Доповіді

Доповідь — документ, у якому викладаються певні питання, даються висновки, пропозиції.

Призначена для усного (публічного) прочитання та обговорення.

Групи:

· Звітні (узагальнення стану справ, ходу роботи за певний час).

· Поточні (повідомлення про хід роботи).

· На політичні, наукові теми тощо.

Структура тексту:

I. Вступ, зазначаються підстави, причини, що зумовили появу документа.

II. Описова частина, де аналізується справжній стан справ, на­ водяться аргументи, даються посилання тощо.

III. Підсумкова частина містить висновки, пропозиції.

Записки

Доповідна записка — документ, адресований керівникові даної чи вищої установи з повідомленням про ситуацію, що склалася, про наявні факти, явища, про виконану роботу з висновками та пропозиціями автора.

Групи:

· Звітні.

· Інформаційні.

· Ініціативні.

Текст доповідних записок пишеться від руки або друкується на машинці, комп'ютері.

Реквізити:

· адресат;

· прізвище;

· ініціали посадової особи та назва посади;

· наз­ва виду документа (доповідна записка);

· заголовок (стислий зміст тексту);

· текст;

· додаток (якщо є);

· підпис;

· дата.

Внутрішню доповідну записку підписує той, хто її складає. Зов­нішню оформляють на загальному бланку установи з підписом ке­рівника.

Пояснювальна записка з'ясовує зміст певних положень основ­ного документа (плану, звіту, проекту тощо) або пояснює причини певного факту, вчинку, події.

Пояснювальна записка поділяється на групи:

· службові – текст відтворюється на бланку;

· особисті – текст відтворюється на аркуші паперу з відтворенням реквізитів та за підписом автора.

Оформлюється аналогічно доповідній записці.

Звіти

Звіт – це документ, у якому в письмовій формі подається повідомлення про виконання якоїсь роботи.

Звіти поділяються на групи:

· статистичні (цифрові) – оформлюються на бланках.

· текстові – оформлюються на звичайному папері за встановленою нормою.

Реквізити звіту:

· назва документу (звіт);

· період, за який складається звіт, назва установи, організації, підприємства;

· текст;

· підпис;

· дата складання звіту;

· індекс документа;

· гриф затвердження

Текст звіту викладається послідовно за пунктами виконання планових завдань. У кінці звіту дається пояснення причин повного чи часткового невиконання плану, викладаються перспективи його виконання.

3. Службові листи

Лист – це узагальнена назва різних за змістом документів, що є засобом спілкування між установами і виділяються по способу передачі інформації (тобто пересилаються по пошті). Листування поділяється на службове та особисте. Службові документи надходять від імені установ організацій або посадових осіб, що Ії представляють.

Службові листи — загальна назва великої групи управлінських документів, що служать засобом спілкування з установами та при­ватними особами.

Службові листи належать до основних засобів обміну інформацією між підприємствами, організаціями, установами, фірмами. На них припадає чимала частина вхідної й вихідної документації. Функціональне призначення службових листів як елемента ділової комунікації полягає у досягненні згоди між двома та більш партнерами (організаціями, установами, фірмами, окремими особами тощо).

Службовий лист – самий поширений спосіб передачі інформації між установами та підприємствами, що відокремлюються завдяки способу передачі інформації.

Лист повинен складатись з одного питання, так як це значно полегшує та прискорює обробку документа. Проте, у службових листах допускається також порушувати кілька питань. Та в цей час слід ураховувати, що такі листи доводиться обробляти набагато довше. Тому все ж доцільніше оформити кілька листів. Декілька питань в одному листі можна порушувати тоді, коли вони взаємопов’язані. Головна мета службового листа — спонукати до дії, переконувати, доводити, пояснювати. Цього досягають ясніс­тю, чіткістю та стислістю тексту. Рекомендується у тексті лис­та уникати категоричних виразів. Тон листа повинен бути ней­тральний.

Службовий лист оформляють на бланку для службового листа (перевагу надають кутовому розташуванню основних реквізитів) або на чистому аркуші паперу формату А4 або А5 ( у такому разі залишають місце для відбитка кутового чи повздовжнього штампа адресанта).

Службовий лист містить в собі такі реквізити:

· назва й адреса організації — відправника листа;

· номер і дата листа, що правили за основу для складання відповіді;

· номер і дата лис­та;

· назва й адреса одержувача листа;

· заголовок листа;

· текст;

· перелік додатків із зазначенням кількості сторінок;

· підпис;

· гриф погодження;

· візи (оформлюють у разі потреби на примірнику адресанта);

· відбиток печатки (проставляють у разі потреби);

· прізвище виконавця та номер його телефону (позначка про виконавця);

· позначка про виконання документа й направлення його до справи (оформлюють від руки після виконання документа);

· позначка про перенесення даних на машинний носій;

· позначка про надходження (проставляє адресат у день надходження документа).

Якщо службовий лист надсилають за межі України (у країни колишнього СРСР), то доцільно підготувати його російською мовою. Бланк має бути двомовний, допускається російсько-український варіант.

Службові листи застосовують для розв'язання численних опе­ративних питань, що виникають в управлінській діяльності: за­пити, повідомлення, запрошення, претензії, зміни, уточнення, завдання, повідомлення, з'ясування, нагадування, підтверджен­ня, рекомендації, пропозиції, зауваження, прохання, вимоги і т. ін.

Якщо лист пишеться на бланку, то він містить: емблему (якщо вона є), назву відомства й структурного підрозділу, адресу, номер листа, телеграфний шифр, номер розрахункового рахунку, трафаретизовані частини тексту.

Групи:

1. Лист-запит (ініціативний)

2. Лист – відповідь.

Якщо лист є відповіддю, то той, хто її складає, вказує дату і номер ініціативного листа на бланку при остаточному оформленні листа.

Існує багато різновидів службових листів. Так як вони повинні відтворювати будь-які види управлінської та виробничої діяльності. Листи класифікують за назвами та за необхідністю відповіді на них.

Листи, що потребують відповіді: лист прохання, лист звернення, лист пропозиція, лист запит, лист вимога, лист претензія.

Листи, що не потребують відповіді: лист відповідь, лист попередження, лист нагадування, лист відмова, лист розпорядження, лист повідомлення, супровідний лист, гарантійний лист, інформаційний лист, циркулярний лист.

Супровідний лист— документ, який інформує адресата про на­правлення до нього доданих до листа документів. Починають лист словами: «Надсилаємо», «Направляємо», «Повертаємо», «До­даємо» і т. ін., а далі — заголовки та пошукові ознаки (дата і но­мер) документа, що направляється.

Формуляр-зразок:

Направляємо Вам на рецензування рукопис «Програми курсу «Органі­зація діловодства». Програма пропонується як типова для всіх технікумів діловодства. Відгук просимо надіслати до 18 листопада 2006 р. Додаток: на 12сторінках в одному примірнику

Лист-запрошенняпропонує адресатові взяти участь у яко­мусь заході. Адресується як конкретній особі, так і закладам. Зміст — характер запланованого заходу, терміни проведення, умови участі.

Формуляр-зразок:

Навчально-методичне об'єднання (НМО) 22—23 червня 2006 р. прово­дить широке обговорення моделі спеціаліста «Діловод-організатор документаційного забезпечення управління». Оскільки спеціалісти такого про­філю працюють на підприємствах та в установах галузі, просимо Вас взяти участь у роботі НМО, висловити свої пропозиції щодо удосконалення нав­чального плану.

Засідання відбудеться у приміщенні Будинку офіцерів за адресою: Площа Перемоги, буд. 32, актовий зал. Початок роботи о 12 год. Приїжджі учасники забезпечуються гуртожитком та харчуванням.

Голова Ради НМО професор, доктор іст. наук В.В.Остапенко

Інформаційний лист — повідомляє адресатові про певний факт чи захід.

Формуляр-зразок:

Видавництво «Книжковий клуб» пропонує Вашій увазі книги, що будуть видані в 2007 р.:

Книги можна придбати у видавництві «Книжковий клуб» (вул. Щорса, 15) або за­мовити за адресою: 252103, м. Київ-103, вул. Щорса, 15, відділ реалізації.

Замовлені книги надсилаються післяплатою після їх виходу в світ. Теле­фон для довідок: 111-22-33. Відділ реалізації

Чекаємо на ваші замовлення.

Рекламний лист— різновид повідомного листа, направляється певному адресатові та містить докладний опис рекламованих послуг чи товарів.

Мета такого листа — спонукати адресата скористатися певними послугами. У таких листах адреса зазначається окремо.

Лист-повідомлення близький до листів-запрошень. Складаєть­ся як відповідь на запит.

Починається словами: «Повідомляємо», «Ставимо Вас до відома» і т. ін. Далі — факти.

Формуляр-зразок

Заступнику керівника

Підприємства Косію Р.Б.

п. Урбана Н.О.

Повідомляємо про нашу згоду на перенесення терміну закінчення роботи на об’єкті по вул. Порика, 6 на Міжшкільний Навчально-виробничий Центр. Роботи по виконанню будівельно-ремонтних робіт будуть виконані не пізніше ніж до 12.05.2008р.

За угодою від 200 _р. № _

на квартал 200 р.

Заступник керівника підприємства (підпис) Косій Р.Б.

Лист-підтвердження — містить повідомлення про отримання якого-небудь відправлення (листа, телеграми, товару тощо), про те, що раніше складений документ лишається у силі (наприклад, до­говір, інструкція і т. ін.).

Починаються такі листи словами, утвореними від дієслова «під­тверджувати» .

Формуляр-зразок:

Адресат

Підтверджуємо отримання Ваших пропозицій, викладених у листі №524/141 від 01.02.2007. Рішення ради з цих питань буде прийняте 03.02.2007 р. та повідомлене Вам.

Посада (підпис) Розшифрування підпису.

Такі листи є обов'язковою частиною ділових стосунків.

Лист-нагадування — містить вказівку про наближення або закін­чення терміну певного зобов'язання або проведення заходу. Такі листи, як правило, починаються словами «нагадуємо».

Формуляр-зразок:

Адресат

Нагадуємо Вам, що згідно з договором №11/45 від 01.02.2007р. Ви маєте закінчити роботу над рекламним проектом до 01.05.2007р.

Просимо повідомляти про подальші зміни.

Посада (підпис) Розшифрування підпису

Гарантійний лист— документ, що забезпечує виконання викладених у ньому зобов'язань.

У ньому, як правило, гарантується оплата чи надання чогось (місця роботи, проведення досліджень і т. ін.). Виклад тексту повинен бути чіткий та виразний.

Гарантійний лист може починатися з імені та по батькові особи, до якої звертаються. Форма 3-ї особи вживається лише тоді, коли гарантійного листа адресовано до певної організації або підприєм­ства.

Формуляр зразок:

Фірмовий бланк Директору або штамп ВАТ»Металопостач»

Скорбюку А.А.

Просимо Вас надати послуги у вигляді постачання металевих конструкцій.

Зобов’язуємося сплатити. Наш розрахунковий рахунок №1111112233 відділення банку Укрсоцбанк

Директор (підпис) А.В.Варич

Головний бухгалтер (підпис) В.Б.Остапенко

Печатка

Ініціативний лист— це лист, що вимагає відповіді.

Такі листи висловлюють прохання, пропозицію, запит до адре­сата у розв'язанні певних питань. Тематика таких листів не обме­жена.

Формуляр-зразок:

Адресат

При розгортанні робіт з реставрації історично цінних будівель інституту виявилося неможливим поетапне проведення реставрації з продовженням навчального процесу в деяких приміщеннях.

Просимо Вас надати допомогу (посприяти) у виділенні орендних примі­щень площею 120 кв. м для перенесення всіх навчальних занять на час рес­таврації будівель. Посада (підпис) Розшифрування підпису

Лист-відповідь— за змістом залежний від ініціативного листа, оскільки тема тексту вже задана та залишається висловити рішення з приводу поставленого запитання: чи всі прохання можуть бути задоволені, якою мірою, в які терміни. Відмова повинна бути ва­гомо доведена.

Службові листи належать до основних засобів обміну інформацією між підприємствами, організаціями, установами, фірмами.

Працівники служби документування повинні намагатися скорочувати обсяг документообігу, тобто кількість документів, що надійшли до організації і створені нею за певний період, а отже, обґрунтовано братися за складання документів цієї групи. Службові листи рекомендується оформляти лише тоді, коли не можливо вирішити питання в усному спілкуванні.

Виклад тексту службового листа має бути лаконічним, послідовним, переконливим і коректним. Факти й події слід висловлювати об’єктивно, всі аспекти розглядуваного питання викладати зрозуміло, стисло але достатньою мірою повно. У службових листах можна порушувати декілька питань, але в тому випадку коли вони взаємопов’язані.

Текст листа складається з двох логічно пов’язаних частин: вступною та основною. У вступній частині зазначають факти, події, обставини, що спричинили написання листа, а також посилаються на факти, документи, дати нормативних чи інструктивних матеріалів.

В основній частині тексту листа викладають його головну мету у формі пропозиції, відмови, гарантії, зауваження, висновків тощо.

Залежно від призначення службового листа й від того, на чому автор хоче сконцентрувати увагу адресата, порядок розташування логічних частин тексту може бути різним.

Якщо враховувати невпинне зростання потоку інформації, то для активації її сприйняття рекомендується починати текст службового листа з основної частини, а докази й підстави викладати нижче.

Службові листи з нескладних питань, що були обговорені заздалегідь, можуть містити лише основну частину. Службові листи надсилають, аби спонукати адресата до дії, роз’яснити йому щось, переконати його в чомусь. Це досягається завдяки чіткості викладання й змістовності тексту. Для більшості службових листів характерна повторюваність одних і тих самих зворотів. Наприклад, починати службові листи можна такими зверненнями: «Шановний Андрію Олексійовичу!», «Пане Омелянчук!», «Шановні панове!».

Продовжують більшість листів такими словами й словосполученнями: «Відповідно до…», «Як відомо…», «Ймовірно…», «Прошу…», «Просимо…».

Уживають також дієприслівникові звороти: «Враховуючи…», «Незважаючи на…», «Розглянувши зауваження…» тощо.

Якщо лист-відповідь має посилання на індекс і дату вхідного документа, то в тексті документа його повторювати не слід.

Орфографічні норми визначають правила написання слів. Наприклад, орфографічні й пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні — реалізуються тільки в усній. Пишучи, ми не виголошуємо слова, а розмовляючи, не ставимо розділових знаків і не припускаємося помилок у написанні слів. Частина норм є актуальною як для писемної, так і для усної мови; такими є норми, що стосуються лексичного складу і граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати речення згідно з граматичними правилами. Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису ” та на нормативні словники.  1. Написання префіксів і суфіксів В українській мові функціонує багато префіксів і суфіксів, які можуть викликати труднощі в написанні.  При вживанні префіксів слід керуватися такими правилами:  1) перед буквами, що позначають голосні, дзвінкі й сонорні приголосні звуки, пишеться префікс «з-»;  2) перед літерами к, п, т, ф, х пишеться префікс «с-,»;  3) префікси роз-, без-, воз-, через- завжди пишуться з буквою «з»;  4) у префіксах пре-, пере- пишеться е, а в префіксі при- – и; щоб не помилятися у написанні цих префіксів треба пам’ятати, що префікс пре- вказує на вищу міру ознаки, префікс при- – на приєднання, наближення, частковість, результат дії, належність чи причетність до чогось, а префікс пере- – на повторність, надмірність дії, подолання відстані, перешкоди; префікси пре-, при-, пере- не слід сплутувати з частинами коренів пре-, при-, пери- в іншомовних словах, напр.: премудрий, прийти, приміський, перебути, презент, привілей, перипетія;  5) префікс прі- мають слова прізвище, прізвисько, прірва, пріфікс;  6) у префіксах від-, під-, над-, об-, між- кінцеві приголосні завжди дзвінкі, напр.: обстеження, підходити.  У правописі іменникових суфіксів до складних належать такі випадки:  1) після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р вживається и, після інших приголосних – і, а після голосних – ї  2) з літерою и пишуться суфікси -ник, -чик, -щик, -івник, -ич, -иво;  3) суфікси іменників сер. роду мають дві букви нн та и, і, а (я) чи е, напр.: шумовиння, говоріння, сприяння, звернення;  4) деякі суфікси завжди пишуться з м’яким знаком, зокрема -альник, -ильник, -ільник, -альність, -аль, -ець, -ість, -тель,. Стосовно написання прикметникових суфіксів складними є такі випадки:  1) у непохідних і похідних прикметниках, твірна основа яких немає кінцевого н пишеться суфікс -н-ий (-н-ій); суфікс н не подвоюється і в дієприкметниках;  2) дві літери нн мають суфікси прикметників, утворених приєднанням до твірної основи на -н- суфікса н;  3) суфікси -ичн-ий, -ічн-ий, -їчн-ий вживаються після приголосних д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р у прикметниках, утворених від іншомовних слів, напр.: бюрократичний, академічний, архаїчний;  4) суфікси -ин, -ин-ий пишуться після приголосних, а суфікси -їн, -їн-ий – після голосних у присвійних прикметниках;  5) суфікс -ев-ий (-єв-ий) пишеться у прикметниках з наголосом переважно на основі після м’якого і шиплячого приголосного, -ов-ий – незалежно від наголосу після твердого приголосного, а також після м’якого, шиплячого або й з наголосом на закінченні.  2. Вживання апострофа і м’якого знака Апостроф вживається:  1) після літер б, п, в, м, ф (якщо перед ними у корені немає приголосного, крім р) перед я, ю, є, ї, н-д: п’ятниця, ім’я;  2) після р у кінці складу, коли р позначає твердий приголосний, н-д: довір’я, міжгір’я, але порятунок, рясний;  3) після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на приголосний, напр.: з’єднати, двох’ярусний;  4) після к у слові Лук’ян та в похідних від нього, напр.: Лук’янчук, Лук’янівка;  5) в іншомовних словах після губних, задньоязикових, шиплячих перед я, ю, є, напр.: прем’єра, миш’як, Х’юстон; після іншомовних префіксів, що закінчуються на приголосний, перед ю, є, напр.: ад’ютант, суб’єкт. Апостроф не пишеться, якщо я, ю, є пом’якшують попередні приголосні і перед -йо-, напр.: гравюра, курйоз. М’який знак пишеться:  1) після букв д, т, з, с, ц, л, н у кінці та в середині слів перед літерами, що позначають тверді приголосні звуки, напр.: відстань, спільний;  2) для позначення м’якості приголосних у середині складу перед о, напр.: вп’ятьох, льотчик;  3) у суфіксах -ськ-ий, -зьк-ий, -цьк-ий, -ськ-ість, -зьк-ість, -цьк-ість, -ськ-и, -зьк-и, -цьк-и, напр.: український, запорізький, козацький;  4) після л перед літерами, що позначають м’які приголосні звуки, напр.: сільський, ковальський;  5) у числівниках 5, 6, 9, 10-20, 30; 6) в іншомовних словах після приголосних д, т, з, с, л, н перед я, ю, є, йо, напр.: більярд, медальйон та в інших випадках. Не пишеться м’який знак: 1) після губних, шиплячих, задньоязикових та гортанного звуків, напр.: сімсот, змагаєшся;  2) після р в кінці слова і складу, напр.: чотирма, але Горький;  3) між двома однаковими чи різними м’якими або пом’якшеними приголосними, напр.: навчання, кузня, але тьмяний, різьбяр;  4) після н перед шиплячими та суфіксами -ськ-ий, -ств-о, напр.: менший, громадянство;  5) у буквосполученнях -лц-, -нц-, -лч-, -нч-, які походять з -лк-, -нк-, напр.: рибалці, рибалчин;  6) у числівниках від 50 до 80 (назвах десятків) та від 500 до 900 (назвах сотень);  7) у прізвищах після л, н, т перед суфіксами -ченко, -чук, -чишин.  3. Правопис великої літери З великої літери пишуться:  1) прізвища, імена, по батькові, прізвиська, псевдоніми;  2) назви держав, автономних адміністративно-територіальних одиниць, сторін світу, під якими розуміються краї, народи;  3) географічні й топографічні власні назви, крім родових слів;  4) назви вулиць, шляхів, каналів, течій, майданів, парків, вокзалів, станцій, портів, пристаней, крім родових слів;  5) назви пам’яток архітектури, замків, храмів, крім родових слів;  6) назви подій, епох, війн, революцій, рухів, повстань, свят, дат, крім родових слів;  7) назви конгресів, конференцій, найважливіших документів, пам’яток старовини, творів мистецтва, крім родових;  8) назви найвищих державних посад України, міжнародних посад;  9) усі слова в назвах найвищих державних органів України та інших країн; 10) тільки перше слово у назвах державних, партійних, громадських, профспілкових установ та організацій; мініст ерств, їх управлінь; заводів, фабрик, підприємств, наукових і навчальних закладів, музеїв, театрів, парків культури і відпочинку; областей, округів, районів;  11) присвійні прикметники із суфіксами -ів (-їв), -ов (-єв), -ин (-їн), прикметники, які виражають значення “імені когось ”,”пам’яті когось.

Особливості творення синтаксичних конструкцій Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних конструкцій, які вивчає синтаксис. Основною одиницею синтаксису є речення як мінімальна комунікативна одиниця. За структурою речення поділяються на прості і складні. Використання синтаксичних конструкцій у діловому мовленні характеризується певними особливостями. Для документів властивий розповідний характер висловлювання. У них використовується прямий порядок розміщення членів речення, при якому підмет стоїть перед присудком, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене після означуваного слова, додаток після слів, від яких залежить, обставина в різних місцях речення залежно від значення, способу вираження. У діловому стилі допускається розташування присудка перед підметом у словах автора, які розривають пряму мову або стоять після неї, а також у реченнях, на початку яких є обставинні слова. Сполучуваність слів. Вживання прийменників Словосполучення – це поєднання двох або більше повнозначних слів синтаксичним зв’язком. Між словами у словосполученні існують такі типи зв’язку: узгодження, керування, прилягання. У багатьох випадках можлива синонімічна взаємозаміна безприйменникових словосполучень прийменниковими, одним словом і навпаки. Для ділового стилю української мови характерні часто повторювані усталені словосполучення дієслівного типу, у яких вибір прийменників неможливий. За прийменниками традиційно закріплені такі значення: просторове, часове, причинове, мети, порівняння.

Спілкування — це передача думок та емоцій у процесі взаємовідносин між людьми. До основних видів ділового спілкування відносяться: публічний виступ, ділова бесіда, службова нарада, переговори. Готового рецепта, як проводити ділове спілкування і досягти успіху, не існує, все залежить від конкретних обставин, але, наскільки це можливо, слід дотримуватись правил: 1. Сформулювати; конкретну мету спілкування, скласти план його проведення. 2. Створити атмосферу довіри і взаєморозуміння. При-вернути увагу партнера, говорити про спільні проблеми. 3. Уміти переконливо висловлювати свої думки, уважно слухати і задавати запитання. 4. Не відволікатися від наміченої мети. Уміти правильно сприймати партнера і володіти своїми емоціями. 5. Робити нотатки, фіксуючи одержану інформацію. 6. Закінчувати обговорений після досягнення мети. Ділове спілкування підсвідоме здійснюється на певній відстані між людьми, причому вчені виділяють такі види зон спілкування: 15—46 см. Інтимна зона — спілкування з близькими, батьками, родичами. 46 см — 1,2 м. Особиста зона — відстань спілкування на переговорах з колегами. 1,2 м — 3,6 м. Зона соціального спілкування — на такій відстані ми тримаємось від незнайомих людей. Більше 3,6 м. Загальнодоступна зона — спілкувати: з великою групою людей. Ділове спілкування нерідко порівнюють з грою в шахи, не можливо «закреслити» непродуманий хід. Раз його вже зроблено, ситуація змінюється, і наступні ходи необхідно вже робити за нових умов. Досвід показує, що в практиці ділового спілкування має особливе значення уміння говорити, слухати, ставити питання, сприймати партнера стримувати емоції. Зупинимось на цьому більш детально. Уміння говорити, слухати, формулювати питання Оберігаючи власний час і час своїх колег по управлінню чи підприємництву, необхідно дотримуватись виві-рених практикою життя неписаних правил проведення діло-вого спілкування: 1. Елементарно вислухати і не перебивати людей, особли-во, коли вами обурені. 2. Потрапивши у складну ситуацію — слухати, намагаю-чись зрозуміти. 3. Бути тактовним. Ввічливість обеззброює. Важко бути грубим, коли інший поводиться ввічливо і коректно. 4. При необхідності дати відступити протилежній стороні з гідністю. Іноді потрібно з чимось погодитися, щоб запере-чити аргументи іншої сторони. 5. Дотепність — сильна зброя, але нею потрібно користу-ватися в коректній формі. 6. Вміти вчасно промовчати. Уміння говорити. Про що б не йшла мова, треба вміти говорити, зробити все належне, щоб інша сторона вас зрозу-міла. Для того, щоб повідомлення було сприйняте правильно, необхідно: 1. Добре знати тематику зустрічі. 2. Спланувати своє повідомлення. 3. Не зневажати фактами. 4. Намагатися привернути до себе увагу. 5. Стежити за своєю мовою. 6. Говорити задля досягнення мети. Сприйняття партнера Незалежно від того, про що йде мова в біз-несі: ліквідацію організації чи розширення або диверсифіка-цію бізнесу, купівлю партії автомобілів чи продаж нафтопере-робного комбінату, прийом на роботу чи звільнення в зв'язку з невідповідністю до зайнятої посади — ситуації, що вини-кають, можуть повторюватись знову, хоча з іншими людьми і за інших обставин. І саме ті менеджери, підприємці, які вміють розпізнавати людей за їх вербальною та невербальною поведінкою, впливати на їх дії, коригувати їх, допомагати співрозмовникам чи партнерам дізнатись про деякі риси свого характеру і вміють за будь-яких обставин використовувати ці якості — можуть мати реальну перевагу. При сприйнятті партнера, як зазначає відомий вчений Марк Х.Мак-Кормак у своїй книзі «Те, чому не навчають у Гарвардській школі бізнесу», бажано остерігатись сторонніх думок, бути проникливим, уважно спостерігати, розпізнавати «его»партнера, створювати сприятливе враження про себе. Створюйте сприятливе враження Інколи трапляється, що справи йдуть не так, як би хоті-лось, але сприятливі взаємостосунки дозволяють справитись

Мова нації — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні — розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери.

У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій — знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою.

Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися.

Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.

Французький письменник Анатоль Франс назвав словник «всесвітом, розташованим у алфавітному порядку». Словник потрібен, коли не знаєш, як пишеться те чи інше слово. Але це не головне. Словники - це не лише довідники, але й елемент національної культури: адже в слові втілено багато граней народного життя. Все багатство й різноманіття лексичних запасів мови зібрано в словниках. Створення словників - завдання особливої галузі лінгвістичної науки - лексикографії. Словники багато й вони різноманітні. Енциклопедичні словники описують світ, пояснюють поняття, дають біографічні довідки про відомих людей, відомості про країни та міста, про видатні події (війни, революції, відкриття).

 

Філологічні словники містять інформацію про слова. Існують різні типи філологічних словників. Більшості людей відомі двомовні словники: до них ми звертаємося під час вивчення іноземних мов, перекладу текстів з однієї мови на іншу.

 

Надзвичайно різноманітними є одномовні словники. Відомості про правильне написання слів можна дізнатися в орфографічному словнику, про те, як треба вимовляти слово, - в орфоепічному словнику (тобто словнику правильної літературної вимови).

 

Етимологічні та історичні словники описують походження слова, його шлях у мові, всі зміни, які відбулися з ним на цьому шляху.

 

Граматичні словники містять інформацію про морфологічні та синтаксичні властивості слова; у зворотних словниках слова розміщені за алфавітом їх  кінцевих літер (іноді це потрібно для деяких лінгвістичних досліджень).

 

Існують також словники іншомовних слів, термінологічні, діалектні, словники мови  письменників, словники мовленнєвих помилок та труднощів. Словник може охоплювати не всю лексику мови, а певні групи слів: такими є словники синонімів, антонімів, омонімів або паронімів.

 

Цей перелік був би неповним без двох типів словників, що мають найдавнішу лексикографічну традицію. Це тлумачні таідеографічні словники. І в тих, і в інших пояснюється значення слова. Але в тлумачному словнику слова розміщені в алфавітному порядку, а в ідеографічному - за групами, які виділяються на підставі деяких спільних властивостей речей та понять (наприклад, таких: «людина», «тварина», «дія», «фізична властивість» і т. ін.).

 

Сучасна лексикографія розвивається за двома основними напрямами. Один - створення спеціалізованих словників, в яких би містилась інформація лише одного типу: наприклад, тільки про написання слова, тільки про його походження, тільки про способи його поєднання з іншими словами і т. ін. Інший напрям - створення комплексних словників, які б уміщували якомога більше відомостей про слово: не лише давали б тлумачення його значень, граматичні характеристики, правила вимови та написання, але й описували б його смислові зв'язки з іншими словами, особливості його використання в різних стилях, його словотворчі можливості.

 

Різноманітні типи словників розробляються залежно від того, для кого вони призначені. Так, наприклад, існують академічні словники, які містять найповнішу інформацію про слово, та навчальні, які мають на меті навчити людину, яка оволодіває мовою, правильно використовувати слово. Є словники, адресовані усім, розраховані на будь-якого читача (наприклад, «Тлумачний словник української мови»), та словники-довідники, призначені для людей певних професій (наприклад, «Словник наголосів для працівників радіо та телебачення»). Особливий тип складають словники для різних технічних, прикладних цілей: наприклад, для машинного перекладу і т. ін.

 

Складання словників - праця кропітка і тривала. Сучасна лексикографія є цілою індустрією, яка, задовольняючи потребу в найрізноманітніших видах інформації про слово, активно використовує можливості сучасної комп'ютерної техніки.

Вийшли в світ термінологічні словники й мішаного типу, так звані перекладно-тлумачні. Так, у «Словнику лінгвістичних термінів» Є.Кротевича та Н.Родзевич (1957) до термінів, поданих українською мовою, наводяться спочатку російські відповідники (для запозичених термінів указується мова-джерело), а далі витлумачується значення терміна. У 1985 р. вийшов друком повніший «Словник лінгвістичних термінів» Д.І.Ганича і І.С.Олійника, укладений на тих же засадах. Крім російсько-українських і українсько-російських, видано також двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Серед них«Англо-український словник» і «Українсько-англійський словник» М.Л.Подвезька (1948,1952), «Англо-український словник» за редакцією Ю.О.Жлуктенка (1978, 1984), «Українсько-англійський словник» за редакцією Ю.О. Жлуктенка (1982), «Німецько-український словник» за редакцією І.В. Шаровольського (1948), «Німецько-український словник» за редакцією Е.І.Лисенко (1978,1986), «Українсько-німецький словник» за редакцією Е.І.Лисенко (1983, 1989), «Українсько-французький словник» та «Французько-український словник» О.О.Андрієвської та А.А.Яворської (1955,1963),«Французько-український словник» за редакцією Б.І. Бурбело (1989); «Українсько-французький словник» за редакцією К. М. Тищенка (1986); «Польсько-український словник» у двох томах — головний редактор Л.Л. Гумецька (1958—1960),«Угорсько-український словник» Л.А. Владимира та ін. (1961), «Українсько-угорський словник» Л.Катони (1963), «Англо-український фразеологічний словник» К.Т. Баранцева (1969), «Чесько-український словник» Й.Ф.Андерша та ін. у двох томах (1988—1989), «Болгарсько-український словник» І.А.Стоянова та ін. (1988), «Українсько-чеський словник»А.Куримського, Р.Шишкової та Н.Савицького в двох томах (Прага, 1994—1996), «Українсько-болгарський словник» (уклад. К.К. Потапенко, 2002); «Українсько-французький і французько-український фразеологічний словник»  М.А.Венгренівської та ін. (2000); «Українсько-словацький словник» (2002); «Словник іспансько-український, українсько-іспанський»(В.Ф.Сахно, С.А.Коваль, 2002); «Словник італійсько-український, українсько-італійський» (уклад. О.В.Дмитрієв, Г.В.Степенко, 2002) та ін.

Термінологічний словник – один із різновидів лінгвістичного словника, у якому подано

термінологію галузі (кількох галузей) знань. Теорією і практикою укладання словників займається

термінологічна лексикографія. Розроблення загальної класифікації документів є одним із провідних

напрямків документознавства, класифікація термінологічних словників розглядається в колі

проблематики термінографії.

Метою дослідження є вста

1. Заява  Заява — це офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, в якому викладається певне прохання. За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні й зовнішні, які бувають від організацій, установ (службові) та особисті. У зовнішній особистій заяві обов'язково зазначається повна домашня адреса, а в службовій — повна поштова та юридична адреса установи, підприємства. У внутрішній заяві не є обов'язковими викладені вище вимоги. У заяві реквізити рекомендується розташовувати в такій послідовності: 1. Праворуч вказується назва організації чи установи, куди подається заява. 2. Нижче у стовпчик — назва професії, місце роботи, прізвище, ім'я, по батькові, адреса того, хто подає заяву (якщо заява адресується до тієї організації, де працює автор, не треба зазначати домашню адресу, а достатньо назвати посаду й місце роботи чи структурний підрозділ). 3. Ще нижче посередині рядка пишеться слово «заява» з великої літери й не ставиться крапка. 4. З великої літери й з абзацу починається текст заяви, де чітко викладається прохання з коротким його обґрунтуванням. 5. Після тексту заяви ліворуч вміщується дата, а праворуч — підпис особи, яка писала заяву. У складній заяві також подаються відомості про те, які саме документи додані до заяви на підтвердження правомірності виставленого в ній прохання (документи перелічуються після основного тексту перед підписом). Заява пишеться від руки в одному примірнику. Зразки заяв: 2. Характеристика  Характеристика — це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника за підписами представників адміністрації. Це офіційний документ, який видає адміністрація на прохання працівника. Характеристику пишуть або друкують у двох примірниках, один з яких видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи. Текст викладають від третьої особи. Основні реквізити характеристики: 1. Назва документа й прізвище, ім'я, по батькові того, кому видається характеристика. 2. Рік народження, освіта. 3. Текст, де зазначено, з якого часу працює чи вчиться особа, як ставиться до виконання своїх службових обов'язків, який має рівень професійної майстерності, авторитет у колективі. 4. Дата складання. 5. Підпис відповідальної службової особи й гербова печатка організації, яка видала характеристику. Зразки характеристик: Характеристика Ткаченко Антоніми Андріївни, студентки музично-педагогічного факультету, 1974 року народження, освіта вища незакінчена. Ткаченко А. А. вчиться на V курсі музично-педагогічного факультету Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова. До навчання ставиться сумлінно, постійно підвищує свій професійний рівень. За час навчання в університеті Ткаченко підготувала й провела відкриті уроки, організувала концерти для інвалідів-«афгащів». З першого курсу працює над темою дипломної роботи, виступала на звітній науковій конференції студентів. Ткаченко А. А. виконує громадські доручення, успішно працює старостою 57 ої групи. Вимоглива до себе, вона користується повагою серед товаришів і викладачів факультету. Характеристика видана для... Декан музично-педагогічного факультету (підпис) С.А. Ковален