Тестові завдання

1. Італійські гуманісти епохи Відродження до чотирьох основних стихійних філософів додали п’яту. Яку?

а) вода;

б) земля;

в) людина;

г) повітря;

д) вогонь.

2. В період Раннього Відродження у Флоренції працювали три майстри, яких вважали “батьками Відродження”. Хто не підпадає під це визначення?

а) Брунелескі;

б) Мазаччо;

в) Леонардо да Вінчі;

г) Донателло.

3. Кому належать фрески “Диспут”, “Афінська школа”, “Панас”, що прикрашають зали Ватиканського собору в Римі?

а) Мазаччо;

б) Рафаелю;

в) Мікеланджело;

г) Леонардо да Вінчі.

4. Благородний ідеал – сильної людини борця простежується в творчості видатного митця епохи Високого Відродження:

а) Рафаеля;

б) Леонардо да Вінчі;

в) Донателло;

г) Мікеланджело.

5. Фреска Леонардо да Вінчі “Тайна вечеря” знаходиться в місті:

а) Мілані;

б) Римі;

в) Флоренції;

г) Венеції.

6. Нідерландський художник в картинах якого фантастичний елемент північного мистецтва ХV – ХVІІ ст. досяг крайньої межі, Сюрреалісти ХХ ст. називали його “королем кошмарів”:

а) Р. Вейден;

б) І. Босх;

в) Ян ван Ейк;

г) Пітер Брейгель Старший.

7. Графіка як новий вид мистецтва розвивається в часи:

а) Високого Відродження;

б) Північного Відродження;

в) Пізнього Ренесансу;

г) Реформації.

8. Який з цих творів У. Шекспіра є трагедія?

а) “Приборкання строптивої”;

б) “Багато галасу з нічого”;

в) “Король Лір”;

г) “Дванадцята ніч”.

Список рекомендованої літератури

1. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. – М.,1989.

2. Гуковський М.А. Итальянское Возрождение. – 2-е изд. – М., 1980.

3. Дмитриева Н. Краткая история Искусств. Вып.1. – М., 1986.

4. История искусства зарубежных стран. Средние века, Возрождение. – М., 1982.

5. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. – К. 2002.

6. Культурологія: Учеб. пособ./ Авторы составит. О.И.Власенко, Ю.В.Зайончковский. – Х.,2006.

7. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1976

8. Петкова С.М. Справочник по мировой культуре и искусству. – Ростов н/Д – 2005.

9. Рутенберг В., Титаны Возрождения. – М., 1976.

10. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ М.М.Закович, І.А. Зязюн, О.М.Семашко та ін. – К., 2002.

2.6 Західноєвропейська культура Нового і Новітнього часу.

1. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА. КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ.

2. РЕФОРМАЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВІЙ ЄВРОПИ

3. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР В

КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В XVII СТ.

1. Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яка об’єднує культурний розвиток країн північної Європи – Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії і частково Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст.. виступає дід прапором кардинальної церковної реформи.

Реформація – це соціальний рух за реформи католицької церкви (від лат.- reformation – переобладнання), за створення дешевої церкви без поборів і плати за обряди, за очищення християнського вчення від усяких невірних положень.

Існує думка, що Ренесанс і Реформація – це протилежні одне одному явище, більш того, Реформацію вважають реакцією на Відродження. У дійсності це були два паралельні духовні рухи, початково міцно пов’язані між собою не основі гуманістичного вчення і критики латинського тексту Біблії. Спільною для Відродження і Реформації була. потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, але шляхи подолання цієї прірви були обрані різні.

Реформація виросла із середньовічних єрестей і проявилась в ідеології таких релігійних віровчень, як лютеранство, цвінгліанство і кальвінізм. Після того, як прихильні до Лютере німецькі князі 1525 р. розправилися з селянським рухом Томаса Мюнцера, а на землях Швейцарської конфедерації цвінгліанський рух скоро мирним шляхом поступився новому вченню Жана Кальвіна, основними реформаційними течіями стали лютеранство і кальвінізм. Ці дві течії й склали основу третьої, після православ’я та католицизму, гілки християнства, відомої як протестантизм.

Очолив рух Реформації в Німеччині монах августинського ордена Мартін Лютер (1483-1546), університетський професор богослов’я. Він став засновником не лише німецького, а й світового протестантського руху. М. Лютер запропонував диспут про Індульгенцію (прощення покаявшогося грішника), визволення мого від покарання, яке давав голова церкви Папа Римський. Вважалося, що Пана може відкривати, або закривати врата раю. Індульгенція перетворилася в довідку, яку продавали як товар на базарі. Плати і визволишся від гріха. ЇЇ купували для себе, рідних і знайомих. Таїнство покаяння знищилося.

З 1 жовтня 1517 р. М. Лютер прибив на дверях Віттенберзького собору список з 95 тез проти зловживань у католицькій церкві. Головна думка тез: ніхто не повинен втручатись у взаємовідношення між людиною і Богом. Церква повинна тільки допомагати віруючим відшукати свій шлях до Бога. Крім того Лютер пішов назустріч вимогам часу в питаннях розпорядження матеріальними статками. Якщо за Середніх віків накопичені гроші вважалося необхідним пожертвувати на церкву і бідноту, то Лютер проголосив і обґрунтував доцільність їх передачі спадкоємцям для примноження.

Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний характер Реформації, відігрів важливу роль в перетворенні реформаційного руху на ідеологію перших буржуазних революцій в Нідерландах в ХVI ст. і Англії в XVII ст.

Засновником кальвінізму став французький теолог Жан Кальвін (1504-1564), який зрікся католицтва у 1534 році. Основні тези його вчення, подібно до лютеранства, про спасіння не ділами, а самою вірою. Своїх вірних Бог визначне ще за життя достатком і різноманітними благами.

З виникненням протестантизму відбуваються релігійні війни, що призводять до цілковитого знищення населення в деяких регіонах Західної Європи. Тому не філософська і не політичні. форма цього переходу закарбувалась у пам’яті сучасників і потомків, а релігійна, яка і набула назву Реформація. Вона змістила центр духовного життя в релігійно-світоглядну сферу. На передні план було висунуто ставлення людини до Бога і це означало відхід від Ренесансних орієнтацій на людину. Крім того, на відміну від елітарного Відродження, Реформація намагалась охопити найширші верстви населення.

Реформаційний рух, з одного боку, відбивав уже існуючі в широких колах європейської громадськості умонастроїв, а з іншого – відкривав шляхи формування цілком нової художньої культури.

Після перших поразок, які завдали владі Реформація і селянсько-плебейські повстання, феодальна реакція з 40-х років ХVI ст. перейшла в наступ. Зокрема, католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізувавшись, вела жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордена Ієзуїтів, у заходах папства із здійснення рішення Триденського „вселенського” собору (засідання якого розтяглися на 18 років – 1545-1563), що заборонив зміни і організації католицької церкви.

Враховуючи критику протестантів, католицизм почав звільнятися від своїх численних недоліків. Було проведено комплексну ревізію багатьох доктринних положень і сформульовано основні тези у відповідь протестантам. Було посилено внутрішню дисципліну, що дозволило підняти розхитаний авторитет католицьких священиків. Активно засновувалися навчальні заклади, в яких порівняно високий рівень освіти надавався безкоштовно.

Державними опорами католицизму стали Іспанська Імперія, міжнародна Католицька ліга і Польська держава, яка саме в цей час перетворюється на Річ Посполиту, а а суспільними – аристократичні кола феодальної еліти, хоча про простолюд не забували, практикуючи часті театральні вистави (єзуїтський шкільний театр) і вводячи нові релігійні свята.

Оскільки ренесансний рух в Італії був щільно пов’язаний з вищими ешелонами католицької ієрархії, то в мистецтві контрреформації традиції мистецтва Відродження отримали подальший своєрідний розвиток, пов’язаний з принциповим переосмисленням колишніх ренесансних ідеалів. В результаті католицтво почало все більш впевнено і цілеспрямовано впливати на культурне життя Європи.

Але доки реформаційні та контрреформаційні процеси набирали потужності, в країнах Західної Європи відбувався самобутній розвиток, пов’язаний з Відродженням, але багато в чому цілком оригінальний у кожній з країн.

Так, нідерландські художники намагалися правдиво зображати дійсність, але істина їх цікавила більш, ніж краса. У художніх творах велика уваг приділялась життю народних мас, в живописі розвинувся монументальній побутовий жанр, з’явився натюрморт, удосконалювався портретний жанр. Особливого розвитку досягнули в цей час в гротесковий реалізм із казково-сміховними сюжетами» фольклорними мотивами.

Найяскравіше ці риси виявилися у творчості двох великих майстрів Ієроніма Босха (близько 1450-1516) та Пітера Брейгля (1525-1570).

Нідерландське Відродження дало світу письменника та мислителя Сразма Роттердамського. Він відстоював ідеї гуманізму, бачив життя у всіх його проявах „Похвала дурості”, „Розмови по-простому”, „Про розумне навчання і виховання юнаків” та ін.

Отже, доба Відродження і Реформації є надзвичайно розмаїтим та ідейно багатим періодом в історії європейської культурі, протягом якого відбулися принципові зміни тенденцій подальшого культурного пошуку. Основною одиницею європейської культури вперше стає не колектив людей з його колективними інтересами й цінностями, а окрема особистість, індивідуум, яких задовольняє свої власні інтереси і реалізує свої власні наміри і прагнення Це докорінно змінює соціокультурну ситуацію в Європі, спонукаючи до активних пошуків відновлених форм узагальнення і конкретизації колективного досвіду в усіх галузях культурного життя.

На основі художніх досягнень цієї доби, які мають для людства неповторну й непромінушну цінність, виникла і розвинулась художня культура Нового часу. Попри елітарний характер культури Відродження, зміст творчості її титанів віддзеркалив певні прогресивні тенденції подальшого розвитку всієї європейської спільноти народів.

Реформація та Контрреформація переплавили здобутки ренесансної культурі у форми, що відповідали запитам широких верств європейського суспільства, які внесли у ренесансну концепцію культуротворення суттєві, але невідворотні за тих умов зміни. Разом з тим, світорозуміння, прагнення, властиві епосі Відродження, забезпечили її якісну самобутність, повели світ від середньовічної культури до XVII століття.

2. Починаючи з XVII ст.. в Західній Європі завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З останнім було пов’язане зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого йшли Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.

Культурний розвиток кожної європейської країни набув своїх, лише їм притаманних рис. І все це різноманіття особливостей культурного життя не виключає спільностей його характеристик.

До XVII ст.. загальне піднесення економіки у передових країнах Європи, розквіт мануфактури, торгівлі підготували ґрунт для прогресу точних і природничих наук. У працях Галілея і Капера твердилося, що Земля – одне з численних небесних тіл; Були відкриті закони руху всіх тіл, в тому числі й небесних (Галілей, Ньютон, Каплер); створені математичні методи для точного визначення різних явищ (Ньютон, Лейбніц, Декарт); Торрічеллі, Паскаль започаткували наукове відкриття рідини і газів; Декарт і Ньютон зробили важливі кроки у поясненні світла, його природи, законів руху і заломлення; Гарвей відкрив кровообіг. Усе це переконувало людину в тім, що вона частина в картині єдиного світу.

Окрім того, великі відкриття природничих наук сприяли утвердженню матеріалістичних ідей (Бекон, Гоббс, Локк, Спіноза) і уявлень про природу і всесвіт.

Тоді ж, у XVIIст. Були створені перші розвинуті власне філософські системи. Вони відділилися від богослов’я, від епічної поезії, сприйняли зміст і методи точних наук.

Нові особливості світосприймання проявляються у тих видах мистецтва, які наочніше відображають зміни людини, перш за все, її зовнішніх рис, і залежність від зовнішніх обставин – природи, суспільства, держави. Тому XVII ст. – це царина образотворчого мистецтва.

У XVII ст. географія художнього життя суттєво змінилася. Власне, саме тоді культури єдиної світової художньої культури, яка володіла загальними рисами. Розпочався великий художній рух. Він полягав в тім, що майже одночасно стали формуватися провідні національні школи європейського мистецтва в Італії, Іспанії, Голландії, Франції.

Великий художній рух, що розпочався в XVII ст., не збігається хронологічно з межами століття. Так, в Італії початок припадає на першу чверть XVI ст., а у Фландрії (Бельгія), Іспанії, Франції розквіт національної школи припадає на 10-30-ті роки XVII ст.

Головним завоюванням художнього життя XVII ст. вважають глибінь, простір, загальне одухотворення і внутрішнє проникнення, складна єдність, відчуття зв’язку героя і предмета із середовищем. Ця якість об’єднує навіть віддалені і несхожі твори.

Разом з тим відмінність художніх результатів реалізації названих положень дала змогу розділити художні процеси розглядуваної епохи на два стиля. Наявність у мистецтві XVII ст. цих стилів і становить особливості образного мислення того часу. Йдеться про барокко та класицизм.

Кінець XVI ст. початок XVII ст. ознаменувався виникненням нового стилю художньої творчості – барокко, яке в перекладі з португальської означає „перлина неправильної форми”, а з Італійської – вибагливий, химерний. Термін барокко введено в ужиток швейцарським істориком і філософом Брукхартом наприкінці ХІХ ст., а теорія його була розроблена в ХХ ст.

Епоха барокко настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церкви. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль.

Стиль барокко було започатковано в Італії і пов’язано з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Це відбулося в країні, де ревно зберігали багаті традиції Відродження. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвізмом.

Позитивом у цьому плані є трактування релігійних сюжетів у творах митців барокко, які майстерно поєднували християнські та язичницькі елементи. Тьак, хрест порівнювався з тризубом Нептуна, Мадонна виступає під іменем Діани, с амури та купідони ставали символічним виразом теологічних понять.

Проте сутність мистецтва барокко виявилася в іншому: особливості нової соціальної ситуації, її нестабільність, суперечливість та динамізм зумовили те, що художні образи втрачали незалежність свого існування. Зберігаючи ренесансну манеру старанного виписування окремих образів та деталей, художники барокко переносять центр уваги на ціле. Їх визначає прагнення створити всеохоплюючу картину світу.

Водночас майстерне використання контрастів світле і тіні перетворило ціле в наповнений динамікою живописний потік.

Одним із видатних майстрів Італійського барокко був Лоренцо Берніні (1598-1680). Це була надзвичайно талановита і освічена людина. Як архітектор він створив чимало уславлених споруд, насамперед у Римі. Головний же твір Берніні – колонада Собору святого Петра та оформлення площі біля цього собору. Глибина площі – 280 м; у центрі її стоїть обеліск, а саму її утворюють чотири ради колон, висота яких становить 19 м. і які складають розімкнуте коло, „подібно до розкритих обіймів”, як казав сам митець.

Блискуче, емоційно насичене мистецтво Берніні було проникнуте прагненням спіймати повільний пульс життя, відрізнялося підвищеною цікаві до внутрішнього світу людини. Особливо чітко це виявилося в скульптурних працях майстра. Коли молодий Берніні закінчив мармурову групу „Аполлон і Дафіа”, то за твердженням одного з сучасників, весь Рим збігся дивитися на неї, настільки по-новому вона була, виконана.

Підвищена цікавість до внутрішнього світу людини обумовили успіх Берніні і як портретиста. У своїх скульптурних бюстах він добре передає динаміку людських почуттів. Її видно в жвавому повороті голови кардинала Боргезе, і в полум’яному погляді Констанції Буанореллі, яку кохав Берніні, ї навіть в пишному портреті Людовика XVI, який став для майстрів XVIІ ст. свого роду еталоном скульптурного портрету в стилі барокко.

Незабаром стиль барокко розповсюдився і в інших країнах Європи, де був ґрунт для його розвитку.

Яскравім центром розвитку стилю барокко в мистецтві поряд з Італією стала Фландрія (сьогодні Бельгія). Перша половина XVI ст. була тут періодом формування й розвитку національної культури. Це особливо яскраво виявилося в живопису.

Провідним художником Фландрії в цей період був Пітер-Пауль Рубенс (1577-1640). Блискучий живописець, гуманіст, один м з кращих в Європі знавців античної культури, відомий антиквар і талановитий дипломат – таким знали Рубенса його сучасники. Художник був типовим представником мистецтва барокко. Найбільш відомими картинами Рубенса є – „Персей та Андромеда”, „Сад кохання”, „Наслідки війни” та ін.

Під впливом творчості Рубенса сформувався новий, дійсно ірландський, вид монументально-декоративного натюрморту, проникнутого пафосом краси матеріального світу. Його творцем став Франс Снейдерс (1579-1657), одним з видатних творців натюрморту в світовому мистецтві.

Учень Рубенса Антоніс Ван Дейк (1599-1641) уславився насамперед як провідний майстер фландського портрета. Його портрети вражають витонченістю й багатогранністю психологічної характеристики людей, благородною стриманістю в композиційному і кольоровому рішенні. Значний вплив на розвиток європейського портрету періоду барокко справили роботи останнього десятиліття життя художника., коли він перебував при дворі Карла в Англії.

В складних умовах формувалася, художня культура Іспанії XVIІ ст. Полотна іспанських живописців захоплюють виявом почуттів гідності і честі героїв. Вони вражають майстерністю, величезним арсеналом художніх прийомів, вироблених всім європейським мистецтвом того часу, спрямованим на розвиток внутрішнього світу людини.

Серед іспанських художників XVIІ ст. треба назвати передусім Хосе Рібейру (1591 -1682). І хоча все життя мого пройшло в Італії, світосприймання Рібейру залишилося глибоко національним, Іспанським, мужньо-героїчним і суворо-правдивимю. Герої картин Рібейру – в більшості люди похилого віку, які прожили тяжке життя. У них слабке тіло, але тверді переконання. І ніщо – ні муки й навіть смерть – не примусять їх відмовитись переконань.

Іспанська школа, живопису в період його найвищого розквіту в XVIІ ст. дала світовому мистецтву й таку яскраву й неповторну творчу індивідуальність, як Дієго де Сільва Веласкес (1599-1660). Він писав жанрові картини і портрети. Його роботи відмічені правдивим психологічним аналізом, часто нещадним. До кращих його творів відноситься портрет фаворита Іспанського короля герцога Олівареса (1638-І64І), папи Інокентія X (1650), про який сам папа сказав: „Дуже правдиво”.

В епоху Реформації поряд зі стилем барокко був розповсюджений так званий позастильовий напрямок європейського мистецтва XVIІ ст., який найбільш яскраво проявився в живописі й географії Голландії. Саме вони були чи не головними формами національного самоствердження, засобами пізнання дійсності. Через це, мабуть, так багато художників з’явилося в цій маленькій країні.

Найбільш помітною фігурою серед художників Голландії XVIІ ст. був геніальний Рембрандт (1606-1669). Новизна картин майстра полягає в реалістичному зображенні людини з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу, вій сміливо ввів у живопис нові прийоми-сполучення яскравих світових відблисків та широких глибинних тіней.

Краса і велич людини розвивається для Рембрандта в ширості й чистоті його почуттів. Його портрети написані з людей похилого віку, справжніми портретами-біографіями. У них він оспівує мудрість, яка здобувалась тяжким життєвим досвідом. Великим майстер, підглядаючи в найтаємніші кутки душі, відкриває в ній невивчене джерело людяності, яку не можуть знищити ніякі життєві труднощі.

До кінця своїх днів зберіг великий художник-гуманіст світлу віру в духовну силу людини. В останній своїй картині „Блудний син” з неперевершеною майстерністю мовою живописця розповідає художник про мудрість і доброту, про красу духовного оновлення, на які здатна сильна й щира у своїх почуттях людина, що пройшла крізь величні життєві випробування.

Культура барокко сприяла подальшому розвитку архітектури. Спираючись на досягнення майстрів пізнього Відродження, архітектори барокко розвивали їх у відповідності з новими світоглядними орієнтирами та соціальними запитами.

Архітектура барокко тісно пов’язана з повітряним середовищем, а ще більш з особливостями освітлення: постійна зміна останніх утворює ту динаміку світлотіні, без якої споруди значно втрачали б свою виразність. Особливо це виявилось в розробці нових принципів містобудування, композицій міського та паркового ансамблів. У практиці містобудування сформувався тип площі, простір і забудова якої підпорядковувалися одній монументальній споруді. Внаслідок цього площа перетворювалася на своєрідний відкритий вестибуль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив Берніні, коли споруджував площу св. Петра в Римі.

Архітектура барокко мала прославляти папу, церкву, монархів та вельмож, яким важливо було продемонструвати своє соціальне становище в естетичних формах.

Під впливом барокко виникає новий музичний жанр – опера. Батьківщиною опери стала Флоренція, де на рубежі XVI–XVII ст. створюються перші „драми з музикою”. В 1637 р. у Венеції було відкрито перший платний оперний театр. Саме ж слово „опера” вперше згадується в 1639 році.

У подальшому – в епоху Просвітництва культура барокко знаходить свій вираз в грайливому рококо, гуманному сентименталізмі й, нарешті, у романтизмі.

У XVII ст. паралельно з барокко розвивається класицизм. Сфера його поширення була значно вужчою, ніж барокко, проте в ньому знайшли відображення провідні культурні тенденції епохи.

Цей художньо-естетичний напрям має трьохсотрічну історію з XVI до 30-х років ХІХ ст., але розквіт класицизму припадає саме на XVII ст. Однією з визначних його рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва. Прабатьківщина класицизму – античність, Давня Греція. Класицизм, орієнтуючись на античність, використовував її однобоко стосовно власних норм, розуміючи як музейну та історично нерухому.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватися певних вимог і правил. Головне завдання художників, скульпторів та літераторів класицизму полягало в тому, щоб наблизитися до античного ідеалу. Звідси походить і назва цього напрямку: classicus - зразковий. Не дивно, що переважна більшість сюжетів літературних і мистецьких творів класицизму базується на мотивах античної міфології та історії.

Виникає класицизм у Франції у першій половині XVII ст. Він законна гордість французької культури. Як цілісна система смакових уподобань, класицизм сформувався при королівському дворі і звідти поширився серед аристократичних кіл всієї Європи. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом. Створювалися навіть цілі заклади, що повинні були розвивати класицизм в тій чи іншій сфері мистецтва. У 1634 р. була створена французька академія, що об’єднала вчених та письменників. Трохи згодом були створені також Королівська академія живопису та скульптури (1648) і академія наук.

Найбільш яскраво цей стиль позначився на розвитку архітектури. Саме вона – це світ гармонії та симетрії. Перед архітекторами від самого початку поставили проблему співвідношення ансамблю палацу та парку. Вперше це вдалося французьким архітекторам Луї Лево та Андре Ленотру при спорудженні палацового комплексу Вол ле Віконт (1657-1661). Він став праобразом головної пам’ятки класичного будівництва – Версальського палацу (1668-1669).

У досить пустельній місцевості, у 18 км від Парижу, виріс казковий палац з велетенським парком і фонтанами. Власне палац будували Лево і на останніх етапах Андруен Мансард, а парк спроектував Андре Лентор. Декоративні роботи у Версалі очолював директор академії живопису та скульптури Шарль Леберен. Він виконав ескізи килимів та гобеленів, картки для шпалер, малюнки для меблів.

Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами.

Засновником напрямку класицизму у живописі був французький художник Ніколя Пуссен (1594-1665). Людина високої моралі й цілеспрямованої волі, він через все своє життя проніс несхитну віру в силу людського розуму. Пошуки свого слова в мистецтві живопису привели Пуссена на шлях розробки і ствердження принципів класицизму. Творчість майстра розгортається в двох аспектах: 1) Людина і її суспільне буття. 2) Людина та світ природи.

У першому аспекті художник розробляє тему суспільного обов’язку та моральної необхідності, яка нерідко переростає у форму драматичної колізії. З характеристикою для класицизму ясністю це проявилося в картині „Смерть Германіка”. Сюжет, взятий із римської історії, розповідає про отруєння імператором Тиберієм мужнього полководця Германіка. Пуссен зображає Германіка на смертельному одрі, навколо якого зібралися жінки та воїни, охоплені загальним почуттям хвилювання і скорботи. Полководець стоічно зустрічає смерть.

У своєму другому тематичному аспекті Пуссен тяжіє до образів максимально цілісних у своїй натуральній безпосередності. Саме світлий настрій панує у відомій його картині „Царство Флори”, яка об’єднує епізоди з давньогрецьких міфів, в яких герой після смерті перетворюється в різноманітні квіти. Художник щиро захоплений поетичністю цих міфів. Він ділиться з глядачем своїми роздумами про красу й безсмертя життя.

Вся творчість Пуссена пронизана розумінням того, що цілісність буття базується на рівновазі трагічних і щасливих ситуаціях, як перші, так і другі повинні бути сприйнятті людиною з тою міркою розумності, яка визначає справжню гідність.

Поширення класицизму у Франції у XVII ст. було також пов’язано із літературно драматичною творчістю П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра та ін. Важливою ознакою класицизму була строга ієрархія жанрів. Вони розподілялися на „високі” – трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями – монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також „низькі” – комедія, сатира, байка, які змальовують приватне буденне життя звичайних людей.

На перше місце в системі мистецтва висовувались драматургія та театр, центр уваги яких засереждується на проблемі взаємодії людини і суспільства.

Театр дотримувався вимоги трьох єдностей: усі події драми мали відбуватися протягом доби, в одному місті і розвиватися за однією сюжетною лінією буз усяких відступів.

На шлях великої драматургії виходить комедія. Це стало можливим завдяки генію Жана Батиста Мольєра, який зміг підняти цей жанр до рівня „високої комедії”. Його герої це просто носії будь яких якостей, а складні характери за типовими рисами яких відчувається певна індивідуальність. Ці образи більш близькі до реальності, ніж це мало місце в драмах Корнеля й Расіна. Залишаючись в межах класицизму, комедії Мольєра досягають більшої, в порівнянні з трагедіями, життєвої правди, поєднуючи в собі пафос суспільного відкриття й веселу захоплюючу виставу.

Драматургія й театр французького класицизму – найбільш важливе за рівнем впливу на світову культуру явище. У театрі виразніше, ніж в інших видах мистецтва, знайшли своє вираження традиції народної культури. Саме в драматургії класицизму повною мірою знайшла своє вираження та висока суспільна місія мистецтва, роль якого завжди зростає в періоди значних суспільних перетворень.

Розвитку класицизм набуде в XVIII ст., і це вже буде характерним для європейського мистецтва.

Виникає запитання: якими ж були взаємини барокко й класицизму в мистецтві XVII ст.? Основне – це глибока внутрішня єдність його різноманітних проявів, спільність, яка впливає із того, що навіть відмінні, протилежні художні рішення є різними відповідями на загальні запитання, поставлені іншим історичним етапом. Це було новим кроком у розвитку суспільства, у розумінні сутності людини і її місця в природі, суспільстві й державі. Така загальна характеристика суспільного життя і культури країн Західної Європи у XVII ст.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Перелікуйте причини, що викликали необхідність проведення реформи католицької церкви?

2. В чому суть політики католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації

3. Як загальне піднесення економіки, великі відкриття природничих наук, подальший розвиток філософії проявились у тих видах мистецтва, які наочніше відображають зміни людини?

4. Назвіть країну, де зародився новий стиль художньої творчості – барокко, який нерідко називають перлиною неправильної форми?

5. Чим уславився провідний художник Фландрії Пітер-Пауль Рубенс? назвіть найбільш відомі картини Рубенса.

6. Як культура бароко сприяла подальшому розвитку архітектури?

7. Чому художня культура класицизму була строго регламентованою?

8. Що ви знаєте про найбільш яскравого представника напрямку класицизму у живописі – французького художника Ніколя Пуссена?

Тестові завдання

1. Який художній стиль перекладається з італійської мови як “вигадливий, химерний”?

а) класицизм;

б) бароко;

в) рококо;

г) ампір.

2. Портрет своїх дружин Ізабелли Брандж та Єлена Фоурмен створив фламандський художник:

а) Пітер Пауль Рубенс;

б) Рембрандт;

в) Антоніс ван Дейк;

г) І. Босх.

3. Яка комедія Жана Батіста Мольєра була заборонена протягом 5 років і за постановку якої церква загрожувала автору спалення?

а) “Дон Жуан”;

б) “Тартюф”;

в) “Удавлений хворий”;

г) “Скупий”.

4. Митці якого художнього стилю в своїй творчості наслідували мотиви античної міфології та історії?

а) бароко;

б) класицизму;

в) рококо;

г) імпресіонізму.

5. Французький художник Ніколя Пуссен був майстром художнього стилю:

а) бароко;

б) рококо;

в) класицизму;

г) романтизму.

6. Іспанський художник ХVІІ ст., який був придворним живописцем короля Філіпа ІV автор картини “Вакх”

а) Д. Веласкес;

б) Сурбаран;

в) Х. Рібера;

г) Ель Греко.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Культура нового часу //Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. -К.: Либідь, 1992. –с.129-147

2. Література и искусство эпохи Реформации /Всемирная история . под ред М.М. Смирнова, И.Я. Златкина, А.С. Самойло и др. –Т.4.-М., 1958.-С.420-433.

3. Реформация //Большая Советская Энциклопедия. –Т.22.-М.-С.60-61

4. Основи Художньої культури //Теорія та Історія світової художньої культури. Ч.1. -Харків: Основа. 1997.-с.167-176.

5. Шейфер Ф. Как нам терперь жить? –Чикало, 1990.-С.71-125.

6. Яковлев В.П. Европейская культура: XVII век //Известия Северо-Кавказского центра высшей школы. Общественные науки. -1992.№1-2. -с.69-73.