Наприклад, луцький князь любив бувати у гарному місці, названому "Рай". Володимир Василькович часто перебував не в столичному Володимирі, а в місті Любомлі. Більшість князів значну частину часу проводили в подорожах, існував певний узвичаєний етикет зустрічей з місцевим населенням. Слід гадати, що завдяки таким зустрічам певні риси придворних звичаїв переймалися місцевими боярами і містичами.

При княжих дворах спершу особливо впливовими були представники старої, ще родоплемінної знаті, але з часом князі почали протиставляти їм бояр, які висунулися завдяки князівській протекції, зокрема з числа тих, хто надав князям якісь послуги. Рисами, що особливо цінувались, були вірність, почуття обов’язку. Житіє чернігівського князя Михайла Всеволодовича і боярина Федора розповідає, що князь за порадою довіреного боярина пішов на мученицьку смерть, а боярин не завагався піти на муки разом з князем. Це житіє, як і інші подібні твори, утверджувало в суспільстві поняття про вірність вірі як найвищу чесноту християнського володаря і його підданих.

Про роль придворних бояр у державному управлінні можна довідатися з князівських грамот, де, як правило, перелічувалися бояри, присутні при підписанні певного документа. Очевидно, деякі з важливих актів князь видавав, порадившись із наближеними до себе боярами.

Про структуру князівських дворів, назви придворних посад збереглися лише дуже неповні відомості. У літописах згадуються посадники, тисяцькі, сотники, воєводи, княжі та боярські тіуни різного рівня. У XIII ст. свої тисяцькі були у всіх столицях князівств,

186

навіть після об’єднання окремих з них під владою одного князя. Обов’язок тисяцьких — оборона міста; вони брали участь і у воєнних походах, виконували дипломатичні доручення. Представляючи місцеві боярські роди, тисяцькі інколи ставали організаторами опозиції князеві. Той, у свою чергу, намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. До деяких посад, що їх бачимо при дворі Данила Романовича, є аналоги у Візантії і у західних сусідів. Так, печатник — своєрідний канцлер князівства — має спільні риси з візантійським логофетом. Відповідно до звичаїв на дворах західних сусідів стольник дбав про порядок на бенкетах, сідельничий піклувався про князівських коней. Крім цього, і стольник, і сідельничий виконували різні конкретні доручення адміністративного або дипломатичного характеру. Складається, однак, враження, що обов’язки службових осіб залишалися слабо диференційованими і що майже не розрізнялось управління загальнодержавними справами і вотчинним господарством князя.

Особливо великий вплив на княжих дворах мало вище духовенство. Траплялися, зокрема в першій половині XIII ст., випадки, коли єпископи очолювали боярську "коромолу", частіше, однак, князям вдавалося призначати єпископів з числа своїх прихильників.

У князівських і єпископських канцеляріях працювали освічені люди, знавці іноземних мов. Вони готували грамоти, вели дипломатичне листування. У Волинському літописі, крім кількох згадок про грамоти, наведено повний текст двох грамот Володимира Васильковича і однієї Мстислава Даниловича. Із численних копій грамот князя Лева Даниловича, що збереглись до наших днів, автентичний текст передають лише деякі 7.

7 Генсьорський А. І. З коментарів до Галицько-Волинського літопису (Волинські і галицькі грамоти XIII ст.) // Істор. джерела та їх використання. — Київ, 1959. — Вип. 4.

Більшість "грамот Лева", безумовно, підроблені. Натомість відомі в оригіналах грамоти Андрія Юрійовича, Лева II, Юрія II, боярина-правителя Дмитра Дедька, призначені закордонним адресатам і написані латинською мовою. Формуляр грамот досить розвинений, що свідчить про знання засад візантійської та центральноєвропейської дипломатики.

Якщо говорити про вплив князів та їхнього оточення на культурне життя, то передовсім впадає у вічі діяльність у царині архітектури та містобудування. Монументальні церкви не тільки служили суто церковним потребам, але й символізували могутність держави, авторитетність її правителя. Краса і велич архітектури справляли на сучасників особливе враження. Із справжнім захопленням описує літописець спорудження Данилом Галицьким храмів у столичному Холмі. З розповіді літописця ясно, що князь дбав і про зовнішній вигляд храмів, і про їхній інтер’єр. Особливістю міста Холма став закладений в ньому парк; згадка про нього започатковує історію садово-паркової архітектури в нашій країні. Те, що літописець вважав необхідним сказати про красу парку

— явище для тієї доби нетипове: естетика ландшафту якщо й відчувалася, то не і висловлювалася, не вважалася гідною темою опису. Символом столичного характеру Холма стала споруджена тут колона із скульптурою орла. Є всі підстави припускати, що архітектура княжої столиці справляла вплив і на архітектурне обличчя інших міст.

Очевидно, на замовлення князів або їхніх придворних виконувалися найбагатші рукописи. Особливі заслуги щодо цього мав володимирський князь Володимир Василькович. Різнобічна меценатська діяльність Володимира Васильковича давала сучасникам підставу порівнювати його з Ярославом Мудрим — недаремно посмертна похвала Володимирові в літописі є повторенням з незначними змінами літописної похвали

187

Ярославу Мудрому. Можна припустити, що у житті Володимира, який цінував мир і уникав збройних конфліктів, культурно-просвітницькі ініціативи відігравали більшу роль, ніж у інших князів. Проте немає сумнівів, що й вони теж опікувалися церквами, замовляли архітектурні й живописні твори, художні вироби ремісникам. Концентрація освічених людей при княжих дворах, ймовірно, спричиняла перехід до світських придворних певних ділянок культурної активності, якими спершу займалося духовенство. Так, якщо Київський Початковий літопис, як і Київський літопис XII ст. писалися ченцями, то літописання при дворах Данила Галицького і Володимира Васильковича велося, як видно із змісту, світськими особами. Отже, культурна активність княжих дворів сприяла певній, розуміється обмеженій, секуляризації окремих ділянок культури.

Збереглося порівняно мало відомостей про двори князів з династії Гедиміновичів. До найавторитетніших поміж ними належав володар Волині Любарт (Дмитро Гедимінович). Збудований ним у Луцьку могутній замок засвідчував авторитет князя, який був покровителем православних церков і монастирів. Практично нічого не відомо про культурно-освітні ініціативи Свидриґайла в ті роки, коли він князював на Волині. Натомість є підстави вважати, що позитивний вплив на культурне життя мав двір київських князів Олелька Володимировича і Семена Олельковича. Семен, зокрема, "коштом великим" відбудував з руїн один з символів Києва — собор Успіння Богородиці Печерського монастиря: князь оздобив його "красотою, якоже бі можно, такожде і внутр іконним писанієм і обогати златом, сребром і сосуди церковними". Олелько і Семен Олельковичі були також покровителями книжності. На підставі тогочасних рукописів київського походження дослідники припускають, що при київському княжому дворі в третій чверті XV ст. функціонував науково-перекладацький гурток *.

Бояри мали свої двори в містах і поблизу міст; крім того, окремим боярським родам належали міські поселення, що змагалися розміром і багатством з княжими столицями. Боярські двори були осередками адміністрації маєтків, місцем перебування військових загонів. Оскільки боярські двори намагались наслідувати княжі, є підстави вважати, що окремі з їхніх власників прагнули, так само як і князі, бути меценатами. Як видно з літопису і археологічних досліджень, своїми розмірами виділявся двір бояр Арбузовичів поблизу Пліснеського городища 8. Розміри цього городища, його могутні укріплення, багаті знахідки ремісничих виробів засвідчують, що Пліснеськ був економічним і культурним центром, а водночас притулком для навколишнього населення під час війн. Боярський замок XII — XIII ст. у Вишні (нині м. Судова Вишня) відомий за матеріалами розкопок, здійснених свого часу археологом О. Ратичем 9. Оскільки джерела містять надто мало звісток про боярські резиденції, конкретніші матеріали про культуру боярських дворів можуть дати лише подальші археологічні дослідження.

* Див. про це 3.3 та 3.11.

8 Кучера М. П. Древній Пліснеськ // Археологічні пам’ятки УРСР. — 1962. — Т. 12. — С. 3 — 56.

9 Ратич О. О. Результати досліджень древньоруського городища Замчиська в м. Судова Вишня Львівської області в 1957 — 1959 рр. // МДАПВ. — 1962. — Вип. 4. — С. 106 — 119.

У наступний період резиденції найбагатших магнатів (зокрема тих, хто користувався князівським титулом) були осередками таких великих маєтків, що деякі історики називають їх "мікродержавами у державі". Проте не тільки магнати, але й окремі середньозаможні шляхтичі будували храми, замовляли для них ікони і літургічні книги. Однак протегування державою католицизму зумовило утвердження в православному середовищі консервативних настроїв: зберегтися — означало відстояти традиційну культуру, врятувати її від небезпечних новацій. Тим більше що у Галичині наприкінці

188

XIV — у першій половині XV ст. з’явилися окремі двори католицьких можновладців — Одровонжів, Бучацьких, Мельштинських, які були покровителями католицької церкви.

Питання про різні форми меценатства і їхнє співвідношення потребує подальших досліджень, але цілком очевидно, що динамізм культурних ініціатив, притаманний княжим дворам у XIII ст., не був досягнутий культурними осередками наступної доби. Втрата князівствами суверенітету, а далі пізніша повна втрата залишків державності після ліквідації удільних князівств не могла не призвести до погіршення умов розвитку культури.

Митрополія й єпископії. У всіх своїх виявах середньовічна культура була культурою насамперед релігійною — і це зумовило виняткове місце церкви і духовенства в культурному житті.

Якщо наприкінці X і впродовж XI ст. християнських храмів було ще порівняно небагато, то в XIII — XIV ст. усі руські землі покриваються мережею церков. Ще більше їх, попри менш сприятливі зовнішні умови, стає в XIV — XV ст. На жаль, у джерелах немає жодного натяку на те, як формувалися церковні структури, яким чином вдалося підготувати достатню кількість духовенства. В усякому разі, порівняно швидка християнізація більшості населення на величезній території була неабияким досягненням тих, хто поширював нову віру. Вони, як правило, мусили бути письменними та вміти читати богослужбові книги. Виконання церковних відправ з пам’яті, ймовірно, допускалося на перших порах, але це не могло тривати довго.

Оскільки у великих містах, зокрема княжих столицях, було кілька церков, тут формувалися кола книжників, носіїв нової християнської освіченості. Інтелектуальними центрами дуже швидко стали й монастирі на чолі з Києво-Печерським.

Усі церковні відправи включали поминання імператора Візантії, і це свідчило про переконаність у єдності світового християнства під його егідою 10.

10 Толочко А. П. Указ. соч. — С. 105, 112.

Однак спроби константинопольських патріархів вирішувати питання внутрішнього життя Київської митрополії були епізодичними, а конфлікти, спричинені такими спробами, як правило, завершувалися компромісами. Самостійному вирішенню Київською митрополією своїх справ сприяло політичне ослаблення Візантії, суперечки в Константинопольській церкві з питань догматики, досить часте протистояння імператорів і патріархів.

Після захоплення і пограбування Константинополя латинськими хрестоносцями 1204 р. імператор і константинопольський патріарх знайшли притулок в Нікеї. Митрополитигреки, які прибували з Нікеї до Києва, сприяли поширенню на Русі настроїв, ворожих щодо латинства.

Одним з наближених князя Данила Романовича був печатник Кирило. Більшість дослідників припускають, що саме він став київським митрополитом 1251 р. У всякому разі Данило послав його до Нікеї на висвячення з наміром мати у своїх володіннях митрополита. Проте, отримавши сан, Кирило аж до смерті 1281 р. перебував у Києві або в Північно-Східній Русі. Важливим його досягненням було здобуття в Золотій Орді підтвердження на майнові та інші права православного духовенства, а також згоди на відкриття єпископії у Сараї — столиці Орди.

189

Після того як митрополит — грек Максим остаточно переніс свою резиденцію на північ, Галицько-Волинське князівство стало добиватися окремої митрополії в Галичі. Імператор Андроник і патріарх Афанасій дали згоду на заснування Галицької митрополії та настановили першим митрополитом Нифонта. Після його смерті 1305 р. король Юрій Львович послав до Константинополя для висвячення свого кандидата, ігумена — іконописця Петра з монастиря над річкою Ратою. Саме того року помер митрополит Максим, і патріарх Афанасій висвятив на його місце не кандидата, запропонованого тверським князем, а Петра Ратенського. Не дивно, що Петра не прийняли в Твері, і він став шукати захисту й притулку у головного супротивника тверських князів, лояльного щодо Орди московського князя Івана Калити. Після смерті Петра у Москві він був проголошений святим, а написане невдовзі житіє волинянина Петра відіграло неабияку роль в обґрунтуванні претензій Москви щодо гегемонії над Твер’ю та іншими північносхідними князівствами.

1347 р. Галицька митрополія була скасована візантійським імператором. Відновлена 1371 р. на прохання польського короля Казимира, вона проіснувала до 1401 р. Київським митрополитом з резиденцією у Москві в 1328 — 1353 рр. одночасно був грек Феогност, однак з 1352 р. був окремий київський митрополит Феодорит, а 1353 р. патріарх константинопольський висвятив двох митрополитів — для Москви Олексія (1353 — 1378), для Великого князівства Литовського — Романа (1353 — 1362). Митрополит всієї Русі Кипріян ряд років (1378-1380, 1383 — 1340) жив у Києві 11. 1414 р. собор єпископів українських і білоруських єпархій (Чернігівської, Володимирської, Луцької, Холмської, Перемишльської, Туровської, Полоцької, Смоленської) обрав болгарина Григорія Цамблака київським митрополитом для земель, підпорядкованих Литві й Польщі. Коли константинопольський патріарх відмовився його висвятити, він був висвячений в 1415 р. єпископами на новому соборі в Новогрудку. Григорій Цамблак займав митрополичу кафедру до 1420 р. В 1431 — 1435 рр. митрополитом для Великого князівства Литовського був Герасим, з 1437 р. під владою митрополита-грека Ісидора литовськобілоруські та російські єпархії знову об’єдналися, однак після підписання Ісидором акта Флорентійської унії 1439 р. православної і католицької церков він втратив кафедру в Москві, а собор російських єпископів настановив митрополитом Іону без патріаршого благословення. Ісидор же, втікши з російської в’язниці, поїхав до Новогрудка, тоді до Києва, а врешті оселився в Римі.

Як бачимо, чергувалися періоди, коли київська митрополія була одною, з періодами існування двох митрополій — однієї з резиденцією митрополитів у Новогрудку та Києві, другої — з резиденцією в Москві.

Врешті, 1458 р. папа і патріарх-уніат Григорій Маммас призначили митрополитом для Києва Григорія, ігумена константинопольського Дмитріївського монастиря. Його визнав митрополитом сейм Великого князівства Литовського, а 1469 р. — константинопольський патріарх Діонісій. На думку православних істориків, отримання благословення константинопольського патріарха означало повернення Григорія до православ’я. Тим самим 1469 роком датують початок автокефалії Київської митрополії — духовного осередку Українсько-Білоруської православної церкви. Однак, як слушно зазначає В. Ульяновський, вже з 1458 р. православ’я Росії і православ’я українсько-білоруських земель розвивалося окремо, набуваючи специфічних національних рис. Якщо православна церква Великого князівства Литовського спершу мала канонічні зв’язки з обома центрами Вселенського християнства 12, то це не означало розриву з візантійською традицією: встановлення митрополії папою відбувалося в умовах, коли значна частина грецьких ієрархів вважала реальною цілком рівноправну унію церков.

11Ульяновський В. Г. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. — Кн. 1. — С. 27.

12Там само. — С. 39 — 40.