Сосюр. Курс загальної лінґвістики
.pdf180 |
Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ |
для того, щоб ці протиставлення отримали функціо нальне навантаження, необхідно було, щоб первісна система дієвідміни спростилась через цілу низку різ них перетворень: зникнення численних різновидів форм теперішнього часу і пов’язаних з ними змісто вих нюансів, зникнення імперфекта, майбутнього ча су. аориста, зникнення подвоєння у перфекті тощо. Ці зміни, які не мають нічого власне фонетичного, зменшили кількість форм дієвідміни, а чергування основ отримало першорядну змістову вартість. Мож на, наприклад, твердити, що протиставлення е : а ва гоміше в geben: gab, ніж протиставлення е: о в грець кому leipô: léloipa через відсутність подвоєння у ні мецькому перфекті.
Отож, хоча фонетика весь час якось і втручається в еволюцію, вона все ж не може її пояснити до кінця; коли ж відкинути фонетичний чинник, ми отримаємо залишок, що, здається, виправдовує поняття “історія граматики”; ось тут і прихована справжня трудність; розрізнення між діахронічним і синхронічним, — якого слід дотримуватись, — вимагало б досить складних пояснень, що виходить за межі цього кур
су1Далі ми послідовно розглянемо фонетичні зміни,
чергування і факти аналогій, а наприкінці торкнемося коротко народної етимології та аглютинації.
1 До цього зовнішнього дидактичною міркування можна, напевно, долати й інше: Ф . де Сосюр ніколи не торкався у своїх лекціях лінґвістики мовлення (див. с. 31 і далі). Ми пам’ятаємо, що нова норма завжди починається з низки індивідуальних фактів (див. с. 125). Можна було б погодитися з тим, що автор відмовляє їм у статусі граматичних фактів у тому розумінні, що ізольований акт принцииово чужий для мови та її системи, яка залежить лише від сукупності колективних звичок. Оскільки факти стосуються мов лення, вони становлять лише спеціальні й зовсім випадкові засоби використання вже встановленої системи. Лише тоді, коли якась новація, часто повторюючись, фіксується в пам’яті і входить у систему, вона призводить до порушення рівноваги мовних вартос тей, і мова ipso facto і спонтанно виявляється зміненою. До грама тичної еволюції можна застосувати сказане на с. 31 і 109 про еволюцію фонетичну: її перебіг відбувається поза системою, бо остання недосяжна для спостереження у розвитку; вона постає перед нами щораз іншою. А втім, спроба пояснити це місце "‘Курсу" являє собою лише наше припущення. — Прим. вид.
Розділ II
ФОНЕТИЧНІ ЗМІНИ
§ 1. Абсолютна реґулярність фонетичних змін
Як ми вже бачили (с. 120), фонетичних змін за знають не слова, а звуки. Змінюється лише фонема: це окрема подія, як і всі діахронічні події; але внас лідок неї зазнають таких же змін усі слова, в яких зустрічається дана фонема; саме в цьому розумінні фонетичні зміни абсолютно регулярні.
В німецькій мові всі і перейшли в ег, а потім в ai: win, triben, Wien, zït —> Wein “вино”, treiben “гнати”, leihen “позичити”, Zeit “час”; всі її перейшли в au: hïïs, zun, räch —> Haus “дім”, Zaun “паркан”, Rauch “дим”; так само il стали eu: hüsir —> Häuser “будинки” тощо. І навпаки, дифтонг ге перейшов в г, яке й досі пишеться, як ге: пор.: biegen “гнути”, lieb “милий”, Tier “тварина”. Паралельно всі ио перейшли в її: muot —►Mut “мужність” тощо. Будь-яке z (див. с. 51)
дало s (пишеться ss): wazer —> Wasser “вода”, fliezen -> fliessen “текти” тощо. Будь-яке h між голосними
зникло: Uhen, sehen —> leien (пишеться leihen) “пози чати”, seen “бачити” (пишеться sehen). Будь-яке w
стало губно-зубним v (пишеться w): wazer —> wasr (пишеться Wasser) “вода”.
У французькій мові будь-яке пом’якшене І дало j (йот): piller “грабувати”, bouillir “кипіти” (вимов ляється pije, bujir тощо).
В латині інтервокальне s дало r: *genesis —> generis,
*asëna -> arena тощо.
Будь-яка фонетична зміна, якщо її розглядати в правильному світлі, може підтвердити цілковиту ре ґулярність цих перетворень.
§ 2. Умови фонетичних змін
Попередні приклади свідчать, що фонетичні явища далеко не завжди абсолютні й найчастіше залежать
182 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
від певних умов: інакше кажучи, зазнає зміни не фонологічний тип, а фонема така, якою вона з'яв ляється за певних умов, визначених оточенням, на явністю або відсутністю наголосу тощо. Саме так, на приклад, s перейшло в латині в г лише між голос ними і в деяких інших позиціях; деінде воно збері гається (пор. est, senex, equos).
Абсолютні зміни надзвичайно рідкісні; часто вони видаються абсолютними лише завдяки тому, що їх зумовленість або неявна, або надто загальна; так, у німецькій мові г переходить в еі, ai — але тільки в наголошеному складі; індоєвропейське Jq у герман ських мовах дає h (пор. г.-є.* fcjoîsom, лат. соїіит, нім. Hals “шия”) — однак після s ця зміна не "від бувається (пор. грецьке skôtos “пітьма”, ґот. skadus “тінь”).
Зрештою, поділ фонетичних змін на абсолютні й відносні ґрунтується на поверховому погляді на речі; раціональніше говорити, як це стає дедалі більше прийнятим, про спошьанпі та комбінаторні фоне тичні явища. Фонетичні зміни вважаються спонтан ними, коли вони викликані внутрішньою причиною, і комбінаторними, коли вони виникають завдяки поєднанню з однією чи кількома іншими фонемами. Так, перехід індоєвропейського о в германське а (пор. ґот. skadus “тінь”, нім. Hals “шия” тощо) — це факт спонтанний. Германські мутації приголосних (так звані “Lautverschiebungen”) — це також приклад спонтанної зміни: так, індоєвропейське дає h у протогерманській мові (пор. лат. collum “шия” і ґот. hals “шия”), прагерманське t, яке залишилося в англійській мові, у верхньонімецькій мові перейшло в z (вимовляється ц) (пор. ґот. taihun, англ. ten, нім. zehn “десять”). Навпаки, перехід латин, et, pt в іт. tt
(пор. factum —> fatto “зроблений”, captïvum -> cattivo
“поганий”) являє собою факт комбінаторний, оскільки перший елемент уподібнюється до другого. Німець кий умлаут викликаний також зовнішньою причи ною, а саме — наявністю і в наступному складі: gast не змінюється, тоді як gasti дає gesti, Gäste.
Зазначимо, що в першому і другому випадках на слідок не відіграє жодної ролі, і неважливо, виникає
Частина третя. Діахронічна лінґвістика |
183 |
зміна чи ні. Якщо, наприклад, порівняти ґот. fisks “риба” з лат. piscis “риба” і ґот. skadus “тінь” з грец. skôtos — “пітьма”, то ми побачимо в першому ви
падку збереження і, а в другому — перехід о в а; з цих двох звуків перший — і — залишився таким,
яким і був, другий — о — змінився; однак істотно, що і збереження, і зміна сталися самі собою, тобто спонтанно.
Якщо фонетичний факт комбінаторний, то він за вжди чимось зумовлений, якщо ж він спонтанний, то не обов’язково абсолютний, бо може зумовлюва тися неґативно, тобто відсутністю певних чинників зміни. Так, індоєвропейське /сг У латині спонтанно переходить у qu (пор. quattuor “чотири”, inquiUna
“помешкання”), але якщо за ним ще йде, наприклад, о або и (пор. cottïdie “щоденно”, colö “обробляю”). Так само збереження і-є. і у ґот. fisks і под. пов’я зане з такою умовою: за і не повинно йти г або h, бо інакше і дасть е (пишеться ai) пор. wair = лат. vir “чоловік” і maihstus = нім. Mist “гній”).
§ 3. Питання методу
При формулюванні фонетичних явищ слід врахо вувати вищевказані відмінності, інакше факти поста нуть у неправильному світлі.
Ось декілька прикладів таких неточностей. Згідно з колишнім формулюванням закону Вернера, “в гер манській мові будь-яке непочаткове р ставало d, як що за ним ішов наголос”: пор., з одного боку, *faper
-> *fader (нім. Vater “батько”), Hipumé -> *ltâumé
(нім. litten “страждали”), але з іншого боку, *pris (нім. drei “три”), *brôper (нім. Bruder “брат”), Ніро (нім. leide “страждаю”), де р зберігається. Таке формулю
вання приписує наголосу активну роль і впроваджує обмежувальну умову стосовно початкового р. У дій сності ж тут відбувається зовсім інше явище: в германській, як і в латині, р тяжіло до спонтанного
озвучення всередині слова; перешкодити цьому міг лише наголос на попередній голосній. Отже, вихо дить, що все навпаки: факт цей спонтанний, а не
184 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
комбінаторний, і наголос тут перешкода, а не спону кальна причина. Закон слід сформулювати так: “Будь-яке р всередині слова переходило в ff, якщо цьому не перешкоджав наголос на попередній голосній”. Для того щоб розрізняти явища спонтанні й комбінаторні, слід проаналізувати фази перетворення і не приймати опосередкований результат за безпо середній. Так, для пояснення ротацизму (пор. лат.
*genesis —> generis) буде неточним твердити, нібито s між двома голосними дало г з тої причини, що s глухе ніколи не може відразу перейти в г. Насправді мали місце дві події: s перейшло в z внаслідок ком бінаторної ЗМ ІН И , а 2, що не збереглося у звуковій системі латині, було замінене досить близьким зву ком т — а це вже спонтанна зміна. Отже, раніше внаслідок помилкового погляду в одному явищі змі шували два різні факти; помилка полягала в тому, що, з одного боку, опосередкований наслідок було
прийнято за безпосередній (s -> z замість z -> r), а з іншого боку, все явище вважали комбінаторним, тоді як комбінаторною є лише його перша частина. Це так само, як твердити, нібито у французькій мові е перейшло в а перед носовим приголосним. У дійсності, спочатку сталася комбінаторна зміна, тобто
назалізація е перед п (пор. лат. ventum “вітер” -> франц. vent, лат. fémina “жінка” -> фр. /егпз -> /етз), а потім спонтанна зміна ê на а (пор. vänt, fàmz, тепер va, fam ). Даремно було б заперечувати, що це могло статися лише перед носовою приголос ною: справа не в тому, аби знайти причину назалі зації е, а в тому, щоб з’ясувати, спонтанним чи ком бінаторним є перехід ë в ä.
Найсерйозніша методологічна помилка, про яку не обхідно тут згадати, хоч вона і не пов’язана з вище викладеними принципами, полягає в тому, що фоне тичний закон формулюють у теперішньому часі, не мовби охоплені ним факти існували раз і назавжди, тоді як насправді вони виникають і зникають у пев ному проміжку часу. Це справжнє безладдя, бо в такий спосіб усувається будь-яка хронологічна по слідовність подій. Ми вже про це говорили (с. 124 і
Частина третя. Діахронічна лінґвістика |
185 |
далі), коли аналізували низку послідовних явищ, які пояснюють пару tiikhcs : triksi. Коли говорять: “s у латині переходить в г ’, то цим прагнуть переконати, нібито ротацизм випливає з самої природи мови, але через це опиняються в безвиході перед такими ви нятками, як causa “причина7’, mus “сміх” тощо. Ли ше формулювання “інтервокальне латинське s у пев ний період перейшло в г” дозволяє припустити, що в той момент, коли s переходило в г, слова causa, rîsus і под. ще не мали інтервокального s і були захищені від зміни; справді, тоді ще казали caussa, rîssus. Саме з тієї ж причини слід казати: “в іоніч ному діалекті давньогрецької мови а перейшло в е
(пор. m ater —> meter “мати”), бо інакше не можна пояснити такі форми, як pâsa “вся”, phäsi “вони го ворять” тощо (які в епоху зміни звучали ще як
p h a n s i Т О Щ О ).
§ 4. Причини фонет ичних змін
Пошук причин фонетичних змін становить одну з найскладніших проблем лінгвістики. Було запропоно вано декілька пояснень, але жодне не висвітлює цьо го питання повністю.
1. Гадали, що схильності, які визначають напрям фонетичних змін, закладені в расових особливостях мовців. Але тут виникає запитання до порівняльної антропології: хіба мовленнєвий апарат у різних рас відмінний? Ні, не більше, ніж у різних індивидів. Так, наприклад, негр, який живе у Франції від свого на родження, говорить французькою так само добре, як і місцеві мешканці. Крім того, коли вживають такі вирази, як “органи мовлення італійців” або “вуста германців цього не допускають”, то існує ризик по дати суто історичний факт як постійну характерис тику. Ця помилка подібна до тієї, яку роблять при формулюванні фонетичного явища в теперішньому часі; твердити, що мовленнєві органи іонійських гре ків чужі для а і через те змінюють його на с, так
186 |
Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ |
само помилково, як казати, що в іонічному діалекті давньогрецької мови а “переходить” в е.
Мовленнєві органи іонійців зовсім не відмовлялися вимовляти а, і в деяких випадках вони допускають цей звук. Отже, справа тут не в антропологічній не здатності, а в зміні артикуляційних навичок. Так і латинь, не зберігши інтервокальне s (*genesis —> gene- ris) згодом знову запроваджує цей звук (пор. *rïssus
—> nsus); ці зміни вказують на відсутність у римлян сталої схильності до певної артикуляційної навички.
Звичайно, кожний народ у певну епоху виявляє загальну спрямованість фонетичних змін; монофтон гізація дифтонгів у сучасній французькій є проявом сталої тенденції; однак у політичній історії теж мож на знайти аналогічні загальні течії, не ставлячи під сумнів їхній суто історичний характер і не поясню ючи їх безпосереднім впливом раси.
2. Фонетичні зміни часто розглядали як результат пристосування до природних і кліматичних умов. Де які північні мови нагромаджують приголосні, деякі південні мови ширше вживають голосні, чим і пояс нюється їхня гармонійність. Звичайно, на мову мо жуть впливати і клімат, і умови життя, однак при детальнішому розгляді проблема ускладнюється: по ряд із скандинавськими мовами, так багатими на приголосні, саамська і фінська мови рясніють голос ними навіть більше, ніж італійська. Зазначимо також, що нагромадження приголосних у сучасній німецькій мові є в багатьох випадках зовсім новий факт, ви кликаний випадінням голосних у позиції після наго лосу; деякі діалекти південної частини Франції до пускають скупчення приголосних частіше, ніж пів нічні французькі діалекти; у сербській мові їх вияв ляється стільки ж, як і в московській російській то що.
3. Інколи посилаються на закон найменшого зусил ля, згідно з яким дві артикуляції замінюються одною, важка артикуляція — легшою. Що б там не казали про цю точку зору, вона заслуговує на розгляд: де якою мірою вона може з’ясувати причину явища або
Частина третя. Діахронічна ліпґвістика |
187 |
принаймні вказати правильний напрямок для її по шуків.
Закон найменшого зусилля, здається, пояснює де які випадки: перехід змичного приголосного в спірант
(лат. habêre -> франц. avoir “мати”), масове випадіння кінцевих приголосних у багатьох мовах, явища аси
міляції (наприклад, ly -> II, *alyos грец. âïlos “ін ший”, tu -» пп, *atnos —> лат. annus “рік”), моноф тонгізацію дифтонгів, яка становить лише окремий випадок асиміляції (напр., ai —> є, франц. maizon
mzzo “будинок” (пишеться maison) тощо.
Однак тут можна навести стільки ж випадків, коли відбувається якраз протилежне. Монофтонгізації можна протиставити, наприклад, зміну і, й, й на еі, au, eu в німецькій мові. Якщо твердити, що скоро чення а, е в à, ë в слов’янських мовах викликане діями закону найменшого зусилля, то протилежне явище, наявне у німецькій мові, слід визнати про
явом найбільшого зусилля (fäter —> Väter “батько”, gëben —► geben “давати”). Якщо вважати, що дзвінка вимовляється легше, ніж глуха (пор. opera “праці”
-» пров. obra “праця”), то протилежний випадок має бути проявом найбільшого зусилля; а втім в іспан
ській мові z перейшло в х (пор. hi%o “син” (пишеться hijo), а в германських мовах b, d, g дали відповідно р, t, k. Якщо втрата придихання (пор. г.-є. *bherö
-> герм, heran “нести”) розглядається як зменшення зусилля, то що тоді казати про німецьку мову, в якій придихання з’являється там, де раніше його не було (Tanne “ялинка”, Pute “індичка” тощо вимовля ються як Thanne, Phute тощо)?
Ці зауваження не мають на меті спростувати за пропонований розв’язок питання про причини фоне тичних змін. Насправді для кожної мови просто не можливо визначити, що в ній вимовляється важче, а що легше. Коли теза про те, що скорочення звука відповідає меншому зусиллю щодо тривалості, слуш на, то не менш правильним буде і твердження про те, що недбала вимова спричиняється до подовження голосних і що вимова коротких голосних вимагає
188 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
більшої уваги. Таким чином, допускаючи різні схиль ності. можна подати два протилежні факти в одна ковому світлі. У випадку, коли к переходить в is (пор. лат. сєсіеге —> іт. cedere “поступатися”), може видатися, що відбувається збільшення зусилля, якщо враховувати лише крайні точки цієї зміни; однак та ке враження може змінитися, коли відновити лан цюжок перетворень: к стає палатальним к’ внаслідок асиміляції з наступною голосною; їс’ переходить в kj, причому вимова від цього не ускладнюється, бо оби два колишні складники к’ чітко розмежовуються в kj\ і потім k j переходить в tj, tyj, ts — і весь цей ланцюжок ілюструє зменшення зусиль. Тут перед нами відкривається широке поле для досліджень, які для повноти мають врахувати і фізіологічну точку зору (питання артикуляції), і психологічну (питання уваги).
4.В останні роки поширилася думка, нібито зміни
увимові пояснюються нашим фонетичним вихован ням у дитинстві. Лише після численних спроб, по милок і виправлень дитині вдається вимовляти те. що вона чує навколо себе; отже, тут і має критися джерело фонетичних змін; деякі невиправлені в ди
тинстві неточності у вимові індивіда залишаються і закріплюються потім у вимові молодшого покоління. Наші діти часто вимовляють t замість к, однак в історії наших мов відповідної фонетичної зміни не має. Цього не можна сказати про деякі інші відхи лення від норм: у Парижі багато дітей вимовляють fVeur, bVanc з пом’якшеним і; але якраз внаслідок аналогічного процесу лат. florem перейшло в італій ській мові у fl'ore. потім у fiore “квітка”.
Ці спостереження заслуговують на увагу, однак проблеми не з ’ясовують; і дійсно, ми не можемо зро зуміти, чому певне покоління людей утримує лише певні невиправлені в дитинстві неточності, а не якісь інші, так само природні. Вибір помилкових вимов ви являється, отже, довільним і раціонально не об грунтованим. До всього, чому саме певне явище про кладає собі шлях власне тепер, а не раніше?
Частина третя. Діахронічна лінґвістика |
189 |
Зрештою, це зауваження стосується і всіх назва них причин фонетичних змін, коли визнати ефек тивність їхньої дії. Вплив клімату, расова схильність, тенденція до найменшого зусилля існують постійно або принаймні довго, — тоді чому ж вони діють лише час від часу, то в одній точці фонологічної системи, то в іншій? В історичної події повинна існувати при чина, що її зумовила. — проте ми так і не знаємо, що ж саме в кожному випадку спонукає до зміни, причина якої в загальному вигляді існує вже віддав на. Але це, власне, питання і слід з’ясувати.
5. Інколи однією з причин вважають загальні умо ви існування певного народу в даний історичний мо мент. Мови можуть переживати більш або менш бур хливі епохи: такі епохи прагнуть пов’язати з неспо кійними часами зовнішньої політичної історії і вста новити. таким чином, зв’язок між політичною неста більністю і нестабільністю мови. Зробивши це, вва жають, ніби до фонетичних змін можна застосовуватрі висновків, зроблені щодо мови взагалі. Посила ються. наприклад, на той факт, що найбільші зміни в латині в період її перетворення в романські мови збігаються з досить неспокійною епохою варварських навал. Аби не заплутатися в цьому питанні, слід бра ти до уваги такі два положення:
а. Політична стабільність впливає на мову зовсім не так, як політична нестабільність; тут немає ніякої симетрії. Коли політична рівновага уповільнює роз виток мови, то йдеться про позитивну, хоча й зов нішню, причину, тоді як політична нестабільність, з протилежним ефектом, може діяти лише негативно. Нерухомість або відносна фіксованість певної мови може випливати із зовнішніх щодо мови явищ (вплив королівського двору, шкільної освіти, діяльності ака демії, писемності тощо), яким, у свою чергу, сприяє суспільна й політична рівновага. І навпаки, коли якийсь зовнішній струс в історії народу прискорює еволюцію мови, то це пояснюється тим, що мова зно ву віднайшла стан свободи і продовжує свою нор мальну течію. Викликана зовнішніми явищами неру