29. Державно-церковні відносини за часів Української держави 1917-1920 років

1. Доба Української Центральної Ради.

Українська Центральна Рада, що постала як загальногромадянське об'єднання, а пізніше перетворилася на вищий державний орган, який очолив національно-визвольний рух у новітній історії України, по суті, була об'єднанням політичних партій і громадських організацій. Тому, щоб зрозуміти основи церковної політики, що провадилася в Україні протягом 14 місяців існування Центральної Ради, необхідно спершу дослідити погляди на це питання окремих тогочасних українських партій.

Зразу зазначимо, що дві основні партії, що мали найбільший вплив на тогочасне українське політичне життя, – соціал-революціонери та соціал-демократи, – не дуже переймалися церковними проблемами, вони в своїх програмах говорили про потребу відокремлення Церкви від держави та школи, підтримували націоналізацію церковних і монастирських земель, вважали релігію особистою справою кожного.

"Повну волю сумління (релігії)", а також "відділення Церкви від держави і школи від Церкви. Признання релігії приватною справою сумління кожної людини, а Церкви – приватним союзом вірних", – передбачала прийнята у липні 1917 року програма Української партії соціалістів-революціонерів. Важливо, що саме ця партія мала найбільший вплив на позицію Центральної Ради, разом із Українською соціал-демократичною робітничою партією вона створювала провідну більшість (до речі, УСДРП також мала подібну точку зору на релігійні питання та прагнула: "оголошення релігії приватною справою, знищення допомоги Церкві від держави").

"Жодних переслідувань за сповідувані вірування, переконання, за зміну або відмову від віровчень не припускається. Відправа релігійних і богослужбових обрядів і поширення віровчень вільне, якщо тільки дії, що вчиняються при цьому, не мають у собі яких-небудь загальних вчинків, передбачених кримінальними законами. Православна Церква та інші сповідання повинні бути звільненими від державної опіки; організація й керівництво повинно бути децентралізоване,.." – було записано у програмі Української федеративно-демократичної партії, заснованої наприкінці 1917 року. Отож, як бачимо, питання регулювання церковно-державних стосунків для основних партій, які мали представництво у Центральній Раді, було далеко не першого плану. Пояснюється це передусім популярністю на той час соціалістичних ідей і, зокрема, марксистських підходів до розв'язання проблеми. Такий підхід дав можливість вже сучасним церковним дослідникам звинувачувати лідерів Центральної Ради у недооцінці ролі Церкви у житті держави.

У січні 1918 року при Міністерстві внутрішніх справ був створений Департамент ісповідань на чолі з Миколою Безсоновим (колишнім єпископом Красноярським Никоном).

Департамент не зміг реально вплинути на релігійне життя держави. Йому так і не вдалося виробити єдину церковну політику держави. Вона у цей час лише залишала за собою право вимагати від Церкви українізації та підштовхувала її до автокефалії. Робота департаменту мала поточний характер і дещо автономний від влади в цілому. Українська Центральна Рада та її виконавчий орган Генеральний Секретаріат не приділяли церковним питанням належної уваги – на законодавчому рівні так і не був жодного разу окреслений правовий статус Церкви, окрім гарантування права громадян на свободу совісті та відокремлення Церкви від держави та школи.

2. Доба Гетьманату Павла Скоропадського.

З приходом до влади гетьмана України Павла Скоропадського та зі зміною політичного режиму в Україні ставлення до релігійних питань дещо змінилося. Вже в перший день гетьманування, 29 квітня 1918 року, на з'їзді хліборобів-землевласників, де Павла Скоропадського одноголосно було проголошено Гетьманом Всієї України, разом із "Грамотою до всього Українського Народу" були оприлюднені так звані "Закони про тимчасовий державний устрій України". У цьому, фактично Основному Законі держави, був і окремий розділ "Про віру", де зазначалося: "Первенствуюча в Українській Державі віра є християнська, православна" (пункт 9) і "Всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної" (пункт 10). Головне ж, що й уряд гетьмана Скоропадського зовсім не подбав про утворення національної ієрархії Православної Церкви в Україні, так що, як 1917, так і 1918 рік був з цього погляду втрачений для відродження Української Православної Церкви" 

Зі створенням у травні 1918 року Міністерства сповідань при Кабінеті Міністрів Федора Лизогуба (до речі, міністерство створювалося за окремим спеціальним наказом гетьмана N 12 від 16 травня 1918 р. та на підставі ст. 3-ї Закону про тимчасовий устрій Української держави) вся церковна політика велася саме силами цього відомства. Спершу його очолив професор Київського університету Василь Зіньківський, а з жовтня – відомий вчений і громадський діяч Олександр Лотоцький. Два періоди діяльності міністерства значно відрізнялися один від одного: за Зіньківського держава провадила зважену та толерантну політику у стосунках із Церквою, а за Лотоцького вона стала жорсткішою та наступальнішою. Головним питанням, яке підіймала держава перед Церквою, було, як і за Центральної Ради, українізація та вимога автокефалії. З того часу змінився принциповий погляд держави на Церкву, майже повністю був відкинутий принцип відокремлення; хоч Церква і не стала частиною державного апарату, як це було за Російської імперії, але церковно-державні відносини набули партнерських рис.

Оцінюючи період Гетьманату, дослідник Василь Ульяновський відзначав: "Державна політика Гетьманського Уряду щодо Церкви врешті була досить чітко відпрацьована концептуально й практично-організаційно, що обмежувало самостійність Церкви як інституції (передусім в акціях державного характеру), але держава не втручалася у власне релігійне життя й виконання основних внутрішніх функцій Церкви" (Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К., 1997. – С.39). Науковець вважає, що Церква відходила від старої моделі підпорядкування державі, однозначно обравши позицію: не Церква для держави, а держава для Церкви, що, ніби, більше нагадувало західний варіант церковної організації.

Зазначимо, що в цей період головною проблемою, що стояла на заваді повній гармонізації стосунків між Церквою та державою, була однозначна проросійська позиція єпископату православної Церкви, який, вийшовши з російського православ'я часів імперії, й чути не хотів про автокефалію, відокремлення від іноземного центру – Московської Патріархії, а тим паче українізацію

3. Директорія Української Народної Республіки.

"Лише Директорія, з її прагненням до реалізації курсу на цілковиту незалежність України, проводила цілеспрямовану політику щодо церковного життя, яка максимально сприяла розвиткові національно-церковного руху в Україні".

Директорія УНР, яка була революційним органом із диктаторськими правами, обіймала законодавчу, виконавчу та судову влади, затвердила один із перших законодавчих актів після прибуття до Києва – "Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви". Цей акт проголошував незалежність, автокефальність Української Православної Церкви. Документ містив у собі такі положення: "Вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада на Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значення, або вимагають відтоку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчими державними органами". Додатковим декретом Директорії Українському церковному Синодові надавалися судові функції. Церковна влада Автокефальної Української Церкви з її всім урядовим складом оплачувалася коштами з Державної Скарбниці, відповідно штату, який встановлювався окремо. При Синоді призначався постійний Державний Представник. Проголошувалося, що Українська Церква в жодному разі не може залежати від Всеросійського Патріарха. Це був широкий процес творення державної Церкви. Він був вимушений і за формою нагадував спробу обійти ієрархію Церкви, що трималася своїх проросійських поглядів.

"Із Закону Директорії про автокефалію від 1 січня 1919 року випливає, що тодішній уряд не передбачав відокремлення Церкви від держави, а намагався сприяти спільним діям двох чинників – світського і духовного. Водночас ставало очевидним, що влада держави в Церкві була практично необмеженою. На думку деяких політичних діячів, такий підхід мав компенсувати незначну кількість українського елементу серед владик церков", – робить висновок Богдан Андрусишин. За зразок можливості правового закріплення статусу Церкви на конституційному рівні є II пункт "Православна Церква", артикул 12, проекту "Правительственної комісії по виробленню Конституції Української держави" (затверджена Радою Міністрів УНР від 30 серпня 1920 р.) "Основний державний закон Української народної республіки". У документі стверджувалося: "Православна Церква в межах Української Держави є автокефальною, з Патріархом у Києві на чолі. Окремий державний закон визначить загальні основи організації Православної Церкви в межах Української Держави, застерігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи канонічних постанов, а також визначить її правове відношення до держави". Артикул 25 проекту Основного державного закону закріплював, що всі визнані державою віросповідання перед державою рівнорядні і рівноправні, "мають право уряджувати публічні набоженства, виконувати релігійні обряди та засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію".

Основні закономірності церковно-державних стосунків за часів Української держави (1917–1920 рр.) і риси правового закріплення статусу Церкви. Так, прикметно, що за всіх трьох форм організації влади: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії – існував окремий державний орган, покликаний займатися релігійними питаннями, часом на нього лягали функції навіть посередника між державою та Церквою. Він називався Департамент ісповідань, Міністерство ісповідань і навіть Міністерство культів, його місце в системі тогочасних державних органів влади також змінювалося, але завдання залишалися тими ж. Серед питань, які Українська держава постійно ставила перед Церквою протягом 1917–20 років, були: українізація й автокефалія, пізніше з'явилася ідея утворення Українського Патріархату на базі Митрополії УПЦ. Як бачимо, подібні проблеми є актуальними й для сучасного суспільства, щоправда, до них додалася проблема об'єднання православних Церков у єдину Помісну Українську Православну Церкву.

Співставляючи три теоретично визначені види, чи стани, правового статусу Церкви в системі державно-правових режимів, можна визначити, що всі вони пройшли свого часу випробування в Україні. Так, за доби Центральної Ради Церква була повністю відокремлена від держави та школи – це третій вид (див. II розділ). Гетьманський уряд Павла Скоропадського намагався будувати свої стосунки з Церквою за другим видом, коли конституційно визначеною традиційною Церквою була Українська Православна Церква. А Директорія вже намагалася створити державну православну Церкву (включивши її до системи своїх органів), аби таким чином вилучити з-під впливу Росії.