2_2011

ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ

количественных и качественных показателей, которые характеризуют условия развития населения и уровень социально-экономического развития региона. Сформированная система показателей для оценки может быть разбита на составляющие: здоровье, труд, образование, культуру, жилищные и другие условия. Отдельной проблемой является финансирование социально-экономического развития регионов. Местные доходы не создают необходимую базу для надлежащего выполнения местнымиорганамивластисвоихфункций.

По нашему мнению, регионализация государственного социально-экономического управления должна осуществляться с индивидуальных учетом особенностей, свойственных региону как объекту управления.

Эти особенности заключаются в том, что, с одной стороны, регион являет собой сложноорганизованную общественную систему, с другой – некоторую социально-экономическую целостность, котораясостоитизразнородных, новзаимодополняющихструктурныхэлементов.

Для обеспечения комплексного и сбалансированного социально-экономического развития регионов необходимо создание системы регионального мониторинга, который бы охватывал анализ не только социально-экономических показателей развития, но и предоставлял бы объективную оценку социально-экономического развития региона с определением тенденций его развития. Главным условием социально-экономического развития Украины должно стать максимально рациональное использование собственной социально-экономической базы и согласованность между краткосрочнойполитикойидолгосрочнымистратегическимиприоритетамирегиональногоразвития.

Кроме того, регулирование на уровне региона не опирается на ресурсы, механизмы и принципы, которые обеспечивают возможность создания условий для устойчивого, сбалансированного и социально ориентированного территориального развития, что в свою очередь делает невозможным образование основы для стабилизации социально-экономического положения регионов, поскольку не определены целевые ориентиры развития, без которых решение социальноэкономическихпроблемрегионаочень затруднительно.

Сложность, многогранность и взаимодополняемость процессов социально-экономического развития регионов и предопределяет следующие приоритетные направления его развития: развитие человеческого капитала, повышение качества жизни населения и социальная справедливость, рынок труда, повышение эффективности инвестиционной политики, инновационная активность в регионе, международноесотрудничество.

Нами предложена политика управления уровнем социально-экономического развития регионов, представляющая собой систему мер государственного управления, направленную на обеспечение социально-экономического развития региона с учетом государственных приоритетов региональногоразвития. Разработаннаяполитикапредставленавтабл. 1.

ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ

При реализации данной политики необходимо придерживаться следующих принципов: прозрачность, эффективность, ответственность.

Таким образом, фундаментом социально-экономического регионального развития должна стать самостоятельность регионов, относительно определения приоритетов своего развития с учетом основных положений и направлений политики социально-экономического развития проводимой правительствомУкраины.

По нашему мнению, реализация предложенной политики даст возможность определить основные функциональные направления деятельности государства по стимулированию социальноэкономическогоразвитиярегионов, аименно:

1.Ориентация регулирования территориального развития на формирование структуры экономики региона, соответствующей как комплексу имеющихся условий развития, так целям социально-экономическихпреобразований.

2.Учетспецифическихособенностейрегионовстраны.

3.Определение приоритетных направлений регионального регулирования экономики исходя, прежде всего из социальной направленности развития, а также производственно-ресурсного потенциала региона, что в свою очередь приведет к сближению уровней социально-экономического развитиярегионов.

Литература

1.ДiдкiвськаЛ.I. Державнерегулюванняекономiки/ Л.I Дiдкiвська, Л.С. Головко.- К.:Знання, 2007. –214с. 2.ШиянН.И. Державнерегулюванняекономiки/ Н.И. Шиян.-Х.:ТОВ«Вид-во«ФорматПлюс»», 2008.- 384с. 3.ШвайкаЛ.А. Державнерегулюванняекономiки/ Л.А. Швайка.-К.:Знання, 2006.-435с.

4.Коломійчук В.С. Стратегічні засади соціально-економічного розвитку регіону / В.С. Коломійчук, Л.Т. Шевчук, С.Л. Шульц. – Тернопіль. – 2002.- 278с.

5.БалабановаГ.В. ТрансформаціяструктуригосподарстваУкраїни. Регіональнийаспект/ Г.В. Балабанова, В.П. Нагірної, О.М. Нижник.- К.- 2003.-341 с.

Рецензент докт. экон. наук, доцентЕ.А. Подсолонко

350.5(477) ЧерняваяА.Л., ассистент, ВотчельЯ.С., студент, Крымскогоэкономическогоинститута ГВУЗ«КНЭУимениВадимаГетьмана»

СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСИКЕПОСЛЕДСТВИЯТЕНЕВОЙЭКОНОМИКИ

ВУКРАИНЕ

Всовременных условиях развития мировой экономики всё чаще и шире употребляется термин «теневая (скрытая) экономика». Она существует во всех странах с рыночной структурой экономики. Масштабы её могут различаться, но ни одной из стран не удалось избавиться от неё совсем. Теневая экономика не только составляет заметную часть экономической деятельности, но и продолжает расширяться. Она развивается параллельно с открытой, и её значение не остаётся постоянным. Сущностьтеневойэкономики– отрицательные иположительные моментыи насколькоони значимы. Следовательно, теневая экономическая деятельность и методы борьбы с ней являются актуальнейшимипроблемамисовременногообщества.

Целью статьи является выявление причин возникновения и развития теневой экономики, а такжеанализоценкиобъемовтеневогопроизводствавУкраине.

Для Украины проблема теневой экономики особенно актуальна, потому, что масштабы теневыхоперацийсоставляютпоразличнымоценкам40-60% ВВП.

Кнегативнымсоциально– экономическимпоследствиятеневойэкономикиотносятся:

1. Уменьшение доходной базы бюджетов всех уровней из-за неуплаты налогов, штрафов, сборов, регламентаций.

2. Росткоррумпированностиипреступности, приобретениеорганизованныхформ. 3. Исключениеинвестиционногоразвития.

4. Созданиедиспропорцийвструктуреэкономики.

5. Негативное влияние на инфляционные процессы оказывают фиктивные деньги и доходы от аккумулированияфиктивныхбезналичныхсредств.

ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ

6. Кризисвсфересоциальноэкономическогоуправления.

7. Моральноеифизическоеразложениеобщества.

Теневая деятельность присутствует в работе большинства украинских предприятий. Деятельность, превышающая декларируемый объем, значит нелицензированная для данного предприятия, или не разрешенная вообще, а также сокрытие или искажение реальной картины своей производственной и финансовой деятельности с целью уменьшения (иногда до нуля) своих платежных обязательств перед государством — вот основное содержание процесса увода части деятельностьилегальноработающихпредприятийвтень.

Существует несколько схем теневой деятельности легально зарегистрированных предприятий, которые являются криминальными в чистом виде: предприятие открывается как юридическое лицо специально для осуществления незаконной деятельности ( это может быть сделано с целью переброски материальных ценностей или денег на его расчетный счет с последующей выемкой наличными, либо с целью переброски на это предприятие долговых или контрактных обязательств, после чего предприятие быстро ликвидируется — посредством официальной процедуры, либо прекращает свое существование фактически); предприятие, осуществляя легальную деятельность, служит ширмой для прикрытия незаконной деятельности (это может быть производство, связанное с фальсификацией торговой марки либо связанное с нарушением авторских прав; сюда же можно отнестисхемысэкспортомжесткоквотируемыхилизапрещенныхквывозувидовпродукции).

Многие схемы занимают пограничное положение, дополняя и продолжая легальную деятельность предприятия. Наиболее характерно в этом случае производство дополнительного, не учитываемого официально объема товаров и услуг. «Левая» продукция появляется как результат неотражения в отчетных документах части своей основной деятельности, и за счет этого возникает экономия на налогах. Это очень распространенная форма увода в тень, поскольку расходы на организациюпроцессаирисксравнительноневелики, авыгодыдляпредприятияочевидны.

Огромное количество схем даже не назовешь криминальными, так как они предусматривают формальное следование букве закона, и хотя не приветствуются государственными органами, признаков состава преступления в себе не несут, либо признаки эти недоказуемы. Как правило, ни одно предприятие не афиширует применения своих способов снижения налогового пресса подобнымиметодами. Вотнекоторыехарактерныесхемы:

взаимозачетыибартерныеоперации; завышение накладных расходов и использование их на потребление, при этом уменьшается

облагаемаяналогомчастьприбыли; косвеннаязаработнаяплатаввидерасширенногосоциальногопакета;

выплата минимально возможной заработной платы сотрудникам с последующей неофициальнойдоплатойнеучтенныминаличнымиденьгами.;

использование в интересах других фирм имеющихся льгот по экспорту, образующихся у фирм, занятыхпреимущественноимпортнымиоперациямиит.д.

Эти схемы имеют быстро преходящий, ситуативный характер, быстро устаревая и заменяясь другимивходесовершенствованияиизмененийхозяйственногозаконодательства[4,с.68].

Причинывозникновенияиразвитиятеневойэкономики.

Выделяюттригруппыфакторов, которыеспособствуютразвитиютеневойэкономики: 1. Экономическиефакторы:

высокиеналоги(наприбыль, подоходныйналогит.д.);переструктуризациясферхозяйственнойдеятельности;

кризисфинансовойсистемыивлияниеегонегативныхпоследствийнаэкономикувцелом;несовершенствопроцессаприватизации;деятельностьнезарегистрированныхэкономическихструктур.

2. Социальныефакторы:

низкий уровень жизни населения, что способствует развитию скрытых видов экономической деятельности;

высокий уровень безработицы и ориентация части населения на получение доходов любым способом;

неравномерноераспределениеваловоговнутреннегопродукта. 3. Правовыефакторы:

несовершенствозаконодательства;

ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ

недостаточная деятельность правоохранительных структур по пресечению незаконной и криминальнойэкономическойдеятельности;

несовершенствомеханизмакоординациипоборьбесэкономическойпреступностью[2,с.10]. Высокий уровень налогообложения. Этот фактор признается одним из самых значимых,

стимулирующих рост и активизацию теневой экономики. Он оказывает свое воздействие в странах с любым типом рыночной экономики. Вместе с тем его действие в каждой стране имеет свои особенности. Например, в США особое влияние на развитие теневого сектора оказывают высокие ставки подоходного налога. В России распространению практики сокрытия доходов способствуют высокие ставки отчислений в фонды социального страхования и высокие ставки налога на добавленную стоимость. В Европе налоговая нагрузка сейчас постоянно растет: отчисления из заработной платы, составлявшие в начале 70-х годов 27 %, в настоящее время преодолели в Европе отметку в 42 %. В Греции, Италии, Бельгии и Швеции самые высокие налоги в Европе (72-78 %). В этих же странах наиболее развитый теневой сектор. В то же время развитые страны с наименьшим уровнем налогового бремени - США и Швейцария (41,4 % и 39,7 % соответственно) - имеют относительнонебольшойтеневойсектор.

По разным оценкам, уровень теневой экономики в Украине находится в диапазоне от 40 до 60%. Из государственных ведомств украинскую тень считают только Госкомстат и Министерство экономики. Но несмотря на то, что Госкомстат оперирует наиболее полным массивом данных, его расчеты не получили широкого распространения и не считаются показательными. Основная причина

— значительныйвременнойлагмежду расчетнымпериодомипоявлениемданныхобуровнетеневой экономики. Так, к ноябрю 2009 года в Госкомстате подсчитали теневую экономику только за 2007 год, которая, по расчетам ведомства, составила 17% от официального ВВП, что в денежном выражениисоставляет122 млрд. грн.

Самым затененным сектором украинской экономики среди легальных видов деятельности, по результатам исследования, оказалась торговля — уровень тенизации здесь достигает 50% от размера официальногоВВП, сформированноговэтомсекторе. Вденежномвыражении около32 млрд. грн.

Следующими по уровню тенизации идут сектора строительства и торговли недвижимостью. Уровеньтенизациисоставляет37% деятельности. Вденежномвыраженииэтооколо7,4 млрд. грн.

Третье и четвертое места занимают финансовый сектор и сельское хозяйство. В этих отраслях скрыто 27% деятельности. Однако в абсолютных цифрах финансисты намного опережают аграриев. Первые принесли в теневой ВВП за первое полугодие 10 млрд. грн., тогда как вторые — только 4,4 млрд. грн.

В Украине параллельно легальной экономике существует теневая, сопоставимая с ней по масштабам. При этом в теневой экономике формируется примерно тот же набор механизмов, что и в официальной легальной хозяйственной системе. В ней действуют свои правила ценообразования, способы обеспечения соблюдения контрактов, существует специфический набор профессий со своим кодексом поведения, и работают собственные механизмы инвестирования. Теневая экономика приводит к экономической нестабильности, а экономику страны в кризисное состояние. По данным МинэкономикивУкраинепоказательобъематеневойэкономикиколеблетсяврамках40-60%.

АнализируятеневуюэкономикуУкраины, можносделатьследующиевыводы.

1.Государство утрачивает возможности реального управления экономикой, поскольку более половины экономической деятельности имеет неофициальный характер, не попадает под действие государственно-правовыхрегуляторов.

2.Теневаяэкономикаразрушаетэкономическуюсистемугосударства.

3.Теневая экономика является экономической и финансовой базой образования параллельной государствуинфраструктурывласти.

Учитывая рост масштабов теневой экономики в Украине, необходимо выработать комплекс государственных мер по снижению её уровня. Следует внести изменения в действующее законодательство, учитывая собственный и международный опыт. Большое значение имеет международная согласованность в законодательстве и государственном регулировании экономики, т.к. зачастую субъекты теневой экономики пользуются различиями в законодательствах стран для получения дохода. Очень важной является согласованность и внутри страны – между различными государственными органами. Следует не просто легализовать теневую экономику, необходимо повыситьэффективностьгосударственногорегулированиявцелом.

Рецензент докт. экон. наук, профессорС.П. Наливайченко

НАУКА И ОБРАЗОВАНИЕ

330.341:001.9 ЦьохлаС.Ю., д.е.н., професор,

ТНУіменіВ.І. Вернадського, ШкурупійО.В., д.е.н., професор, Полтавськийуніверситетекономікиіторгівлі

ЗРОСТАННЯІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇСКЛАДОВОЇУВАРТОСТІТОВАРІВЯК ОЗНАКАПРОЦЕСІВГЛОБАЛІЗАЦІЇТА СТАНОВЛЕННЯПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ

Поглиблення міжнародного поділу праці та дедалі ширші масштаби системи господарських зв’язків позначаються на обсягах світового ВВП і міжнародної торгівлі, викликаючи їх зростання. Проте основну відмінність цих процесів визначає новий (постіндустріальний) тип суспільного відтворення, щоґрунтуєтьсянавикористанніінтелектуальногокапіталу.

Процеси формування постіндустріальних соціумів, роль інтелектуального капіталу в економіці сучасного світу, що глобалізується, а також проблеми інтернаціоналізації та глобалізації інтелектуального капіталу в контексті постіндустріальної парадигми висвітлені в працях таких

Т. Сакайя, О. Скаленко, О. Тоффлер, Р. Флорида, Ф. Фукуяма, А. Чухно та ін. Проте, надзвичайна актуальність названої проблематики, яка зумовлена відмінністю сучасного суспільного розвитку, що ґрунтується на використанні інтелектуального капіталу, зумовлює потребу у подальших дослідженнях.

Метою статті є дослідження якісних змін постіндустріального характеру, які відбуваються на світовому ринку. Завдання полягає у висвітленні однієї з найбільш значимих ознак сучасного періоду становленняпостіндустріальноїекономіки– зростанняінтелектуальноїскладовоїувартостітоварів.

Визначаючи в цілому характер змін, ознаки яких проявляються в період започаткування процесів утворення постіндустріального суспільства, необхідно виділити основні тенденції, що формуються нині, а саме: 1) виникають структурні зміни у вартості товарів, що експортуються/ імпортуються країнами – ці зміни викликані скороченням матеріальної факторної складової та зростанням інтелектуальної; 2) змінюється структура експорту/ імпорту – скорочується частка сировини та зростає частка продуктів з високим ступенем обробки, а також різного роду послуг; 3) в економіках розвинених країн зростає частка сфери послуг, у тому числі інформаційних послуг та послуг, пов’язаних з використанням високих технологій – це позначається на економіці інших країн через перенесення країнами-лідерами своїх традиційних базових галузей у нові індустріальні країни; 4) зазнає трансформації механізм міжнародних інвестицій – цільове призначення капіталовкладень, швидкість фінансових потоків, їхній обсяг, геоспрямування (рух між

економічна інфраструктура; 7) утворюються нові тенденції міграції робочої сили та формування ринкупраці.

Отже, зростання інтелектуальної складової у вартості товарів є однією з найбільш значимих тенденцій сучасного світогосподарського розвитку. Зважаючи на це, за вимогами розширеної аналітики, необхідною є передусім аргументація стосовно цього аспекту постіндустріальних трансформаційекономіки.

Насамперед варто зазначити, що розвиток економічних систем завжди був пов’язаним зі збільшеннямінтелектуальноїскладовоїувитратахнаодиницюпродукціїтавідповідно– зменшенням матеріальної. Це загальна еволюційна тенденція, яка відображає прогресивні, щодалі більші структурні зрушення у складі вартості на користь частки затрат, пов’язаних з використанням інтелектуального капіталу. Проте нині ця відмінність стає однією з визначальних. Унаслідок того що постіндустріальнаекономіказасновуєтьсяназнанняхіпередовихтехнологіях, вякихвтіленоінтелект людини, у наш час, як зазначають науковці, навіть традиційні товари насичені, а здебільшого – і перенасичені, інтелектуальною складовою [1, с. 60]. В сучасних умовах процеси інформатизації та інтелектуалізації активно сприяють прискоренню розвитку суспільства, заснованого на знаннях, що виразно простежується як тенденція до дематеріалізації економіки – все більша частина виробництва

НАУКА И ОБРАЗОВАНИЕ

базується на використанні ідей, а не на матеріальних об’єктах. У виробництві високотехнологічної продукції частка інформаційно-інтелектуальної складової може досягати 90 % і більше [2]. Завдяки своїм унікальним якостям саме така продукція насамперед здобуває конкурентних переваг, а відтак – пріоритетівекспортутаімпортуміжкраїнами.

Внутрішні тенденції зміни вартості на основі «інтелектуалізації» економічних продуктів є позитивними і свідчать про те, що відбуваються процеси ресурсозбереження, зменшення потреби в матеріальних ресурсах. Використання новітніх технологій є основним шляхом вирішення проблеми зниження енергота матеріаломісткості продукції, а інтелектуальна складова вартості – одним з основних індикаторів розстановки сил на міжнародному ринку. Показово-повчальним для України є такий приклад: в нашій країні витрачається газу приблизно удвічі більше, ніж у Франції, але при цьомуФранціявиробляєвп’ятьразівбільшепродукції, ніжУкраїна[3, с. 16].

Хоча за роки незалежності економіка України зазнала величезних змін, проте в структурному плані вона залишилася технологічно низькоукладною, в якій домінують галузі, що виробляють продукцію з низьким рівнем доданої вартості. Фактично зростають обсяги експорту сировини і продукції з неї. Україна експортує понад 85% металу, що виробляє вітчизняна металургія. За умов збільшення товарного експорту такої продукції це означає, що Україна зростаючими темпами розпродає свої природні ресурси і використовує свою робочу силу вкрай неефективно, особливо, якщо враховувати, що імпорт в країну складається в основному з високовартісної наукоємної продукції. Дослідження свідчать, що на внутрішньому ринку України забезпечення промисловими товарамивласноговиробництвастановитьлише60–65 %, аінноваційноюпродукцією– 25–30% [4].

Порівняння з даними про частку високотехнологічного експорту (табл. 1) підтверджують, що розширення використання власних мінеральних ресурсів, особливо надмірне експортування сировини і продукції з неї з низьким рівнем доданої вартості викликають для України негативні економічнінаслідки[8].

Таблиця1

Часткависокотехнологічногоекспортувпромисловомуекспорті*

Є очевидним, що за загальних тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації інтелектуального капіталу, інтенсивність яких стає все вищою, Україна не може вважатися такою, що активно бере у них участь. Експорт високотехнологічних товарів здійснюють лише близько 2 % вітчизняних підприємств обробної промисловості, загальний обсяг яких становить 55 % реалізованої українськими виробниками високотехнологічної продукції [5]. Частка експорту України на світовому ринку високотехнологічної продукції оцінюється фахівцями у 0,05–0,1 % [6]. Досить імовірно, що вже через 5–7 років вітчизняна продукція через технологічну відсталість та відсутність інновацій ризикує стати абсолютно неконкурентоспроможною на глобальному рівні [7]. Розглядаючи процеси інтелектуалізації економіки в контексті глобалізації та становлення постіндустріальних відносин, необхідноназватидеякіознаки(нанашпоглядзчисланайбільшзначимих), щоутворюютьспецифіку створення інтелектуальної складової у вартості товарів. Йдеться про зростання індивідуалізації та складноутвореностіпродукції, якапродукуєтьсявсучаснихумовахнапотребуринковихвимог.

З процесами індивідуалізації товарів та послуг процеси зростання інтелектуального капіталу як складової вартості пов’язані прямим і зворотнім зв’язками. Цей факторний зв’язок і загальна тенденція розвитку, зумовлена ним, є надзвичайно значимими. Г. Клейнер назвав період розвитку постіндустріального суспільства епохою індивідуалізації. Він відзначав важливість індивідуалізації факторів, підкреслюючи, що в сучасних умовах уже має значення не кількість капіталу і працівників, а те, чи є серед них людина, здатна винайти щось нове, відчути індивідуальну потребу зовнішнього світуівідобразитиїївіндивідуальномувиробництві[9, с. 101–102].

За Дж. Ходжсоном, сучасні економічні системи характеризуються найважливішою довготерміновою тенденцією – прогресом знань і наростанням складності. Виробничі процеси та продукти у провідних галузях економіки стають все більш складними і високотехнологічними.

НАУКА И ОБРАЗОВАНИЕ

Відповідно, зростаюча складність стає притаманною всім видам діяльності як у сфері виробництва, такіусферіспоживання[10, с. 32].

Повертаючись до проблем економічного розвитку, які існують в України, необхідно зазначити невідкладну потребу розширення інноваційної діяльності, що розглядається як основа успішної боротьби на глобальному ринку за частку технологічної ренти. З огляду на це, важливим є участь у міжнародній виробничій кооперації та відповідно можливість отримання доходу за рахунок доданої вартостінавітчизняній«ділянцівідтворювальноголанцюга».

На нашу думку, можливість стати рівноправним учасником єдиної корпоративної системи, є вагомою підставою для того, щоб участь українських дочірніх компаній у складі іноземних корпорацій оцінувати у потенціалі як позитивну. Аргументом щодо цього є також те, що материнські компанії, які домінують у ланцюжках створення вартості, одночасно, створюють можливість для дочірніх компаній долучатись до формування світового доходу та отримувати при його розподілі відчутну користь. Практика світового бізнесу показує, що за умови зростання значимості дочірньої фірми у створенні вартості (особливо, якщо її діяльність пов’язана з НДДКР) не лише сам господарюючий суб’єкт, а й країна, з якої походить дочірня компанія одержує переваги (стабільні надходженнядобюджету, зайнятість, науково-технічнийрозвитоктощо).

Проте оцінка фактичного стану економічної ситуації не є такою однозначною. Слід підкреслити, що місце розміщених в Україні дочірніх компаній великих іноземних (зокрема транснаціональних) корпорацій у «ланцюжку створення вартості» не може вважатися визначальним. Внаслідок того, що багато таких компаній діють у сфері торгівлі дуже значна частка елементів названого «ланцюжку» (близько60 %) імпортується. Уцілому длякраїн СНД(зокрема дляУкраїни, Молдови, Грузії, Киргизії) у структурі «ланцюжку створення цінності» дійсно переважають технології і виробничий досвід, отримані від материнської компанії. Їх частка 42 %, проте для України це здебільшого маркетингові технології. Інші складові «ланцюжку створення цінності» розподілені так: матеріали – 24 %, комплектуючідеталі– близько20, кінцевапродукція– близько14 [11, с. 32].

Зважаючи на це, першочергово важливо, як зазначає В. Геєць, при здійсненні проектування подальшого розвитку, глибоко розуміти сутність перехідних процесів до економіки знань, а також можливість і зміст необхідних змін у суспільному та економічному розвитку, – оскільки необхідна міра розуміння не завжди існує. Науковець акцентує на тому, що процес переходу від традиційних ознак до ознак сучасності у суспільному розвитку має бути постійним. Це застереження не є безпідставним з погляду на те, що за підсумками змін, які сталися за останні 10–15 років, є чимало прикладів повороту назад у суспільному розвитку. Факти свідчать про те, що крах соціалістичної системи посилив у ХХст. наслідки колоніальної системи. Усі гарячі точки, які припали на період п’ятої хвилі (п’ятого довготривалого циклу за М. Кондратьєвим), перебувають на лініях поділу колоніального спадку. Система альтернативних, з «нелюдським обличчям» (відповідно до місцевої культури та усталених інститутів) «розбіжних капіталізмів», яка припала на період п’ятої хвилі, передбачає наявність між ними не менш складної взаємодії, ніж між соціалізмом і лібералізмом. До процесутакогопротистояннявтягнутайУкраїна[12, с. 5].

Загалом нові відносини, які формуються нині, дають поштовх новому етапу еволюції – соціальній еволюції людини і людського суспільства. Внаслідок цього економічний прогрес у рамках сучасноїепохипроявляєтьсяувиглядіглобалізаціїтапостіндустріальноїекономіки.

экономической деятельности / Э. МГалин, И. В. Дегтярева // Журнал научных публикаций аспирантов и докторантов[Електроннийресурс]. – Режимдоступу: www.jurnal.org/articles/2009/ekon18.htm

3. ЧухноА. Актуальні проблеми стратегії економічного і соціального розвитку на сучасному етапі / А. Чухно// ЕкономікаУкраїни. – 2004. – №4. – С. 15–23.

4.Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів : Парламентськіслухання. [Електроннийресурс]. – Режимдоступу: http:// kno.rada.gov.ua.

5.СеминоженкоВ. Про стан та перспективи розвитку науково-технічного потенціалу України. – Харків : Національний інститут стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.niss.gov.ua/Monitor/December2009/12.htm

6.Нагачевська Т.В. Сучасні тенденції міжнародного трансферу технологій та перспективи України /

Т. В. Нагачевська[Електроннийресурс]. – Режимдоступу: http://www.nbuv.gov.ua./portal/Soc_Cum/Econ/2009

НАУКА И ОБРАЗОВАНИЕ

7.АрхієреєвС. Державна підтримка випуску високотехнологічної та інноваційної продукції: зарубіжний досвід та висновки для України / С. Архієреєв, Т. Тарасенко. – Харків: Національний інститут стратегічних досліджень[Електроннийресурс]. – Режимдоступу: www.niss.gov.ua/Monitor/september08/6.htm

8.Underlying series from STAN Bilateral Trade Database : OECD, STAN Indicators Database, 2009 edition [Електроннийресурс]. – Режимдоступу: www.oecd.org.

9.Экономика знаний: мировые тенденции и Россия / [авт. тексту О. М. Вихорева, С. Б. Карловская] // ВестникМосковскогоуниверситета. – 2005. – №3. – С. 100–108.

10.ХоджсонДж. Социально-экономические последствия прогресса знаний и нарастания сложности / Дж. Ходжсон // Вопросыэкономики. – 2001. – №8. – С. 32–45.

11.ВершининВ.И. Мотивы осуществления прямых иностранных инвестиций в страны СНГ. [По материалам OECD Investment Policy Perspectives] / В. И. Вершинин // Иностранная печать об экономическом, научно-техническом и военном потенциале государств – участников СНГ и технологических средствах его выявления. Серия«Экономическийинаучно-техническийпотенциал». – 2010. – №3. – С. 26–38.

12.ГеєцьВ. Характер перехідних процесів до економіки знань / В. Геєць // Економіка України. – 2004. –

№4. – С. 4–14.

001:338.24 ВиноградоваО.В., д.е.н., професор, Донецькийнаціональнийуніверситетекономікиіторгівлі ім. МихайлаТуган-Барановського, ФілінаС.В., аспірант, ВНЗУкоопспілки

Полтавськийуніверситетекономікиіторгівлі

ЕВОЛЮЦІЯНАУКОВОЇДУМКИЩОДОРОЗВИТКУПРОЦЕСНОГОПІДХОДУ

В сучасних умовах в Україні суттєво зростає інтерес до теорії і практики управління. Економічно розвинені країни накопичили значний досвід в організації управління соціальними процесами в різних сферах діяльності. Організація управління передбачає собою предмет загальної зацікавленості, так як мистецтво управління – це не природжена властивість людей, вона здобута досвідом. На сьогодні в Україні відбуваються глибокі економічні зміни, активно формуються нові підходи до управління економікою, впроваджуються нові ринкові методи господарювання. Умови ринку потребують від фахівців глибоких знань законів ринку, вміння враховувати їх при розробці конкретної мети і завдань свого підприємства, вирішення поточних питань, спрямованих на досягнення цієї мети. Від рівня їх кваліфікації залежать такі фактори ефективності, як організація праці, технологія, раціональне використання потенціалу сучасного менеджменту для досягнення оптимальнихринковихрезультатів.

Відповідно до змін в економічних відносинах, організації діяльності підприємств, практиці господарювання, управлінськанауковадумкапройшлаеволюційніперетворення.

Питаннями сутності та розвитку процесного підходу займалися такі вчені як Ф. Тейлор, Ф. Гілберт, Л. Гілберт, Г. Гант, А. Файоль, Л. Полік, Л. Урвік, П. Сальфранк, М. Паркер, Ф. Мейо, Е. Мейо, А. Маслоу, М. Вебер, Я. Тіпберген, Л. Клейн, А. Гольдбергер та інші всесвітньовідомі дослідникинаукиуправління.

Прихильникикожногознапряміврозвиткууправлінськоїдумкивважали, щоїмвдалосязнайти ключ до найбільш ефективного досягнення цілей організації. Пізніші дослідження довели, що багато з них були лише частково правильними. Проте кожна з цих шкіл зробила відчутний внесок у дану галузь. Автори, які писали про наукове управління, в основному присвячували свої дослідження тому, що називається управлінням виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні нижче управлінського. На відміну від них, автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи яккерівниківвищоїланкиуправлінняувеликомубізнесі.

Проблема, яка потребує вирішення – це дослідження особливостей розвитку наукової думки щодо сутності та складових процесного підходу. Тому метою статті є розглянути особливості управлінської наукової думки щодо розвитку процесного підходу, проаналізувати становлення та розвиток науки, дослідити вклад кожної наукової школи та представників відповідних напрямів. Детально розглянути характеристику основних підходів управління та провести їх порівняльну характеристикувідповіднодопроцесногопідходу.

Для того, аби більш детально проаналізувати становлення та розвиток науки управління, розглянемовкладкожноїнауковоїшколи(рис. 1).

НАУКА И ОБРАЗОВАНИЕ

Школа наукового управління (1885 - 1920 рр.). Наукове управління тісно пов'язане з роботами Фредеріка Тейлора, Френка і Ліліан Гілбертів, Генрі Гантта. Засновники цієї школи вважали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку, аналіз, можна удосконалювати багато операцій ручноїпраці, добиваючисьбільшефективноговиконання[2].

Важливим доробком цієї школи було також систематичне використання стимулювання з метою зацікавлення робітників у підвищенні продуктивності праці і збільшенні обсягів виробництва. Автори публікацій з наукового управління визнавали також важливість відбору людей, які фізично та інтелектуально відповідали б виконуваній ними роботі. Велике значення надавалося навчанню персоналу. Завдяки концепції наукового управління менеджмент був визнаний як самостійна галузь науковихдосліджень.

Класична школа управління (1920-1950 рр.). Анрі Файоль засновник і "батько менеджменту" [4]. Ціллю класичної школибуло створення універсальних принципів управління. Вони вважали, що випливаючи цим принципам підприємство досягне найвищих результатів. Заслуга Файоля полягає в тому, що він розглянув управління як універсальний процес, що складається з декількох функцій. Інший напрямок цієї школи стосувалося структури організації. При цьому організація розглядалася як замкнутасистемаувідмінностівідконцепціїнауковогоуправління.

Засновники школинауковогоуправліннязаймалися восновномупідвищеннямефективностіна нижчому від управлінського рівні. З виникненням адміністративної школи спеціалісти почали виробляти підходи до вдосконалення управління організацією в цілому. Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Її послідовники виходили з ідеї, що наслідуванняцихпринципівприведеорганізаціюдоуспіху.

Ціпринципиторкалисядвохосновнихаспектів:

1)розробка раціональної системи управління організацією через виконання основних управлінськихфункцій(виробництво, маркетинг, фінанси);

2)структура організації та управління працівниками. А. Файоль сформулював 14 принципів управління, якідопомагаютьсконструювативисокоефективнуорганізацію.

Школа людських взаємовідносин в управлінні (1930—1950 рр.) Поведінкові науки (1950р. - до теперішньогочасу)

Рух за людські відносини. Найбільшими авторитетами у розвитку цієї школи були двоє вчених

–Мері Паркер Фоллет і Елтон Мейо. Наприклад: Мейо, на відміну від представників школи науковогоуправління, виявив, щочіткорозробленіробочіопераціїівисоказаробітнаплатанезавжди призводилидопідвищенняпродуктивностіпраці[1].

А. Маслоу разом з іншими психологами, вивчали причину цього явища. Представники школи людських взаємовідносин в управлінні передбачали, що мотивами поведінки людей здебільшого є не економічні стимули, а різноманітні потреби, які лише частково можуть задовольнятися за допомогою грошей. Дослідники психологічної школи вважали: якщо керівництво піклується про своїх

НАУКА И ОБРАЗОВАНИЕ

працівників, то й рівень їхньої задоволеності буде підвищуватися, а це в свою чергу обумовить підвищення продуктивності праці. Психологи в галузі управління рекомендували менеджерам надавати працівникам більш широкі повноваження і можливість спілкуватися на роботі, консультуватисязпідлеглимизпитаньприйняттяуправлінськихрішень.

Розвиток поведінкових наук (психології, соціології) мав сприяти удосконаленню методів управління. К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Д. Макгрегор, Ф. Герцберг – найбільш значимі фігури цього етапу розвитку управлінської думки [1]. Вони вивчали різноманітні аспекти соціальної взаємодії суб'єктів та об'єктів виробництва, мотивації, характеру влади і авторитету, комунікації в організаціях, проблему лідерства та змісту роботи. Школа поведінкових наук дещо відійшла від школи людських взаємовідносин, де увага акцентувалася на методах налагодження міжособових стосунків. У новому підході основним було прагнення допомогти працівникові (на основі застосування концепцій поведінковихнаукдоуправлінняорганізаціями) усвідомитисвоїможливості.

Школа науки управління, або кількісний підхід (1950р.-до теперішнього часу). Математика, статистика, інженерні науки і пов'язані з ними галузі знань зробили суттєвий внесок у теорію управління.

Отже, розглянувши та проаналізувавши внесок різних шкіл у розвиток теорії та практики управлінняможназробититаківисновки, акцентуючиувагунаголовнихаспектах:

Школа наукового управління: використання наукового аналізу для визначення кращих способів виконання завдання; підбір і навчання працівників, найбільш придатних для виконання завдань; систематичне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності; відокремленняплануваннявідсамоїроботи.

Класична школа управління: розвиток принципів управління; описання функцій управління; систематизованийпідхіддоуправлінняорганізацією.

Школа людських відносин і поведінкових наук: застосування прийомів управління міжособовими відносинами для підвищення рівня задоволеності та продуктивності; застосування наук про людську поведінку до управління; розуміння необхідності формувати організацію так, щоб кожнийпрацівниквикористовувавсяувідповідностізйогопотенціалом.

Школа науки управління: поглиблення розуміння складних управлінських проблем завдяки розробціізастосуваннюмоделей; розвитоккількіснихметодів.

Зекономічної точки зору, науковий менеджмент був продуктом свого середовища і свого часу

втому розумінні, що виник із загальної потреби промисловості у підвищенні ефективності виробництва. І тут на перший план виходить не додаткове залучення ресурсів, а швидше раціональне їхвикористання.

Тому, ми бачимо, в основі розвитку сучасного менеджменту знаходять відображення практичновсіхшколиінапрямівуправлінськоїдумки, якінаведенаутабл. 1.

Підходи в управлінні – це принципи, стилі, методи, форми і засоби управління, що склалися в основі практики, наукових знань, рівня розвитку фірми і історичних умов і що використовуються в менеджменті з певною ідеологією і наслідками. У кожного з наукових підходів своя ідеологія, свої наслідки і історичні умови розвитку. Всі вони використовуються в менеджменті на різних рівнях професіоналізму менеджерів і персоналу, рівня розвитку фірми, соціально-економічного і політичногостроювкраїні.

Далі розглянемо більш детально характеристику основних підходів управління та зробимо їх порівняльнухарактеристику зпроцеснимпідходом.

Зісторичної точки зору традиційний підхід – це перший підхід: перше чому навчилися люди – передача досвіду від одного покоління до іншого. Традиційний підхід в управлінні засновано на широкому використанні традицій, навичок та умінь в управлінні і життєдіяльності попередніх поколінь, використанні набутого досвіду. Позитивні сторони цього підходу полягають в тому, що вивчається і вдосконалюється набутий досвід, традиційний підхід дозволяє розвивати навички та вміння, отримані в повсякденній праці. Недоліками є такі моменти: традиційний підхід найчастіше консервативний, вінпридушуєініціативу, протидієноваторству, несприяєрозвитку.

Цей підхід ґрунтується на передбаченні того, що завдяки вивченню причин успіху і невдач менеджерів в конкретних випадках, та використаних спроб вирішення проблем, управлінські працівники оволодівають вмінням використовувати ефективні методи в подібних ситуаціях. Ніхто не може заперечити важливість аналізу попереднього досвіду або досвіду управління, але можливість виникнення ситуації аналогічної до попередньої малоймовірна. Часто, ґрунтуватися на досвіді і на непроаналізованих способах вирішення управлінських проблем складно, через те, що той метод який бувправильнийвминулому, можезовсімневідповідатисучаснійситуації.