99 Різні концепції шляху виходу в екологічної кризи

Захист природи від знищення постає сьогодні як проблема виживання люд­ства на Землі за умов зростання технічного потенціалу й промислового вироб­ництва. Все це вимагає нового погляду на природу. Від бездумного ставлення до неї як невичерпної скарбниці матеріальних благ людство має перейти до споконвічно шанобливого, бережливого захисту природи як необхідної умови жит­тя - найцікавішого і загадкового феномена Космосу. Людство все глибше замислюється над витоками свого існування, чинниками забезпечення життя, умовами й чинниками його продовження. Фундаментальне місце в сьогоденних різноманітних життєвих моделях посідає природа. Нині людство поступово повертається до споконвічної, хоч і дещо забутої в останні два-три сторіччя, орієнтації культури на цінність природи як вічної умови існування людської цивілізації, як чинника, поза яким є не­можливим людське життя.

1. Переорієнтація економіки на здійснення екологічної революції в технологічному виробництві, яка б сприяла створенню екологічно чистих технічних систем.

2. Державна економічна політика по впровадженню і дотриманню екологічних стандартів.

3. Принцип коеволюції, тобто сумісної еволюції природи і людини.

4. Екологічно-гуманітарна диктатура (створення світово міжнародного співтовариства  політико-правові норми і стандарти, контроль ...)

Одна із умов вирішення екологічних проблем зводиться до того, щоб всі ми, які живемо на цій грішній планеті, навчилися мислити глобально, а діяти локально.

100. ЛЮДИНА В ПРИРОДНОМУ І СОЦІАЛЬНОМУ ВИМІРІ.

Людина усвідомлювала себе, з одного боку, як частина природи, з другого - як така істота, що протиставляє себе природі, підноситься над нею. Перший ас­пект запримітили й обгрунтували представники матеріалізму, другий - ідеаліз­му. Протиставивши себе один одному, вони «розірвали» уявлення про людину на дві частини, подали її як природну (матеріалізм) та духовну (ідеалізм) істоту. Проте хіба матеріальне та духовне не знаходять в людині органічного поєднан­ня? А якщо це так, то ж воно має дістати філософське обгрунтування.

Людина - частина природи. Вона живе в природному середовищі. Матеріа­лізм обґрунтовував цей аспект від Фалеса до Л.Фейербаха й К.Маркса.

Людина - діяльна істота. Завдяки діяльності вона перетворює природу, виго­товляє засоби для існування. Діяльність людини має предметний, а не лише ду­ховний характер, як вважали Й.Фіхте й Г.Гегель. Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. Духовність визначає її спрямованість, сутність, але ж природа перетворюється на продукти споживання лише прак­тично! Завдяки діяльності людина вирізняється з природного середовища.

Людина - предметна істота. В предметах, що є результатом її діяльності, лю­дина втілює своє розуміння світу, свій розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Світ, що оточує людину, - це світ створених нею предметів. Людське буття - предметне. В предметах людина відтворює свій внутрішній світ.

Людина - мисляча істота. Вона свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ. Свідомість - виключно людська ознака.

Людина - суспільна істота. Вона входить у свій природно-предметний світ разом з іншими. Спілкування формує мову, розвиває мислення, почуття. Діяль­ність створює спільну основу предметного існування. Предметність зумовлює особливий, відмінний від тваринного спосіб життя, що закріплюється різнома­нітними інститутами, нормами, символами, сукупність яких становить світ ве­ликої людської культури.

101. ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА. ЙОГО ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ. Поняття суспільства вживається в широкому і в вузькому значенні. У широкому розумінні воно є су­купністю усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. У вузькому розумінні суспільство становить структурно або генетично певний тип (рід. вид, підвид і т.п.) спілкування, що постає як історич­но визначена кількість або відносно самостійний елемент стійкої цілісності. Отже, суспільство - це су­купність людей, об'єднаних конкретними інтереса­ми, погребами, взаємними симпатіями або певним видом діяльності.Основною ознакою суспільства є територія, на якій складаються певні соціальні зв'язки. Здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків – друга важлива ознака суспільс­тва. Основними умовами існування суспільства є ма­теріальне виробництво, природа та демографічний фактор.Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів: 1)сфера матеріально-виробничої діяльності; 2)сфера еко­номічної діяльності; 3)сфера побуту та сімейних стосун­ків; 4)сфера соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі - органів управління різного рівня); 5)сфера духовного життя суспільства. Названа сукупність елементів суспільно­го життя: а) забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, твор­чих та духовних); б) утворює цілість суспіль­ного "організ­ма"; в) створює умови для історичного процесування суспі­льства; г) дає змогу з'ясувати, що саме та з якими особливос­тями змінюється у суспільній історії. Слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відно­синах, що кожен із них повинен викону­вати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не галь­муючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспі­льної системи починають відбуватися руйнівні, кризові про­цеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціону­ванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів еко­номіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слушно, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без законності та мора.

102. СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

Суспільство – організована соціальна спільнота, яка характеризується доволі високим ступенем єднос­ті, почуттям своєї відмінності від інших спільнот такого роду, існує достатньо висока інтенсивність взаємного впливу між її членами, поєднаними між собою подібністю умов життя поділом праці, нормами поведінки.

Розгляд історії як процесу передбачає виділення у ньому як мінливих (динамічних), так і сталих (статич­них) елементів. Без фіксації в історії сталих моментів ми навряд чи змогли б зафіксувати її рух. Окрім того, важливо також знати, що перебуває в історичному русі. Реальна історія людства — це рух у часі, який здійснює певна суспільна організація або структура. В історії виникали та зникали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні ми можемо сказати: розвинене суспільство має певну, більш-менш устале­ну структуру. У її основі лежить необхідність забезпе­чення основних життєвих потреб та виявлень людини (що ще раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації — для людини). Сучас­ний стан суспільства вимагає нормального функціону­вання у ньому принаймні наступних основних елемен­тів: 1)сфера матеріально-виробничої діяльності; 2)сфера економічної діяльності; 3)сфера побуту та сімейних стосунків; 4)сфера соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі - органів управлін­ня різного рівня); 5)сфера духовного життя суспільст­ва. Названа сукупність елементів суспільного життя: а) забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних); б) утворює цілість суспільного "організма"; в) створює умови для історичного проце­сування суспільства; г) дає змогу з'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній істо­рії.

Які із зазначених елементів суспільного життя мо­жна було б вважати основними, базовими для суспіль­ного життя? Слід підкреслити, оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в сис­темі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему загалом. Тому слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відносинах, що кожен із них повинен виконувати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспільної системи починають відбуватися руйнівні, кризові процеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціонуванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів економіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слуш­но, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без закон­ності та моралі.

103. ЛЮДИНА, ІНДИВІД ТА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

Поняттям «індивід» позначають, як правило, конкретну людину, своєрідний соціальний атом, сукупність яких становить групу, верству, колектив, суспіль­ство в цілому.

Індивід означає окремість існування людського. Він поєднує в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості.

Кожен індивід існує окремо і водночас разом з іншими, із своїм власним жит­тям і спільними потребами, інтересами, цілями, справами. Його єдність з сус­пільством коливається в широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад, буржуа ХУІІІст. повністю ототожнював себе з усіма проявами громадянського суспільства) - до абсолютного відчуження (пролетарі цього ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У цій єдності індивід, з одного боку, розвивав і зміц­нював свою особливість - ця складова цілісної природи індивіда як окремої людини позначається поняттям індивідуальності, з другого - вбирав і уособлював у собі всі прояви людського, всі характерні ознаки, притаманні людині як представникові роду людського. Цей бік справи також знайшов своє понятійне відбиття в категорії «особистість».

У суперечливій суспільній єдності індивід водночас постає і як індивідуаль­ність, і як особистість. Цивілізоване суспільство зацікавлене в розвитку в інди­віді й того, й іншого в їх гармонійному поєднанні; антагоністичне суспільство, навпаки, зумовлює розвиток у людині лише певного набору якостей, принижує як індивідуальність, так і особистість.

Розмаїття індивідуально-особистісного в людині відбивається в так званій типології особистості.

Всі люди водночас унікальні й неповторні і, разом з тим мають загально­людські характеристики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до життя, світогляд, потреби, цілі кожної людини врахувати неможливо. Одна людина висока, інша - низька; одна - кучерява, інша - лиса. Одна - темперамент­на, інша - флегматична. Всі ці ознаки характерні для кожної людини, і не можна ними нехтувати. Разом з тим у багатьох людей (соціальних груп) є багато соці­ально-спільного, тобто такого, що має суттєве значення для суспільства. Саме воно й постає як основа типізації особистості, розгляд якої дає змогу проникну­ти ще в один канал дивовижної єдності суспільства.

104. СУБ’ЄКТ ІСТОРИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У наш час безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але в історії філософії і суспільної думки, історію розглядали в аспекті підпорядкованості дій людини законам, фатуму, долі або “субстанційним” чинникам історичного прогресу, як от – розвитку світового розуму, абсолютної ідеї. В таких випадках суб’єктом історії виступала не людина, а перелічені основи історичних звершень. Історичний процес постає як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій. Суб’єктом історії є людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складових історичного процесу:

- вона продукує знання, культурні цінності, смисли;

- вона нагромаджує і використовує інформацію;

- вона виявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію;

- вона постає споживачем історичних здобутків і виміром для справжніх переживань.

Але треба враховувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб’єкт історії –це особа в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Внаслідок цього суб’єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник соціальних спільностей –верств, станів, народу, держави, етносу. Особа як суб’єкт історії постає поєднанням індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

105. ПОНЯТТЯ РУШІЙНИХ СИл РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА. Уже Арістотель справедливо зауважив, що людину спонукає до дії інтерес. Зміст інтересу визначається матеріальними умовами життя людей, міцем, яке вони посідають в історично конкретних виробничих відносинах. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень. Взаємодія інтересів (особистостей соціальних груп, спільностей) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організацію. Існують закони, які діють у всіх суспільно-економічних формаціях. Вони визначають характер, загальний напрям, основну тенденцію історичного розвитку.

Найважливішими загальними соціологічними законами є: закон визначення ролі способу виробництва щодо всього суспільного ладу; закон визначення ролі економічного базису щодо надбудови; закон зумовленості суспільної свідомості суспільним буттям; закон відповідності виробничих відносин характеру природних сил.

Існують дві точки зору щодо дії цих законів: 1) визначення суспільного прогресу як однонаправленості від появи до прогресивного руху; 2) циклічності (круговорот).

Однонаправленість характеризує теологічний і матеріальний розгляд розвитку суспільства.

106. Відмінність суспільного способу буття людини від життєдіяльності тварин.

У процесі життєдіяльності люди вступають в певні стосунки між собою. Спіл­кування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною загаль­ною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соці­ум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її пе­редумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. В спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, ви­являється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взає­морозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведін­ки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

Діяльність і спілкування - загальні необхідні умови соціального. І хоч його осягнення потребує проникнення в таємницю культури, соціальних інститутів, вибору, чуттєвості тощо - його початок коріниться саме в діяльності і спілкуванні; саме вони постають у якості тих наріжних каменів, на яких зво­диться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дій­сності, як підсистема об'єктивної реальності.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Людина народжується двічі: спочатку як біологічна істота, потім як соціалізована істота.

Специфіка людського буття в сполученні, взаємодії трьох відносно різних буттєвих вимірів: 1) реально існує окрема людина, перш за все як дане мисляче тіло; 2) але одночасно людина існує як індивідуальна особистість, що належить до виду homo sapiens і взята на даному витку її розвитку, еволюції; 3) людина існує і як соціально-історична істота. Всі три виміри людського існування – вихідні характеристики буття людини.

Підкреслюючи специфіку людського способу життя, принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому істо­ричному характері. Тварина набуває досвід не спадкове, а самостійно. Вона успад­ковує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, успадковуючи його історичний досвід діяльності й спілкування, знань та культури. Таким чином, соціальність має історичний харак­тер. Тваринне життя - позаісторичне. Історія життя тварини зникає з її фізичною смертю. Людське життя триває в наступних поколіннях.

107.ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Закон — це філософська категорія яка є певним відношенням, що діє з необхідністю i незалежно від свідомості i бажання людей.

За сферою свого прояву закони поділяються на два основних види: закони природи i закони суспільства. Як перші, так i другі носять об’єктивний характер, але якщо закони природи є виявом дій стихійних сил природи, то суспільні — це вияв цілеспрямованої діяльності людини.

Існують закони, які діють у всіх суспільно-економічних формаціях. Вони визначають характер, загальний напрям, основну тенденцію історичного розвитку.

Найважливішими загальними соціологічними законами є: закон визначення ролі способу виробництва щодо всього суспільного ладу; закон визначення ролі економічного базису щодо надбудови; закон зумовленості суспільної свідомості суспільним буттям; закон відповідності виробничих відносин характеру природних сил.

Існують дві точки зору щодо дії цих законів: 1) визначення суспільного прогресу як однонаправленості від появи до прогресивного руху; 2) циклічності (круговорот).

За своїм обсягом закони подiляються на три групи: специфiчнi, загальнi, всезагальнi. Специфiчнi — такi, якi проявляються у вузькiй сферi дiйсностi (закон Архiмеда, закон Ома та iн.). Загальнi — це закони, якi прояв. у досить широких сферах дiйсностi (закони збер. енергiї i речовини, вчення Дарвiна та iн.). До всезагальних законiв вiдносяться закони фiлософiї.

Закони подiляються також на динамiчнi i статистичнi. Динамiчнi закони такi, у вiдповiдностi з якими початковий стан речi чи системи однозначно детермiнує наступнi стани речей (законии класичної механiки). У статистичному законi головну роль вiдiгає середнє значення спiльної ознаки).

Слiд видiлити також логiчнi закони. Вони є законами, яким пiдпорядковане мислення людини i якi є своєрiдним вiдображенням мислення людини.

108.ОСНОВНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ДІЯЛЬНОСТІ: ПОТРЕБИ, ІНТЕРЕС, МЕТЕ, СМИСЛ

Основ, що входять до складу особистості чимало. Вони ієрархізовані у структуру.

Потреби людини – це фундаментальна риса. За багатством потреб, їхнім характером, способами їх формування та реалізації можна судити про рівень розвитку особистості. Потреби є рушійною силою розвитку суспільства, самої людини. Заради потреб і здійснюється людська діяльність. Людські потреби історично обумовлені, визначаються даним історичним типом сусп. відносин, соціальним середовищем, у якому живе особистість, системою виховання даного сус-ва, самовихованням цієї особистості. Потреби, їхня якість, розміри діють на виробництво, стимулюють його розвиток. У процесі розвитку с-ва відбуваються якісні і кіл-ні зміни у системі потреб. Задоволення потреб породжує нові потреби. Потреби є основою інтересів людини. Категорія потреб охоплює більш широке коло явищ ніж інтереси. У притаманній тільки людині інтереси як і потреби є рушійною силою поведінки і вчинків. Їх класифікують за суб’єктами (держави, нації, сім’ї), за сферами сусп. життя (матеріальні, духовні) за значенням (корінні, не корінні), за тривалістю (довгі, короткотривалі) і т.д. Інтерес - це спосіб відношення соціального суб'єкта до необхідних умов існування і розвитку його, що виражається в прагненні створювати і вико­ристовувати ці умови. Зміст інтересу визнача­ється матеріальними умовами життя людей, місцем, яке вони посідають в історично-конкретних вироб­ничих відносинах. Як продукт історичного розвитку, інте­рес змінюється за формою і змістом відповідно до зміни об'єктивних умов. Так, за мірою загальності вони діляться на індивідуальні, групові, суспільні; за характером носія на особистісні, колективні, класові; за мірою усвідомлення - на стихійні, теоретично об­ґрунтовані, наукові, програмні; за можливістю здійс­нення на реальні, ілюзорні, утопічні, перспекти­вні; за ставленням до традицій та тенденцій суспіль­но-істо­ричного поступу - на консервативні, прогре­сивні, ре­акцій­ні

Ціль – ідеальний, наперед визначений результат людської діял., спрямований на перетворення дійсності відповідно до усвідомленої людиною потреби. Вона визначає, спрямовує діяльність, мобілізує волю, енергію людини. На основі потреб та інтересів особистості формуються її уявлення про цінності. Категорія цінностей відображає соціальне і культурне значення матеріальних чи духовних явищ, предметів для задоволення потреб та інтересів людини. Кожна людина формує свою ієрархію цінностей, яка може змінюватись в залежності від умов, місця, часу і т.д. відповідно до ієрархічної системи у особистості формуються переконання, настанови, принципи, ідеали.

111. Соціальна структура суспільства. Поняття класів. Соціальна мобільність та соціальна стратифікація.Досліджуючи соціальне буття, перш за все нале­жить звернути увагу на спільні форми життя людей. Останні можуть виступати в різних "іпостасях", що виявляється уже в повсякденному житті. Кожна лю­дина належить до певних колективів, груп, вікових категорій. Соціальними спільностями є також класи, касти, стани і т.п.Отже, соціальна спільність – це сукупність людей, яка характеризується подібним способом життя, має схожі інтереси, потреби та стереотипи поведінки. Це і дає можливість відокремити одні соціальні групи від інших.Приклад структури:1) Історичні общини людей (рід, плем'я...)2) Населення міста і села.3) Працівники фізичної і розумової праці. 4) Класи і різні соц. шари.5) Різні колективи людей.6) Родина.Соціальна структура будь-якого суспільства не пе­ребуває вічно у незмінному стані: одних соціальних груп стає більше, інших – менше, одні з них зника­ють, інші появляються.Марксизм: класами називаються великі групи лю­дей, які відрізняються за їх місцем в історично ви­значеній системі суспільного виробництва, за їх від­ношенням (здебільшого закріпленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній органі­зації праці, а значить, за способом одержання і розмі­ром тієї частки суспільного багатства, що є в їх роз­порядженні. Теорія середнього класу: соціально-класова струк­тура сучасних ринкових суспільств є вертикальною і складається із трьох основних класів: вищого, серед­нього і нижчого.Теорія соціальної стратифікації: що суспільство по­діляється на верстви - страти, різницю між якими слід шукати в розмірах прибутку, стилі і способі життя, різниці рівнів культур, освіти, житла, одягу.Більшість західних теоретиків процес переміщення людей із однієї страти в іншу називають соціальною мобільністю. Вона буває горизнт. і вертикал. Суспільство порівнюють з багатоповерховим будинком, у якому руха­ються 6 ліфтів: економіка, армія, політика, церква і культура, шлюб.

112. Соціальна структура суспільства. Поняття класів. Соціальна мобільність та соціальна стратифікація.Досліджуючи соціальне буття, перш за все нале­жить звернути увагу на спільні форми життя людей. Останні можуть виступати в різних "іпостасях", що виявляється уже в повсякденному житті. Кожна лю­дина належить до певних колективів, груп, вікових категорій. Соціальними спільностями є також класи, касти, стани і т.п.Отже, соціальна спільність – це сукупність людей, яка характеризується подібним способом життя, має схожі інтереси, потреби та стереотипи поведінки. Це і дає можливість відокремити одні соціальні групи від інших.Приклад структури:1) Історичні общини людей (рід, плем'я...)2) Населення міста і села.3) Працівники фізичної і розумової праці. 4) Класи і різні соц. шари.5) Різні колективи людей.6) Родина.Соціальна структура будь-якого суспільства не пе­ребуває вічно у незмінному стані: одних соціальних груп стає більше, інших – менше, одні з них зника­ють, інші появляються.Марксизм: класами називаються великі групи лю­дей, які відрізняються за їх місцем в історично ви­значеній системі суспільного виробництва, за їх від­ношенням (здебільшого закріпленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній органі­зації праці, а значить, за способом одержання і розмі­ром тієї частки суспільного багатства, що є в їх роз­порядженні. Теорія середнього класу: соціально-класова струк­тура сучасних ринкових суспільств є вертикальною і складається із трьох основних класів: вищого, серед­нього і нижчого.Теорія соціальної стратифікації: що суспільство по­діляється на верстви - страти, різницю між якими слід шукати в розмірах прибутку, стилі і способі життя, різниці рівнів культур, освіти, житла, одягу.Більшість західних теоретиків процес переміщення людей із однієї страти в іншу називають соціальною мобільністю. Вона буває горизнт. і вертикал. Суспільство порівнюють з багатоповерховим будинком, у якому руха­ються 6 ліфтів: економіка, армія, політика, церква і культура, шлюб.

113. Суспільне виробництво. Його сутність структура та роль в житті суспільства.

Суспільне виробництво-процес, завдяки якому люди(суспільство), використовуючи речовини ісили природи, суспільні і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне та суспільне життя. Під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.

Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини — це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспіль­ного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей, які спрямовані на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здо­ров'я, сприйняття творів мистецтва тощо. В даному випадку це не діяльність з "обробки приро­ди", а "оброб­ки людей людьми". Предметом на який спрямована діяльність тут виступає біологічний організм, який є носієм духовних і фізичних здібностей людини. У продуктивні сили виробництва людини входять життєві засоби їжа, одяг, помешкання тощо.Однією із сторін виробництва людських сил є "духовне виробництво" ключовими аспектами якого наука та мистецтво.Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв'язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. У свою чергу засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило. Предмети споживання (життєві засоби) шляхом розподілу та обміну слугують виробництву людських сил. Звідси випливає, що про­цес виробництва суспільного життя виступає одночасно і як виробни­цтво матеріальних благ, і як виробництво людських сил. Обидва вироб­ництва є самостійними і в той же час переходять одне в одне і не можуть існувати у відриві одне від одного. Взаємодіючи між собою, вони разом формують виробництво суспільного життя. Кінцевим результатом су­спільного процесу виробництва завжди виступає саме суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах.Взаємодія людських сил та матеріальних благ спричинює саморозви­ток суспільного життя. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з при­родою. Саме тут, у процесі цієї взаємодії, формується суспільне вироб­ництво, яке історично виступає обов'язковою передумовою життєдіяль­ності людини. Спеціфіка духовного виробництва полягає в тому, що його результатом є продукт, створений для задоволення духовних потреб людини. Масове духовне виробництво – це усна народна творчість: народні пісні, думи, перекази, прислів’я. Його суб’єктом є народ. Воно передається з вуст у вуста. Втілюється в предмети побуту, реалізується в танцях, обрядах.Індивідуальне – це виробництво, що здійснюється конкретним індивідом – художником, вченим, письменником, поетом. Воно має елітарний характер. Народ пам’ятає й шанує представників духовної еліти, хоч не завжди художник зазнає народної шани за свого життя. Спеціалізоване – його ще називають професійним, або інституціональним, - здійснюється, як правило, в межах тих чи інших установ, що спеціалізуються на певних видах духовного виробництва.

114. СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА. Виробни́цтво — процес створення матеріальних і нематеріальних благ необхідних для існування і розвитку людини. Створюючи певні блага люди вступають у звязки і взаємодію – виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним.

Процес виробництва за своєю структурою складається з 4-х фаз:

1)власне виробництво

1,1)основне виробництво

1,2)виробнича інфрастуктура

1,3)соціальна інфраструктура

2)розподіл

3)обмін

4)споживання

Спосіб виробництва

Суспільне Виробництво. поділяється на два взаємопов'язані підрозділи: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин становить спосіб виробництва, який визначає характер даного суспільного ладу.

Відносини виробництва зумовлюють і відповідні їм відносини розподілу, обміну й споживання (особистого й виробничого). Визначальним у цьому процесі є В. Воно розвивається за об'єктивними економічними законами, головними серед яких є осн. екон. закон, властивий кожному способові В. (див. Основний економічний закон капіталізму, Основний економічний закон соціалізму). Зміни В. починаються зі змін продуктивних сил і насамперед — знарядь праці. Перехід від одного способу виробництва до іншого, вищого, зумовлюється діянням закону відповідності виробничих відносин характерові продуктивних сил.