Правила стосовно аргументів

1) Аргументи повинні бути істинними і не суперечити один одному. _Суть цього правила полягає в тому, що не можна в процесі доведення користуватися не тільки хибними аргументами, але й вірогідно істинними.

2) Аргументи мають бути достатньою підставою для тези.Суть цього правила полягає в тому, що істинність тези повинна випливати із істинності аргументів.

3) Істинність аргументів повинна бути незалежною від тези.

Правила стосовно демонстрації.

1)Теза має бути висновком,що з необхідністю слідує з аргументів за загальними правилами ум овиду або отримання у відповідністю з правилами опосередкованого доведення

57. Що таке риторичний аргумент? − завершена, словесно-оформлена думка, оцінювана аудиторією як справжня, правильна,доречна, прийнята.

58.У чому особливості ритор.аргумен. Риторична аргументація є особливо важливою для ділової риторики, головним завданням якої є не просто виклад інформації, а (і перш за все!) вплив на співбесідника, аудиторію, спроба досягти виконання комунікативного наміру. У риториці аргументація – це мистецтво підбору вагомих підтверджень сказаному, мистецтво дискусії, основний спосіб знайти взаєморозуміння з аудиторією, основний інструмент дії на співбесідника. За поняттям аргументації в риториці, як пише П. Міцич, “ховається таке: наші ідеї (аргументи).... логічно пов’язуються, їм надається форма, вони “оснащуються” необхідною “пробивною силою”. Потім у підходящий момент наші аргументи презентуються співбесіднику”]. Говорячи про риторичний підхід у теорії аргументації, слід акцентувати увагу й на способах дії переконання. Риторичні аргументи – дійсно особливий тип аргументації. “Призначення цього типу аргументів полягає в тому, щоб пояснити аудиторії задум оратора, зробити тезу промовця надбанням слухачів. Тому їх відбір та інтерпретація повністю залежать від характеру аудиторії, ситуації й завдання мовлення. Риторичні аргументи мають доповнювати і розвивати логічні аргументи, роблячи їх зрозумілішими...”

Риторичний аргумент базується на допустимості, логічний спирається на логіку. І риторичний і логічний спрямовані на переконання

59. Що ви знаэте про художньо-словесний образ? Пригадайте чим різняться риторика та поетика? Повноцінна психічна діяльність базується на використанні можливостей обох півкуль мозку: “логічної” і “художньої". Це значить, що без емоцій, без хвилювання годі й думати про повноцінну промову. Але хвилювання має бути не стихійним сплеском, який розбурхує і промовця, і слухачів.

Для того, щоб емоції легше було приборкувати, надавати їм естетичного виразу, використовується художній о б р а з. Це знали вже античні ритори, які щедро запозичували поетичні прийоми.

Відмінність образу від силогізму полягає в тому, що образ наче показує, малює вашу думку. Образи грунтуються на конкретно-чуттєвих переживаннях дійсності: зорових, слухових чи тактильних враженнях. Так, мистецтво живопису (живописний образ) спирається на те, що бачать наші очі. Музика використовує те, що здатні відчути наші вуха. Слово ж містить у собі можливості всіх видів мистецтва.

Отож, переконати можна й шляхом логіки, й шляхом отакого малювання засобами художнього слова. Створений вами образ буде не менш переконливий, ніж будь-який умовивід.

Художньо-словесний обра – моделювання ідеального абстрактного об’єкту засобами художнього слова або засобами мови, що виходять за межі автологічної лексики.

ПОЕТИКА — (від гр. ποιητικη — майстерність творення) — 1) розділ філологічної науки, в якому вивчається структура і творчі засоби літературних творів, їх форма і принципи аналі¬зу; 2) система стилістичних особливостей, поетичних прин¬ципів і форм, властивих творчості того чи іншого автора або літературному напрямові.

РИТОРИКА— це наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Наука про способи переконання та впливи на аудиторію з урахуванням її особливостей.

І за допомогою риторики і за допомогою поетики можна переконати, але якщо риторика опирається на закони та правила то поетика на художньо-словесний образ

60.Чи можна створити художній образ підбором звуків?Можна.Художній образ можна створити підбором звуків. Фоніка – спеціальна наука яка вивчає засоби створення образу самим лише звуком. Використання з метою створення образу груп приголосних назив. алітерація, створення образу голосними –ассонанс.Алітерація — стилістичний прийом повтоpення однакових або близьких за акустико-артикуляторними ознаками приголосних звукiв з метою створення звукового образу або фону: Мов водопаду pев, мов битви гук кpивавий, так нашi молоти гpимiли pаз у pаз (I.Фpанко).)"…течуть ріки, кривавії ріки" (Тарас Шевченко) ") Прийом алітерації сприяє створенню особливого ритмічного малюнка висловлювання, роблячи предмет обговорення більш важливим для публіки. Тому при написанні промови для вираження головної ідеї потрібно підбирати максимально співзвучну лексику, яка апелюватиме до ціннісних установок аудиторії і чинитиме чималий вплив на формування їх особистої думки стосовно сказаного

Асонанс —– особливий літературний прийом, що полягає в повторенні голосних звуків у тому чи іншому висловленні. Саме в цьому полягає основна відмінність асонансу від алітерації, де повторюються приголосні звуки. Існує два декілька розрізняються застосування прийому асонанс. По-перше, асонанс застосовується в якості оригінального інструменту, що додає художньому тексту, особливо поетичному, особливий колорит.По-друге, асонанс досить широко використовується для створення неточної рими. Наприклад, «місто-молот», «царівна-несравненна».

(Наприк.:Корови моляться до сонця, що полум'яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом. (Богдан-Ігор Антонич))

Подібно алітерації, асонанс служить стилістичним засобом, що підсилює виразність емоційної промови.

61.Чому саме словесний (лексичний) рівень мови є основним моментом творення художнього образу? Тому що саме за допомогою слова можна передати особливості художнього образу…

Тому що,основним матеріалом оратора є не звук, а слово. Словнико­вий запас культурної людини — багатий, гнучкий. Грамотна, чи­ста мова одразу створює враження освіченості, інтелігентності. Але не плутайте вираз “літературна мова” з виразом “мова худо­жньої літератури”. Перший — означає: грамотна, нормована мова ораторів, учителів, проповідників. Другий — мова письменника, якою часто творяться художні образи. Але досвідчений оратор черпає з обох джерел. Ось чому ми розглядаємо тут суму літера­турних прийомів, які базуються як на літературній нормі, так і на відхиленнях від неї.

2.Що таке літературна норма та культура мови оратора? Літературна норма. Оратор як носій культури мусить спира­тися перш за все на літературну мову, нормовану правилами граматики. Промова, в якій багато помилок, не тільки створює негативне враження про самого оратора, але й утруднює сприй­няття самої промови, відволікає від теми.Унормованість літературної мови по¬лягає в тому, що словниковий склад у ній відібраний з лексич¬ного багатства загальнонародної мови, значення і вживання слів, вимова і правопис регламентовані, формотворення і слово¬творення здійснюється за загальноприйнятими зразками.

Культура мови оратора — “це процес свідомого відбору та використання тих мовних засобів, що допоможуть лектору швидко та результативно досягнути мети в кожній конкретній ситуації публічного виступу”

Найпоширеніші мовні помилки, яких слід уникати оратору:

1. Неправильний наголос: іскра, статуя... Іноді від наголосу зале­жить і семантика (значення) слова, наприклад, орган-орган і т.п.

2. Неправильна вимова окремих звуків. Перш за все йдеться про фізичні вади — шепелявість, гаркавість тощо, для виправ­лення яких існує система спеціальних вправ.

3. Неправильне вживання слів за семантикою (значенням). Наприклад, у деяких українських діалектах кріслом нази­вають стілець. Особливу увагу тут потрібно звернути на правильне вживання фразеологічних зворотів.

4. Невміння розрізняти окремі морфеми в слові. Наприклад, префікси: “Він обирав капелюх в магазині” (не “обирав”, а “вибирав”).

5. Вживання дієслова-зв’язки “буде” (майбутній час) в кон­тексті теперішнього часу. Наприклад: “Шевченко буде великий український поет” (не “буде”, а “є”).

6. Вживання зв'язки “це” перед словами “який”, “котрий”, “коли”, “де”. Наприклад: “Невстигаючий — це який має двійки” (правиль­но: “Невстигаючий — це той, хто має двійки”).

7. Тавтологія — повторення однокореневих слів. Напри­клад: “Він переконливо переконав усіх у своїй правоті”; “В цьому образі автор зображує “маленьку людину”.

8. Використання плеоназмів (слів одного значення). Напри­клад: “Поет у своїх віршах зобразив дійсність, реаль­не ж и т т я”.

9. Слова-паразити: ну, скажімо, зрозуміло і т.п.

10. Невміння враховувати стилістичне (емоційне) забарвлен­ня слова (фрази)у тобто невміння включати слово (фразу) в кон­текст. Більшість слів належить до нейтральної лексики (вода, море, струм, батько і т.п.), але є певні групи слів, які належать до емоційно чи стилістично забарвленої лексики, і ними потрібно користуватися дуже обережно. Наприклад: “Студенти прийшли побалакати з новим деканом”.

11. Какологія — сполучення уламків стійких словосполучень у новий, неправильний зворот. Наприклад: “справив великий вплив” — від “мав вплив” + “справив враження”.

63. Антологічна лексика — слова з прямим значенням. Тропи – це слова з переносним значенням. Основу всякого тексту становлять слова з прямим, автологіч- ним значенням. За стилістичним забарвленням вони нейтраль­ні: “Сонце світить в небі” — тут кожне слово означає лише яви­ще, що за ним стоїть.

Здавалося б, автологічна лексика мусить завжди вкладатися в рамки літературної норми. Проте існує велика група слів, що, маючи пряме, автологічне значення, водночас виходять за рамки літературної норми. Письменники охоче вживають їх, напри­клад, в мові персонажів, щоб створити відповідний образ. Це — просторіччя, канцеляризми, діалектизми, жаргонізми, неологіз­ми, архаїзми, варваризми, солецизми.

Просторіччя. Є така ненормована лексика, якою люди широко користуються: скиглити, гамселити, ушкварити, глига- ти, верзти тощо. Як правило, вживання такого слова оратором викликає сміх, гумористичний ефект. Це т.зв. просторіччя. Вони дають певний образний ефект: глигати — не те ж са*ме, що “жадібно ковтати”; це образ “живоглота”, людини тваринних інстинктів. Отож, ввести 1-2 просторічних слівця можна, якщо ви до такого ефекту прагнете.

Але відвертої безграмотності намагайтеся уникати. Напри- клад, вирази на зразок “схожий до” (замість “подібний до” або “схожий на” й т.п.) засмічують мову.

Канцеляризмы. Засмічують мову також канцеляриз- ми, що прийшли в нашу мову від часів Петра І з російських імператорських указів. Вже у XVIII ст. І.Котляревський глузу­вав з людей, що будують свою мову на канцеляризмах, створив­ши образ бездушного бюрократа Возного: “до формального опре- деленія о моей участі, открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резоліцію, могу лі — теє-то як його, без отсрочек, волокити, про- торів й убитков получити во вічное і потомственное владеніе тебе — движимое і недвижимое імініє для душі моей...” Не треба пояснювати, яке враження виникає у слухачів, якщо ви користу­ватиметеся таким убогим лексиконом.

Діалектизми — від грец. “біаХєїстос;” (говірка, місцева мова). Відомо, що національна мова не зводиться до літератур­ної, грамотної мови. Її творить також сума діалектів, якими ко­ристуються жителі окремих місцевостей (часом в двох селах, розташованих поряд, говорять по-різному). Наприклад: сарака (нещасний), файно (гарно) — це діалектизми з говірок Західної України. Діалектизми можуть бути й “фонетичними”: на Поліссі слова “віл”, “кінь”, “дощ” вимовляють як вул_у кунЬу дорщ.

Часом діалектизми (як і просторіччя) є дуже виразними, кра­сивими. Якщо ви виступаєте перед носіями даного діалекту, вар­то показати, що ви з ним знайомі, це зміцнить довіру до вас. Але з точки зору норм літературної мови повний перехід на діалект або надмірне його вживання можуть створити враження провін­ціала, людини неосвіченої.

Жаргонізми — від франц. “argot” (жаргон) — означає мову якоїсь вузької групи (студенти, торгівці, злодії тощо). Кри- міналізація життя в наші дні призвела до справжньої біди: за­смічення мови “блатним” жаргоном. Тільки й чуєш повсюди: “Козьол!”, “Бабки” й т.п. Судіть самі, чи годиться інтелігентному ораторові підкреслювати, що він стоїть з тим, хто цей жаргон уживає, на одному щаблі. Це не означає, що для змалювання відповідного образу-персонажа чи середовища не можна вжити колоритного жаргонізму. Тим більше, що є жаргон студентів, лікарів тощо — тобто цілком пристойних груп людей. Але ора­тор, якщо він не хоче підкреслити свою приналежність саме до такої групи, мусить уникати жаргонізмів.

Вульгаризми — від лат. “vulgaris” (простий, низький). Це, як правило, лайливі слова. З їх допомогою теж можна ство­рити яскраві образи: брехуха! пащекуха! сука! Не треба довго думати й над тим, якими фарбами буде змальовано одночасно й ваш образ, ваш культурний рівень.

Н е о л о г і з м и — від грец. “угод” (новий) + “\oyoc,” (слово). Слова-неологізми — це нові слова, що створюються са­мим автором, якому іноді хочеться вжити таке слівце, якого ще “не було”. Правом творення нових слів користуються звичайно письменники. В.Антоненко-Давидович якось ужив замість зви­чайного слова “щупальце” ним самим винайдене слово мацок (від “мацати”). Образ виникає живий та виразний, але судіть самі, що вийде, якщо послідовно заміняти всі знайомі слова нео­логізмами. Вас перестануть розуміти.

Архаїзми — від грец. “ар/саод” (стародавній). Це заста­рілі слова (кирея, жупан — одежа; мортира — стародавня гарма­та; пернач — знак полковницької влади в запорізькому війську). Вживання їх допомагає змалювати давню епоху. Наприклад, проповіднику важливо вміти користуватися біблійними архаїз­мами, що відбивають реалії давнього життя у Святій Землі: хи­тон — одежа; динарій, лепта — гроші; Синедріон — Рада Єруса­лимського Храму. Але зловживати цим жанром лексики не радимо.

Варваризми — від грец. “(Заррарод” — чужоземець. Греки колись зневажливо називали “варварами” (бороданями) інші народи. Звідси й “варваризм” — слово, запозичене з чужої мови. Таке слово здатне одразу “намалювати” образ чужої, дале­кої дійсності.

У нашій мові сьогодні в основному це церковно­слов'янізми (зі старої церковної мови, давньоболгарської за походженням, яку з Балкан нам принесли св.Кирило й Мето- дій та їхні учні): отче, долги, сущий та ін. В російській мові після відомої реформи М.Ломоносова церковнослов'янська лексика склала разом з корінними російськими словами урочистий стиль (“Восстань, пророк, и виждь, и внемли, Исполнись волею Моей...”,

О.Пушкін). У нас, навпаки, існує тенденція повністю звільнити­ся від “слов’янщини” й перейти на живу сучасну українську мову. Проте в обмеженій кількості слов’янізми сприяють неповторній окрасі мови (особливо церковної). Інша справа — русизми. Засміченість запозиченнями з російської мови — наслідок трьох­сотлітньої русифікації України — справжня біда, особливо ж зва­жаючи на близькість двох мов. Буває, що українець наче “ліну­ється” вжити рідне слово.

Солецизми — від грец. “ооХоїісіоіібд” (від назви м.Сол, грецької колонії в Малій Азії, де грецька мова була засмічена). Солецизми — це свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу

64. Основу всякого тексту становлять слова з прямим, автологіч- ним значенням. За стилістичним забарвленням вони нейтраль­ні: “Сонце світить в небі” — тут кожне слово означає лише яви­ще, що за ним стоїть.

65. Це — просторіччя, канцеляризми, діалектизми, жаргонізми, неологіз­ми, архаїзми, варваризми, солецизми.

66.Дайте визначення, що таке “троп”. Троп — від грец. (зворот) — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. Виникнення тропів, очевидно, збігається зі становленням людської мови як такої, коли первісна людина ще не відокремлювала себе від довкілля, намагаючись осягнути взаємозв’язок речей у світі. Троп саме і встановлює ці зв’язки, знаходячи аналогії, порівняння. Напри­клад, залізна брама — брама, зроблена з заліза (у прямому зна­ченні). Якщо ж ми кажемо “залізний характер”, то це вже пере­носне значення. В основі переносу — якості металу. Троп є обов’язковим елементом поетичної мови і нерідко — красномовства, його можна назвати формою художнього мис­лення.

Тропи поділяють звичайно на два розряди: прості (епітет та порівняння) і складні (всі інші).

прості тропи:Порівняння. Це — зіставлення одного предмета з іншим на основі їх спільної ознаки; своєрідний живопис словом, спря­мований на те, щоб розбудити уяву слухача (читача): “Зорі — то людськії душі” (П.Куліш).Я втомлена, як квіти восени…(,Л.Костенко)

Е п і т е т —образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найбільш характер­ну чи вражаючу якість. “Чи слід молодиці світити грішним волос­сям проти Божого сонцяТ (І.Нечуй-Левицький).

Складнітропи: Метафора —(перенесення) — перенесення значення (ознаки) слова за принципом подібності на інше. Наприклад: чаша терпіння, печать мовчання, у чужу душу не влізеш,випити гірку чашу та ін.

Метафора за своєю суттю є скороченим порівнянням, в яко­му пропущено сам об’єкт порівняння. Наприклад: звістка ле­тить. Можна “розшифрувати” цю метафору так: птахи летять; звістка летить, мов птах; звістка летить.

Уособлення. Надання неживим речам або природним явищам людських рис: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-ведмідь й т.п. Уособлення дуже характерне для фольк­лору з його міфопоетичною свідомістю, використовується також літераторами: “А ліс шумить, стогне...” (О.Кобилянська). Цей прийом оратор може використати, наприклад, коли йдеться про збереження рідної природи.

П е р с о н і ф і к а ці я — від лат. “persona” (особа) + “асеге” (робити). Дуже близький до уособлення прийом, тільки тут абс­трактне явище набуває рис живої особи. Цей прийом характерний для старовинної риторичної літератури: “Туга зі­йшла по Руській Землі” (“Слово о полку Ігоревім”); проте, його охоче використовують і деякі сучасні письменники: “Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка¹¹ (О.Кобилянська).

Алегорія — (іносказання) — зображення абстрактного поняття чи явища через конкрет­ний образ. Наприклад: відома всім алегорія кохання — серце; алегоричне зображення зміни війни на мир — “І переро­блять мечі свої на лемехи, а списи свої на серпи” (Іс. 2-4). Часто алегорії приходять з літератури: Тартюф — алегорія ли­цемірства, Дон Кіхот — алегорія лицарства і т.п.

Символ — (умовний знак)— це багатозначна метафора. Головною відмінністю символу від алегорії є те, що кожна людина може розшифрувати символ по- своєму, він — багатозначний. Деякі символи широко використо­вуються в нашій повсякденній мові (наприклад, зоряне небо сприймається як символ духовної висоти). Символи полюбляє церковна словесність: в “Євангелії від св. Івана” Ісус Христос називає себе Виноградиною, Батька свого — Виноградарем, а символом Його учнів є галуззя (15:1-5).

Метонімія — (перейменування) — перенос назви з одного предмета на інший на підставі суміжності значень. Наприклад: порцеляна (як матеріал, з якого зроблено посуд, так і сам посуд); тарілка борищ (як сам посуд для їжі, так і міра їжі); читати Франка (як сам автор, так і його твори).

Синекдоха — (співвідношення). Це — різновид метонімії, перенесення значення з одного слова на інше на основі кількісних відношень: частина замість цілого, ціле замість частини, однина замість множини, множина замість однини. Наприклад: перемовитися словом; він має світлу голо- ву; я стою за червоною блузкою, учень тепер вже зовсім не той.

Гіпербола — (перебільшування) — художнє перебільшення, укрупнення: “Мало який птах доле­тить до середини Дніпра” (М.Гоголь).

Літота — (простота) — художнє зменшування. Наприклад: Від Ніжина до Києва рукою подати.

Перифраз — від грец. “яєрі” (біля, навколо) + “фрадо” (кажу) — описовий зворот мовлення, що вживається для того, аби надати реченню більшої виразності, уникнути повторення (пор. з синонімом). Наприклад: Мав вилупитися чорт, та пів­ні заспівали — вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї (Б.Грін- ченко).

Евфемізм —— заміна табуйованих (священних, стилістично неприйнятних для якоїсь групи або ж просто непристойних) слів описовими сино­німічними словами (зворотами). Наприклад: заміна в Біблії та в повсякденній мовній практиці імені Божого Я г в е, яке заборо­нено вимовляти віруючому єврею, словами “Адонай” (Господь), “Саваоф” (Володар Анголів) тощо. Дуже поширені евфемізми в різного роду сленгах: “жмурик” (мрець), “шнурки в склянці” (батьки вдома) тощо.

Амфіболія — (двозначність) — троп, в якому спостерігається гра непроясненим значенням сло­ва. Наприклад: Заєць в тролейбусі (про кого йдеться — про лісового звіра в незвичній ситуації чи про безбілетника?). Амфі­болія здатна різко мобілізувати інтерес аудиторії.

67.Спробуйте дати свої приклади тропів.Прості тропи: порівняння: «дівчина гнучка, як вербова лоза; хлопець міцний, як дуб»; «Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз у раз.(І. Франко);

Епітет:вітер-волоцюга, дівчина-слов’янка; посміхнутися криво; Він жадібно дивився на томик Шевченка.;Він все життя перейшов танцюючи;Вона згадала село, вкрите біло-рожевим цвітінням вишень.

Складні тропи: Мета­фора: палали півонії червоним полум'ям

Персоніфікація: сонце весело сміялося з неба, земля дихала на повні груди, заклопотано шепотів про щось зелений гай.

Алегорія: доки сонце зійде, роса очі виїсть; хитрий, як лисиця; дурний, як осел; хіба ревуть воли, як ясла повні?;

Гіпербола: Та й виріс хлопець аж до неба

Літота: дитя було маленьке — як мишенятко; до сусіднього села близько — двічі палицею кинути