Три бажання

Жили собі дід і баба, та такі вже вбогі, що й не розказати. Ото сядуть голодні та холодні біля віконця й цілісінький день знічев'я витрішки продають.

Одного разу йшла повз їхній двір якась чужа, не тамтешня жінка. А було вже надвечір, то вона попросилась до старих переночувати. Ті впустили її до хати, дали, що Бог послав, повечеряти, і на печі спати поклали.

На ранок прокинулась жінка, подякувала старим за гостину та й каже:

— За те, що проти ночі ви не прогнали мене, що останнім шматочком поділилися, хочу вам віддячити. Невдовзі, як залишу вашу господу, загадайте собі три найпотаємніші бажання — і вони зараз таки й збудуться.

Сказала так і помандрувала своєю дорогою. А була то не проста жінка, а чарівниця. От сидять дід з бабою край столу й міркують, що б їм такого загадати, аби їхнє злиденне життя на краще обернулось. А дід голодний-преголодний був, то, не довго думавши, й вигукнув:

— Хочу великий кавалок печеної ковбаси!

Тут-таки з комина і впала йому до рук ковбаса — рум'яне запашне кільце завгрубшки з макогона.

Баба як глянула і на всю хату зарепетувала:

— А бодай тобі, старий, добра не було! Замість того, щоб просити багатства, молодості, йому, бач, шмат ковбаси давай! Щоб вона тобі до носа прикипіла!

І тої ж миті кільце стриб дідові межи очі й приросло, ніби там вік вікувало.

Ой лишечко! Що тепер робити! Баба й сама вже не рада, що таке вкоїлось. Плаче, бідна, побивається. А дід бадьориться, заспокоює:

— Та годі, стара, годі. Маємо ж іще одне бажання. То давай його разом і загадаємо.

Не змовляючись, вони в один голос на всю хату загукали:

— Згинь, ковбасо! Пропади, ковбасо!

І не встигли вони й оком кліпнути, як смачне кільце, що так дражливо пахтіло дідові під самісіньким носом, зникло, ніби його лизь злизав.

Так через свою квапливість та необачність і лишилися дід і баба ні з чим.

Вчений кум

Якось один чоловік віддав свого сина до школи. Коли хлопець приїхав на літо додому, батько розпитав, як у нього йде наука, і мовив:

– Хотілося б мені побачити, чого ти вже навчився. Ходімо до кума, він дуже вчений, і ти з ним побалакаєш!

Після полудня пішли вони до кума, посиділи, попоїли, а тоді батько попрохав кума вивірити хлопця, кум і спитав:

– А скажи-но мені, як зветься той звір, що ловить мишей?

– Такий звір зветься котом, – відповів хлопець.

– Овва! Він зветься спритністю! – вигукнув кум.

Батько покрутив головою, а кум спитав:

– А як зветься те, на чому ми варимо їжу?

– Вогонь! – відповів школяр.

– Еге! – знову заперечив кум. – Ця штука зветься пекучістю!

Батько почав хмурніти, а кум випробував хлопця далі:

– А як зветься ота хата, куди ми звозимо снопи з поля?

Хлопець здивувався, що хрещений питає його про таке, і відповів:

– Та стодолою ж!

– Ба ні! Вона зветься достатком! – засміявся кум.

Батько сидів мов на голках, та кум вів своєї:

– А як зветься те, що носить на собі кораблі?

– Вода, – відповів хлопець.

– Гай–гай! – вигукнув кум і зацідив кулаком по столу. – Та штука зветься могутністю! Тут батько не витримав, узяв ціпка і добряче відлупцював школяра. Хлопець гірко плакав.

Під кінець літа пішов хлопець разом із батьком до кума попрощатись. Зайшли вони у двір і побачили, що наймичка вибирає з кабиці попіл, а під ноги їй увесь час лізе кішка, Наймичка розгнівалася і сипонула на кицьку попелом із лопатки. У попелі лишалися розпечені вуглинки, вони застрягли в кішки на спині, і шерсть у неї затліла. Кішка наче шалена шугонула до стодоли, полізла в солому, і солома зайнялася.

Батько побіг у хату, хлопець метнувся за ним і закричав:

– Ой–ой–ой! Спритність із пекучістю скочила в достаток, біжіть мерщій з могутністю!

– Тю, синку, я тебе не розумію. Що сталося? – здивувався кум.

– Спритність із пекучістю скочила в достаток, біжіть мерщій з могутністю! – знов закричав хлопець

– Та я тобі кажу, що не розумію! – вигукнув кум. – Кажи, що сталося?

Тоді хлопець сказав:

– У кішки загорілася шерсть, вона скочила в стодолу, несіть швидше воду!

Кум з батьком вибігли надвір, та стодола вже зайнялася. Кум побивався, рвав на собі чуба і голосив:

– І що це мені до макітри влізло, і чого це я вчив тебе говорити не по-людські? Оце мені кара!

– Авжеж, – мовив батько і відтоді не водив сина до кума на іспити.

Українські народні казки. 1976. — С. 34—36.