Кличу відлюдника7

Надворі світає; в неспокої серце моє –

Як втішить його? Я убрання своє поправляю,

Блукаю, никаю – вспокоєння прагну душі,

Шукаю відлюдника, що у долині безкраїй.

Щоранку він зілля збира у південнім струмку ⁸,

Щовечір усмак під горою Сішань спочиває⁹.

Підносяться, наче хороми до неба, гілки,

А листя розкішне сплелося шатром незвичайним.

Вітрисько стрімкий у п’янких орхідеях спинивсь,

А пахощі в’ються і пишні дерева вкривають.

Прозора вода жебонить, витікає з гори,

Мов яшмовий дзвін, потічка дзюркотіння лунає.

Бентежний той голос – і хвилі ясні поблизу,

Дзвенять чисті води в долині гірській сонцесяйній.

Найвищій розраді не треба підґрунтя речей;

Подібне ж буття – чи не близько до чистого раю?!

Коли важко славу й багатство людині здобуть –

Зійди з колісниці, почуй, що у серці притаєно!..

Цзі Кан (稽康, 223-263) – відомий філософ та музикант. Писав 4, 5, 6-слівні вірші (більшість із них складені на теми давніх юефу), твори у вільному жанрі (骚体), та найбільше прославився 4-слівними віршами (близько половини із 53-х віршів, що дійшли до нас). Цзі Кан відмовився служити владі, закликаючи до так званої “великої чистоти” (太清). У поезії превалюють мотиви пошуку істини, поет втілює власний ідеал досконалої людини. Часто використовується художній прийом психологічного паралелізму: через природне, речове оточення автора у вірші передається його внутрішній стан. Паралелізм буває простий (згадується лише одне явище, яке вказує на конкретний порух душі поета) і ускладнений (цілісна картина природи асоціюється з певним душевним станом автора).

18 віршів, присвячених старшому братові сюцаю¹⁰, що пішов до армії¹¹

7

Таке нетривале людськеє життя,

Лиш небо й земля довговічні на світі.

Короткий відтинок у сотню років –

Хто скаже, що бажане це довголіття?!

Кортить до безсмертних піднятись мені –

Я хочу буть юним, повік не старіти.

Тупцюю на місці, стискаю вузду

І зводжу на друга узір мимохіть я.

15

Тиха-спокійна, безлюдна ця ніч,

Місяця у галереї достатньо.

Поли погойдує вітер легкий,

Високо піднято полог ошатний.

Повниться келих смачного вина –

З ким його радісно маю підняти?

Цінь голосистий чекає мене –

Тільки ж із ким на нім разом заграти?

Подругу згадую – очі здійму,

Пахощі – мов орхідеї лапаті.

Поруч зі мною красуні нема –

Як же мені повсякчас не зітхати?!

9

Добрий, тренований у мого братика кінь,

Сяє на ньому самім дорога одежина.

В лівій руці він тримає мальований лук,

Має в правиці чудовнії стріли кремінні.

Вітром летить; наче блискавка, виник – і зник,

Тінь здоганяє свою, і ватагу пташину.

Прагне вперед – на Рівнину¹² без упину мчить,

Зором окинув довкола – граційні манери і вчинки сумлінні.

14¹³

Ось у садку з орхідеями брат спочиває,

Коника ж він випаса на горі, де квітки.

Воїн у птахів стріляє – в болітці, у травах,

Кидає вудку для риби у хвилі ріки.

Око його – там, де в небі вертаються гуси,

Руки змахнули по струнах п’яти¹⁴ гомінких.

Вгору літає, донизу – досягнуто дива:

Серце побачило несповідимі стежки.

Якось у річці старенький щасливо рибалив,

Рибу зловив – про вудило забув залюбки¹⁵.

Мешканець Ін¹⁶ як відчалив у вічність, за обрій –

Брат мій про суще вестиме розмову із ким?