Існує певна класифікація музичних інструментів.

1. Струнні — домри, цитри, балалайки. Звук на них виникає, коли дитина торкається струн пальцями.

Рис.1(Домра)

Рис.2 (Цитра)

2. Духові — флейти, саксофони, кларнети. Звук виникає коли дитина вдуває повітря в трубку інструмента.

3. Клавішно-язичкові — баяни, акордеони. Звук виникає при натисканні на клавішу.

4. Ударно-клавішні - роялі, піаніно. Звук виникає при ударі молоточка по металевих пластинках, коли натискають клавішу.

5. Ударні — бубони, тарілки, барабани, трикутники, металофони, ксилофони. Звук виникає при ударі паличкою чи рукою по інструменту, який має властивість звучати.

Рис.3 (Тарілки)

Рис.4 ( барабан)

Рис.4 (металофон)

Рис.5 (Ксилофон (народний) )

Робота з музичними інструментами вимагає від учнів і від учителя відповідної практичної підготовки і належних теоретичних знань.

1.2. Методика навчання гри на дмі.

Засвоєння навичок гри краще починати з групи ударних інструментів.

При грі на бубоні можна отримувати різні за силою й характером звуки залежно від того, де і як робится удар (пальцями чи долонею). Бубон тримати слід в лівій руці вертикально. Якщо він із дзвіночками, можна видобувати звук піднімаючи руку з бубном угор, роблячи “cтрушуючі рухи.”

Гра на металофоні, ксилофоні, дзвіночках залежить від уміння володіти молоточком, бо від точності удару по середині пластини залежить якість відтворюваного звуку. Кисті рук повинні знаходитися, як і сам інструмент, трохи нижче пояса. Молоточок має вілбно лежати на вказівному пальці та підтримуватися великим пальцем. Кінець ручки молоточка має вільно ходити по долоні.

У 1-му класі для розвитку в учнів чуття ритму слід застосувати виключно ударні інструменти, а також плескання в долоні, відстукування ритму ногою. Це сприяє виробленню не тільки поняття про ритм і його різновиди, а й освоєнню простих ритмічних структур у живому музичному виконанні.

Через гру слід залучати учнів до активної музичної діяльності формуючи таким чином самостійні виконавські навички. Як відстукування ритмічного малюнка у першому класі, так і гра на звуковисотних інструментах у другому і третьому класі повинні здійснюватися в оптимальному поєднанні зі співом програмного матеріалу, а не включатися в урок. Як окремі компоненти. Це одна із головних умов навчання гри на інструментах.

В основу підготовки першокласників до гри і до музичного розвитку в цілому ставиться виховання чуття ритму. Воно притаманне в тій чи в іншій мірі майже всім учням, в тому числі й дітям зі слабо розвинутими музичними даними, але оскільки природні дані учнів одного класу найрізноманітніші, необхідно здійснювати диференційований підхід до навчання. Клас умовно можна поділити на три підгруппи. Заняття проводяться з урахуванням можливостей учнів окремих підгруп. Кожна з них виконує посильні завдання. Поступово ускладнюючи навчальний матеріал, підгрупи дітей зі слабкими і посередніми здібностями можна підняти до бажаного рівня.

Освоєння різних ударних інструментів дає змогу першокласникам супроводжувати пісні, танці, марши.

Відбиваючи ритм, учень мусить уважно прислухуватися до того, як учитель грае музичний твір, і акомпанувати відповідно до звучання музики: збільшуючи, або зменшуюучи силу звука, прискорюючи, або уповільнюючи темп, виділяючи акценти, тощо. Це викликає у дітей живий інтерес, сприяє зацікавленості музикою і позитивно впливає на їхній розвиток.

Вивчати гру музичному інструменті краще почати з видобування одного-двох звуків у найзручнішій, простій для даного інструмента поспівку, до якої б входили вже вивчені звуки. Учитель пропонує дітям підбирати на слух просту мелодію. Добре, якщо увесь клас забезпечений однаковими інструментами. Можна побудувати роботу й по — іншому: перший ряд грає на сопілках, другий ряд на ударно — шумових, а третій на металофонах. Якщо інструментів в класі не достатньо, або не вистачає на всіх можнароздати по одному інструменту на парту, тоді діти грають по черзі. Одні грають, а другі — співають, потім міняються ролями. Такий метод навчання дітей грі на простих дитячих музичних інструментах ще більш привчатиме дітей до спільної праці діти будуть вчитися працювати колективно, у дітей поступово будуть розвиватися почуття ритму, ладу, музичної форми та види музичного слуху (тембровий, гармонічний, мелодичний).

Буде поступово формуватися уявлення про виразну сутність музичної мови, (засоби музичної виразності), буде збагачуватися музично художній досвід та розвиватися інтерес до виконавської діяльності. Але головна задача вчителя навчити дітей у такому виді діяльності, як гра в дитячому оркестрі — це бути одним цілим на уроці музики, щоб діти навчилися уважно слухати один одного підчас виконання навіть не складної мелодії.

Що стосується музичного репертуару то п'єси для виконня на дитячих музичних інструментах повинні бути чіткими за ритмом, контрастними, з динамічними акцентами. Вчитель музики який, робить інструментування та оркетровку, повинен виходити з виразних особливостей п'єси, виділяючи й підкреслюючи в ній найцікавіші та яскраві моменти.

Музикування на простих дитячих музичних інструментах корисне всім без винятку дітям, не залежно від рівня їхніх здібностей, тому що цей вид інструментальної діяльності вводиться в процес навчання, як пізнавально — активна, та творча діяльність на уроці музики. Вона з самого початку музичного вихвання і навчання сприяє активізації музичних здібностей учнів та збагачує музичний досвід. На уроці музики грі на простих дитячих музичних інструментах можна виділити 7 — 10 хвлин. Роботу, почату на уроці можна продовжити в групах продовженого дня, у гуртках, або в ансамблях.

3. Навчання дітей гри на дитячих музичних інструментах за методикою німецького педагога і композитора Карла Орфа. Вільна імпровізація як вид творчої діяльності на уроці музики, народна словесна творчість.

Німецький композитор і педагог Карл Орф ( 1895-1982) розвинув ідеї французького педагога Еміля Жак — Далькроза щодо творчого розвитку особистості. Його педагогічна концепція і методична система стали наслідком трмвалої практичної роботи з дітьми. У праці Карла Орфа вічутний передусім, вплив ідеї Еміля Жака — Далькроза, Йогана Песталоцці з його прагнення розвинуто творче начало і самостійність мислення дітей; Й. Гердера, що вбачав у взаємо — зв'язку музики, слова і жесту новий шлях до художньої творчості; Б. Бартока, що підкреслював значення фольклору, народних ладів і ритмів у дитячому музичному вихованні.

Намагаючись проникнути у таємниці природної музикальності людини, Карл Орф виходив з того, що кожен крок в осягненнідуховного у мистетцтві є водночас утвердженням йогоелементарної першооснови. Першоджерелом музики він вважав ритм, якому не можна навчити, але який можна вивільнити у людині як живу силу організму і всього біологічного життя.

На думку Орфа, музичне виховання не повинно обмежуватися розвитком слуху, ритму, слуханням музики, навчанням співу і гри на інструментах. Завдання музичного виховання музичного — стимулювати і спрямуватися і спрямовувати творчу фантазію, уміння імпровізувати, творитиу процесі індивідуального і колективного музикування. У цій роботі слід опиратися на зв'язок музики з жестом, словом, танцем, пантомімою.

Результатом півстолітніх зусиль Карла Орфа і його соратниці Г. Кеетман стала струнка концепція відродження і виховання природної музикальності людини, раціональні організації форми її реалізації, знайдені й удосконалені засоби втілення педагогічного задуму. Педагогічні принципи К. Орфа втілені у методичному посібнику під назвою “Schulwerk”. ( Назва походить від двох німецьких дієслів “wirken”, і “schulen”- “діяти” і “навчати”, тобто навчати в дії). Це п'ятитомне зібрання найпростіших партитур для дитячих інструментів, піснеь для хорового виконання в інструментальному супроводі, вправ у вимові та декламації, ритмічних вправ театралізованих сценок. Збірки побудовані на народних піснях, фольклорних текстах (приказках, загадках, лічилках, дражнилках тощо). Партитури написані зовсім не для того, щоб діти їх розучували і демонстрували своє вміння. Це моделі, створенні професійним композитором і призначені для стимулювання музичної творчості дітей. Це споріднює “Шульверк” з народним музикуванням учасники якого також нерідко продовжують творити на основі вже складених у народних традиціях зразків. У посібнику додаються рекомендації щодо залучення дітей до музики, активної творчоїдіяльності, яка б приносила радість і задоволення.

Власна дитяча творчість навіть найпростіша, власні дитячі знахідки. На віть найскромніші, власні дитячі думки, навіть найнаївніші, - ось що створює атмосферу радості, формує особистість, виховує людяність, стимулює розвиток творчих здібностей, - така одна з головних ідей музично — педагоічної концепції Карла Орфа. З нею нерозривно пов'язана й інша ідея — закласти міцний фундамент музикальності, під яким розуміється музично — ритмічне відчуття і музичний слух, що дають змогу переживати і розуміти музику та вільно в ній орієнтуватися і творити.

Кінцевою метою музичного виховання Карл Орф вважав виховання особистості в дусі гуманізму, вивільнення пригнічених цивілізацією її природніх сил, розвитку творчих здібностей. “Ким би не стала надалі дитина — музикантом чи лікарем, учнем чи робітником, писав Карл Орф у “Шульверку”, - завдання педагога — виховати у ній творче начало, творче — мислення. В індустріальному світі людина інстинктивно хоче творити і цьому слід допомогти. Проте прищеплені бажання і вміння творити виявлятимуться у будь - якій сфері майбутньої діяльності дитини.

Новаторство педагога особливо виявилось у продуманому використанні “елементарної музики” Який зміст вкладався ним у це поняття? Насамперед, слово “елементарний” означає: первісний, початковий, найпростіший, головний. Елементарна музика — це зовсім не примітивна музика, вона опирається на ті народні музичні й мовні джерела, які дали їй початок. “Елементарна музика” - це не музика сама по собі: вона пов'язана з рухом, танцем, і словом; її потрібно самому створювати, в неї слід самому включатися не як слухачу, а як її учаснику”, - писав Карл Орф. Елементарна музика у найпрстішій формі може передавати значущий зміст і ні в якому разі не є примітивним, другорядним мистецтвом.

Елементарна музика, елементарний інструмент, елементарні словесні тексти стали для Карла Орфа головними засобами виховання дітей. Він писав: “Елементарна музика, слово і рух, ігри і все, що пробуджує і розвиває духовні сили , створюютьоснову для розвитку особистості, основу, без якої ми прийдемо до душевного спустошення... Слід підкреслити, що елементарна музика у школі має бути не чимось додатковим, а основоположним. Йдеться не лише про власне музичне виховання, а й про формування людської особистості: у навчальній роботі це виходить за межі так званих уроків музики і співу. Фантазію і здатність до переживання слід розвивати у ранньому віці. Усе що дитина переживає, усе, що у ній пробуджене і виховане, виявится протягом усього її життя.

Карл Орф, як педагог вважав, що для дійового музичного виховання надзвичайно важливо, щоб дитина з ранніх років могла припасти до живих джерел мистецтва, навчалася зі слова, ритму, руху творити музику. Тому він відмовився від використання на першому етапікомпозиторської музики і обрав шлях активізації музичної діяльності дітей через їхнє власне музикування, спонукаючи цим до імпровізації й створення власної музики.

Карл Орф дійшов до висновку, що якщо музикування проводити на класичних музичних інструментах та оволодіння складною технікою гри на них вимагатиме значних зусиль, тривалих вправлянь, неодмінно відволікатиме увагу дітей від музики, імпровізації. Він віддав перевагу елементарним інструментам , якими діти могли порівнянно легко оволодіти. До складу орфівського дитячого оркестру входять мелодичні ударні інструменти (металофони, ксилофони, глокеншлпілі), немелодичні ударні інструменти (дитячі литаври, барабани, иарілочки, тощо), прості духові інструменти, близькі до народної сопілки (блокфлейти різного діапазону), смичкові інструменти для гри на пустих струнах. Відзначимо м'якість, чистоту і приємність звучання орфівських інструментів, розроблених ним спільно з музикознавцем К. Заксом.

Вільна імпровізація стала відправним пунктом в методиці Карла Орфа. Хоча найпростіші ритми й мелодії, були доступними елементарним матеріалом, імпрвізація вимагає виявлення фантазії, яку слід пробудити. З огляду на це Карл Орф підкреслив, що ніщо не вимагає такої ретельної підготовки, як проведення творчих й імпровізаційних вправ, які аж ніяк не дають учителю права імпровізувати.

Творчим імпровізаціям дітей мала сприяти опора на рух і гру на елементарних музичних інструментах, на мову, музичну декламацію і спів. Особливу увагу композитор приділяв “слову” - елементу мови й поезії, його метричній структурі, мелодико — інтонаційній вимові і його звучанню (світлому, або тьмяному, прозорому, або насиченому тощо.) У єдності слова, жесту і мелодії Карл Орф вбачав першооснову музики.

Карл Орф вважав, що особистість не можна виховати на випадковому і довільному матеріалі. На його думку, найкращим матеріалом для виховання дітей є дитячі лічилки, дражнилки, приказки, скоромовки, заклички, колискові пісні, колядки, веснянки тощо.

Народна словесна творчість завжди діє на дітей безпосередньо і безвідмовно, тому педагог був переконанний, що стародавня обрядова поезія і казка не можуть бути виключені зі світу дитинства. Важливо те, що світ простих форм поезії не потребує “композитора”, щоб покласти його на музику. Він сам насичений внутрішнім звучанням, викликають посилену роботу уяви, активізують музичне мислення учнів.

Народне мистецтво, пісню і танець Карл Орф розглядав не тільки як найкращі зразки для виконання і слухання, а й як музику для дитячого виконання й брати участь у їх відтворенні.

Вважаючи що дитина у своєму розвитку сконцентровано проходить усі стадії, які раніше пережило людство. Карл Орф дійшов думки, що музичне виховання слід здійснювати на початковому етапі на давній пентатонічній основі. Він розмістив пісенні зразки так, щоб вони вели від двозвучного наспіву до пентатоніки: “У мелодії вихідним пунктом стала для нас інтонація зозулі — низхідна терція, поспівка на двох ступенях, що поступово розширювалася і перетворювалася на звукоряд без півтонів, на мажорну пентатоніку.

Пентатоніка (від грецьких слів «рentе» –«п'ять» і «tonos» – «звук») — звукова система, лад що має 5 звуків різної висоти у межах октави. Пентатоніка у тій чи іншій формі широко представлена як у сучасній, так і у народній музиці. Вона характерна для традиційної музики країн Далекого Сходу (Китаю, В’єтнаму, Японії, Кореї), Африки, Індії, індіанців, а також для багатьох європейських народів, наприклад зустрічається у ірландській фолк-музиці, звідки вона перейшла до американського кантрі. Сліди пентатоніки зустрічаються і у деяких українських піснях. Також звукоряд цього типу широко використовується у сучасній рок, поп та блюзовій музиці. Наприклад, блюзовий звукоряд утворюється додаванням до мінорної пентатоніки пониженого п'ятого ступеню (bV), який іноді називають "блюзовим тоном". У важкому році біля половини гітарних рифів і соло граються за гамою пентатоніки[2]

Пентатоніка дуже популярна серед гітаристів завдяки аплікатурі та універсальності, за допомогою яких можна імпровізувати майже будь яку гармонію.

Приклад мажорної пентатоніки

Приклад інтервалів мала та велика терція

Те́рція (від лат. tertia - третя) — музичний інтервал в три ступені, також третя нота в гамі.

Що стосується виховання почуття ритму, то жива ритмізована мова допомагала без будь — якого відліку засвоювати метроритмічність музики і музичного запису. Ця робота починалась із проплескування ритму дитячих віршів, імені і засвоєння у такий спосіб певних ритмічних блоків, що використовувалися потім у різних остинатних супроводах до декламації , співу самих дітей. Їм пропонуються продовжити ритмічну побудову, виконану вчителем, “підхопити” перші, або останні, заключні такти почутої ритмічної побудови і придумати свою. Таким чином у дітей пробуджується відчуття форми урівноваженості ритмічних структур, що утворюються.

Тому елементарне музикування на дитячих музичних інструментах як правило, пов'язувалось зі сценічною грою. Тому курс початкового музичного навчання завершувався постановкою своєрідного спектаклю. Ритмізована мова, діалоги — речетативи, музично — сценічна гра, сцени з казок — усе це ставало засобом активного виховання, протилежного пасивному сприйманню музики. З розвитком дітей музичні композиції дедалі більше відходять від елементарного музикування і приводять до цінностей великого мистецтва.