Ист. укр. культ. Т.2

211

діяльність князів, більша, порівняно з іншими українськими землями, спроможність протистояти зовнішнім вторгненням, тісніші контакти із західноєвропейською культурою сприяли розвитку книгописання. Саме тоді остаточно сформувалася галицько-волинська книгописна школа, пам’яткам якої властиві спільні система письма, особливості орнаментики та мови. Як згадувалося, істотну роль у книгописанні відігравала Волинь з центром у Володимирі. До створених тут пам’яток зараховують Ліствицю 1387 р., Луцьке Євангеліє XIV ст., а також щонайменше 13 рукописів, виготовлених на замовлення Володимира Васильковича. У XIV — першій половині XV ст. активно функціонувало і книгописання Галича й околиць. З цим регіоном пов’язані Псалтир другої половини XIII

— першої половини XIV ст., згадуване Галицьке Євангеліє-Апракос 1266 — 1301 рр., Євангеліє 1411 р. тощо.

Осередком книгописання в галицько-волинських землях упродовж XIII — XIV ст., очевидно, стало кожне місто, де був князівський стіл чи центр єпархії: Холм, Перемишль (звідси, ймовірно, походить Євсевієве Євангеліє 1282 — 1283 рр.), Львів (Галицьке Євангеліє 1266 — 1301 рр.), Володимир ("Повчання" Єфрема Сирина 1288 р.), Луцьк (Луцьке Євангеліє XIV ст.) тощо. Від початку XV ст. книжки виготовляли і в деяких містах, що розвивалися як торговельно-ремісничі осередки (наприклад, Кам’янка Струмилова на Львівщині).

Декілька книгописних осередків існували й на Закарпатті. У XIII — XIV ст. роль таких центрів відігравали перевалено монастирі, зокрема Мукачівський. Від початку XV ст. книжки виготовляли в тих місцевостях, де опинялися переписувачі. Наприклад, 1401 р. у с. Королевому Станіслав Граматик виготовив майстерно оздоблене Євангеліє 32. Але такі факти можна розцінювати як явище поодиноке, оскільки умови культурного розвитку для закарпатських українців у цей час склалися не цілком сприятливо.

Найкраще було організовано книгописання в монастирях. Виготовлення книжок входило до чернечих обов’язків, за порушення яких накладалися певні покарання, зафіксовані в пам’ятках церковного права (зокрема в Номоканоні). Найбільшим книгописним центром серед монастирів залишалася Києво-Печерська лавра. Очевидно, книгописання тут було добре налагоджене, причому копіїсти виготовляли як літургійні, так і "четь’ї" книжки. Після 1235 р. чернець Полікарп написав цикл повістей про києвопечерських подвижників, які згодом трансформувалися в Києво-Печерський патерик. Вже від першої половини XIII ст. пам’ятку досить часто переписували в монастирі. Є звістки і про діяльність києво-печерських переписувачів у першій половині XV ст. Зокрема, 1434 р. Иосифишко диякон переписав Євангеліє учительне 33.

32Микитась В. Давні книги Закарпатського державного краєзнавчого музею: Опис і каталог. — Львів, 1964. — С. 22.

33РНБ, Від. рук., F.I.73.

Віншому київському монастирі — Видубицькому, заснованому ще в XI ст., упродовж перших п’ятнадцяти років XIII ст. далі працювали над створенням видатної історіографічної пам’ятки XII — XIII ст., що згодом дістала назву Київського літопису і до нашого часу дійшла в пізніших переписах. У Пустинно-Микільському монастирі 1411

р.було переписано Євангеліє-тетр. Очевидно, гуртки ченців-книжників працювали й у монастирях Спаса на Берестові та Київському Михайлівському (заснованих в XI і XII ст.).

Про монастирські книгописні осередки Волині та Галичини є прямі й непрямі згадки в літописах та інших джерелах. Ймовірно, великим осередком книгописання був Городиський монастир (поблизу Белза і Сокаля), один з найстаріших у Галичині. Серед пам’яток, які, ймовірно, створено в цьому монастирі, дослідники називають уривки

212

Лаврівського Євангелія XII — XIII ст., Городиські пергаментні уривки Євангелія XIII ст. З Городища, очевидно, походить і Псалтир середини XIII — середини XIV ст. 34

Можна припустити, що книжки переписували й в інших монастирях. На Волині провідну роль у переписуванні відігравав монастир у Володимирі. Саме тут, на думку дослідників, 1307 р. переписано "Пандекти" Антіоха 35. Очевидно, книгописання розвивалося й у монастирях Холмщини та Підляшшя — Спаському поблизу Холма (заснованому в X ст.), св. Василія в Холмі (діяв від другої половини XIII ст.).

Книжковий обмін. Упродовж XIII — першої половини XV ст. книжка виступала предметом культурного обміну — і всередині країни, і поза її межами. Відомо, що в XIII ст. рукописи з Києва, які мали великий авторитет, відсилали до інших міст. Рязанську Кормчу 1284 р. переписано з оригіналу (який не зберігся), переданого з Києва за розпорядженням митрополита Максима. Перед 1375 р. митрополит Кипріян надіслав до Пскова низку пам’яток, виконуючи прохання представника тамтешнього духовенства попа Харитона, який спеціально за книжками приїздив до Києва. Серед них згадано Устави служб Іоанна Златоуста і Василія Великого, Службу Іоанна Златоуста, Синодик тощо. Наприкінці XIV ст. один чи два рукописи надіслали з Києва до Твері.

Галицькі й волинські монастирі підтримували систематичні контакти з київськими, переважно Києво-Печерською лаврою. Можливо, предметом культурного обміну між ними були й рукописні пам’ятки. Найімовірніше, більшість книжок пересилали з Києва. Прикладом локальних міграцій може бути взаємний обмін кодексами між: монастирями Галичини, зокрема між Городиським і Спаським чи Лаврівським у XIII ст. Оскільки систематичної торгівлі книжками в той час не існувало, то монастирі у такий спосіб поповнювали свої збірки.

Одним з основних маршрутів міжнародних книжкових міграцій був торговельний шлях з Візантії на Русь, що ним подорожували також грецькі ієрархи, руські паломники, які везли із собою книжки з Русі і привозили з Константинополя, Афону чи Палестини. Досить жваво здійснювався книжковий обмін з південними слов’янами. Так, у листі 1262 р. до київського митрополита Кирила деспот болгарський Святослав зазначав, що на його прохання надіслав Кирилові список Кормчої, переписаної 1262 р. заходами Іоанна Драгослава 36.

34Колесса О. Південно-Волинське Городище і городиські рукописні памятники XII — XVI в. — Прага, 1923. — С. 14, 27 — 28, 13.

35Кочубинский А. Отчет о занятиях славянскими наречиями. — Одесса, 1876. — С. 14; Панькевич І. Зазн. праця. — С. 2 — 3.

36Срезневский И. Древние памятники... — Стб. 125 — 126.

Із цим рукописом пов’язана доля ще однієї книжки, що свого часу зазнала частих міграцій. Митрополит Кирило наказав виготовити зі списку Драгослава копію, яку після 1283 р. успадкував митрополит Максим і згодом передав її до Рязані. Разом з болгарськими в українські землі проникали і сербські книжки, що містили переважно переклади грецьких пам’яток. Так, на початку XV ст. в одному з монастирів Волині опинився список початку XV ст. творів Діонісія Ареопагіта, перекладений з грецької мови в Сербії 1371 р. заходами інока Ісаї. Вважають, що цей рукопис привіз в Україну хтось із оточення Григорія Цамблака 37.

213

Водночас рукописи з Києва, Волині, Галичини мігрували до Сербії та Болгарії, де в XIII ст. стали відомими київські святі, культурні діячі, літературні пам’ятки. Наприклад, у XIII ст. у Болгарії здійснено скорочений переклад "Житія" Феодосія Печерського, який згодом вміщено до сербської редакції Пролога. Сербський книжник Доментіан, який працював в одному з монастирів Афону, був знайомий з творами митрополита Іларіона. У житіях Симеона Сербського і Сави Сербського його авторства, створених 1264 р., відчутні ремінісценції із "Слова о законі і благодаті" 38.

37 Краткое описание предметов древности, пожертвованных в Волынское епархиальное древнехранилище по июль 1893 года. — Почаев, 1899. — Вып. 3. — С. 13, 14.

38 Тихомиров М. Исторические связи русского народа c южными славянами c древних времен до половины XVII в. // Слав. сб. — 1947. — С. 106.

Українські книжки вивозили також до Молдавського князівства, особливо в першій половині XV ст.

Рукописні пам’ятки переміщувалися і внаслідок виникнення нових династичних зв’язків князів, переважно галицьких, з представниками європейських королівських та князівських родин. Цілком можливо, що деякі нащадки українських князів, залишаючи батьківщину, брали з собою також кілька книжок.

У XIII ст. у Галичині перебувало чимало німців, поляків, угорців, чехів, вірмен. Деякі служили у війську галицько-волинських князів, деякі торгували. Можливо, серед них були й переписувачі, які знайомили українських копіїстів з новими способами виготовлення кодексів, а також особи, які привозили із собою книги. Європейська книжка проникала в Україну й іншим шляхом. Зокрема, рукописи привозили українці, що виїздили в торговельних справах чи на студії до Європи. Очевидно, подібним шляхом відбувалися і зустрічні міграції — української книжки в Європу, хоч для періоду XIII — першої половини XV ст. такі випадки радше можна вважати винятковими.

Окрім цілеспрямованого обміну книжками, відбувалися й вимушені міграції рукописних пам’яток, які нерідко ставали військовим трофеєм під час міжусобних воєн чи нападів зовнішніх ворогів.

Книгозбірні. Рівень розвитку книжкової культури XIII — першої половини XV ст. характеризують також відомі з тих часів бібліотеки: великі монастирські, князівські, порівняно малі збірки деяких приватних осіб.

Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування.

Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у КиєвоПечерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами — вихідцями з Балкан та Греції. Рукописи привозили також ченці, які поверталися з Афонських монастирів.

Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських

— від середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV

214

ст. Саме тоді тут зберігалося Луцьке Євангеліє XIV ст. У першій половині XV ст. (приблизно в 20 — 30-х рр.) монастирська бібліотека складалася з 9 назв і близько 20 томів. Серед них були Євангеліє, Апостол, Пролог (6 томів), Устав, твори Іоанна Златоуста, Паремійник, Мінеї тощо 39.

39 Соболевский А. Указ. соч. — С. 40 — 41.

Чимало книг мав згадуваний князь Володимир Василькович. Таке припущення можна висунути, зважаючи на ту велику кількість книжок, яку князь подарував довколишнім монастирям та церквам, а також замовляв переписувачам.

Набагато менші за монастирські та князівські книжкові збірки формувалися в церквах. Кафедральні та великі міські храми мали відповідно й більше книг. Натомість у церквах містечок та сіл осідав лише той мінімум книжкового фонду, якого потребувала щоденна церковна практика. Про склад церковної збірки дає уявлення перелік книжок, які подарував Володимир Василькович церкві Георгія в Любомлі: два Євангеліяапракоси, Апостол-апракос, Октоїх, Тріодь, Ірмологіон, Служебник, два молитовники, а також по 12 томів Прологу та Мінеї.

У XIII — першій половині XV ст. формувалися також поодинокі приватні книжкові збірки, власниками яких виступали переважно церковні ієрархи. У джерелах зустрічаються згадки про книги київських митрополитів: Кирила, Максима, Петра, Кипріяна. З книжок останнього, наприклад, відомі Молитовник близько 1400 р., Служебник після 1389 р., Служебник близько 1400 р., Ліствиця 1387 р. (між іншим, Служебник 1400 р. і Ліствицю митрополит переписав власноруч).

Розвитку книжкової культури України XIII — першої половини XV ст. були властиві тимчасові сповільнення і кризи (середина XIII, середина XIV ст.) та піднесення (злам XIII

— XIV, кінець XIV — 30-ті рр. XV ст.), переміщення осередків до найдальших околиць. Очевидно, було б доречно розрізняти книгописання двох типів. Перший тип формували ті окремі культурні осередки, де не лише переписували книжки, а й організовували літературні гуртки, комплектували книгозбірні, гуртували книжників. Монастирі, дотримуючись своїх уставів, визначали коло писемних пам’яток, а отже, й читацькі зацікавлення, хоч і не мали монополії на виготовлення книжок. Книгописні осередки при княжих дворах, де було більше ґрунту для подолання консерватизму і виходу на ширші зовнішні культурні контакти, наприкінці XIII ст. занепали. Другий тип книгописання полягав у копіюванні літургійних текстів і забезпеченні ними передусім церков. Саме такі книжки кількісно домінували свого часу і ще більше переважають серед тих, що збереглися до нинішніх днів.

215

В. С. Александрович

2.4. Архітектура і будівництво

Містобудівні програми XIII ст. Визначальним моментом у розвитку архітектури та будівництва другої половини XIII — першої половини XV ст. було притаманне середньовічній культурі домінування ансамблю, що знаходило свій вияв як у великих містобудівних програмах, так і в малих ансамблях окремих споруд чи комплексів споруд. Загалом, зазначений період в історії архітектури та будівництва на українських землях відомий, фактично, лише в окремих своїх проявах, оскільки тогочасних автентичних пам’яток збереглося мало, а дотеперішні археологічні та історично-архітектурні дослідження перебудованих чи втрачених споруд не завжди дають достатньо вагомий матеріал для їхньої обґрунтованої історико-архітектурної реконструкції. Розглядуваний період дуже скромно забезпечений писемними джерелами, за винятком самих початків, де ситуацію певною мірою виправляють літописні дані. Відомості до історії архітектури досить нерівномірно розподілені і в географічному плані — як і в усій культурі українських земель відповідного періоду, тут однозначно домінують західноукраїнські території. З-перед кінця XIII ст. для більшості регіонів розвитку української мистецької традиції документальні свідчення практично повністю відсутні.

Розвиток тогочасної архітектури, природно, пов’язаний насамперед з містами. Їхнє планування було вільним, визначалося передовсім особливостями рельєфу місцевості, що найкраще видно на прикладі Кременця чи Кам’янця. Елементи регулярного планування міст з’являються на українських землях лише від середини XIV ст. із початком поширення у західноукраїнському регіоні міських поселень, що мали Маґдебурзьке право. Проте навіть у таких містах регулярно планувалося лише середмістя, тоді як забудова передмість зберігала вільний характер. Тому навіть ці міста демонструють змішаний тип планувальної структури, посилюваний ще й тією обставиною, що регулярна міська мережа завжди виникала на місці вже існуючого поселення, яке неминуче так чи інакше накладало свій відбиток на новоспоруджуване місто.

Початки розглядуваного періоду пов’язані з останнім століттям княжої доби в історії українських земель, що надавало відповідного забарвлення архітектурній творчості. Вона розвивалася під опікою представників княжої еліти, що значною мірою визначало як загальний характер тогочасного будівництва, так і цілий ряд специфічних особливостей його еволюції та функціонування. За тодішніх умов основним напрямом його розвитку, природно, виступає продовження найзагальніших тенденцій, вироблених на місцевому ґрунті перед серединою XIII ст. Діяльність князів галицько-волинської династії, у якій на перший план виразно висувається краще засвідчена літописом містобудівна програма Данила Галицького (відповідний напрям активності його брата Василька на Волині зафіксований лише лаконічною літописною згадкою, що, однак, дає підстави здогадуватися про так само добре осмислений характер), виступає центральним явищем в історії західноукраїнської архітектури та містобудування цього століття. Утвердившись на престолі в напруженій боротьбі, Данило Галицький від 1230-х рр. розгорнув широку державницьку діяльність у різних напрямах, одним з важливих аспектів якої стало закладання міст. Тому, попри природну розбудову уже існуючих міських поселень, для середини — другої половини

XIII ст. особливого значення набрало заснування нових міст, значною мірою визначене започаткованою ще в період правління Романа Мстиславича політикою,

216

спрямованою на розвиток території князівства у північно-західному напрямку. Очевидно, нові міста виникали насамперед як укріплені пункти, необхідні з огляду на централізаторську політику Данила в рамках його напруженої боротьби проти боярської опозиції за зміцнення княжої влади, безперервних княжих міжусобиць та постійної зовнішньої загрози з боку литовців, поляків і угорців. Від 1241 р., коли до ГалицькоВолинського князівства докотилася монголо-татарська навала, міста набирають також функції укріплених пунктів проти ординців. Під 1259 р. літописець прямо вказує на таке призначення новозасновуваних укріплених поселень, зазначаючи, що Данило закладав нові "городи" "проти безбожних татар".

Однією з характерних особливостей містобудівної політики Данила Галицького поряд із зрозумілою увагою до історичних теренів Галицького князівства було акцентування ваги північно-західної території русько-польсько-литовського пограниччя, метою якого було не лише освоєння цих земель, але й їхнє укріплення в перспективі неминучих приграничних конфліктів, оскільки існуюча тут система оборони мала явно недостатній характер. Скеровуючи свої інтереси у північно-західному напрямку, Данило, цілком очевидно, продовжував відповідний напрям політики батька — Романа Мстиславича, обірваний його передчасною смертю. На цій спадкоємності літописець прямо наголошує під 1251 р.

За літописними даними, до найдавніших міст фундації майбутнього галицького короля належав названий його іменем Данилів. Час його заснування літопис не фіксує, проте зазначає, що під час монголо-татарського нашестя 1241 р. наїзники разом з Кременцем не змогли його взяти, як, зрештою, не захопили вони і лише недавно спорудженого Холма. Це вказує на важливе місце Данилова в оборонній системі Галицько-Волинської Русі середини XIII ст. Серед нових міст слід відзначити також Стожок, який 1259 р. разом з Даниловом, Львовом і Кременцем "розметали" на вимогу хана Бурундая — тоді лише Холм уцілів завдяки докладно переказаній на сторінках літопису хитрості князя Володимира Васильковича 1.

1 ГВЛ. — С. 565 — 567 (Махн. — С. 421422).

Регулярні татарські вимоги нищення укріплених міст і їх руйнування ординцями свідчать, що татарська сторона добре розуміла головну спрямованість містобудівних заходів галицько-волинських князів.

З міст, посталих на північно-західних теренах, літопис насамперед фіксує Угровськ, у якому одразу ж засновано єпископську кафедру, що вказує на особливі плани Данила Галицького щодо нього. Проте новозаснованому місту судилася коротка доля — воно поступилося місцем новому "фаворитові" майбутнього короля — Холму, заснованому, за свідченням літопису, на порожньому місці й наділеному особливою опікою Данила Галицького, який невдовзі переніс до нього свою столицю. Під 1248 р. літопис зазначає, що 1234 р. Холма ще не було, а при монголо-татарському нашесті 1241 р. він став одним з небагатьох міст Галицько-Волинської Русі, які вистояли і не були захоплені. Внаслідок активної політики князя до міста стікалося різнорідне населення, в тому числі і, як наголошує літописець, ремісники з країн німецького кола, що дозволило за короткий час перетворити Холм у справжній центр держави, яка переживала період чергового піднесення.

За характером забудови Холм належить до міст з укріпленою княжою резиденцією на природному узвишші й демонструє тип міської забудови, відомий також з інших містобудівних фундацій Данила Галицького, насамперед — Львова. Важливим елементом його фортифікацій була споруджена в центрі укріплень вежа, призначена, за словами літописця, для обстрілу — "знизу зведена з каменю п’ятнадцять ліктів у висоту, а сама

217

зроблена з тесаного дерева, і вибілена". Вона згоріла під час відомої пожежі міста і далі не відбудовувалася, оскільки, за твердженням літописця, Данило був зайнятий спорудженням інших укріплених пунктів проти татар. Проте, мабуть, з розбудовою міста вежа втратила певні функції свого первісного призначення, і саме це стало головною причиною відмови від її відновлення. За походженням і типом це, безперечно, був західноєвропейський донжон, проте поєднання у ньому каменю і дерева дає приклад дуже своєрідної інтерпретації європейської ідеї на місцевому ґрунті. Одночасно таке поєднання вказує, мабуть, також на початковий характер відповідного напряму діяльності, оскільки всі пізніші відомі галицько-волинські оборонні вежі будувалися лише з каменю. При спорудженні веж Данило, звичайно, орієнтувався не лише на європейську практику, а насамперед на місцеві аналогічні споруди, які вперше з’явилися на території князівства за часів його батька — мабуть, саме до його нетривалого правління належить найраніша з- поміж веж XIII ст. у Стовпі (від другої половини XVI ст. Столп’є) поблизу Холма. Окрім втраченої ще за життя Данила холмської вежі, він звів також вежу в Білавині поблизу Холма (нині на території міста), залишки якої були знищені під час останньої війни.

Окрім того, кам’яна вежа на дванадцять ліктів, за свідченням літопису, була зведена "за поприще від Холма" й увінчана скульптурним зображенням орла. Останнім часом віднайдено фундаменти вежі в Угровську. Збережену до нашого часу вежу у Кам’янці, вірогідно, споруджено за наказом князя Володимира Васильковича після заснування цього міста. З території Волині відома також втрачена вежа, яку, за даними літопису, князь Мстислав Данилович спорудив у Чорторийську на самому початку свого правління (1289). Ця найпізніша серед зафіксованих літописом волинських веж і завершує столітню історію цієї своєрідної сторінки оборонного будівництва, започаткованої князем Романом Мстиславичем на зламі XII — XIII ст.2

2 Раппопорт П. А. Волынские башни // МИА. — 1952. — Вып. 31. — C. 203 — 223.

Пам’яткою цієї групи з-поза меж Волині була втрачена вежа Спаського монастиря біля Старого Самбора фундації, вірогідно, Льва Даниловича. До неї ж належить також кругла вежа на подвір’ї замку в Любліні.

На загальному тлі оборонного будівництва Галицько-Волинського князівства вежідонжони виступають як доволі своєрідне і досить мало поширене явище, що, очевидно, певною мірою пов’язано із значними видатками на їхнє спорудження, але насамперед із застосуванням у них каменю, що загалом не було притаманним оборонному будівництву Галицько-Волинської Русі. Мабуть, саме звідсіля перша вірогідна спроба Данила Галицького у цьому напрямі — холмська вежа — була наполовину дерев’яною. Попри свою рідкісність, галицько-волинські донжони залишаються цікавими і характерними пам’ятками оборонного будівництва й ще одним — поза білокам’яними храмами — важливим свідченням наявності елементів європейської орієнтації у галицько-волинській оборонній архітектурі.

Окрім менш дослідженого, і через те поза літописом маловідомого Холма, найхарактернішим прикладом міст Данила Галицького виступає Львів. На відміну від Холма, спорудженого, як підкреслює літописець, на порожньому місці, він виник на місці не зафіксованого історичними джерелами й відкритого щойно під час археологічних досліджень розбудованого міського поселення з розвинутою інфраструктурою, на яку, зокрема, вказує низка мощених деревом вулиць, невелика ділянка якої відкрита на заболоченій низинній території на правому березі Полтви. Місто Данила продовжило свого анонімного попередника, розвинувши вже існуючу міську структуру. Окрім безслідно втраченого княжого замку, її визначальними елементами виступають найдавніші храми. Центральне місце серед них посідає Миколаївська церква, яка, з огляду

218

на підтверджений літописом розвинутий особисто князем культ св. Миколая Мирлікійського, може бути визнана його фундацією. Посереднім підтвердженням на користь такого припущення служить наявність у Холмі церкви св. Миколая біля підніжжя Замкової гори (так само зліва від дороги до замку!) і присутність ротонди св. Миколая праворуч від дороги до замку в Перемишлі (під пізнішим латинським кафедральним костьолом). Очевидно, за трьома зазначеними пам’ятками стоїть спільна традиція, яку, з огляду на наявність у переліченій групі львівської та холмської споруд, є підстави пов’язувати з Данилом Галицьким.

Княжою фундацією Данилового наступника Лева, мабуть, є згодом докорінно перебудований монастирський комплекс св. Онуфрія. До княжого періоду, очевидно, належить заснування П’ятницької церкви й латинського парафіяльного храму Марії Сніжної на околиці княжого міста. Первісно він, мабуть, був дерев’яним або фахверковим

— принаймні Мартин Ґруневеґ, який перебував у Львові в 1582 — 1602 рр., свідчить, що лише в його часи костьол споруджено у камені 3.

Очевидно, окрім історичного ядра міста біля північно-західного схилу Замкового пагорба, на території якого збереглися найдавніші львівські храми, уже в княжі часи забудова зайняла також нижчу частину схилу біля західного підніжжя Замкової гори, де згодом, у другій половині XIV ст., розвинувся центр "магдебурзького" Львова. За традицією, новий центр міста заснував князь Лев Данилович 1270 р., а версія походження львівського середмістя лише з другої половини XIV ст. утвердилася лише в новішій літературі 4. Зміни у розвитку планувальної структури середмістя засвідчує відмінність мірної системи розпланування забудови окремих ділянок території "міста в мурах" 5.

3 Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 111.

4Могитич Р. Планувальна структура львівського середмістя і проблеми його датування // ЗНТШ. —

Т.227: Праці секції мистецтвознавства. — С. 279 — 288.

5 Там само. — С. 281 — 282.

Хоч внаслідок особливостей історичної долі Львів виступає як найхарактерніший приклад містобудівної фундації Данила Галицького, він не демонструє ситуації унікальної. Його своєрідним старшим ідейним двійником, вірогідно, був згадуваний Данилів, який, однак, не зберігся як місто. Правдоподібно, фундація міст на честь Данила Галицького та наступника престолу вказує на певну ширшу програму, відображення якої на іншому рівні можна бачити також в заснуванні у Львові монастирів св. Онуфрія та Георгія — вірогідно, на честь святих покровителів Лева Даниловича і Юрія Львовича.

Тогочасна містобудівна система передбачала спорудження міст насамперед як укріплених поселень, проте відомостей про оборонну архітектуру міст другої половини XIII — першої половини XIV ст. поки що зібрано небагато, а мало не єдиним конкретним писемним джерелом тут виступають скупі свідчення Галицько-Волинського літопису. Вони стверджують, що у новоспоруджуваних містах Данила Галицького увага концентрувалася на будівництві укріпленої княжої резиденції. Нерідко на території княжого замку розміщувався також головний храм міста, як, наприклад, кафедральний собор св. Іоанна Златоуста у Холмі, у чому проявилася тенденція, вперше засвідчена на західноукраїнських землях ще в Перемишлі близько 1120 р. За літописними повідомленнями, укріплення таких резиденцій були земляними, з ровами і валами та дерев’яними стінами, що прямо підтверджено щодо Львова та Холма. Комбінований характер укріплень потверджують також свідчення літописця, що на вимогу монголотатар окремі міста були "розметані" або ж розкопані самими татарами на знак перемоги. Такий характер укріплень становить одну з прикметних рис оборонного будівництва

219

Галицько-Волинської Русі, що продовжувало традиційну для цього регіону систему фортифікацій із засипаних землею клітей і дерев’яних стін, обнесених ровами.

Окрім Данила Галицького, активну містобудівну політику, як зазначалося, проводив також його брат Василько на Волині, проте про неї не збереглося майже ніяких конкретних відомостей поза лаконічною літописною згадкою під 1276 р. про численні городи, споруджені в часи правління князя. Продовжувачем цієї діяльності став його наступник Володимир Васильковим, який успадкував від батька не лише сам інтерес до містобудівного руху, але й тих майстрів, які реалізували відповідні задуми. Одним з них, безперечно, був згаданий у літопису під 1276 р. у зв’язку із заснуванням Кам’янця княжий будівничий — Олекса, який, за словами літописця, спорудив чимало укріплених городів для Василька Романовича і продовжував працювати для Володимира Васильковича. Наведене свідчення вказує, що діяльність Олекси мала розпочатися задовго до 1276 р., й він належав до артілі майстрів, яку Володимир Василькович успадкував від батька. Це дає підстави висловити здогад, що засвідчена значно скромнішими даними містобудівна діяльність волинських князів так само була результатом широкої продуманої політики, що спиралася, як свідчить особа Олекси, насамперед на місцеві кадри майстрів.

Як і в Данила Галицького, містобудівна політика Володимира Васильковича також скеровувалася перевалено у напрямку північно-західного прикордоння. Тут, за свідченням літопису, князь заснував Кам’янець, перебудував Берестя. Проте, як і Данило, він не полишав поза увагою давні волинські терени, хоч про них літописець повідомляє значно менше. Наприкінці життя Володимира Васильковича улюбленим місцем його перебування став Любомль, проте сліди місцевої княжої резиденції до цього часу не віднайдені. Єдина джерельна згадка щодо Луцька початку правління Мстислава Даниловича стосується заміської княжої резиденції в урочищі Гай, до комплексу якої, за свідченням літопису, як і в Любомлі, також входив храм.

Очевидно, відповідна традиція мала більше поширення і не лише у княжому середовищі — на це вказують насамперед особливості розпланування Галича. Таку ж роль своєрідного "супутника" щодо Звенигорода міг виконувати анонімний попередник Львова. Правдоподібно, резиденцією такого роду є недавно вікрите городище з храмом другої половини XIII ст. у Терепчі поблизу Сянока — на далекій південно-західній околиці Галицько-Волинського князівства.

Унікальним на загальноєвропейському тлі явищем в оборонному будівництві княжої доби є розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Підкамені. Завдяки вирубаним у скелях пазам, в яких кріпилися конструкції дерев’яної забудови, існує унікальна можливість їхньої ймовірної реконструкції. Хоч усі ці оборонні комплекси виникли ще в ранньокняжу добу, вони функціонували та розвивалися в другій половині XIII ст. З-поміж західноукраїнських наскельних дерев’яних фортець найбільшим було ґрунтовно досліджене укріплення у Тустані, що входило до оборонної системи Карпатської укріпленої лінії 6. На етапі найбільшого розвитку укріплення його дерев’яні стіни сягали висоти 21 — 22 м, воно займало площу 3 га.

До менш відомих аспектів оборонного будівництва княжого періоду належать укріплені монастирі, їхній оборонний характер обумовлювався як загальними тенденціями еволюції тогочасної архітектури, так і конкретною роллю окремих монастирських комплексів, нерідко засновуваних як важливі стратегічні пункти на найголовніших дорогах чи навколо міст. Їхні укріплення споруджувалися в руслі загальних тенденцій тогочасного оборонного будівництва й мали комбінований землянодерев’яний характер. Лише в поодиноких випадках до таких комплексів входили об’єкти мурованої оборонної архітектури — вежа Спаського монастиря поблизу Старого Самбора 7, пізніше, уже, мабуть, у XV ст., у цьому монастирі споруджено муровані стіни, незначні залишки яких виявлено археологічними дослідженнями. Вежа Спаського монастиря вказує, що мілітарні елементи могли відігравати важливу роль у системі укріплень окремих монастирських ансамблів.

220

6 Рожко М. Ф. Тустань — давньоруська наскельна фортеця. — Київ, 1996.

7Малевская М, В., Koc А. И., Рожко Н. Ф., Шолохова Е. А. Раскопки во Львове и Львовской области

//Археолог. открытия 1978 г. — Москва, 1979. — С. 60; Вуйцик В. Маловідома пам’ятка княжої доби // Марра Mundi. Зб. наук. праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. — Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. — С. 152, 153.

Скромний характер доступних відомостей про оборонну архітектуру княжої доби не дозволяє розглянути її докладніше, оскільки у своїх найхарактерніших виявах вона стала фактично втраченою сторінкою історії українського будівництва, а нечисленні її залишки досліджені мало.

До маловідомих аспектів історії тогочасного будівництва належить міська забудова. Княжі та боярські двори створювали у ній своєрідний акцент, проте суттєво вирізнялися, мабуть, насамперед розмірами і декорацією, кількістю поверхів. Тодішня рядова міська забудова — виключно дерев’яна, нерідко, очевидно, поверхова, як на це вказує будинок ще з-перед середини XII ст., відкритий на території передмістя Звенигорода поблизу Львова. Конкретних прикладів такої забудови з розглядуваного періоду до цього часу не віднайдено. У літописній розповіді під 1261 р. про взяття татарами Судомира 1259 р. згадано, що будинки у місті були вкриті соломою, що засвідчує одну з прикметних особливостей тодішніх міських рядових житлових будівель.

Храми XIII ст. Попри важливість світських напрямів розвитку архітектурної творчості у загальному контексті тогочасного будівництва, вони відомі значно менше; як джерелами, так і оригінальними пам’ятками набагато краще засвідчене церковне будівництво. Проте, аналізуючи його, слід мати на увазі, що до нас, фактично, не дійшов навіть у перебудованому вигляді жоден з визначніших зразків тогочасної церковної архітектури, що, цілком природно, накладає своєрідний відбиток на систему нинішніх уявлень про тогочасне церковне будівництво. До того ж залишки таких центральних її пам’яток, як, наприклад, холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста, майже не досліджені. Тому нинішні уявлення про церковну архітектуру пізньої княжої доби неминуче будуються на скупих літописних свідченнях, а також нечисленних залишках поодиноких оригінальних споруд здебільшого скромнішого, на тогочасному тлі, характеру та значення.

Попри активне поширення галицько-волинського церковного будівництва на північно-західних територіях об’єднаного князівства, практично жодна з пам’яток цього регіону, який нині знаходиться за межами України, поза літописними даними невідома. Проте сам факт розгортання мурованого церковного будівництва на цій території є одним з показових моментів в історії відповідного етапу церковного будівництва на західноукраїнських землях. Центральною спорудою цієї групи пам’яток, безперечно, був холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста. Це типова для тогочасної архітектури чотиристовпна хрестовокупольна споруда, характерною особливістю декорації екстер’єру якої було використання декоративного, у поєднанні з елементами фігурного різьблення з місцевих порід кольорового каменю, з обов’язковим для тогочасної мистецької практики застосуванням малярського розфарбування і позолоти. Щодо цього холмський собор продовжував традиції галицьких білокам’яних храмів попереднього століття. Зазначене в літопису ім’я "хитреця" Авдія, який працював над його скульптурною декорацією, — митця, безперечно, місцевого походження — дає