40.Конфуціанство та синтоїзм, їх вплив на політичну культуру та зовнішню політику Китая, Японії.

Конфуціанство — давньокитайська філософська школа, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддизмом релігійно-філософська школа Китаю. Заснував її відомий вчений і філософ, релігійний реформатор Конфуцій (Кун-цзи, Кун-цю, Кун-Фу-цзи, Кунг-ксю, ще одне ім’я — Чхун-Ні). Конфуцій народився 551 року до н.е. в аристократичній але збіднілій сім’ї в королівстві Лу (східний Китай, сучасна провінція Шан- дунь). ). Він був високоосвіченою людиною, “ши” (китайський синонім інтелігента), знавцем музики (за китайським уявленням музика відбивала всесвітню гармонію і сприяла її відтворенню в суспільстві) та давніх ритуалів. Про себе Конфуцій говорив: “У 15 років звернув свої думки до вчення. В 30 років набув самостійності. В 40 років зумів звільнитися від вагання. В 50 років пізнав волю Неба. В 60 років навчився відрізняти правду від брехні. В 70 років став слідувати бажанням мого серця і не порушувати ритуалу”. . За часів династії Тан Конфуція стали вважати “першим святим”. Він не вважав себе релігійним реформатором. “Я передаю а не створюю. Знаю давність і люблю її”. Конфуцій говорив про великий Шлях-Дао. Це не просто універсальний шлях народження та розвитку усіх речей, невидимий та потаємний. Для Конфуція Дао сприяє висвітленню в людині чисто людських, культурних властивостей. Це перш за все шлях самовиховання, а іноді і система положень про правильну поведінку. В основі вчення Конфуція лежить культ предків, який такий ж давній як і сама китайська цивілізація. Після смерті предки сприймались як духи, — а точніше — як зв’язуюча ланка між духами і людьми “Не знаючи веління Неба, — казав Конфуцій, — не зможеш бути благородним мужем. Не знаючи ритуалу, на зможеш утвердитися. Не розуміючи сказаного, не зможеш розібратися в людині”. Конфуцій розглядав Бога як Бога-Отця, а людей, як його дітей, які повинні любити Бога синівською любов’ю, а один одного як братів та сестер. “Вся піднебесна — одна сім’я”, — казав він. Конфуцієм було розроблено “золоте правило” моральності, яке пізніше зустрінемо у Христа. В ньому говориться: “Роби завжди так, як хотів би, щоб робили з тобою. Не робі іншим те, чого не бажаєш собі”. Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержавних проблем, але вважав можливою альтернативу їм — поширення на ці країни його вчення, яке б забезпечило безконфліктну гармонію під егідою китайських імператорів. Конфуцій не приховував соціальної спрямованості його поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним панством і простим народом не може бути стертою: “Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо дало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів”. Тому суспільство і поділяється на “благородних мужів” — цзюньцзи, які мають високі моральні якості, і “нікчемних людей” — сяожень, долею яких є відданість першим — чжун. Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуманності — жень. Святі книги конфуціанства: “П’ятикнижжя) та “Черверокнижжя” (складене філософами неоконфуціанцями в ХІ-ХІІ

Конфуціанство стало державною ідеологією Китайської імперії. Воно залишило глибокий слід в усіх сферах життя суспільства, спра­вивши особливо помітний вплив на розвиток сімейних стосунків, розквіт культу сім'ї та сімейного клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси мали стояти понад інтересами окремої люди­ни, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сім'ї, а надто волі батьків. Підкорення старшим було однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї.

Конфуцій не був прихильником агресивної зовнішньої політики. Він вважав, що коли у державі панує гармонія, то “людей, що живуть далеко і не підкоряються можна було б завоювати за допомогою освіченості і моралі. Якби їх

удалося завоювати, серед них запанував би мир” [7]. Досягнення політичних ідеалів, за Конфуцієм, повинне привести суспільство в ідеальний стан. Конфуцій вважав, що таке вже існувало в стародавності і знову виникне у віддаленому майбутньому, коли буде побудоване Датун - суспільство Великого єднання. На шляху до нього необхідно побудувати в доступному для огляду майбутньому ще одне, мов би проміжне суспільство, де вже будуть частково реалізовані цілі Великого єднання. Це суспільство Конфуцій назвав Сяокан (суспільство Малого благоденства). Ці дві утопії вперше зафіксовані в трактаті “Лі Цзи”.

До числа найважливіших і актуальних положень традиційної конфуціанської політичної культури китайські і закордонні дослідники відносять підтримку порядку і стабільності в суспільстві, забезпечення вертикальної ієрархічної підпорядкованості і горизонтального взаємозв'язку інституціональних структур і підсистем політичної системи і т.д. Функціональний зміст політичної культури в підсумку спрямовано на підтримку порядку і стабільності в суспільстві і гармонічні взаємини суспільства і природи. Політичні ідеали конфуціанства мали своїх прихильників і супротивників протягом усієї наступної історії Китаю, оскільки вчення мало і сильні і слабкі боки. Деякі учені визнають конфуціанство ідеологічним фундаментом сучасної політичної культури, антидемократичної у своїй основі. Інші вважають основу і традиції політичної культури гуманістичними, що містять у собі елементи демократизму, що йде від представлень про “Тянь”, “Дао”, “Бянь”, “И”, “Ван дао” і т.д.

Конфуціанство — це також і політика, і адмі­ністративна система, і верховний регулятор еко­номічних і соціальних процесів — словом, основа всього китайського способу життя, принцип ор­ганізації китайського суспільства, квінтесенція китай­ської цивілізації. Можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом стародавності й консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки проіс­нували понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді, а й засвоїли гігантську силу консервативної інерції. Будь-хто з тих, хто стояв вище рівня простолю­динів або намагався висунутися з його середовища, повинен був підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній; без їх знання і дотримання ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті. Але ні суспільство в цілому, ні людина окремо, як би вони не були скуті офіційними догмами кон­фуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними.

Синтоїзм (31 млн віруючих). У перекладі з японської мови "синто" означає "шлях богів". Японія у багатьох відношеннях є країною унікальною. Всі поширені в ній релігійні течії" мають відбиток взаємо-запозичення і взаємовпливу. Традиційна релігія японців, яка зараз співіснує в Японії з буддизмом,конфуціанством та християнством. Син-то (букв. - шлях богів) берепочаток у VI-VIII ст. н. е. Основу синто як релігії становлять міфи, вміщені у творах "Кодзікі" і Ніхонсьокі".У основі культ божества природи та предків.Найвище божество-сонячна богиня Аметерасу.1868-1945-державна релігія.Було характерне обожествлення-імператора.

Синтоїзм – релігія населення Японії, що виникла у процесі розвитку і культурного синтезу місцевих родоплемінних вірувань. Вона сформувалась в VI-VII ст. Релігія синтоїзму надає рис божественності силам природи, тваринам та імператорській династії. Ці божества японською називаються Камі (китайський еквівалент – “син”). Найважливішим божеством є сонце. Можна сказати, що прапор Японії – символ синто. Сама ж назва країни складається з двох китайських ієрогліфів: “ні” (“сонце”) та “пон”(“корінь”), звідки виникла назва “Країна, де сходить сонце”. Однак сонце не відіграє головної ієрархічної ролі серед божеств синтоїзму: кожне божество є незалежним та має своє місце.

Синто – позначення світу надприродного, богів і духів, яких здавна шанували японці. Витоками синтоїзму були первісні форми вірувань – анімізм, тотемізм, культ предків, культ вождів тощо.

Синто не має церковних канонічних книг. В кожному храмі є свої міфи та обрядові приписи, що можуть бути невідомими у інших храмах.

Міфи, що є загальними для синто, зібрані в книзі «Кодзикі» («Записи про давні події»), що виникла на основі усних переказів та легенд на початку VIII століття. У ній містяться основні ідеї націоналізму, що були піднесені до рангу державної релігії: про перевагу японської нації, про божественне походження імператорської династії, від заснування японської держави. Вона містить міфи про створення світу, виникнення держави і народу тощо. Згідно з ними, спершу існували бог та богиня – Ідзанагі та Ідзанамі. Ідзанамі померла, коли народжувала первістка, бога вогню. Ідзанагі хотів урятувати жінку з підземного царства, але не зміг. Тоді йому довелося обходитись одному: з його лівого ока народилась богиня сонця Аматерасу, нащадкам якої судилося стати імператорами Японії. Звідси походить культ імператорів.

Об’єктом публічного культу синтоїзму служать вищезгадані Камі - багато численні духи та божества, місцеві і всенародні. Цих божеств і духів існує дуже багато: в текстах кажуть про 8 мільйонів Камі: число «8» – святе у японців. Вшановуються також священні місця, особливо гори; серед них на першому місці – Фудзіяма. Збереглись сліди древнього культу тварин, особливо лисиці, мавпи, черепахи, змії, оленя.

Історичний розвиток синтоїзму

До першого контакту Японії з китайською цивілізацією, до V ст. до н. е., синтоїзм був лише комплексом вірувань, міфів та обрядів. Це був різновид політеїстичного анімізму, що за великою кількістю божеств нагадує як деякі античні релігії, так і анімізм чорної Африки.

В цю епоху Японія практично не знала ні писемності, ні живопису, ні скульптури, чим може пояснюватися відсутність ідолів.

Китай, сприяв введенню буддизму в Японії у 522 р. І викликав подвійний ефект: з одного боку, виникла амальгама синтоїстських та буддистських обрядів, а з іншого боку, виникла захисна реакція синтоїзму з відтінком націоналізму. Релігія синтоїзму сформувалась до VIII ст., міфи об’єднались, і Камі – покровителі різних племен або селищ – були піднесені до національного рангу.

Цей рух, що мав закріпити імперський уряд, супроводжувався намірами записати стародавні традиції і скласти міфологію, заснувати корпус служителів культу та “офіційні” ритуали. Збільшувалась також кількість храмів.

Вся історія релігії Японії з тих пір – тенденції, що змінюють одна одну то у бік буддизму, то у бік синтоїзму .Не зважаючи на стійкий процес синкретичного змішування цих двох релігій, можна відзначити зростання захисної реакції синтоїзму в XIII і у XVIII ст. В цей останній період буддизм був державною релігією, і синтоїзм виступав в деякому роді “фрондою” проти центральної влади.

В епоху Мейджи, в 1868 р., коли Японія була відкрита для Західної цивілізації, уряд прийняв рішення про розділення синтоїзму та буддизму. Буддистським служителям культу було заборонено проводити богослужіння в синтоїстських храмах.

Синтоїзм має чотири форми:

Синтоїзм імператорського палацу, включаючи ритуал поклоніння Аматерасу – богині Сонця. Цей культ, що був колись публічним, в наші часи вважається виключно особистим;

Храмовий синтоїзм. Це ритуали, що проводяться в тисячах японських храмів. Храмовий синтоїзм був до кінця Другої Світової війни державною релігією Японії. Головний його стрижень – догмат про божественність імператорської влади. Імператор – нащадок богині Аматерасу. Кожний японець зобов’язаний абсолютно підкорятись його священній волі. Палац імператора – святилище. Гробниці померлих імператорів також є святилищами. Найважливіші державні та релігійні свята були пов’язані з днями пам’яті видатних імператорів, починаючи з легендарного Дзимму-тенно.

Ці дві форми синтоїзму створюють те, що називається “державний синтоїзм”. Вони остаточно оформилися на початку правління Мейджи і проіснували до кінця Другої світової війни. Це була інституція, що мала укріпити національну самосвідомість японців і їх відданість імператору;

Сектантський синтоїзм. Це рух, зародився в XIX ст. Найбільш відомі серед них – тенкіріо – було засновано жінкою в 1838 р. і нараховує більше трьох мільйонів послідовників;

Синтоїстські секти дуже багато численні – нараховують багато десятків. Більшість з них недавнього походження, з’явилися не раніше XIX ст. За своїм віроученням вони сильно відрізняються між собою. В одних ясно видні пережитки примітивних культів. Такими, наприклад, є «гірські» секти – дзикко-кьо, фусо-кьо, митаке-кьо: кьо означає співдружність , секта, з їх підкресленим культом гірських вершин як “помешкання” богів. В інших помітним є вплив буддизму, конфуціанства.

Народний синтоїзм. Це поширені народні вірування, що іноді супроводжуються магічними обрядами.

Чотири форми синтоїзму змішуються і складають основу системи духовних цінностей держави. Ось чому синтоїзм став сферою японського націоналізму. Тільки синтоїзм міг сприяти наданню рис бога імператорові, що допомагало реалізації намірів японського імперіалізму.

Поразка Японії в 1945 р. призвела до послаблення впливу цього інструменту синтоїзму, що діяв з часу Мейджи. Імператор Хірохіто погодився обмежити синтоїзм роллю такої самої релігійної організації, як і інші. Він стверджував, що відданість своєму народу не залежить від віри підданих в його божественність і скасував дотації, що надавалися урядом синтоїстським храмам. Відданість синтоїстів імператорові від цього не зменшилась, а храми процвітають і зараз.

З 1946 року синто в Японії відокремлено від держави. Формально був відкинутий культ імператора, хоч покійні імператори продовжують вшановуватися як “боги” і на їх честь в країні споруджено багато храмів. Існуючий нині в Японії храмовий синтоїзм організаційно розділений між окремими храмами та їх асоціаціями. Центром релігійного життя синто є храм Ясукуні в Токіо, присвячений божествам жертв війни.

У XIII—XVI ст. релігія синто все ще перебувала у залежності від буддизму. Синтоїські святилища значно поступалися буддійським храмам не лише своєю економічною могутністю, а й політичним впливом. Синтобуддійський синтез залишався най­характернішою рисою релігійного життя. Проте у межах синтезу цих двох релігій склалась власна догматика — синто.

Після 1867—1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що зберегла монархістський режим, політика уряду в галузі релігії підпоряд­ковувалася завданню зміцнення свого панування. Ніколи ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов'язана з політикою держави. По суті, бу­ло утворено нову релігію — державне синто.

Процес перетворення синто у державну релігію супроводжувався всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом початку гоніння проти буддизму і буддійського духо­венства стало опублікування 28 березня 1868 р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припи­нення діяльності буддійських священиків, які від­правляли обряди в святилищах, вилучення у них зоб­ражень будд і бодхисатв, а також буддійських культо­вих предметів.

Розгром Японії у другій світовій війні привів до занепаду синтоїзму як державної ідеології, котра ви­ховала мілітаризм і націоналізм, культ імператора і "великої Японії". Проте синтоїзм не зник, але дуже змінився. Культ богині Аматерасу став приватною спра­вою японського імператора й осіб, що його оточували, а відтак державний сенс поступово зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків, генеа­логічних ліній, патріотичних традицій самурайства.

Синтоїзм пройшов довгий і складний шлях історичного розвитку від об'єднання розрізнених родоплемінних богів до впорядкованої загальнонаціональної релігійної системи із чітко вираженою ієрархією. В XVIII-XIX ст. синтоїзм сформував ідеологію, що прагнула обґрунтувати виняткову роль японців та Японії у світовому історичному процесі. Відмовившись від такого роду домагань у середині XX ст., зараз синтоїзм знову зайняв свою традиційну нішу в японській національній культурі.

У синтоїстів немає єдиного центру управління. Разом з тим Асоціація синтоїстських святилищ зберегла централізовану систему керування святилищами й домоглася передачі в їхню власність великих земельних ділянок, що вони займали, але які раніше, як правило, належали державі.

Концепція державної релігії синтоїзму, вироблена в кінці ХІХ – початку ХХ століття, засновувалась на трьох догмах:

4. Імператор – особа божественна. І походить він від богині Аматерасу.

5. Боги сприяють Японії

6. Священна місія Японії – об’єднати світ під своїм началом

У Японії швидко росте популярність політиків, що не приховують своїх відверто націоналістичних переконань. Так, за останні роки різко зріс рейтинг відомого в країні ідеолога державного націоналізму мера Токіо Ісіхари Сінтаро. Його популярність у суспільстві сьогодні настільки велика, що керівництво правлячої ЛДП вирішило не дистанціюватися від нього в ході виборчої кампанії на посаду мера Токіо, а, навпаки, підтримати його кандидатуру на квітневих 2003 р. виборах, хоча він балотувався як незалежний кандидат.