Философия

91

Бичко та інші зосередили увагу на проблемах людського буття. Значна група філософів працює над питаннями історії філософії України.

Отже, історія української філософії – потужний потік в українській культурі, який відбиває суперечності буття українського народу.

12.2.Запитання та завдання для самостійної роботи.

1.Як вирішується проблема людини в вітчизняній філософії?

2.Яке значення має християнство для формування світогляду вітчизняної філософії?

3.Яким чином вирішує проблему сутності людини філософ Л. Баранович?

4.Як вирішують проблему пізнання філософи 16-17 ст.?

12.3.Теми рефератів.

1.Вітчизняна філософія сучасного періоду.

2.Філософські погляди Г.С. Сковороди.

3.Вирішення проблеми людини філософами Києво-Могилянської академії.

ТЕМА 13. ФІЛОСОФІЯ НОВІТНЬОГО ЧАСУ (ХХ ст.)

1.Кінець ХІХ - поч. ХХ ст.: перегляд принципів і традицій “класичної” філософії та народження філософії суб’єктивізму. Людська суб'єктивність як новий вид реальності у філософії ХХ ст. Людина у світі Новітнього часу і світ людини цієї епохи.

2.Джерела філософії Новітнього часу: філософія Ф.Ніцше (вчення про “надлюдину”).

3.Сучасна західна філософія: основні напрямки філософського суб'єктивізму ХХ ст. (феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм).

4.Сучасна західна філософія: філософські напрямки, пов'язані із захистом та відновленням раціоналістичних філософських традицій минулих епох (неокантіанство, неотомізм, неопозитивізм, психоаналіз).

5."Наука" у розумінні та інтерпретації ХХ ст.

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

92

13.1. Короткий виклад запитань плану

У ХХ ст. відбувається ціла низка істотних, і дуже відчутних, зрушень у світі та у культурі, у людському бутті та у людській свідомості. Наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. відбувається перехід від “класичної” моделі світу, яка формулювалася засобами класичної раціоналістичної філософії (РКФ) Нового часу, до “некласичної” філософії Новітнього часу (НовЧ) та “некласичної” картини світу й місця людини у ній.

Новий час – це епоха т.зв. Розуму, що Пізнає. Це – розум як пізнання об’єктивної сутності оточуючої реальності. На межі ХХ ст. розпочинаються процеси, які були названі «закінченням Високого Раціоналізму». Ставало усе більш ясним, що буття людей та світу не є лише результатом пізнавального розуміння, що буття не зводиться лише до сутності; у випадку пізнання лише сутності речей втрачається їх сенс. «Кінець Високого Раціоналізму» означав появу нового принципу розуміння, нову можливість для людини бачити і розуміти нескінченно-можливе буття. Усі основні принципи РКФ Нового часу були переглянуті, переосмислені – народжується “некласична” філософія суб’єктивізму НовЧ.

Німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860) слід вважати засновником філософії суб’єктивізму; він і європейська філософія в його особі вперше свідомо поставили під сумнів ідеал “об’єктивованого” підходу до філософського розуміння світу та людини.

Філософію суб’єктивізму – або суть нового філософського підходу до світу та до людини у добу НовЧ – можна представити наступним чином:

–філософії тепер має справу не із світом у цілому, а саме із людиною у її специфічному вимірі; у центрі уваги опиняється саме суб’єктивне буття людини, або природа людської суб’єктивності як такої, яка взята мов би у своїх джерелах й така, що розглядається як особливий вид реальності; людська суб’єктивність розглядається як реальність, що відокремлена від решти світу, як реальність, що привносить у світ сенс;

–формується інший смисл людської орієнтації у світі – не на "зовнішню" об’єктивовану результативну діяльність, а на власну індивідуальну, непідвладну об’єктивації, сферу людського існування; це т.зв. «екзистенційна» цінність індивідуального життя;

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

93

–«буття світу» та «буття людини» (цими категоріальними утвореннями РКФ тлумачила людину та світ) замінюється на єдине «буття людини у світі» (у М.Хайдеггера “Dasein”); фундаментальною філософською категорією для опису людини НовЧ стає категорія М.Хайдеггера «індивідуальний життєвий світ» (“Lebenswelt”) кожної конкретної людини; людина ХХ ст. дивиться на себе як на самодостатнього автора свого індивідуального "життєвого світу", свого унікального, принципово унікального, життя;

–детермінація людського буття, свідомості, мислення із-зовні залишається, але ХХ ст. дає ще і іншу форму детермінації – це самодетермінація: діяльність, спрямована на себе, самодіяльність; “гола” активність принципово наповнюється унікальним індивідуальним змістом.

У філософській концепції французького філософа ХХ ст. Альбера Камю (1913-1960) світ НовЧ названий як «світ абсурду» (йдеться про філософію абсурду). Світ втратив монологічну цілісність РКФ, він більше не підпорядковується єдиній логіці, основи такого світу абсурдні. Абсурд не у людині, не у світі, а у їх спільній присутності; стосунки людини із світом регулюються абсурдом (йдеться про своєрідні “правила гри”).

«Поразка культу розуму» А.Шопенгауера, поняття «екзистенція», уведене С.Кьєркегором, теза «воля до влади» Ф.Ніцше, категорія «життя» та «філософія життя» В.Дільтея – ці і багато інших термінів та понять західної філософії ХХ ст. свідчать про те, що класичний раціоналізм, який визначав собою попередню епоху Нового часу, в епоху НовЧ пішов з історичної арени, перетворився по суті на порожній звук.

13.1.2. Спочатку – більш детально про філософію видатного німецького філософа Фрідріха Ніцше – який, по суті, стоїть біля джерел новітнього філософського мислення Заходу.

Філософія «надлюдини» Ф.Ніцше – тобто філософія нового розуміння людини та її місця у світі НовЧ – описується його знаменитою тезою «Сутність життя – воля до влади».

Розпочалось А.Шопенгауером: він оголосив "річ у собі" (РКФ І.Канта) волею, що якимось непізнаваним чином породжує уявлення ("явище", "річ для нас"); абсолютна світова воля, яка є субстанціональною, ірраціональною, є причиною будь-яких «уявлень». Ф.Ніцше заперечив: воля – не абсолютна, світова, а –

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

94

конкретна, людська; світом рухає система людських воль, основна з яких – т.зв. «воля до влади» (що більш правильно перекласти як «воля до життя»).

У світі, який більше не існує як об’єктивований життєвий простір навкруги і для людини, людина поставлена в умови створювати цей простір сама для себе – мати “волю” до власного життя. Така людина – що реалізує цю “необхідність мати волю до життя”, що будує собі світ принципово лише із себе, і несе за свій варіант світу відповідальність перед собою, – отримує нову якість людини, яку Ф.Ніцше описав категорією «надлюдина».

Важливою тезою філософії Ф.Ніцше є думка про те, що: щоб стати «надлюдиною», людина має позбутися “примар” Бога – «щоб жила надлюдина, повинні вмерти усі боги». «Навіщо мати владу до власного життя, якщо боги б існували»? У зв’язку з цим Ф.Ніцше є значним філософським критиком християнства, Бога, християнської моралі (його відомий тезис «Бог мертвий», «das Gott ist tot»). Філософська критика Ф.Ницше християнської моралі – це її критика як над-особистісної структури, яка заважає людині жити, це заперечення права Бога втручатися у життя людини. Людина НовЧ має «переоцінити усі цінності» (Ф.Ніцше), її життя повинне перетворитися на примусове нав’язування світу власних форм.

13.1.3. Західну філософію ХХ ст. можна представити двома великими тематичними “блоками”: 1) напрямки філософського суб'єктивізму ХХ ст. (феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм тощо) та 2) філософські напрямки, пов'язані із захистом та відновленням раціоналістичних філософських традицій минулих епох (неокантіанство, неотомізм, неопозитивізм, психоаналіз).

Феноменологія (засновник – Е.Гуссерль /Германія/, М.МерлоПонті /Франція/, А.Шюц /Австрія/). Виникла на початку ХХ ст., у 1-й полов. ХХ ст. була досить поширеною і навіть модною філософією. Йде від І.Канта, який розподілив світ на «ноумен» (світ сам по собі) та «феномен» («явище», не сутність, а щось у тому вигляді, як воно людині являється).

Несубстанціональність, невизначеність, абсурдність світу Новітнього часу пропонується подолати наступним чином: “настроїти” свідомість певним чином, щоб вилучити «наївну» віру у «об’єктивне» існування світу (мов би “забути”, що за порогом свідомості щось є). Здійснити «редукцію» – виключити із свідомості

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

95

т.зв. «природну настанову»: «наївну» віру у «об’єктивне» існування світу. При цьому не заперечується, що існують об’єктивні предмети, – просто пропонується об’єктивний світ «винести за дужки» людської свідомості: те, що залишиться у дужках (а це і буде безмежне поле феноменів), нічого не втратить. Людина поміщується у безмежне поле феноменів. Світ висвітлюється спрямованою на нього свідомістю. Світ – інша реальність, потрапити до якої можна лише через свідчення свідомості, що “бачить” світ.

Екзистенціалізм. Виник у 20 рр. ХХ ст. Витоки – С.Кьєркегор (Данія), а також М.Хайдеггер (Германія), Ж.-П.Сартр і А.Камю (Франція), К.Ясперс (Германія) і ін.

Сам термін "екзистенція" був запроваджений С.Кьєркегором ("есенція /Essenz/ – сутність, "екзистенція" /Existenz/ – існування), і позначає неповторність, унікальність, принципову суб’єктивність існування окремої людини. Екзистенція – є «людський спосіб бути».

Представники екзистенціалізму продовжили філософську теорію щодо феноменів: якщо феномен – це єдине, що людині надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити усю багатобарвність людської суб’єктивності. Людину треба розглядати не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу.

Світ виникає саме як світ людської реальності, він існує тільки завдяки існуванню людини. У тому сенсі, що саме людина принесла із собою у світ нову – людську – реальність. Екзистенція – філософська категорія для позначення фундаментальності людського існування, присутності людини у світі. Людина у своєму ставленні до світу не просто якось тлумачить й оцінює світ, але і реалізує у цьому своєму ставленні до нього свої індивідуальні внутрішні особливості, “здійснює свою екзистенцію”.

Герменевтика (засновник – Г.Г.Гадамер (Германія). Герменевтика – мистецтво тлумачення текстів (по імені

давньогрецького бога Гермеса, який доставляв людям послання богів та тлумачив ці послання людям). Герменевтика виникає у епоху Відродження, коли почався аналіз біблійних текстів. Як філософська течія сучасної західної філософії склалась у 60-70 рр. ХХ ст., перекладається як «буття у розтлумаченому світі».

Світ неможливо тлумачити в принципі, бо він є “не об’єктивним”, невизначеним, абсурдним. Але зв’язок людини з будь-

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

96

яким світом – мова. Мова є у певному смислі об’єктивним утворенням. Герменевтика ХХ ст. – це теорія опосередкованого мовою індивідуального тлумачення та суб’єктивного переживання людиною світу. Через мову – тобто письмово зафіксовані проявлення життя – людська суб’єктивність, людське «Я» ХХ століття самостверджується у світі.

13.1.4. Філософські напрямки сучасної західної філософії, пов’язані із захистом та відновленням раціоналістичних філософських традицій попередніх епох (неокантіанство, неотомізм, неопозитивізм, психоаналіз).

Неокантіанство. Впливова філософська течія кінця ХІХ - поч. ХХ ст., у 30-х рр. ХХ ст. втратило свої позиції. Представники цієї течії: В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, Е.Кассірер, Г.Коген, П.Наторп (Германія) й ін.

Виникає у Германії під гаслом «Назад до Канта!»: вимога «повернення до І.Канта», але Канта переробленого та доповненого. Основні “виправлення” І.Канта такі: 1) визнання Кантом об’єктивно існуючим світу самого по собі – помилка; 2) “річ у собі”, “ноумен” Канта оголошується продуктом раціональної діяльності суб’єкту, що пізнає; 3) те, що Кант називав “апріорними формами мислення” – це психофізіологічні параметри людського «Я»; 4) такі поняття природничого пізнання як матерія, атом, сила (які Кант називав апріорними) – є лише допоміжними засобами, які людина створює та якими користується з метою пізнати світ; 5) пізнання дійсності трактується не як об’єктивний процес знаходження об’єктивної істини світу (як це було у Канта), – а як «переплетення логічних відношень», задане на зразок математичної функції; 6) активність людського мислення (а не об’єктивні структури думки – як у Канта) – джерело розуміння світу людиною і ін.

Такі несумісні з І.Кантом доповнення призвели до поступового руйнування філософської течії неокантіанства та трансформації його в інші філософські напрямки.

Неотомізм. Як філософський напрямок ХХ ст. існує з 1914 р. Представники: Е.Жильсон і Ж.(Франція), К.Ранер (Германія) та ін.

У Середні Віки вчення домініканського монаха Фоми Аквінського томізм успішно обслуговувало католицизм. Але, гуманізм епохи Відродження, а потім і наука Нового часу дискредитували його. Церков встала перед необхідністю теоретично

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

97

переозброїтися. І-ий Ватиканський Собор (1870 р.) санкціонував відродження томізму: «Догматична конституція католицької віри», прийнята на цьому Соборі, у 1879 р. була підкріплена енциклікою папи Лева ХШ «Про відтворення у католицьких школах християнської філософії у дусі ангельського доктора святого Фоми Аквінського». У 1914 р. папа Пій Х друкує «24 томістських тези». Цим терміном і датується оновлення томістської доктрини – неотомізму, який називає себе «філософією, що збереглася у віках».Неотомізм зберіг за собою усі основні догматичні ідеї та теоретичні постулати томізму: підпорядкування розуму вірі, безумовність та абсолютність своїх догм, розуміння душі людини як створеної Богом та поміщеної у тіло для випробовування на вірність Йому тощо. Але уже в середині ХХ ст. неотомізм встає перед гострою необхідністю модернізації своїх засад. П-ий Ватиканський Собор (1962-1965 рр.) – приймає уже компромісну «Пастирську конституцію про ставлення до сучасного світу» замість «Догматичної…», прийнятої І-им Собором.

Суть змінювань у теоретичній частині неотомізму (у порівнянні з томізмом): 1) екзистенційна інтерпретація зв’язку божественного буття та створеного світу (Бог, що творить світ з нічого, виливає у нього власну екзистенційну повноту, і тим самим створює зразки для екзистенційної активності окремої людини); 2) загальновизнаною стає екзистенційна інтерпретація зв’язку божественних та мирських характеристик буття. Іншими словами, розгляд та обґрунтування положень «вічної філософії» через призму існування людського «Я». (Тобто "суб’єктивізм”!).

Неопозитивізм. Представник – Л.Вітгенштейн (Австрія-елика Брітанія). Постпозитивізм. Представники – І.Лакатос (Велика Британія), П.Фейєрабенд, Т.Кун (США).

На поч. ХІХ ст. французьким філософом О.Контом був заснований позитивізм (стверджуав, що спеціальні науки, або їх синтез, дають справжнє, «позитивне» знання). Наступна форма позитивізму – емпіріокритицизм (Е.Мах і Р.Авенаріус): умови отримання позитивного знання доповнені дослідом, який зводиться до відчуттів (це суттєво – додаються суб’єктивістські моменти у механізм отримання знання).

Історія неопозитивізму починається з того моменту, коли у 20 рр. ХХ ст. логічні позитивісти Вєнського Гуртка (М.Шлік, Р.Карнап і ін.) поставили та дослідили актуальну проблему ролі логіко-

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

98

математичних методів та штучних логіко-математичних мов у процесі пізнання та при розв’язанні філософських питань. Логічні позитивісти змушені були кваліфікувати філософські вислови як беззмістовні, як такі, що позбавлені «наукової» цінності.

Л.Вітгенштейн спробував подолати глухі кути логічного позитивізму; він став засновником т.зв. “лінгвістичної філософії” (або лінгвістичного позитивізму). Головне завдання цієї філософії – аналіз повсякденної мови. Чисто логічні вислови – це логічна ідеалізація, псевдотвердження, тільки видимість змістовного твердження; повсякденна мовна практика людей є «мовними іграми», за правилами яких мова функціонує нормально та ефективно. «Мовні ігри» є «формами життя», вони виникають лише у конкретних системах людської діяльності; «мовні ігри» будуються на особливостях принципово емпіричної реальності (у світі одиничних подій та осіб). Знову постулюється онтологічна значущість окремої людини як тієї, хто формує (і реалізує) принципи розуміння світу. Знову "суб’єктивізм" ХХ століття. (!)

Постпозитивізм, який почав розвиватися з 70-х рр. ХХ ст., взагалі – про раціональну непорівнянність принципів та парадигм побудови різних типів знання про світ (у залежності від “кута зору” того хто дивиться).

Психоаналіз. Засновник – З.Фройд (Австрія), а також – Е.Фромм (Германія–США), Д.Рісмен (США) й ін. Психоаналіз З.Фройда – це специфічний психотерапевтичний метод, принципи якого поступово були розповсюджені на соціальну філософію, історію, релігієзнавство, культурологію тощо.

Згідно з філософією психоаналізу, психіка людини розуміється як складним чином організована система із трьох компонентів: «воно» (несвідоме), «Я» (свідоме) та «над–Я» (над свідоме). Домінуюча роль у психіці людини відводиться “несвідомому” – як особливій самостійній структурі. Через несвідоме З.Фройд підходить до соціального у людині. Сфера несвідомого у З.Фройда виступає джерелом феноменів людської свідомості, і відповідно будь-яких форм соціальної діяльності.

Таким чином, людська психіка – принципово самодостатня: окремі її процеси і структури можуть бути зрозумілі із неї самої (без відсилання до зовнішнього світу). Вона базується на принципово ірраціональному несвідомому, до якого розум у його класичному

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

99

розумінні не має жодного відношення. Це знову таки – перехід до філософського суб’єктивізму Новітнього часу.

13.2.5. Що розуміє ХХ ст. під наукою? Наука у НовЧ – це не “класична” наука Нового часу, це щось принципово інше.

ХХ століття каже про принципову множинність можливих описів та інтерпретацій світу, які базуються на одних і тих самих емпіричних даних. Будь-який такий опис є “об’єктивним”, самоцінним та самодостатнім. Є багато істин, еле немає Істини.

Множинність можливих ("наукових") «картин світу» об’єктивно властива епосі. І от: П.Фейєрабенд – уводить принцип «пізнавального анархізму» та «принцип розмноження теорій» (різні теорії принципово непорівняні; наука так само раціональна, чи нераціональна, як і релігія, міфологія, мистецтво). К.Поппер – каже про принцип «методологічного плюралізму»: знання є науковим, якщо може бути не підтверджено, а спростовано дослідом (принцип верифікації замінений принципом фальсифікації); для спростування теорії потрібен не тільки факт, але і інша теорія.

13.2.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Які засади повороту до “некласичної” моделі буття у філософії ХХ ст.?

2.Класичне та некласичне розуміння буття: порівняйте.

3.Окресліть особливості та провідні тенденції розвитку філософії у

ХХст.

4.Окресліть сучасне розуміння сутнісних сил людини.

5.Класичне та некласичне розуміння науки: порівняйте.

6.Що таке філософський постмодерн? Які тенденції розвитку філософії проявились у його ідеях?

7.До якого філософського напрямку сучасної філософії належите (або схиляєтесь) Ви?

8.Чи врятує сучасна філософія сучасний світ?

13.3.Теми рефератів

1.Особливості та місце філософії ХХ ст. в історії європейської філософії.

2.Становлення нової картини світу і філософія ХХ ст.

3.Буття світу та буття людини: ХХ століття.

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

100

4.Філософія про діяльність людини у сучасному світі. Діяльність та самодіяльність.

5.Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти в світі Новітнього часу.

6.Філософія ХХ ст. про людину в пошуках сенсу буття та власного життя.

7.Сучасне розуміння людини: філософські аспекти.

8.Людина та сучасний світ.

9.Філософські проблеми сучасної фантастики.

10.Проблема сутності та існування в екзистенціалізмі.

11.Екзистенція людини та її екзистенціали (згідно філософії екзистенціалізму).

12.Основні ідеї філософії неопозитивізму та постпозитивізму та їх значення для розвитку пізнання.

13.Ставлення до науки у філософії ХХ ст.

14.Технократичні та антитехнократичні утопії ХХ ст.

15.Персоналізм як напрямок філософії ХХ ст.

16.Вихідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму, їх вплив на духовне життя ХХ ст.

17.Психоаналіз та його місце у культурі ХХ ст.

18.Провідні напрямки релігійної філософії ХХ ст.

19.Філософія та соціальні процеси в сучасному українському суспільстві.

ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ЗАПИТАНЬ ДО МОДУЛЬНОГО ОПИТУВАННЯ

1.Що таке філософія: основні визначення. Роль філософії у сучасному світі.

2.Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, наука, філософія.

3.Предмет філософії. Основні функції філософії. Місце філософії в суспільстві.

4.Структура філософського знання: онтологія, гносеологія, логіка, аксіологія, соціальна філософія і ін.

5.Коло філософських проблем: проблема буття та свідомості. Категорії “буття”, “свідомість”, “самосвідомість”. Свідомість та мислення.

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com