Розділ 1 психолого-педагогічні основи реалізації принципу наочності у навчальному процесі

1.1.Огляд історичного розвитку наукових основ використання наочних засобів навчання

Уперше теоретичне обґрунтування принципу наочності навчання ввів чеський педагог Ян Амос Коменський (XVІІ ст.).

На його думку саме принцип наочності, є «золотим правилом дидактики», яке вимагає сполучення наочності та уявних дій, наочності та слова. Видатний педагог вказував, що навчання варто починати «не зі словесного тлумачення про речі, а з реального спостереження за ними».

Тому Я.А.Коменський розкриває наочне навчання як «хід навчання, від конкретного до відверненого, від представлення до думки».

Яну Амосу Коменськом вдалося здійснити глибоке теоретичне і практичне обґрунтування системного підходу до залучення різних органів чуття у процесі сприйняття навколишнього середовища. У главі «Метод наук» своєї відомої роботи «Велика дидактика» він формулює одне з основних правил навчання: «Все, що можливо представити органам чуття, а саме: що видно – зорові, що чутно – слухові, що пахне – нюхові, що можна їсти – смаку, а те, що можна сприймати одночасно декількома органами чуття, те необхідно одночасно піднести усім цим органам чуття».

До аналогічних висновків та практичних рекомендацій прийшов і Жан Жак Руссо, які виклав у роботі «Еміль або Про виховання». Він підкреслював, що першими вчителями людини є її ноги, руки, очі. Тільки через органи чуття знання проникають у розум, тому «не потрібно іншої книги, крім Всесвіту, не треба інших уроків, крім фактів».

Складні проблеми навчання і виховання продовжували розробляти видатні вчені В.І.Водовозов, О.Я.Герд, М.І.Пірогов, К.Д.Ушинський та ін.

Зокрема, К. Д. Ушинський дав глибоке психологічне обґрунтування наочності навчання. Він наголошував, що наочні приладдя є засобом для активізації розумової діяльності учнів та формування чуттєвого образу. Саме чуттєвий образ, сформований на основі наочного приладдя (а не саме наочне приладдя), К. Д. Ушинський вважав головним у навчанні.

Розробляючи проблему наочних і практичних методів навчання у 60 – ті роки ХХ століття В.О.Сухомлинський продовжував ідеї і досвід видатних педагогів-теоретиків і практичних працівників.

У своїй педагогічній діяльності він прагнув, щоб будь-який засіб наочності, чи то явище навколишнього світу, чи невеликий об’єкт, як можна активніше збуджували розумову діяльність учня. «Ми даємо учням спеціальні завдання на мислення, побудовані на спостереженнях. Це не тільки метод вивчення матеріалу, але й метод розумового розвитку», писав він у своїй роботі «Павлишська школа».

Виняткового значення В.О.Сухомлинський надавав розумовому аналізу в процесі спостереження, що дозволяє учням глибше розуміти причинно-наслідкові зв’язки.

У практиці роботи викладачів та майстрів виробничого навчанння використовується велика кількість наочних посібників, без них неможливо розкрити зміст навчального матеріалу, створити в учнів необхідні уявлення, образи, розвивати їх просторову уяву й технічне мислення.

Розглядаючи питання активізації учнів на основі використання наочності вчені сформулювали умови використання наочності:

1. Наочність повинна максимально і об’єктивно збагачувати учнів новими уявленнями, сприяти формуванню наукових понять і розвитку спостережливості.

2. Наочність повинна служити засобом зв’язку теорії з практикою.

3. Наочність вирішує завдання всебічного розвитку особистості: розвиває допитливість, мобілізує учнів на навчання і фізичну працю, на отримання міцних знань, а також вирішує завдання естетичного виховання.

4. Наочне приладдя тим цінніше, чим повніше і об’єктивніше воно відбиває об’єкт або явище.

5. Усі засоби наочності повинні так підноситися учням, щоб у них постійно виникали питання, прагнення з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки.

6. Щоб сам процес наочно-образного навчання був засобом розвитку творчого мислення, дослідницьких здібностей учнів, необхідно, щоб вони самі ставали творцями наочних приладь, моделей, макетів та ін.