Сосюр. Курс загальної лінґвістики

190 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

хомість латині в класичну епоху не може порівню­ ватися з її пізнішими змінами, оскільки ці зміни ви­ никли самі по собі через відсутність певних зовніш­ ніх чинників.

б. Тут ідеться лише про фонетичні явища, а не про всілякі інші мовні зміни. Ще можна погодитися, що названі причини зумовлюють граматичні зміни; факти граматики якоюсь стороною завжди пов’язані з думкою і чутливіші до зовнішніх потрясінь, адже вони безпосередньо впливають на свідомість людей. Однак ніщо не дає нам права стверджувати, нібито на бурхливі часи історії народу припадає прискорен­ ня фонетичних змін його мови.

Зрештою, неможливо назвати жодної епохи. — на­ віть серед тих, де мова штучно унерухомлена, — протягом якої не сталися б хоч якісь фонетичні змі­ ни.

6. Існує також гіпотеза про “попередній мовний субстрат”: деякі зміни нібито є наслідком асиміляції прибульцями тубільного населення. Так, відмінність між langue d’oc (говірки Південної Франції) і langue d’oïl (говірки Північної Франції) немовби відповідає різній пропорції тубільного кельтського елемента в південній і північній частині Ґаллії; цією теорією на­ магалися також пояснити діалектні відмінності іта­ лійської мови, зводячи їх залежно від регіонів до ліґурійського. етруського та інших впливів. Переду­ сім ця гіпотеза апелює до рідко спостережуваних об­ ставин. Окрім того, слід уточнити, що саме мають на увазі, говорячи про мовний субстрат: чи не хочуть цим сказати, що, приймаючи нову мову, тубільці впроваджують до неї якісь свої артикуляційні на­ вички? Коли так, то це досить природно й допустимо; коли ж і тут починають посилатися на невловимі чинники раси тощо, то ми знову стикаємося зі зга­ даними труднощами.

7. Останнє можливе пояснення, яке навіть і не за­ слуговує на цю назву, прирівнює фонетичні зміни до змін моди. Однак досі ще ніхто не зміг пояснити, чим же викликані зміни моди: відомо лише, що вони керуються законами наслідування, що їх досліджу­

ють численні психологи. В усякому разі, якщо це пояснення й не розв’язує даної проблеми, воно має ту перевагу, що робить її частиною ширшої пробле­ ми: причина фонетичних змін може мати суто пси­ хічний характер. Таємницею залишається лише, де саме шукати відправну точку наслідування — як для фонетичних змін, так і для змін моди.

§ 5. Необмеженість дії фонетичних змін

При оцінці меж впливу фонетичних змін стає оче­ видним, що вони безмежні й незліченні: інакше ка­ жучи, неможливо передбачити, де вони припиняться.

Наївно вважати, що слово може змінюватися лише до певної межі, немовби в ньому самому є щось, здатне вберегти його від змін. Ця особливість фоне­ тичних перетворень випливає з довільного характеру мовного знака, ніяк не пов’язаного зі значенням.

У кожний даний момент можна констатувати, що саме і до якої міри зазнало змін у звучанні слова, однак неможливо передбачити заздалегідь, наскільки це слово стало або ще стане невпізнаваним.

Індоєвропейське *aiwom (пор. лат. aevom) “віч­ ність” у германській мові перейшло в *aiwan, *aiwa, *aiw, як і всі слова з цим закінченням; потім *aiw, як і всі слова з цією групою звуків, стало в давньонімецькій ew “вічність”, “час”; далі, оскільки будьяке кінцеве w змінювалося на о, вийшло ео; ео, в свою чергу, перейшло в ео, іо відповідно до інших, так само загальних законів; потім іо дало іе, je і, кінець кінцем, стало в сучасній німецькій ß (пор. das schönste, was ich je gesehen habe “найпрекрасніше з того, що я будь-коли бачив”).

Якщо розглядати лише вихідну й кінцеву точки, слово в сучасному вигляді не має жодного з його первісних елементів; однак кожний етап, узятий окремо, абсолютно визначений і регулярний; крім то­ го, кожний з них обмежений у своїй дії, але їх су­ купність створює враження безмежної суми модифі­ кацій. Подібні спостереження можна зробити на при­ кладі лат. calidum (зн. в. від calidus “теплий”), по­

рівнюючи його спочатку безпосередньо з тим, у що воно перейшло в сучасній французькій мові (Jo, пи­ шеться chaud “теплий”), а потім встановлюючи ета­ пи: calidum, calidu, cddu, cald, calt, tjalt, tjaut, faut,

Jot, Ja Пор. також нар,-лат. *waidanju —> gs (пишеть­ ся gain) “виграш”, minus —> тюг (пишеться moins)

“менше”, hoc іШ т (пишеться oui) “так”.

Дія фонетичних змін безмежна й незліченна ще і в тому розумінні, що вона захоплює всі типи знаків, не розрізняючи прикметників, іменників, основ, су­ фіксів, закінчень тощо. A priori так воно й повинно бути, бо коли: б сюди втрутилася граматика, фоне­ тичне явище збіглося б із синхронічним явищем, що цілком неможливо. Б цьому й полягає “сліпий” ха­ рактер звукових змін.

Так, у грецькій мові s випало після п не лише в

*khanses “гуси”, *rriênses “місяці” (звідки khênes, mènes), де воно не мало ніякої граматичної ролі, але і в дієслівних формах типу *etensa, *ephansa тощо (звідки éteina, éphêm тощо), де воно було ознакою аориста. В середньоверхньонімецькій мові післянаго-

лосові голосні і, в, Д б збіглися в е (gibil -> Giebel

“фронтон, шпиль”, rmistar Meister “майстер”), хо­ ча тембровою відмінністю характеризувалося багато закінчень; внаслідок цього, наприклад, форми знахід­ ного відмінка однини boton “вісника, гінця” та родо­ вого — давального відмінка однини boten “віснику, гінцю” збіглися в boten.

Отже, якщо фонетичні явища не зустрічають будьяких обмежень, вони повинні спричиняти глибокі по­ трясіння в граматичному організмі. Під цим кутом зору ми й почнемо їх зараз розглядати.

Розділ III

ГРАМАТИЧНІ НАСЛІДКИ ФОНЕТИЧНОЇ ЕВОЛЮЦҐҐ

§ 1. Розрив граматичного зв'язку

Першим наслідком фонетичної зміни є розрив гра­ матичного зв’язку, що існує між двома або кількома словами. Це призводить до того, що слово вже не сприймається як похідне від іншого, наприклад:

лат. mansiö “житло”— *manswriäticus

франц. maison “будинок” | ménage “господарс­ тво”.

Мовна свідомість вбачала раніше в *mansv5nâticus слово, похідне від mansiö, однак згодом мінливості фонетичної долі їх роз’єднали. Інший приклад:

(vervëx — vervecârius)

нар.-лат. berbïx “баран” — berbïcârius “чабан” франц. brebis “вівця” | berger “чабан”.

Такий розрив зв’язку, природна річ, позначається і на вартості; так, у деяких французьких говірках berger може означати “чередник”.

Ще інший приклад:

лат. Grätiänopolis “Ґраціанополь” — gratiänopolitänus “Граціанопільський округ”

франц. Grenoble “Ґренобль” | Grésivaudan “Ґрезіводан”

лат. decern “десять” — undecim “одинадцять” франц. dix “десять” | onze “одинадцять”.

Аналогічний випадок являє собою готське слово Ьг- tan “кусати” — bitum “ми кусали” — bitr “кусючий”,

“гіркий”; внаслідок зміни t —» ts(z), з одного боку, і збереження групи tr, з іншого боку, в західногерманській виникло: bïzan, bizum | bitr.

Фонетична еволюція розриває також колишній нормальний зв’язок між двома формами одного сло­ ва. Так, форми називного відмінка латинського comes “супутник” — знахідного відмінка сотііеп “супутни­ ка” переходять у давньофранцузькій у cuens “граф” (прямий відмінок) Il comte “графа” (непрямий відмі­ нок); так само нар.-лат. bard “вільнонароджений” — Ьагопет “вільнонародженого” дають давньофранц.

Прості форми класичної латині hune “цей”, hone “це”, hoc “тут” тощо, які походять від hon-се, han-ce, Kä-ce, за свідченням епіграфічних пам’яток, виникли внаслідок аглютинації займенника з часткою -се; ра­ ніше можна було зблизити hon-се тощо з ес-се, але згодом це стало неможливим, оскільки -е фонетично відпало; все це означає, що колишні складові слів hune, hane, käe тощо перестали розрізнятися.

Перш ніж цілком унеможливити поділ слова на осмислені складові, фонетична еволюція починає з того, що дедалі утруднює його. Індоєвропейське від­ мінювання становить яскравий цьому приклад.

Індоєвропейський іменник *pods “нога” відмінював­ ся так: наз. в. одн. *pod-s, зн. в. одн. *pod-m, дав. в. одн. *pod-ai, місц. в. одн. *pod-z, наз. в. мн. *pod-es, зн. в. мн. *pod-ns і так далі; відмінювання *ek\wos спочатку було повністю подібним до відмінювання *pods: наз. в. одн. *ek\wos, зн. в. одн. *ekiWO-m, дав. в. одн. *ek\WO-aiy місц. в. од. *ek\wo-i, наз. в. мн. *ek\WO-es, зн. в. мн. *ek\Wo-ns і так далі. В ту епоху основа *ek\Wo- виділялася так само легко, як і *pod-. Однак згодом стягнення голосних змінили це стано­ вище: ми отримуємо дав. в. мн. *ek\wöi, місц. в. одн. *ek\ivoiy назв. в. мн. *ek\wös. Відтоді чистота основи *ek\WO- вже не є бездоганною, і поділити слово на основу і флексію стає дедалі важче. Ще пізніше такі зміни, як диференціація закінчень у знахідному від­ мінку (див. с. 194), стирають останні залишки пер­ вісного стану. Сучасникам Ксенофонта, можливо, здавалося, що основою є hipp- і що закінчення во~ калічні (hipp-os тощо), чим пояснюється повне роз­ ходження типів *ekiWO-s і *pod-s. У галузі словозмі­ ни, як і в усіх інших галузях, все, що ускладнює поділ на елементи, сприяє послабленню граматичних зв’язків.

§3. Фонетичних дублетів не буває

Вобох випадках, розглянутих нами в § 1 і § 2, еволюція має своїм наслідком повне розходження двох елементів мови, спочатку граматично пов’яза-

196 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

них. Це явище може спричинитися до серйозних по­ милок в інтерпретації фактів.

Коли ми констатуємо відносну тотожність нар.-лат. Ьато “вільнонароджений”: barönem “вільнонародженого” і несхожість старофр. ber “барон”: baron “ба­ рона”, чи не маємо ми на увазі те. що одна вихідна одиниця (bar-) розвинулася у двох відмінних напрям­ ках і створила дві форми? Звичайно, ні. оскільки один елемент не може водночас і в одному місці зазнавати різних перетворень; це суперечило б са­ мому визначенню (фонетичної зміни. Сама по собі еволюція звуків неспроможна створити дві форми за­ мість однієї.

Проти нашої тези можна висунути кілька запере­ чень. Припустімо, що вони ґрунтуються на прикла­ дах: так, нам можуть сказати, що collocäre “ставити” дало у французькій мові coucher “класти” і colloquer “розміщувати”. Ні, це слушно лише щодо coucher:; а colloquer — це просто книжне запозичення з латині (пор. франц. rançon “викуп” і rédemption “покута”).

А хіба латинське слово cathedra “крісло” не дало два справжніх французьких слова: chaire “кафедра” і chaise “стілець”? Ні! В дійсності chaise являє собою діалектну форму. В паризькій говірці інтервокальне г змінювалося на 2:; казали, наприклад, pèse, mèse замість père “батько”, mère “мати”; французька лі­ тературна мова зберегла лише два взірці цієї місце­ вої вимови: chaise “стілець” і bésicles “окуляри” (дуб­ лет béricles походить від béryl “берил”). Цей випадок цілком зіставний з недавнім переходом у французьку пікардійського слова rescapé (“той, що врятувався, вийшов неушкодженіш”), яке опиняється у прямому протиставленні з réchappé. Якщо ми і маємо такі па­ ри слова, як cavalier “вершник” і chevalier “лицар”, cavalcade “кавалькада” і chevauchée “їзда верхи”, то лише через те, що cavalier і cavalcade — італійські запозичення. По суті, цей випадок подібний до лат. calidum (зн. в. від calidus “теплий”), що дало у фран­ цузькій chaud, а в італійській — caldo. У всіх наве­ дених вище прикладах ідеться про запозичення.

Якщо хтось стане твердоти, що латинський зай­ менник т е “мене” представлений у французькій дво­

то наша відповідь буде такою: ненаголошений латин­ ський займенник те дав французьке те, французьке *тоі походить від наголошеного лат. те; щодо наяв­ ності або відсутності наголосу, то вони залежать не від фонетичних законів, які спрямовували перехід те в те і moi, а від ролі цього слова в реченні; це явище ми назвемо граматичною двоїстістю. Так само і в німецькій мові: *иг- під наголосом залишилося як ur-, а в позиції перед наголосом стало er- (пор. Urlaub “відпустка” і erlauben “дозволяти”); однак caMé роз­ ташування наголосу пов’язане з типами сполучень, до яких входило ur-, а отже, з граматичною і з син­ хронічною ситуацією. Нарешті, повертаючись до на­ шого першого прикладу, слід зазначити, IIJO відмін­ ності у формах та наголосі пари barö: bafönem явно передують фонетичній зміні.

По суті, ніде не можна виявити фонетичних дуб­ летів. Еволюція звуків лише підкреслює існуючі до неї відмінності. Усюди, де ці відмінності не породжу­ ються зовнішніми причинами, як це сталося у ви­ падку з запозиченнями, вони передбачають наявність граматичних і синхронічних двоїстостей, цілком сто­ ронніх щодо фонетичних змін.

§4. Чергування

Утаких двох словах, як maison “будинок” і ménage “господарство”, не варто й шукати, в чому їхня від­

мінність; як через те, що диференційні елементи (-ez5 і -en-) малопридатні для порівняння, так і тому, що жодна інша пара не виявляє аналогічного проти­ ставлення. Але часто трапляється, що два близьких слова відрізняються лише одним або двома елемен­ тами, які легко виділити, і сама ця відмінність ре­ гулярно повторюється в цілій низці аналогічних пар; в такому разі йдеться про найпоширеніше і найбільш пересічне з-поміж тих граматичних явищ, у яких

198 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

беруть участь фонетичні зміни: це явище називаєть­ ся чергуванням.

У французькій мові будь-яке латинське б у від­ критому складі стало eu під наголосом і ou в переднаголошеній позиції; звідси такі пари, як pouvons “ми можемо” : peuvent “вони можуть”, œuvre “робота” : ouvrier “робітник”, neuf “новий” : nouveau “новий” то­ що, в яких можна легко виділити елемент відмінності та регулярної варіації. В латині таке явище, як ро­ тацизм, зумовило чергування дего “ношу”: gestus (дієприкметник від gerô), oneris “тягаря”: onus “тя­ гар”, таегог “смуток”: maestus “смутний” тощо. Вна­ слідок відмінного трактування s залежно від місця наголосу в германських мовах ми маємо в середньо­ верхньонімецькій ferliesen “губити”: ferloren (дієпр. мин. часу від ferliesen\ kiesen “обирати”: gekoren (дієпр. мин. часу від kiesen), friesen “мерзнути”: gefroren

(дієпр. мин. часу від friesen) тощо. Втрата і.-є. е від­ бивається в сучасній німецькій мові у протиставлен­ нях: beissen “кусати”: biss “кусав”, leiden “страждати”: litt “страждав”, reiten “їхати (верхи)”: ritt “їхав” тощо.

В усіх цих випадках мають місце чергування еле­ мента основи; однак само собою зрозуміло, що ана­ логічні протиставлення можуть виявляти всі частини слова. Цілком пересічним явищем є, наприклад, те, що залежно від характеру початкового звука основи префікс отримує різні форми (пор. грец. apo-didömi “віддавати”: ap-érchcmai “повертатися”, “іти”, франц. іп-соппи “невідомий”: inutile “непотрібний”. Індоєвро­ пейське чергування е : о, яке зводиться, кінець кін­ цем, до фонетичних причин, зустрічається у багатьох суфіксальних елементах (грец. hippos “кінь” (наз. в. одн.): hippe “коню” (клич. в. одн.), phér-o-men “несе­ мо”: phér-e-te “несете”, gén-os “рід”: gén-e-os (замість *gén-es-o$ “роду” тощо). У старофранцузькій мові в особливий спосіб трактується латинське наголошене а після палатальних; звідси чергування е: іе в чис­ ленних закінченнях (пор. chant-er “співати”: jug-ier “судити”, chant-é “проспіваний”: jug-ié “вирішений”; chant-ez “співаєте”: jug-iez “судите”, “вирішуєте” то­ що).

Отже, чергування може бути визначене як відпо­ відність між двома звуками або групами певних звуків, які зазнають регулярної пермутаціі за дво- ма рядами форм, що співіснують.

Подібно до того, як фонетичне явище не пояснює саме по собі дублетів, очевидно, що воно не може бути ні єдиною, ні основною причиною чергування. Коли говорять, що лат. nov- внаслідок фонетичної зміни перейшло в neuv- і nouv- (neuve і nouveau),

то тим самим створюють уявну одиницю і нехтують попередньою синхронічною двоїстістю; позиційна від­ мінність not?- у лат. nov-us “новий” і nov-éllus “новий, молодий” передує фонетичній зміні і є виключно гра­ матичним фактом (пор. barö : barönem). Саме ця дво­ їстість породжує й уможливлює будь-яке чергуван­ ня. Фонетична зміна не знищила попередньої одини­ ці, вона лише зробила відчутнішим протиставлення елементів, які співіснують, віддаливши їхнє звучан­ ня. Багато лінгвістів досі дотримуються тієї помил­ кової думки, що чергування — це явище фонетич­ ного порядку просто тому, що для свого матеріалу воно використовує звуки, а зміни цих звуків беруть участь у його генезисі. Однак насправді, розглядаємо ми чергування в його початковій чи кінцевій точці, воно завжди належить граматиці й синхронії.

§ 5. Закони чергування

Чи можна звести чергування до законів? Якщо так, то якої природи ці закони?

Розгляньмо досить звичайне для сучасної німець­ кої мови чергування е : і, беручи всі випадки підряд (іgeben “давати”: gibt “дає”, Feld “поле” : Gefilde “поле”, “нива”, Wetter “погода”: wittern “відчувати”, helfen “допомагати”: Hilf “допомога”, sehen “бачити”: Sicht “вигляд” тощо), ми не можемо сформулювати жодного загального принципу. Однак якщо з цієї ма­ си виділити пару geben : gibt і протиставити її парам schelten “лаяти” : schilt “лає”, helfen “допомагати” : hilft “допомагає”, nehmen “брати” : nimmt “бере” та ін., то ми побачимо, що це чергування відповідає роз­