90. Західноукраїнські землі у повоєнні роки ( 1945 - 1955 рр.)

Після закінчення Другої світової війни установилися нові західні кордони УРСР. У 1945 р. Закарпаття ввійшло до складу України. Процес радянізації західних областей, розпочатий у 1939 - на початку 1941 рр., продовжився. Радянізація передбачала проведення індустріалізації, колективізації і «культурної революції» з одночасним посиленням репресій проти незадоволених радянським режимом. Для проведення радянізації при ЦК КП(б)У, народних комісаріатах і відомствах були утворені спеціальні відділи західних областей. Особлива увага приділялася добору кадрів: зі східних областей України спрямовувалися спеціалісти, управлінські посади надавалися прибулим переселенцям.

Щоб послабити напруженість у західних областях України, органами радянської влади і Політбюро ЦК ВКП(б) і КП(б)У були прийняті рішення про пріоритетний розвиток цих районів країни. Сюди були спрямовані великі капіталовкладення, матеріальні ресурси, сільськогосподарська техніка і кваліфіковані кадри, у т.ч. з Росії. У ході індустріалізації західних регіонів України тут були побудовані нові і реконструйовані старі фабрики і заводи, переведений ряд підприємств з інших регіонів країни. В роки відбудови народного господарства було реконструйовано і побудовано понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. У результаті темпи розвитку західних областей України значно перевершили темпи розвитку східних, а економічний потенціал регіону в порівнянні з 1940 р. виріс на 320%. Кількість робітників за роки післявоєнної п'ятирічки тут збільшилася в 7 разів, а валова продукція промисловості - у десять разів. Одночасно швидко росла чисельність різних категорій радянських службовців, була організована підготовка кадрів у радянських партійних школах. Надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала на меті не тільки створення нового індустріального вузла, але і зміни традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги робітничого класу, який міг би стати надійною соціальною базою радянської влади.

У сільському господарстві здійснювалася насильницька колективізація, розкуркулювання заможних селян, висилка неугодних у Сибір і Казахстан (близько 1,5 тис. родин «куркулів»). До початку 50-х років XX ст. колективізація була в основному закінчена і майже 1,5 млн селянських господарств були об'єднані в колективні господарства.

Складовою частиною радянізації була «культурна революція». Велика увага приділялася ліквідації неписьменності населення. Відкривалися нові школи, технікуми і вузи, поліпшувалася їхня матеріально-технічна база. Зросла кількість студентів-українців. У регіоні було запроваджене безкоштовне медичне обслуговування.

Для проведення великомасштабних перетворень за радянським зразком необхідно було зломити опір опозиційно налаштованих верств суспільства: віруючих, значної частини молоді і селянства. Серйозний удар був завданий владою по греко-католицькій церкві, що обвинувачувалася в націоналізмі, підтримці оунівського підпілля і тісних зв'язків із Заходом. Результатом стало скликання в 1946 р. собору греко-като-лицької церкви, на якому група священиків і віруючих, що перейшли на позиції нових властей, оголосила про скасування Берестейської церковної унїі 1596 р., розрив із папою римським і підпорядкування УГКЦ Російській Православній церкві. УГКЦ пішла в підпілля, частина священиків була репресована і вислана до Сибіру. Незабаром УГКЦ була ліквідована й у Закарпатській Україні.

Боротьба ОУН-УПА проти радянської влади. Потужним фактором, що ускладнив установлення радянського ладу в Західній Україні, став опір новому порядку організації українських націоналістів і її збройних формувань-Української повстанської армії. її очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Особливу підтримку організації надавало сільське населення. Незважаючи на закінчення війни й участь регулярних частин Радянської армії в операціях проти оунівців, придушити їхній збройний опір відразу не удалося. Протягом 1946-1949 рр. органи радянської влади і загони НКВС провели ряд акцій проти націоналістів і тієї частини населення, що підтримувала їх. У Сибір та інші райони країни було вислано кілька десятків тисяч селян, представників місцевої національної інтелігенції, священиків греко-католицької церкви. Оунівці відповідали на репресії посиленням терору проти військовослужбовців, співробітників Держбезпеки, а також усіх верств населення, що підтримували радянську владу, у т.ч. проти сільських активістів, колгоспників, учителів, лікарів і т д. Почастішали каральні експедиції ОУН-УПА проти "радянізованих" сел, які супроводжувались масовими стратами, підпалами громадських будівель (клубів, шкіл, сільрад) та зерносховищ.

Несучи важкі втрати, УПА спробувала пристосуватися до нових умов, розділивши свої загони на невеликі частини. У 1945-1946 рр. боротьба ОУН-УПА з органами МВС-МДБ, військами, винищувальними загонами і групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. Однак, західноукраїнське селянство, котре було головним джерелом поповнення збройних загонів ОУН-УПА, втомившись від багаторічної і безперспективної боротьби, перестало у своїй основній масі підтримувати ці загони. У 1947-1948 рр. цей рух пішов нанівець. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехо-словаччину прорвалися в західну зону Німеччини. Після загибелі в 1950 р. командира УПА Романа Шухевича рух практично перестав існувати, хоча окремі загони ще продовжували диверсійну діяльність на території Галичини та Західної Волині аж до середини 50-х рр. XX ст.

Операція «Вісла» (квітень-серпень 1947 р.). Після закінчення Другої світової війни радянсько-польський кордон пройшов по т.зв. «лінії Керзона». Деякі західноукраїнські райони відійшли до Польщі, а частина польського населення опинилася на радянській території. Ще 9 вересня 1944 р. між урядами УРСР і Польщі була підписана угода про взаємний обмін населення в прикордонних районах. Переселення польською владою українців з їхніх етнічних територій, яке повинно було за умовами угоди мати винятково добровільний характер, проводилося найчастіше примусово, із застосуванням військ.

Приводом до операції стала загибель у березні 1947 р. заступника міністра оборони Польщі генерала К. Сверчевського, автомобіль якого був обстріляний членами УПА.

У той же день польський уряд прийняв рішення про повну депортацію українського населення на території колишньої Східної Пруссії, що після війни були передані до Польщі, -Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецинське воєводства. Генштаб Польщі розробив операцію «Вісла»-депортацію українського населення на захід Польщі. Метою операції ставилися остаточна ліквідація «української проблеми» у Польщі і знищення соціальної бази ОУН-УПА. У ліквідації ОУН-УПА було зацікавлено також керівництво СРСР, яке взаємодіяло з польським керівництвом. Наприкінці квітня підрозділи польських сил безпеки оточили території компактного проживання українського населення. Одночасно частини НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі. Тих, хто відмовлявся від переселення, польські власті відправляли в спеціально створений концтабір «Яволжно».

До кінця жовтня 1947 р. за польськими даними були переселені 140575 українців, ув'язнені в «Яволжно» 3800 чол., убиті 655 чол., заарештовані 1466 членів УПА.

Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, польські органи влади, як правило, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських родин. До кінця 1947 р. у місця, звідки було депортовано українське населення, було переселено близько 14 тис. поляків.

На морально-політичну обстановку в республіці суттєво вплинули ситуація в західних областях, специфіка політичних та соціально-економічних перетворень у цьому регіоні. Тут, з одного боку, відновлювалися, а частіше заново формувалися органи державної влади та управління, партійні й комсомольські організації, розгорталася відбудова народного господарства, а з другого боку, наростав опір частини західноукраїнського населення тоталітарному режиму. ЦК ВКП(б) та уряд СРСР взяли під свій безпосередній контроль хід відбудови і перетворень у західних областях та Ізмаїльській області, спрямовуючи їх у традиційне русло сталінської тріади індустріалізація — колективізація — культурна революція, що призвело до механічного повторення тих помилок та перегинів, які в 30-х роках було допущено в РСФРР і Східній Україні. При цьому ігнорувались нові історичні умови і місцеві особливості.

Незважаючи на складну обстановку в регіоні, швидкими темпами здійснювалась "радянізація" Західної України. Відомо, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. Розуміючи, що поліпшивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив значні капіталовкладення в промисловий розвиток краю. Тому розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, лісорозробки, і створювалися нові галузі промисловості, включаючи виробництво автобусів, радіоапаратури тощо. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним з Німеччини, вони стали одними з найсучасніших в СРСР. У 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло в 2,3 раза порівняно з 1945 р. і становило 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % в 1940 р.

Однак ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалася повільним розвитком легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей, для їхнього добробуту.

За сталінською моделлю двадцятирічної давності відбувалася колективізація сільського господарства західних областей. Спочатку так званих куркулів обкладали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Тих, хто не бажав вступати в колгоспи, депортували до Сибіру. Були й випадки форсування та примусу до вступу в колгоспи, порушення законності, зарахування середняцьких господарств до категорії куркульських тощо. Унаслідок цих форсовано-примусових методів колективізацію в західних областях України було завершено на початку 50-х років.

Украй негативний вплив на громадсько-політичну обстановку в західних областях мали репресивні заходи комуністичного режиму проти Української греко-католицької церкви. Апогеєм її насильницького закриття, руйнування і знищення стало скликання за вказівкою Сталіна 8—10 березня 1946 р. у Львові собору греко-католицької церкви, на якому інспірували рішення про "скасування" Берестейської унії 1596 р. та про розрив з Римом і повсюдне запровадження руської православної церкви як представника офіційної релігії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулась на Закарпатті. Українську греко-католицьку та Українську автокефальну православну церкву було поставлено поза законом, а їхні служителі проголошувалися "слугами Ватикану", "ворогами народу", знаряддям "українського буржуазного націоналізму". Священики-українці, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, відразу потрапляли в НКВС. Більш як 1400 священиків, котрі не приєдналися, і 800 ченців та черниць заслано до Сибіру, а 200 розстріляно. Було арештовано і заслано до Сибіру митрополита Й. Сліпого, "знешкоджено" єпископів. Українська греко-католицька церква змушена була перейти на так зване катакомбне, тобто на підпільне, існування, яке припинилося лише в 1989 р. Це ще більше посилювало вороже ставлення населення Західної України до сталінського режиму.

Більш довготривалої і більш виснажливою виявилася боротьба сталінського режиму проти Української повстанської армії (УПА) та підпілля ОУН, яка тривала в повоєнний період. З II пол. 1945 р. за вказівкою Центрального проводу було переведено реорганізацією УПА. Великі з'єднання повстанців поділилися на малі рухливі загони, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією в лісових масивах. Вони тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. м2, прагнучи до утворення нелегальних національно-державних структур, альтернативним органам радянської влади.

У свою чергу, сталінське керівництво, закінчивши війну, дістали можливість значно посилити протидію ОУН—УПА, перетворивши край на справжній театр воєнних дій. Радянський уряд переправив у Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Поряд з регулярною армією широко використовувалися також війська МВС, загони самооборони, до яких залучались і місцеве населення та винищувальні загони. Головними методами боротьби з УПА і підпіллям ОУН стали жорстокі репресії. Ось лише деякі їх форми: блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації тощо. За офіційними даними, тут у 1944—1953 pp. заарештували майже 104 тис. повстанців, до яких прирівнювались усі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН—УПА. Тюрми було забито в'язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Багато сімей так званих "бандпособников" вивозили на Схід. Усього в 1944—1953 pp. було депортовано більш як 600 тис. осіб.

5 березня 1950 р. в сутичці з емдебістами загинув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Та боротьба пішла вже на спад, хоча окремі боївки і протрималися ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували в еміграції Закордонні частини ОУН.

Наляканий національно-визвольною боротьбою центр вдався до цілеспрямованої політики переселення російського населення в Україну. Якщо до Другої світової війни в УРСР росіяни становили 10 % всього населення, то в 1959 р. — 16 %. У Західній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1950 р. їхня чисельність становила 330 тис, або 5 % усього населення. Нині встановлено, що у відомстві Берії була відповідна служба для заселення України росіянами.

Водночас відбувалося відселення українців з УРСР шляхом проведення масових оргнаборів робочої сили і спецпереселень. Не обійшлося в післявоєнні роки і без переміщення населення. Ще 9 вересня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.Хрущов і голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі та поляків з території України до Польщі. У 1944—1946 pp. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. Складнішим було переселення українців, яких до УРСР силоміць вислано більш як 500 тис. осіб. Відносно добровільно переселилося лише близько 90 тис. українців. Небажання виїзду пояснювалося страхом перед колективізацією і політичними репресіями в СРСР.

Припинення добровільних зголошень для переселення змусило польський комуністичний уряд вдатися до примусового виселення. 29 березня 1947 р. Політбюро ЦК Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, своїм рішенням започаткувало акцію "Вісла" — виселення українських та змішаних українсько-польських сімей уже не до УРСР, як це було раніше, а в північні та західні воєводства Польщі (передусім у Північну Пруссію), які повернули полякам за угодою 1939 р. Причому заселялися ці райони з метою швидшої асиміляції не компактно, а не більше трьох сімей на село і не ближче ніж 100 км від кордонів. Унаслідок операції "Вісла", яка тривала з квітня до серпня 1947 p., було примусово виселено 150 тис. українців.

23 квітня 1947 р. польський прокомуністичний режим ухвалив злочинне рішення про створення для "підозрілих українців" табору в Явожно поблизу Кракова, що розташувався на території філіалу колишнього концтабору Освенцім. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в'язнів українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з яких загинуло близько 200 чоловік.

І коли кількатисячний загін УПА — Захід, перейшовши р. Сян, став на захист українського населення, три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН—УПА. Частини УПА — Захід було розбито в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Акцією "Вісла" польський комуністичний уряд передовсім прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншину. Усім переселенцям заборонялося жити в містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати до вищих навчальних закладів, здійснювався жорстокий поліцейсько-адміністративний нагляд. їх переслідували навіть за те, що вони співали українських пісень на весіллях.