Чисельність сснз

Навчальний рік	Кількість ССНЗ	Чисельність учнів (тис осіб)
1914/1915	88	12,5
1940/1941	693	294,5

Такі ж тенденції були характерними і для вищих навчальних закладів. У 1920р. було ліквідовано університети, на основі яких створили інститути народної освіти (ІНО) та інші ВНЗ.

Чисельність внз

Навчальний рік	Кількість ВНЗ	Чисельність студентів (тис. осіб)
1914/1915	19	...
1927/1928	39	29,1
1938/1939	129	124,4

Але кількісні показники не були підкріплені якісними. Рівень кваліфікації молодих спеціалістів був низьким, більшість з них уже на виробництві мусила "підвищувати кваліфікацію". До того ж система вищої і середньої спеціальної освіти так і не задовольняла дедалі зростаючих потреб суспільства у кваліфікованих кадрах. Тому з 1930 р. відбувалося розукрупнення ВНЗ і розпорошення їх по системах відповідних наркоматів – Наркомтяжпрому і Наркомату шляхів сполучення. До кінця 1933 року кількість індустріально-технічних вузів зросла з 5 до 73, причому деяка частина технікумів була перетворена на ВНЗ. Зокрема, за постановою РНК УРСР від 23 березня 1930 р. Запорізький індустріальний технікум був перейменований на машинобудівний інститут ім.В.Я.Чубаря. А з 11 липня цього ж року наказом Наркомосвіти УРСР та ВРНГ УРСР №514 він реорганізований в Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування.

Нестачу кваліфікованих кадрів доводилося компенсувати також за рахунок практиків. На 1 листопада 1933р. в усіх галузях народного господарства республіки на посадах спеціалістів працювало 110,7 тисяч практиків або 55,6% загальної кількості керівних кадрів і спеціалістів, причому серед спеціалістів промисловості, транспорту і будівництва частка практиків сягала 67%, сільського господарства - 50,7%. Наприкінці 30-х років їхня питома вага хоча й зменшилася до 42,1%, проте залишалася занадто високою. Практики, як правило, мали певний виробничий досвід, чимало серед них було непоганих організаторів, але головним їхнім недоліком була відсутність спеціальної освіти, що в умовах загальної технічної реконструкції серйозно знижувало віддачу від їхньої праці.

Практики кількісно компенсували дефіцит спеціалістів, однак їхнє зростання у складі інтелігенції загострювало проблему якісного рівня. До того ж дефіцит кваліфікованих кадрів зумовлювався не тільки форсованим розвитком, а й репресіями інтелектуальної, творчо активної частини українського народу. Режим нещадно винищував найяскравіших і непокірних інтелектуалів, залякував і приручав решту старої інтелігенції, невпинно продукував низькоякісну, але свою інтелігенцію, створюючи умови для тотального контролю за розвитком не тільки суспільної думки, а й суспільного життя в цілому.

Наукові дослідження у 20-ті рр. зосереджувалися в основному в Українській Академії наук, яку в 1921р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). У ній було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний.

На початку 30-х років було змінено структуру Академії наук. Замість 164 кафедр, розрізнених лабораторій і невеличких інститутів створено 21 науково-дослідний інститут. Ця структурна перебудова сприяла концентрації наукових сил, але в той же час посилювала централізацію і контроль. У 1936р. ВУАН було перейменовано в АН УСРР, а від 1937р. - в АН УРСР. Якщо в 1921р. в Академії працювало 36 дійсних членів то в 1939р. - 835.

Здобутки вчених України у цей період були досить вагомими. Найсерйозніші результати і відкриття зроблені у вивченні нелінійної механіки (Д.Граве, М.Крилов, М.Богомолов), теорії космічних польотів (Ю.Кондратюк), автоматичному зварюванні металу (Є.Патон), генетики і селекції рослин (А.Сапегін, В.Юр’єв, М.Холодний), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен).

У 1932р. в Українському фізико-технічному інституті вперше в СРСР було розщеплено атомне ядро. Вивчення економічної географії України започаткував К.Воблий. У Києві було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи.

Одним з проявів культурного відродження в Україні в той час був краєзнавчий рух, центром якого був створений у травні 1925р. Український комітет краєзнавства (УКК). Наскільки дієвою і ефективною була діяльність цього комітету, свідчать такі дані: якщо в 1925 р. в республіці нараховувалось усього 5 товариств і 11 гуртків у 5 округах, то на 1 січня 1929 р. вже діяло 51 товариство, 658 гуртків у 32 округах. Справжнім організатором краєзнавчих сил у республіці було видання УКК – журнал «Краєзнавство».

На рубежі 20-30-х років краєзнавчий рух в Україні починає згортатись. Зі сторінок газет та журналів усе частіше лунали звинувачення на адресу УКК, його окремих діячів, яким приписували націоналізм, участь у різноманітних ухилах, у відкритій контрреволюційній діяльності. Зокрема, журнал «Советское краеведение», що видавався у Москві, на початку 1931р. звинувачував УКК в об'єднанні «опортуністичних, антирадянських» сил, які приховувалися під гаслами «академізму», «аполітичності». За такими звинуваченнями, як правило, йшли арешти. Так, на основі різних сфабрикованих справ були репресовані: голова УКК М.Яворський, його заступник М.Криворотченко, члени Комітету М.Волобуєв, В.Геринович, С.Рудницький та інші. Практично весь склад Українського комітету краєзнавців було репресовано. Масові незаконні арешти проводились і на місцях. Їх жертвами ставали директори музеїв, організатори та члени краєзнавчих товариств, усі, чия, демократична за своїм характером, творча праця не вписувалась у канони сталінської казарменої системи. На півдні України одним із найактивніших було запорізьке краєзнавче товариство, у створенні якого брав участь академік Д.Яворницький. Воно гуртувалось навколо краєзнавчого музею, очолюваного відомим літератором, художником, невтомним шукачем природних скарбів М.Філянським. Восени 1937р. органи НКВС розгромили запорізьке краєзнавче товариство, звинувативши багатьох його членів в участі в антирадянській контрреволюційній диверсійно-терористичній організації. Філянського було у січні 1938 р. розстріляно, а краєзнавці Ф.Камінський і М Мушкет були засуджені до ув'язнення.

Українська концепція революційного романтизму в літературі органічно поєднувала ідею соціального визволення з національним, а світова революція інтерпретувалася як засіб повернення України до світового співтовариства як суб’єкта міжнародних відносин.

Новітні тенденції розвитку європейської літератури відбивав футуризм. Найяскравішим його представником в Україні був М. Семенко, який розпочав свою творчість з романтичних віршів, а невдовзі став автором програмного маніфесту "Кверо-футуризм". Основні його положення: проголошення модерну основним мистецьким критерієм; заперечення будь-яких культів і канонів у мистецтві (критика не лише хуторянства, провінційності, але й "культу Т. Шевченка); декларування творчим орієнтиром невпинної та динамічної "краси пошуку". Український футуризм, що постав у пореволюційний період, був революційним футуризмом, йому властиві наступальність, агітаційність, плакатність, публіцистичність, що суттєво потіснили притаманні стилю ліричність, інтелектуальність та психологізм.

В основі зростання ще одного стилю - символізму - знаходилися активне експериментування, пошук нових форм і традиційний для української культури бароковий стиль. До старшого покоління поетів - символістів (М. Вороний, О.Олесь, Г. Чупринка) наприкінці другого десятиріччя ХХ ст. приєдналося молодше - М. Філянський, Д. Загул, А. Савченко, М. Терещенко. Український символізм поєднував тяжіння за змістом і формою до нових зразків європейської літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко; глибоке та поліфонічне філософське звучання; містичне; лірико-споглядальне, відірване від життя світобачення.

Прагнення до відображення у своїх творах масштабних суспільних змін спонукало групу київських письменників до переосмислення класичної культурної спадщини та використання її канонів у власній творчості. До цієї групи ("неокласиків") належали М. Зеров, О. Бургардт, М. Драй - Хмара, М. Рильський, П. Филипович. "Неокласики" (Ю.Клен) за взірець мали кращі твори європейської класики, дбали про збереження, використання та розвиток української літературної традиції, висували високі вимоги до гармонійної завершеності вірша. Вони критикували низьку якість революційно-масової літератури, не підтримали заклики до масовості та пролетаризації літератури, цілком справедливо вважаючи, що це спричиняє зниження естетичного рівня творів.

У 20-ті роки на основі непівського плюралізму та стильового різноманіття відбувався процес організаційного згуртування літераторів. Виникали, розпадалися, трансформувалися в інші численні літературні об’єднання: "Пролеткульт", "Гарт", "Вапліте", "ВУСПП", "Плуг", Асоціація панфутуристів", "Нова генерація", Літературний центр конструктивістів", "Авангард", "Аспис", "Ланка", "Марс".

У другій половині 20-х - на початку 30-х років з утвердженням тоталітаризму в суспільному житті виникла та почала набирати силу тенденція до переважання ідейності над художністю; звуження змісту мистецьких творів до утилітарної агітації та пропаганди комуністичних ідей; усереднення всього самобутнього; утвердження робсількорівського "реагування" на життя з претензією на художнє узагальнення; перетворення літературної критики на ідеологічну цензуру.

Через репресії, нагнітання морального тиску, створення централізованих організацій творчої інтелігенції (зокрема Спілка письменників України (1934) система стимулювала посилення уніфікації художнього мислення в межах офіційно схваленого єдиного методу "соціалістичного реалізму", намагалася примусити митців до створення апологетичних художніх творів Такі ж тенденції та процеси розгорнулися і в інших сферах української культури.

Проблема співвідношення класики та модерну гостро постала в театральному мистецтві. В історії національного театру новий період розпочався в 1918р., коли в Києві утворилися Державний драматичний театр під керівництвом О.Загарова і В.Кривецького, Державний народний, очолю-вальний П.Саксаганським і "Молодий театр" (з 1922р. - модерний український театр "Березіль") Л.Курбаса та Г.Юри. У 1919р. від “Молодого театру” відокремилася група акторів на чолі з Г.Юрою і утворила театр ім. І.Франка. У цей час розпочалося становлення і творче зростання великої плеяди майстрів сцени, серед яких особливо виділялися А.Бучма, О.Добровольський, М.Донець, М.Литвиненко – Вольгемут, І.Мар’яненко, М.Крушельницький, О.Сердюк, Н.Ужвій, Ю.Шумський та інші.

Розширення мережі театрів було дуже динамічним: у 1925р. в Україні працювало 45 театрів, у 1932р. – 77, й в 1940р. – 140 постійних державних і понад 40 пересувних робітничо─селянських театрів, організованих профспілками. Їх акторські колективи складалися не тільки з артистів – професіоналів, а й з робітників та селян─учасників художньої самодіяльності.

У 1929 р.розпочалося будівництво драматичного театру ім. М.Заньковецької в м. Запоріжжі. Театр був розрахований на 700 місць. Фактично мова йшла не про спорудження спеціального театрального приміщення, а про переобладнання під театр колишнього будинку «Азов-банку». Відкриття театру відбулося 23 березня 1931 р. і було присвячене завершенню будівництва першої черги Дніпровської гідроелектростанції. Театр ім. М.Заньковецької працював у Запоріжжі до 1941 р.

Український театр піднявся також на якісно новий рівень творчості. Цьому сприяло своєрідне творче змагання між Державним драматичним театром і Молодим театром. Перший продовжував традиції реалістично - психологічної школи, другий розвивав позиції авангардизму. Творчість режисера Л. Курбаса порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі – швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Купо, росіянина Всеволода Мейєрхольда. Курбас вважав, що театр має не відтворювати, а формувати життя. Слово, рух, жест, світло й декоративне мистецтво мають органічно зливатися в одну театральну мову, забезпечуючи внутрішню єдність театрального дійства, задаючи йому єдиного ритму. З утворенням у 1922р. театру “Березіль” його сцена стала своєрідним майданчиком, на якому відбувалися постановки творів світової та вітчизняної класики за авангардистськими принципами. Поставлені Л.Курбасом п’єси молодого драматурга М.Куліша “Комуна” в степах”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло" стали яскравим явищем українського театрального мистецтва.

Проблема співвідношення традиції і модерну стимулювала організаційне згуртування митців на різних мистецьких платформах також і в образотворчому мистецтві. Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), до складу якої увійшли І.Їжакевич, Ф.Кричевський, С.Прохоров, М.Самокиш, Г.Світлицький, тяжіла до реалізму з поміркованим використанням модерних стильових принципів та художньої мови. Для них головним було не стільки засвоєння та використання новітніх здобутків західних мистецьких шкіл, скільки вираження української національної своєрідності в тематиці, колористиці, мотивах (“В’їзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Богуна з польським магнатом Чарнецьким” М.Самокиша, триптих “Життя” Ф.Кричевського).

Натомість члени Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), яку утворили О.Богомазов, М.Бойчук, К.Гвоздик, В.Меллер, В.Седляр, орієнтувались на авангардистський творчий пошук. Український авангард цього періоду являв собою синтетичне поєднання національного фольклору, народного мистецтва з елементами європейського модернізму. Кожен з українських художників–авангардистів був ще й теоретиком мистецтва, знавцем світової культури. Одним із найяскравіших представників українського авангарду цієї доби став М. Бойчук. Він започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХст. – неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконописання з конструктивними особливостями візантійського живопису, а також мистецьку школу, представниками якої стали О.Бірюков, О.Павленко, І.Падалка, О.Мизін, М.Шехман та ін. Для їхніх творів характерні узагальненість, зовнішня спрощеність, кольорова обмеженість, лінійність, фольклорна традиція, відчутний національний акцент.

Твори “бойчукістів” у 20-30-х роках: оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з’їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані і Харківського Червонозаводського театру – перші в радянському мистецтві значні монументальні ансамблі. До наших часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був репресований за “іконописний” “формалізм” і “буржуазний націоналізм”. Більшість представників українського авангарду спіткала трагічна доля.

Домінуючим стилем архітектури в 20-30-ті рр. був конструктивізм, суть якого полягала в граничному прагматизмі. Його характерними рисами були доцільність, економічність, функціональність, лаконізм у засобах вираження. Конструктивізм, націлений на органічне поєднання мистецької творчості з масовим виробництвом, уникав невмотивованої декоративності, спрощував та схематизував мову мистецтва. Його утилітарність була підтримана партійним керівництвом, що засвідчують новобудови тогочасної столиці України Харкова. Разом з тим ставлення партійних лідерів до авангардних ідей конструктивізму не було однозначним, тому для отримання дозволу на будівництво приміщень Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів) автори проекту С.Серафімов, С.Кравець, М.Фільгер мусили переконувати керівництво республіки в тому, що форма майбутньої будівлі повторює форму перших нот пролетарського гімну “Інтернаціонал”, що не відповідає дійсності.

У Запоріжжі з побудовою Дніпрогесу розпочалось будівництво нового, «соціалістичного міста». Селище номер шість стало одним з небагатьох реальних втілень перших соціально-містобудівних концепцій. В основу генплану його забудови, який було укладено в 1928 р. московськими архітекторами В.Весніним, М.Коллі, Г.Орловим, покладено типову для радянського містобудівництва 20-х рр. лінійну схему. Власне генплан селища та його споруди об'єднувала стильова єдність «чистого конструктивізму».

У монументальній скульптурі чимало творів присвячувалося образові Т.Шевченка. До 200-річчя Г.Сковороди (1922р.) було встановлено монумент у Лохвиці за проектом І. Кавалерідзе. Сам митець у цей час тяжів до експресіонізму й кубізму, однак його найграндіозніший проект у стилістиці кубізму – велетенський (70 –метровий) пам’ятник міфологізованому в той час революціонеру Артему (Сергєєву) в Донбасі – реалізувати вдалося лише в іншій стилістиці, з іншого матеріалу і менших розмірів, як казав сам скульптор, через особисту заборону Сталіна.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня (композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький). Одним з кращих хорових колективів стала капела “Думка” (створена у 1920р.). У Західній Україні одним з найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М. Колесса. Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х рр. зробили Я.Калішевський, Б.Левитський, П.Козицький, Н.Городовенко, Г.Верьовка, Ф.Соболь. У Харкові діяла й успішно гастролювала Україною перша капела бандуристів, створена ще 1917р. визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г.Ходкевичем.

Професійна музика 20-30-х рр. формувалася у взаємодії традиційних канонів фольклору, спадщини музичної школи М.Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів (Р.Вагнера, Е.Гріга, М.Равеля та ін.). Упродовж 1923-1928рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композиториноватори, які орієнтувались на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б. Лятошинський (1894-1968рр.). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу “Золотий обруч” (1930р.). Новаторські тенденції виявилися у композиторів В.Косенка, М.Вериківського (автора першого українського балету “Пан Каньовський”, 1930р.).

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. У 1922р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництву. Після реконструкції у 1926р. Одеська кінофабрика стала за технічним оснащенням однією з кращих у країні, а введена в дію 1928р. Київська кінофабрика (майбутня кіностудія ім. О.Довженка) - однією з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

З початку 20-х років у національному кінематографі на зміну плакатним пропагандистським фільмам–агіткам революційної доби прийшли художні фільми. Режисери дедалі частіше стали залучати до участі в кіно відомих українських акторів (А. Бучму, М. Заньковецьку та ін.). Посилився зв’язок кіно з літературою і театром. У цей період за основу фільмів, як правило, брали історичні сюжети або екранізували класичні художні твори (“Тарас Трясило”, “Остап Бандура”, “Тарас Шевченко”, “Микола Джеря”, “Борислав сміється”, “Фата Моргана”). Українське ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами (“Укразія” П.Чардиніна, “Сумка дипкур’єра” О.Довженка).

Наприкінці 20-х років в українському кіно потужно заявила про себе нова модерністська течія, яка сформувалася у співпраці Л. Курбаса (як кінорежисера) з письменниками М.Йогансеном і Ю.Яновським. Наприкінці 20-х  у 30-ті рр. нові грані у вітчизняному кінематографі відкрив видатний скульптор І.Кавалерідзе, який зарекомендував себе також і талановитим кінорежисером. Він уперше в Україні зняв кіноопери “Наталка Полтавка” (1936р.), “Запорожець за Дунаєм” (1938р.).

Зростав мистецький та технічний рівень кіновиробництва: першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка “Симфонія Донбасу” Д.Вертова (1930р.), а серед художніх – “Фронт” О. Соловйова (1931р.).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграла творчість О. Довженка, який з 1926р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми “Звенигора” (1928р.), “Арсенал” (1929р.), “Земля” (1929р.). Ці фільми відображали своєрідність і традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. У 1958р. на Всесвітній виставці у Брюсселі фільм “Земля” внесено до почесного списку двадцяти кращих фільмів світу усіх часів і народів.

Отже, у культурному процесі в Україні 20-30-х рр. можна констатувати наявність боротьби двох протилежних тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державно орієнтованої, централізованої: На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х –на початку 30-х років – домінує друга.

Двадцяті роки стали добою злету покоління «розстріляного відродження», яке вже у 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв. Жертвами репресій ставали найяскравіші постаті українського національного відродження – М.Бойчук, М.Зеров, М.Хвильовий, Л.Курбас. ВАкадемії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, з яких 19 академіків. Нищівного удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 312 примушено замовкнути, 64 заслано, 83 емігрували.

У 1933р. відбувся погром усього культурного життя України: одночасно з репресіями проти творчої та наукової інтелігенції розпочалася «чистка» Народного комісаріату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні причини замінили 100% керівництва, у районних – 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі.

3. З культурологічного погляду 40-80-ті рр. ХХст. являють собою єдиний, цілісний процес розвитку суспільного життя, духовності і культури. Тогочасний суспільний і державний лад розбудовувався і функціонував на одних і тих же засадничих принципах політики й духовності. Він еволюціонував, видозмінювався, але залишався незмінним у своїх принципах, системі духовних цінностей. Культура й мистецтво змушені були зважати на цю реальність, певним чином співвідноситися з нею.

Утім, функціонування політичної системи й розвиток мистецтва хоч і пов'язані між собою, але не перебувають в абсолютній залежності. Кожна з цих сфер має свою специфічну природу, властиві їй внутрішні закони розвитку. Доробок культури, зокрема художньої, належить оцінювати за законами мистецтва, у поняттях і категоріях естетики, а не ідеології й політики. Також внесок кожного митця у здобутки культури вимірюється мистецькою вартістю створеного.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідеологічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненим під наглядом цензури.

Цілеспрямованим утискам піддавалась українська мова, звужувалась сфера її впливу. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено “український буржуазний націоналізм”. Хоча не існувало певних і чітких критеріїв для визначення цього явища, проте це робило можливим довільне його трактування, створювало підстави для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Галасливій і несправедливій критиці з тяжкими для культурного процесу і митців наслідками було піддано у різний час кіносценарій “Україна в огні” О.Довженка, вірш “Любіть Україну” В.Сосюри, повість “Березневий сніг” І.Чендея, роман “Собор” О.Гончара, твори Ю.Яновського, А.Малишка, Г.Тютюнника, Р.Іваничука. Було вилучено з прокату кінофільми “Криниця для спраглих” Ю.Іллєнка, “Короткі зустрічі і довгі проводи” К.Муратової, “Заячий заповідник” М.Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір – шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Політичний режим застосовував і прямі репресії. В ув'язненні помирають В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко. Переслідуванням були піддані письменники І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, Б.Чичибабін, художники І.Гончар, А.Горська, Л.Семикіна, О.Заливаха, Г.Севрук. З творчого процесу вилучено літераторів Л.Костенко і В.Шевчука, кінорежисера В.Ілляшенка.

У 40-80-х роках ХХ ст. освіта в Україні здолала складний шлях розвитку, пройшовши через пошуки і випробування. Руйнівні наслідки мало для неї воєнне лихоліття, коли сотні тисяч українських дітей опинилися за порогом школи.

Українській школі довелося поставати буквально з попелу та руїн. Заняття відбувалися у вцілілих хатах та інших пристосованих приміщеннях. Повсюдно класи були переповнені, в них одночасно навчалися учні різних вікових груп. Не вистачало зошитів і паперу, підручників і шкільного приладдя, одягу і взуття. Надзвичайно гостро стояла проблема нестачі педагогічних кадрів, яких було лише дві третини від потреб. Складним було становище з рівнем освіти й кваліфікації шкільних учителів. Навіть на середину 50-х років з кожних 100 педагогів вищу освіту мали 54, середню – 44, а двоє не мали повної середньої освіти.

На початок 1944/45 навчального року працювало вже понад 25 тис. шкіл, більш половини з яких – початкові. Було сформовано мережу дитячих будинків і шкільних інтернатів, шкіл робітничої і сільської молоді, шкіл учнів-переростків. Багато дітей-сиріт перебували під патронатом трудових колективів, були всиновлені. Значну частину дітей, підлітків і молоді було прийнято до шкіл фабрично-заводського навчання, ремісничих шкіл, суворовських училищ. Було введено іспити для учнів, що закінчували початкову й семирічну школу, іспити на атестат зрілості для випускників середніх шкіл. Встановлено п’ятибальну систему оцінювання учнівських знань, нагородження золотими й срібними медалями.

У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. У 1956 р. скасовано плату за навчання в старших класах. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей же закон надавав батькам право вибирати своїм дітям мову навчання. Але в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепцій зближення і злиття націй цей закон перетворювався на засіб національного нівелювання і русифікації українського шкільництва. У результаті в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28%, російські – 72%, в інших містах відповідно – 16% і 84%.

Визначним педагогом і громадським діячем цього періоду був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук Василь Олександрович Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.

У 70-80-х роках ХХ ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Запроваджено восьмирічне загальне навчання (всеобуч), на його основі здійснено перехід до загальної народної освіти. Початкова школа мала тепер трирічну програму навчання.

Всеобуч поширювався й на середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Основною ланкою освітньої мережі стала середня школа.

Наприкінці 80-х років в Україні було 20819 шкіл різних типів, в яких навчалося близько 7 млн. учнів.

У воєнні роки була проведена реорганізація вищих навчальних закладів, кількість яких скоротили, хоча кількість студентів збільшилася. На базі ВНЗ при великих промислових підприємствах та в місцях зосередження студентів-заочників було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Майже половина студентів навчалася на заочних та вечірніх відділеннях, що в цілому негативно впливало на рівень фахової підготовки. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Неухильно розширювалась мережа ВНЗ. У 1946р. було відкрито університет у м. Ужгороді – перший вищий навчальний заклад за тисячолітню історію краю. У 1964р. був заснований Донецький університет, у 1972р. – Сімферопольський, у 1985р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський, Волинський. На кінець 80-х років Україна мала 146 навчальних закладів, де навчалися 853 тис. студентів, 730 середніх спеціальних навчальних закладів.

Наука. Тяжким випробуванням для української науки була війна. У перші її дні Академія наук створює Науково-технічний комітет сприяння обороні. Під його керівництвом у науково-дослідних лабораторіях й майстернях академічних інститутів налагоджено розроблення й виготовлення приладів та обладнання для діючої армії. Зокрема, у Харківському фізико-технічному інституті було створено першу радянську радіолокаційну станцію, яка пройшла випробування у фронтових умовах, винайдено запальник для протитанкових пляшок із вибуховою сумішшю.

Після евакуації більшості наукових установ України в райони Поволжя, Уралу та Казахстану українські вчені розгорнули роботу на здебільшого непідготовленій базі, за відсутності елементарних побутових умов, у жорстоко лімітовані строки. В Інституті електрозварювання під керівництвом Є. Патона вперше у світі було розроблено досконалу технологію й необхідне устаткування для автоматичного зварювання броні. Автоматизація процесу зварювання танкових вузлів, корпусів і башт, артилерійських систем, реактивних снарядів та авіабомб поставила їх виробництво на потік. Це забезпечило різке збільшення обсягів випуску бойових машин, зброї й боєприпасів високої якості. Науковці Харківського фізико-технічного інституту, евакуйованого до Алма-Ати, створили нову конструкцію морської торпеди, удосконалили систему артилерійських оптичних приладів.

Багато зробив для оборонної промисловості Інститут будівельної механіки. Він вирішував проблему динамічної міцності авіаційних двигунів, турболопаток, багатоопорних колінчастих валів, вузлів і деталей транспортного машинобудування. Українські вчені–металурги забезпечили високу продуктивність доменних печей і збільшення асортименту їх продукції, одержали метал підвищеної якості, виявили й залучили для металургійного циклу місцеві сировинні ресурси. Інститут енергетики розв’язав проблему енергопостачання виробничих потужностей оборонних підприємств. Академічні інститути математики й фізики, хімії і хімічних технологій, геологічних наук, гірничої механіки та багато інших своїми науковими здобутками зміцнювали обороноздатність і наступальні можливості військ.

Вагомий внесок у військову перемогу належить українським ученим – медикам. Вони впроваджували прогресивні методи лікування поранених у всій мережі евакопунктів, медсанбатів, фронтових шпиталів. Десятки науковців допомагали фронтовим медикам опанувати новий метод переливання крові, запропонований О.Богомольцем. Методику транспортування консервованої крові розробив Інститут клінічної фізіології. Його провідні фахівці перебували в діючій армії: І.М. Іщенко – головний хірург ряду фронтів, В.Василенко та Д. Яновський – головні терапевти двох фронтів.

Інститут очних хвороб, очолюваний В. Філатовим, впроваджував у шпиталях новаторські способи лікування, пов’язанні з тканинною терапією. Багатьом пораненим це повернуло зір. Інститут клінічної медицини під керівництвом М.Стражеско налагодив активну лікувальну роботу у військових шпиталях. Над подоланням дефіциту ліків та медичних препаратів успішно працювали Інститути біохімії та клінічної фізіології. Тисячам воїнів врятували життя, повернули їх до бойових лав українські медики.

Великих втрат зазнала на війні українська наука. Було знищено або зруйновано базові приміщення інститутів, науково-дослідні лабораторії й майстерні, бібліотеки. На фронтах, у партизанських загонах і підпіллі загинуло багато молодих, перспективних науковців. Серед загиблих – один з піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів, вчений винахідник Юрій Кондратюк (Шаргей).

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирішувала проблему створення наукового потенціалу, виходячи з потреб розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу.

Розширилася мережа науково-дослідних установ(з 267 у 1945р. до 462 у 1950р.). У 1945р. в складі АН УРСР було створено сільськогосподарське відділення, на базі якого у 1956р. утворили сільськогосподарську академію.

Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М. Духов.

Розвитку кібернетики в Україні сприяли організація в 1957р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з іменем В. Глушкова, першого і незмінного впродовж 20 років (з 1962р.) директора інституту.

Найбільшим науковим центром республіки залишається Академія наук УРСР, яку з 1962р. очолює Б. Патон.

Помітною подією в культурному житті республіки стало видання “Української радянської енциклопедії” в 17 томах. Було також видано “Радянську енциклопедію історії України” в 4 томах, завершено публікацію 26-томної “Історії міст і сіл Української РСР”, у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.

Література і мистецтво. Упродовж 40-50-х років діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Продуктивно працювали в цей час Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

У театрах України працювали талановиті актори М.Литвиненко-Вольгемут, З.Гайдай, М.Гришко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, К.Хохлов, Ю.Лавров, М.Романов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський.

У травні 1944р. до Запоріжжя переїздить український музично-драматичний театр ім. М.Щорса. З 30 січня 1953р. його спектаклі відбуваються в приміщенні, в якому з 1931 до 1941рр. працював український музично-драматичний театр ім. М.Заньковецької, на відбудові якого запоріжці відпрацювали 20 тис. людино - днів. З 1944 до 1965рр. Запорізьким українським музично-драматичним театром керував В.Магар. Народний артист СРСР, він виявляв у роботі неабиякий творчий пошук нових тем і форм, прагнув, аби його колектив шанували глядачі. В.Магар мав бездоганне відчуття правди, справедливості, намагання відобразити у виставах життя без прикрас. Режисер обирав для театру п'єси, в яких реалістично відображено типові життєві персонажі, і втілював їх у життя завдяки високій виконавській майстерності акторів. У лютому 1953 р. колектив щорсівців здійснив прем'єру п'єси О.Корнійчука «Загибель ескадри». Наступного року відбулася прем'єра вистави «Богдан Хмельницький». У репертуарі театру були п'єси класиків української і російської літератури, твори сучасних драматургів. За постановку п'єси І.Кочерги «Ярослав Мудрий» колишній головний режисер театру С.Сміян і виконавець головної ролі К.Параконьєв у 1970 р. стали лауреатами республіканської премії ім. Т.Шевченка.

Сумарна продукція трьох кіностудій – в Одесі, Києві, Ялті – становила 15-20 нових фільмів щороку. Сюди треба додати також доробок Київської студії науково-документальних фільмів і Української студії хронікально-документальних фільмів.

У другій половині 60-х-80-ті роки відбувалося відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків»(1965 р.) за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно – імпресіоністичного змальовування реалій життя, - продовжили кінорежисери Ю.Іллєнко у стрічці «Білий птах з чорною ознакою» і І.Миколайчук – «Вавілон ХХ». Український кінематограф збагатився роботами режисерів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест».

Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композитрів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філіпченко, Г.Жуковський, А.Свєчников, М.Вериківський, В.Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, А.Кос-Анатольський, С.Людкевич, Ю.Мейтус, А.Штогаренко, Б.Лятошинський.

Плідно співпрацювали поет А.Малишко і композитор П.Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти – моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Серію пісень-шедеврів створив композитор О.Білаш: «Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса».

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний заслужений академічний хор під керівництвом Г.Верьовки, створений 11 вересня 1943 р., Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П.Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, Т.Яблонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в образотворчому мистецтві, що зберігся і розвивався в наступні десятиріччя.

Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян, який є автором ілюстрацій до «Кобзаря» Т.Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974 рр.), до повістей «Борислав сміється» І.Франка (1948 р.), «Земля» О.Кобилянської (1950, 1954 рр.), до новел В.Стефаника (1958 р.).

Суперечливим був культурний розвиток України за часів хрущовської відлиги. Про реабілітацію українських небільшовицьких культурних діячів не йшлося. У той же час було перевидано «Словник української мови» Б.Грінченка, урочисто відзначено 100-річчя від дня народження І.Франка. З 1957 р. почали виходити наукові журнали «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, хоча й непослідовно, спробу українізації університетів.

В Україну почала проникати західна культура. З'явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А.Камю, Ф.Кафки, Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською.

«Відлига» створила сприятливі умови для літературно-художньої творчості. В.Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа», хоча опублікувати їх у той час все ж таки не вдалося. Нові грані свого таланту виявили визнані майстри поетичного слова П.Тичина, М.Бажан, М.Рильський.

Плідно працював М.Стельмах, який написав романи «Кров людська - не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Дума про тебе», «Чотири броди». У 60-80-х рр. з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр» виступив О.Гончар. У цей час українська література поповнилась романами і повістями «Розгін»і «Диво» П.Загребельного, «Меч Арея» І.Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В.Земляка. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т.Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори.

Одним із найважливіших наслідків «відлиги» стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників. Вони ввійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, Михайло та Богдан Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

У цей час розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, він почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друга збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 роках у Мюнхені опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося: у 1963 р. він помер.

Однією з найбільш обдарованих представниць шістдесятників є Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім..М.Горького в Москві, вона випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівки серця». У своїй творчості Л.Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого держави. Її вірші вирізняє неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. роман у віршах «Маруся Чурай», який був відзначений найвищою нагородою України – Шевченківською премією.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. У 1957 р. вони становили 53%, у 1958 – 60, у 1960 – 49, але вже у 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41%, а потім лише неухильно зменшувався.

Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати й остаточно припинилася після його звільнення у жовтні 1964 р. На зміну їй прийшла реакція, почалися переслідування діячів культури. У серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інтелігенції.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба виступив з величезною статтею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій було піддано нищівній критиці національну політику влади, спрямовану на русифікацію України. Він доводив, що русифікація – продовження політики російського шовінізму і колоніалізму.

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Починаючи з 1977 р., об'єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС) , що утворилася в Україні у листопаді 1976 р.. Серед них – відомий письменник, автор популярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах.

Складними були 60-80-ті рр. в житті Івана Гончара, видатного українського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він є автором пам'ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. І.Гончар також зібрав унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов'язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Б.Ступка, Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством, оригінальністю.

Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, уродженець співучої Буковини, який до своїх пісень сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968 р.), «Водограй» (1969 р.), «Червона рута» (1969 р.). остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу належать пам'ятники Г.Сковороді та Л.Українці у Києві і Т.Шевченку в Москві. Меморіальні дошки на фасадах будівель багатьох міст України увічнюють у камені й металі визначні події і видатних діячів науки й культури. Найбільш прикметними й мистецьки довершеними є праці М.Веронського, І.Гончара, М.Дерегуса, І.Кавалерідзе, Г.Кальченко, А.Ковальова, В.Шевченка.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї суспільної системи. Посилювався ідеологічний диктат, виникали деформації, проте це лише гальмувало, а не зупиняло духовний розвиток суспільства.