Сосюр. Курс загальної лінґвістики

120 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

ченню поняття “закон”. А втім, скільки б не було випадків, які підтверджують фонетичний закон, усі охоплені ним факти € лише проявом одного окремого факту. Суттєве питання полягає в тому, що саме зачіпають фонетичні зміни — слова чи лише звуки. Відповідь не викликає сумніву: у néphos, méthu, ânkhô тощо змін зазнає певна фонема: індоєвропей­ ська дзвінка придихова переходить у придихову глу­ ху, початкова s ранньої давньогрецької змінюється на h тощо, і кожний з цих фактів існує окремо, незалежно як від інших подій того ж порядку, так і від слів, де він має місце\

Усі ці слова, звичайно, змінюються у своєму зву­ ковому складі, однак це не повинно нас вводити в

оману щодо істинної природи фонеми.

На що ми спираємося, твердячи, що самі слова без­ посередньо не беруть участі у фонетичних змінах? А на тому простому спостереженні, що такі зміни їм принципово чужі й не можуть торкатися їхньої суті. Адже єдність слова утворена не виключно сукупністю цих фонем, вона спирається не на його матеріальну якість, а на інші властивості. Уявімо собі, що одна струна фортепіано фальшивить: щоразу, коли ми, ви­ конуючи мелодію, торкаємося її, звучатиме фальшива нота, але де? В мелодії? Звичайно, що ні; мелодія за­ лишилася, пошкоджене лише фортепіано. Точно так само і у фонетиці. Система наших фонем являє собою інструмент, на якому ми граємо для звукового відтво­ рення слів мови; зміна одного з елементів може спри­ чинитися до різних наслідків, але факт сам по собі не стосується слів, які, так би мовити, становлять лише мелодії нашого репертуару.

Отже, діахронічні факти мають окремий характер; зсув системи відбувається під впливом подій, які не

4Само собою зрозуміло, що наведені приклади мають виключно схематичний характер: сучасна лінґвістика слушно намагається звести якомога ширші ряди фонетичних змін до одного вихідного принципу. Так, Меє пояснює всі зміни грецьких змичних щораз більшим ослабленням їхню! артикуляції (див. “Mém de la Soc. de Ling. XI, c. 163 і наст.). Звичайно, саме до цих загальних фактів, там, де вони є, і застосовні висновки Ф. де Сосюра про характер фонетичних змін. — Прим. вид.

лише сторонні щодо неї (див. с. 109), але ізольовані й не утворюють власної системи. Підсумуємо: син­ хронічні факти, які б вони не були, виявляють певну регулярність, однак позбавлені будь-якого обов’язко­ вого характеру; діахронічні ж факти, навпаки, на­ в’язані мові, але вони аж ніяк не системні.

Одне слово, — до цього ми й хотіли прийти, — ані синхронічні факти, ані діахронічні не керовані законами у щойно викладеному розумінні. Коли ж, що б там не було, залишається бажання говорити про лінгвістичні закони, цей термін має означати ціл­ ком різні речі залежно від застосування до явищ першого чи другого ряду.

§ 7. Чи існує панхронічна точка зору?

Досі ми брали термін “закон” в юридичному ро­ зумінні. Але, може, в мові існують закони в тому розумінні, в якому це поняття усталене в фізичних і природничих науках, тобто як відношення, що ма­ ють місце всюди й завжди? Коротко кажучи, чи не можна вивчати мову з панхронічної точки зору?

Безперечно, можна. Так, наприклад, оскільки фо­ нетичні зміни відбуваються і відбуватимуться зав­ жди, це явище можна взагалі розглядати як один зі сталих аспектів мови; отже, це один з її законів. У лінгвістиці, як і в шаховій грі (див. с. 113), існують закони, які переживають усі події. Однак це лише загальні принципи, незалежні від конкретних фактів. Якщо ми говоримо про окремі й конкретні ф аК ТИ , тут не може бути панхронічної точки зору. Так, кож­ на фонетична зміна, яке б не було її поширення, обмежена часом і певною територією; вона ніколи не відбувається в усі часи і в усіх місцях, бо існує лише діахронічно. Саме це й може стати для нас критерієм у визначенні того, що належить до мови, а що — ні. Конкретний факт, який одержує панхронічне по­ яснення, не може належати мові. Візьмімо французь­ ке слово chose “річ”: з діахронічної точки зору воно протиставляється латинському causa, тоді як з син­ хронічної — усім словам, які можуть з ним асоцію­ ватися у сучасній французькій мові. Самі лише окре­

мі звуки (fo:z) припускають панхронічний розгляд, але вони не мають мовної вартості; і навіть з панхронічної точки зору Jb:z, узяте з мовленнєвого по­ току, наприклад, з такої групи, як уп Jo:z admirable (une chose admirable “чудова річ”), не становить еле­ мента — це безформна і нічим не обмежена множи­ на. Справді, чому скоріше Jo:z, а не o\za або njo:? Це не становить якоїсь вартості, бо не має сенсу. Конкретні факти мови ніколи не розглядаються з панхронічної точки зору.

§8. Наслідки нерозрізнення синхронії та діахронії

Можуть трапитися два випадки:

а. Синхронічна істина виглядає запереченням істи­ ни діахронічної, тому при поверховому погляді на речі люди нерідко приходять до думки, що між цими істинами треба вибирати. Насправді це непотрібно: жодна з них не заперечує іншу. Якщо французьке слово dépit “прикрість, шкода” раніше означало “зне­ вага”, то це не заважає йому тепер мати цілком інше значення; етимологія і синхронічна вартість — це дві різні речі. Так само традиційна граматика сучасної французької мови вчить, що в одних випадках дієприкметник теперішнього часу змінюється і узгод­ жується з іменником як прикметник (пор. une eau courante “проточна вода”, тобто букв, “біжуча вода”), а в інших залишається незмінним (пор. une personne courant dans la rue “людина, що біжить по вулиці”). Однак історична граматика нам показує, що тут ідеться не про ту саму форму: перша форма — це продовження латинського дієприкметника currentem, який змінюється за родом, а друга походить від не­ змінного за родом Герундія в орудному відмінку сиг- render*. Чи суперечить синхронічна істина істині ді­ ахронічній і чи слід осуджувати традиційну грама-

Цю загальновизнану теорію нещодавно критикував М. Е.Лерх (Das invariable Participium praesenti, Erlangen 1913), але, на нашу думку, безуспішно; через що в нас не було підстав зняти цей приклад, який зберігає свою дидактичну вартість. — Прим. вид.

тику в ім’я граматики історичної? Ні, бо в такому разі ми мали б лише половину істини; не слід ду­ мати, що лише історичний факт важливий і достат­ ній для утворення мови. Безперечно, за своїм по­ ходженням дієприкметник courant має два джерела, але мовна свідомість їх зближує і визнає за одне: ця синхронічна істина є така ж абсолютна й неза­ перечна, як і істина діахронічна.

б. Синхронічна істина настільки узгоджується з ді­ ахронічною, що їх плутають або ж не вважають за потрібне розрізняти. Так, наприклад, для пояснення теперішнього значення слова pére “батько” вважають достатнім сказати, що латинське pater мало те саме значення. Інший приклад: латинське коротке а у від­ критому непочатковому складі змінилося на і: поряд

зfacto “роблю” ми маємо conficiö “здійснюю”, поряд

зarriicus “друг” — ininucus “недруг” тощо. Форму­ люючи тут закон, часто кажуть, що а в слові facto переходить в і у слові confictö, бо опиняється вже не в першому складі. Це неточно: ніколи а слова facto не “переходило” в і слова conficiö. Аби відно­ вити істину, треба розрізняти дві епохи і чотири чле­ ни відношення: спочатку говорили facto — confaciö; потім після перетворення confaciö на confictö, при збереженні fa ciö , стали вимовляти faciö — conficiö. Отже, ми отримуємо:

Якщо й відбулася “зміна”, то лише між confaciö і conficiö', недосконале ж правило навіть і не згадує першої форми! Далі, поряд з цією, звичайно діахро­ нічною, зміною наявний другий факт, цілком відмін­ ний від першого, і стосується він виключно синхро­ нічного протиставлення faciö і conficiö. Звичайно ка­ жуть, що це не факт, а наслідок. Проте це факт

певного порядку, так само як і всі інші синхронічні явища. Оцінити справжню важливість протиставлен­ ня facto — conficvô заважає та обставина, що воно не досить показове. Проте розглянувши пари Gast — Gäste, gebe — gibt, виявляємо, що ці протиставлення становлять також випадковий наслідок фонетичної еволюції, однак у синхронічному зрізі вони є важ­ ливими граматичними явищами. Оскільки обидва ря­ ди явищ перебувають, крім того, у тісній взаємоза­ лежності, може виникнути думка, що їх не варто й розрізняти; по суті, лінгвістика і змішувала їх про­ тягом десятиліть, не помічаючи безпорадності свого методу.

Проте в деяких випадках ця помилка виявляється з усією очевидністю. Так, для пояснення грецького phuktôs “той, від якого можна втекти”, здавалося б, досить сказати: у грецькій мові g або kh змінюються на к перед глухими приголосними, що й видно з таких синхронічних відповідностей, як phugeîn “біг­ ти” : phuktôs “той, від якого можна втекти”, lékhos “ложе” : léktron “ложе” (знах. відм.). Але ми сти­ каємося і з іншими випадками: trïkhes “волосся” : thriksi “волоссю”, де є очевидне ускладнення — “пе­ рехід” t в th . Форми цього слова можна пояснити лише історично, тобто через відносну хронологізацію явищ. Первинна основа ЧгікН і закінчення -si дали thriksi — явище вельми давнє, тотожне тому, що утворило léktron від кореня lekh-. Потім усякий при­ диховий, що передував у тому ж слові іншому при­ диховому, перейшов у відповідний глухий, і Hhrïkhes стало trïkhes; thriksi, звичайно, уникло дії цього за­ кону.

§ 9. Висновки

Отже, лінгвістика опиняється тепер перед другим розгалуженням. Спочатку треба було вибирати між мовою і мовленням (див. с. 31), тепер же ми підійшли до нового перехрестя: один шлях веде до діахронії, інший — до синхронії.

Використовуючи цей подвійний принцип класифі­ кації, можна сказати, що все діахронічне в мові є таким лише через мовлення. Саме в мовленні перебуває зародок усіх змін: кожну з них започатковує певна кількість людей, перш ніж ці зміни проника­ ють до загального вжитку. Сучасною німецькою ка­ жуть: ich war “я був”, wir waren “ми були”, тоді як у старонімецькій мові до XVI ст. дієвідмінювали: ich was, wir waren (англійською досі говорять: I was, we were). Тож яким чином сталася ця зміна: was — war? Окремі люди під впливом waren утворили за анало­ гією war: то був факт мовлення; ця часто повторю­ вана форма була прийнята спільнотою і стала фак­ том мови. Однак не всі інновації мовлення мають такий успіх, — і поки вони залишаються індивіду­ альними, їх можна не брати до уваги, оскільки ми вивчаємо мову; вони опиняються в полі нашого зору лише після прийняття їх колективом.

Факту еволюції завжди передує факт або скорше безліч подібних фактів у сфері мовлення; це ніяк не суперечить встановленій вище відмінності, а навпаки, навіть підтверджує її, адже в історії всякої інновації ми виявляємо завжди два окремі моменти: 1) момент її виникнення в окремих людей; 2) момент її пере­ творення на факт мови, коли вона, зовні залишаю­ чись незмінною, стає надбанням колективу.

Нижче схематично зображено раціональну форму, якої повинна набути лінгвістична наука:

Слід визнати, що відповідна до теоретичних потреб ідеальна форма науки не завжди збігається з фор­ мою, нав’язаною їй вимогами практики. В лінгвістиці ці вимоги владніші, ніж будь-де; деякою мірою вони виправдовують плутанину, що нині панує у лінґвіс-

тичних дослідженнях. Навіть коли б встановлені тут відмінності і було прийнято раз назавжди, мабуть, і тоді не варто було б в ім'я цього ідеалу нав'язувати науковим дослідженням надто жорсткі вимоги.

Так, наприклад, у синхронічному дослідженні ста­ рофранцузької мови лінгвіст оперує фактами і прин­ ципами, які не мають нічого спільного з тими, які відкрила б йому історія цієї самої мови від XIII до XX ст.; зате вони сумірні з тими фактами і прин­ ципами, які б виявив опис однієї з теперішніх мов банту, грецької аттичної мови V ст. до н. е. або, на­ решті, сучасної французької. Річ у тім, що всі ці різноманітні описи мов ґрунтуються на однорідних відношеннях; хоча кожна окрема мова й утворює замкнену систему, всі вони припускають наявність певних постійних принципів, з якими стикаємося при переході від однієї мови до іншої, бо перебуваємо весь час серед явищ одного порядку. Те саме спра­ ведливо і щодо історичних досліджень: байдуже, чи оглядаємо ми визначений період розвитку французь­ кої мови (наприклад, від XIII до XX ст.), чи яван­ ської, чи будь-якої іншої, усюди ми оперуємо схо­ жими фактами, які досить зіставити, аби встановити загальні істини діахронічного роду. Було б ідеальним, аби кожний вчений присвятив себе тому чи іншому аспекту лінгвістичних досліджень, охоплюючи яко­ мога більше фактів одного роду; однак досить важко науково оволодіти такими різноманітними мовами. З іншого боку, кожна мова становить практично одну одиницю дослідження, і через необхідність ми зму­ шені тепер розглядати її по черзі і статично, і істо­ рично. Проте ніколи не слід забувати, що в теорії ця одиниця є чимось поверховим, тоді як неоднако­ вість мов таїть у собі глибоку єдність. Нехай у до­ слідженні певної мови характер спостереження зу­ мовлюється як діахронією, так і синхронією, але тре­ ба будь-що визначити, до якої з цих двох сфер на­ лежить кожний факт, і ніколи не змішувати методи синхронічних і діахронічних досліджень.

Розмежовані в такий спосіб обидві частини лінґ­ вістики послідовно стануть об’єктом нашого подаль­ шого дослідження.

Синхронічна лінґвістика має вивчати логічні та психологічні відношення, які поєднують елементи, що співіснують і утворюють систему; вона розглядає їх відношення такими, як вони сприймаються однією колективною свідомістю.

Діахронічна лінґвістика, навпаки, має вивчати відношення, які поєднують послідовні в часі елемен­ ти, що не сприймаються тією самою колективною свідомістю; тобто елементи, що послідовно замінюють один одного і не утворюють у своїй сукупності сис­ теми.

Протягом довгого часу мова може майже не змі­ нюватися, а потім за якихось кілька років зазнати значних змін. З двох мов, що співіснують в одному періоді, одна може сильно еволюціонувати, а друга майже ні; в останньому випадку вивчення буде не­ минуче синхронічним, а в першому — діахронічним. Для абсолютного стану властива відсутність змін, а оскільки мова все-таки завжди, хоч ледь помітно, змінюється, то вивчати стан мови практично означає нехтувати змінами, — це так само, як математики в деяких операціях, як-от під час обчислювання ло­ гарифмів, нехтують безмежно малими величинами.

часу. Проте історик може говорити і про епоху Антонінів, і про добу хрестових походів, які він роз­ глядає як сукупність ознак, незмінних упродовж від­ повідного проміжку часу. Можна було б сказати, що і статична лінґвістика вивчає епохи, але термін “стан” більш придатний; початок і кінець окремої епохи звичайно позначені більш або менш різкою революцією, що прагне змінити існуючий стан речей. Вживання слова “стан” усуває підстави припускати, нібито щось подібне відбувається в мові. Крім того, термін “епоха”, власне тому що він запозичений в історичної науки, змушує нас думати не так про са­ му мову, як про обставини, що її оточують і зумов­ люють; одне слово, цей термін швидше викликає думку про те, що ми вище назвали зовнішньою лінґвістикою (див. с. 34).

А втім, розмежування у часі — не єдина трудність, яку ми зустрічаємо при визначенні стану мови; така ж проблема виникає і щодо простору. Коротко ка­ жучи, поняття “стан мови” не може не бути приб­ лизним. У статичній лінґвістиці, як і в більшості на­ укових дисциплін, жодне доведення неможливе без умовного спрощення вихідних даних.