22. Конфлікти і кризи у суспільно-політичному житті

22.1. Основні положення сучасної теорії конфлікту. Історія суспільства є безперервним змаганням одних людей з іншими, одних груп з іншими за задоволення певних інтересів. Ще Т. Гоббс зауважував, що лю­дина від природи є істотою егоїстичною, через що й задовольняє потреби у боротьбі із собі подібними, а людство приречене на війну всіх проти всіх.

Конфлікт як соціальне явище вперше був проаналізований в роботі шотланського економіста та філософа XVIII ст. А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народу". В основі конфлікту, вважав А. Сміт, лежить поділ суспільства на класи і економічні змагання, які роз­глядаються ним як дуже важлива рушійна сила суспільства.

У науковій думці XX ст. співіснують дві парадигми - функціоналістська і конфліктологічна. Функціоналісти (Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Пар-сонс, В. Парето та ін.) наголошують на важливості внутрішньої гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною. Т. Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану "абсо­лютної рівноваги", а конфлікти - явище аномальне, своєрідна "хвороби" суспільства.

Прихильники конфліктологічного підходу (Л. Козер, Дж. Рекс, Р. Да-рендорф та ін.) розглядають конфлікт як явище цілковито нормальне й не­минуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресур­си. Л. Козер обґрунтовував ідею позитивної функції конфлікту, який є своєрідним страхувальним клапаном системи, котрий дозволяє приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінюються. Конфлікт Л. Козер визначав як боротьбу за цінності та обмежені ресурси, статус і владу, у якій завданням опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника. Причини конфлікту, на його думку, поля­гають в існуючій у суспільстві системі розподілу, і чим більше незаможні групи суспільства сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання викликати конфлікт. Також виник­ненню конфліктів сприяє можливість у суспільстві вільно висловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу. Чинниками, _Чкі визначають гостроту конфлікту, на думку Л. Козера, є: жорсткість соціальної структури; рівень емоцій, які викликають конфлікт; ступіц_ь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інтересів. Дослідник вважає, що конфлікти сприяють виявленню реальних ^проблем, що стоять перед конфліктуючими групами, і не вирішуються [суспільством. Розв'язання цих проблем сприяє інтеграції цілого суспільства або певних його частин, тобто конфлікти зміцнюють суспіль­ство. Усі конфлі_кти Л. Козер поділив на "дійсні" та "уявні". "Дійсні" виникають через невиконання вимог всередині певних відносин або об'єднання та Через наявність прагнень перемогти у окремого опонента. "Уявні конфлікти не викликаються протилежними цілями, а лише передбачають зменшення напруження в суспільстві чи окремій його ; частині.

Одним із найрадикальніших представників сучасної конфліктології є німецький соціолог і політичний діяч Р. Дарендорф. Він вважає, що конфлікти є всюдисущими, бо кожне суспільство спирається на примушення од­них членів спільноти іншими. Антагонізм викликається відмінністю інтересів, нерівністю соціальних позицій. Суспільства розрізняються не за наявністю чи відсутністю конфліктів, а за ставленням до них з боку влади. "Той, хто вміє справлятися з конфліктами шляхом їх визнання й регулювання, той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку можливість, ритм собі у супротивники". Р. Дарендорф розрізняв (соціальну та політичну революцію: соціальна революція - це фундаментальна трансформація структур суспільства, яка вимагає тривалого часу, а політична революція - це швидка поверхова зміна можновладців шля­хом насильницьких дій.

22.2. Сутність політичного конфлікту. Політичний конфлікт є одним із різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності. В основі політичного конф­лікту є змагання учасників політичного процесу за вплив у системі по­літичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпоряд­ження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щоб дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей. При політичному конфлікті завжди йдеться про досягнення, зміну, збереження суспільної могутності. Особливістю со­ціально-політичного конфлікту в умовах перехідного періоду є його верти­кальний характер (боротьба за режим), у той час як в умовах стабільності він має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму).

У політичній літературі є різноманітні точки зору на проблему джерел, природи, причин виникнення політичних конфліктів, зокрема:

• К. Маркс, Р. Дарендорф, М. Дюверже та ін. вважають, що джерелом політичного конфлікту є існуюча система економічних, політичних, со­ціальних і духовних відносин, в якій суб'єкти політики займають різне об'єктивне місце. Політичні конфлікти відображають об'єктивні проти­ річчя, існуючі у суспільстві;

• Цок. Бертон, Д. Істон, О. Надлер, Р. Інглхарт та ін. стверджують, що конфлікти виникають в результаті ущімлення чи недостатнього задово­лення потреб, що визначають сутність людської особистості. Серед цих потреб - влада, матеріальні блага, соціальні цінності (Д. Істон); безпека, громадське визнання, моральне самовдосконалення (Р. Інглхарт); еконо­ мічне зростання, успіх (О. Наддер);

» 3. Фрейд вважав джерелом конфлікту фрустраційний (від лат. Ггизігаїіо - розчарування) соціально-психологічний стан індивідів, який проявляється в усіх сферах суспільного життя. Пізніше 3. Фрейд доповнив фрустраційну теорію положенням про те, що головною причиною будь-яких конфліктів є інстинктивне бажання одного індивіда панувати над іншим.

Аналіз названих точок зору показав, що причини виникнення політич­них конфліктів можуть бути найрізноманітнішими - економічні, політичні, ідеологічні, соціально-політичні, релігійні, етнічні та ін.

У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1. передконфліктна ситуація; характеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги;

2. конфлікт у неприхованому вигляді; через появу нових чинників або дій передконфліктна ситуація трансформується у конфлікт, політична на­ пруга вкрай загострюється;

3. послаблення й подальше подолання конфлікту; конфлікт усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін шляхом взаєм­них поступок.

22.3. Типологія політичних конфліктів. У сучасній політичній літературі є кілька типологій політичних конфліктів. З точки зору масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів розрізняють зовнішньополі тичні (міждержавні) та внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти - це конфлікти між двома чи кількома суверенними державами за сфери впливу та панування на міжнародній арені. Внутрішньополітичні конфлікти можуть виникати між елітою та масами, якщо правляча верхівка не виражає інтересів більшості. Також до внутрішньополітичних відносяться конфлікти між різноманітними об'єднаннями політичних еліт, які змагаються між собою з приводу певних конкретних питань, але мають шерег спільних інтересів.

Крайньою формою прояву конфлікту є кризи. До внутрішньополітич­них криз відносяться урядова, парламентська, конституційна, загальнонаціональна кризи. Урядова криза виражається у втраті урядом авторите­ту. Коли рішення парламенту неспівпадають з волею більшості громадян країни, наступає парламентська криза, котра призводить до розпуску парламенту й призначення виборів. Конституційна криза пов'язана із фактичним припиненням дії Основного закону держави, що викликає по­требу перегляду і якісної зміни попередньої конституції; зволікання з вирі­шенням цієї проблеми може спричинити ріст негативних соціальних тен­денцій. Загальнонаціональна криза є найнебезпечнішою і може включати у себе усі три попередні. Ця криза зачіпає основи суспільного устрою і призводить до зміни політичної влади, революцій, радикальних реформ.

М. Дюверже у відповідності з побудовою та організацією політичного режиму виділяє горизонтальні та вертикальні конфлікти. Горизонтальні розкривають зв'язки однопорядкових суб'єктів, наприклад, всередині правлячої еліти. Вертикальні - характеризують взаємини суб'єктів, що на­лежать до різних рівнів влади.

За рівнем публічності розвитку політичних конфліктів розрізняють відкриті та закриті. Відкриті виражені у зовнішньо фіксованих взаємоді­ях конфліктуючих сторін, наприклад, маніфестації, страйки, пікети тощо. Закриті політичні конфлікти проходять у прихованих формах прийняття політичних рішень, способах і методах політичної боротьби; це прояв­ляється всередині правлячої еліти, у відносинах між різними гілками дер­жавної влади.

За тривалістю політичні конфлікти поділяються на короткотривалі та довготривалі. Розв'язання короткотривалого конфлікту відбувається відносно швидко, наприклад, шляхом відставки певної посадової особи. Довготривалі політичні конфлікти мають затяжний характер (як-от, конфлікт на Балканах).

22.4. Стилі поведінки у конфліктній ситуації. Шляхи і способи розв'язання політичних конфліктів. У світовій політичній практиці є два основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний. Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи. Діалог конфліктуючих сторін є найцивілі-зованішим способом, але переговори можуть бути як способом врегулю­вання, так і способом загострення політичного конфлікту. Важливою умо­вою результативності переговорів є готовність усіх суб'єктів конфлікту зрозуміти один одного й досягти компромісу. Якщо вони не мають намірів йти на поступки, то проведення переговорів безрезультатне, може призвес­ти до ескалації (поглиблення) конфлікту.

Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою фор­мою прояву .політичного конфлікту, її початок свідчить, що конфліктуючі групи не бачать іншого способу усунення своїх непорозумінь, крім зброй­ного насильства.

У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розв'язання конфліктів вирішується по-різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку, що призводить або до суспільної стаг­нації, консервації віджилих структур, або до переходу конфлікту в стадію латентного розвитку, яка обтяжена наступним вибуховим розвитком конфлікту (насильство, революція).

У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп представляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорно­го процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах, під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами.

Оскільки у реальному політичному житті цілковите уникнення, усу­нення конфліктів є маловірогідним, то на перший план у конфліктології виходить вибір стилю поведінки у конфліктній ситуації. Деслідники виді­ляють морально-правовий (нормативний), силовий, реалістичний, ідеалі­стичний, інтегративний та ін. стилі поведінки у політичному конфлікті.

Морально-правовий (нормативний) підхід передбачає врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Силовий підхід вико­ристовується в умовах нерівності партнерів і не призводить, як правило, до усунення причини конфлікту, а створює загрозу ескалації конфлікту. Реалістичний підхід розглядає суть конфлікту як вроджене прагнення лю­дини до панування. А оскільки всі панувати не можуть, то відбувається примус тих, хто панує, над тими, хто підпорядковується. Цей метод ще на­зивають методом торгу, примусово-переговорним методом.

Ідеалістичний стиль поведінки у конфлікті передбачає, що усі зацікав­лені сторони встановлюють взаємовідносини, які прийнятні для усіх. Ви­хідною є теза про те, що в момент конфлікту всі сторони є в програші, заз­нають небажаних втрат, а після його ліквідації всі будуть у виграші. Інтегративний стиль поведінки полягає у тому, що кожна із конфліктуючих сторін, забуваючи про свої попередні цілі та цінності, знаходить нові -[взаємоприйнятні.

Політична практика свідчить, що конфліктуючі сторони демонструють яайрізноманітніші типи поведінки, зокрема, пряме протиборство, ухилення, пристосування, поступки, співробітництво та ін.

ЛЕКЦІЯ 23. ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ

23.1. Поняття виборів, їх види. Політологія виділяє два основні шляхи завоювання та утримання влади: насильство, диктатуру і демокра­тичні вибори. Вибори - це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення поса­дових осіб через вільне волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосуван­ня за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завою­вання влади, зміни здійснюваного нею курсу.

Політичні вибори - це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у дер­жаві. Головними серед них є:

• призначення виборів та визначення дати їх проведення;

• визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

• утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);

• складання списків виборців;

• висування та реєстрація кандидатів;

• проведення передвиборчої агітації;

• голосування; підрахунок голосів;

• оприлюднення результатів голосування;

• проведення в разі необхідності повторного голосування чи повтор­ них виборів.

Вибори відповідають республіканському типові організації влади, коли вона є "respubluca" - тобто, справа народу. Згідно з ідеєю республіканізму, народу належить реальний мандат влади, який громадяни періодично вру­чають, делегують обмеженому колу людей. Будь-який парламентаризм ґрунтується на ідеї володіння кожним дієздатним громадянином владними повноваженнями і їх передачі своїм повноважним представникам. Що сто­сується акту голосування, то його можна оцінити як процедуру передачі влади, а ухиляння від участі у виборах. - як незгоду її передавати.

Вибори символізують не лише виявлення думки населення, але й залу­чають маси до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соціалізації населення, забезпечують легітимність, законне обґрунтування (як тієї, що опирається на думку народу) політики, яку проводять представники влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, оскільки таким чином можна де­мократично змінювати владні структури.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З ог­ляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (прово­дяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення вибор­ним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парла­менту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

В умовах трансформації політичної системи вибори в Україні ще не є у повній мірі механізмом формування волі більшості та цивілізованого вирі­шення конфліктів, що виникають, не достатньо виконують функцію рекру­тування нової політичної еліти, не є оптимальним способом мобілізації громадськості на підтримку загальнозначимих цінностей і партійних програм.

23.2. Абсентеїзм і його причини. Абсентеїзм (від лат. аbsens -відсутній) - це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців від участі у голосуванні.

Перші відомості про абсентеїзм з'являються ще у III ст. до н. е. У цей час значна частина римських громадян, які, на відміну від афінян, не отри­мали жодної винагороди за участь у політичному процесі, не могли дозво­лити собі частої та тривалої участі у зібраннях.

Сьогодні у багатьох державах світу вважається нормальним, коли на виборчі дільниці приходить від третини до половини виборців, а деінде го­лосує ледве 1/10 електорату. У більшості ліберальних держав вважається, що не йти на вибори - це таке ж право вільної людини, як і решта, що їх гарантує особі цивілізоване суспільство. В Україні участь у голосуванні добровільна, а у світі є приклади, коли законодавче встановлено її обов'яз­ковість. Так, неучасть у виборах в Італії призводить до моральних санкцій (догана від мера), у Мексиці - до штрафу або позбавлення волі, у Греції й Австрії - до тюремного ув'язнення на строк від місяця до одного року.

Є два найважливіші типи причин абсентеїзму:

1. пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори нецікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2. пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуа­ цією у державі.

О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко вважають, що абсентеїзм як тип політичної поведінки особи є: 1) рисою її характеру, життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання політич­ної дії; 2) світоглядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє вдос­коналення. Серед причин абсентеїзму відзначимо низький рівень по­літичної культури, інфантильність або ж усвідомлення власного по­літичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можли­востей їх задовольнити, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін.

Абсентеїзм є відбиттям прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егоїстичних інтересів. На думку М. Рокара, у сучасному суспільстві, в якому вплив релігії вельми послабився, усе трагічне і священне пов'язу­ють з політикою. Коли ж вона не виправдовує їх сподівань, у ній розчаро­вуються, і як один із наслідків - абсентеїзм.

Є. Головаха, І. Бекешкіна, В. Небоженко пояснюють абсентеїзм ви­борців менталітетом байдужості, характерним для народів колишнього СРСР, а також "психологією конформізму", панування якої в суспільстві вивело на політичну арену некомпетентних діячів, що знизило авторитет законодавчих органів і влади взагалі.

23. 3. Виборча система: поняття, основні типи. Виборча систе­ма - це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізно­манітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різно­видів) і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типами виборчих систем є:

• система абсолютної більшості або мажоритарна; її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

• система пропорційного представництва (пропорційна); її різновидом є пропорційна система з преференціями;

• змішана ( мажоритарно-пропорційна) система.

Мажоритарна виборча система передба­чає, шо перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють мажоритарну систему абсолютної і відносної більшості (плюральну). При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав понад 50 відсотків голосів виборців, а при зас­тосуванні мажоритарної системи відносної більшості - той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виборча система абселюнюї бігіьаіості застосовується у Франції, Еквадорі, а мажоритарна виборча система відносної більшості - у Канаді, Великобританії. Загалом ця найдавніша виборча система застосовується у 76 країнах світу.

Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за пар­тійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.

Історично пропорційна виборча система з'явилася пізніше від мажори­тарної, на початку XX століття, і сьогодні застосовується у 48 країнах світу. Вона впроваджувалася під гаслами справедливості, політичної рівності та поваги прав меншості, і часто пов'язується з ідеєю адекватно­го представництва всіх провідних політичних сил.

Вважається, що ця виборча система є справедливіша за інші, бо дозволяє врахувати інтереси різноманітних суспільних груп, націо­нальних меншин, сприяє представництву різних політичних сил у пар­ламенті. У той же час надмірна розпорошеність мандатів між різними, інколи дрібними партіями, призводила до неможливості сформувати більшість у парламенті і утворити уряд, а тому у більшості країн, що застосовують пропорційну систему, введений своєрідний бар'єр, тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли отримати депутатські мандати. Розміри прохідного відсотка різні: 1% у Ізраїлі, 5% у ФРН, Швеції, 10% у Туреччині.

Як вважає Т. І. Кіс, абсолютний пропорціоналізм може існувати лише як теоретичний ідеал, концептуально пов'язаний з ідеальною демокра­тією. Ця система сприяє зростанню політичного представництва, зростан­ню політичної активності та політичній соціалізації, знижуючи тим самим відчуженість громадян від участі у політичному процесі.

Існує кілька різновидів пропорційної виборчої системи:

• партія попередньо не формує список своїх кандидатів, а здобувши на виборах певне число мандатів, самостійно визначає депутатів;

• партія пропонує повні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них;

• пропорційна система з преференціями (перевагами), яка дозволяє ви­ борцям, які голосують за певний партійний список, позначати відповідни­ ми номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу.

Тобто, залежно від можливості виборця вплинути на розташування кандидатів у списку, розрізняють такі різновиди пропорційної виборчої системи як "жорстока", "напівжорстока", "м'яка".

Противники пропорційної виборчої системи наголошують на тому, що замість вироблення ефективної парламентської більшості та сприяння створенню працездатного уряду, вона призводить до фіксації надмірної чисельності партій, появи слабких і мінливих урядових коаліцій.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найгдловнішим і найпростішим варіантом такої систе­ми є "лінійне змішування", за якого частина депутатів обирається за ма­жоритарною системою, а інша частина - за пропорцією. Класичним при­кладом застосування змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обирається за земельними партійними списками, а інші 50 відсотків - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема Україна, Росія, Литва та ін. Змішана виборча система у нових державах пострадянського простору надійніше та об'єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до по­яви впливових політичних структур замість "кишенькових" партій, які не-мають популярності серед населення.

На думку М. Томенка, "змішана система дещо привабливіша для про­стого виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків посилює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби. Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своєму одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загальноукраїнського політикуму. Крім того, у варіанті змішаної сис­теми зменшується роль суб'єктивних факторів (зокрема, владного впливу) на рішення виборців".

23.4. Виборча система України. За Законом України "Про вибори народних депутатів України" депутати Верховної Ради України обира­ються за змішаною виборчою системою. 50 відсотків (225 депутатів) оби­раються у одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної ви­борчої системи відносної більшості, а інші 50% депутатів - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багато­мандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорцій­ного представництва.

По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати розподіляються між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів пропорційно до отриманих ними голосів. По одно­мандатному виборчому округу обраним вважається кандидат, який одер­жав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувалися по даному виборчому округу.

Вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а також голів цих рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах. Вибори депутатів район­ної та обласної рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.

Запровадження змішаної виборчої системи, безумовно, є важливим кроком на шляху до демократизації українського суспільства, однак вже сьогодні багато політичних партій виступають за проведення парламент­ських виборів 2002 року за пропорційною системою, аргументуючи це та­кими положеннями:

• по-перше, вибори за змішаною виборчою системою привели до пар­ ламенту багато безпартійних депутатів, що стало однією з причин того, що Верхована Рада України не змогла сформувати парламентську більшість;

• встановлення 4-відсоткового бар'єра, на думку прихильників про­ порційної виборчої системи, привело по-суті до порушення конституційно­ го права обирати тих громадян, які віддали свої голоси за політичні партії, що не подолали цей рубіж, але за яких проголосував певний відсо­ ток виборців;

• політичні партії, які подолали цей 4-відсотковий бар'єр, а їх лише 8 з ЗО, і взяли участь у виборах, поділили між собою депутатські ман­ дати, які по-праву належали іншим політичним партіям, а це понад 80 мандатів. Отже, склалася така ситуація, коли голоси виборців, які

^вони віддали за інші політичні партії, тобто проти восьми партій, які пройшли до парламенту, були всупереч їх політичній волі зараховані цим партіям.

Ті, хто сьогодні виступає за чергове реформування виборчого законо­давства України в аспекті переходу до пропорційної виборчої системи, вважають, що така система є перспективнішою, оскільки не буде втраче­но жодного голосу виборця.

ЛЕКЦІЯ 24. СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС. СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

24.1. Формування і розвиток політичної думки з проблем міжнародних відносин. Проблеми міжнародних відносин розглядалися мислителями усіх часів і народів. Мислителів давніх цивілізацій найбіль­ше цікавило питання про природу воєн і причини їх виникнення. Зокрема, Лао-цзи різко критикував усяке насильство, війни, армію. "Де побували війська, там росте терен і колючки. Після великих воєн наступають го­лодні роки... Перемогу треба відзначати похоронною процесією".

Платан виводив політику і війну з природних властивостей людини. Він висловлював міркування про егоїстичну природу людини, яка є дже­релом агресивної політики держав. На його думку, усі війни відбувають­ся задля здобуття багатства. Війну Платон вважає "головним джерелом приватних і громадських лих". Думку Платона про те, що усі війни мають за мету здобуття багатства, підтримав й Арістотель, який вважав, що зовнішня політика має відігравати, насамперед, морально-виховну роль, намагаючись облагородити людину, котру охоплюють негідні пристрасті.

Ціцерон одним із перших поділив війни на справедливі та несправед­ливі. Війна характеризується ним як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів.

Н. Макіавеллі одним із перших почав розглядати державу з точки зору інтересів людини. Він зробив висновок про існування зв'язку між зовніш­ньою політикою держави і добробутом народів, які у ній проживають. Для Н. Макіавеллі мир не є найкращим станом спільноти і асоціюється із зас­тоєм. Він надавав вирішального значення силі як чиннику міжнародних відносин, виправдовував політику експансії, агресивні дії щодо держав-сусідів.

Голландський мислитель Еразм Роттердамський радив шукати при­чину міжнародних конфліктів у самих людях, насамперед у тих, хто на­ділений владою, бо саме з "почину монархів" найчастіше починаються війни. Він вважав, що ніщо так не об'єднує народи, як "розуміння взаєм­ної вигоди", а тому дуже важливе значення має розширення міжнарод­них зв'язків.

Засновником міжнародного права вважається голландський мислитель Г. Грацій. Він закликав використовувати для розв'язання міжнародних конфліктів тільки мирні засоби і методи. Міжнародні відносини, на його думку, мають базуватися на виконанні певних зобов'язань при утвер­дженні міжнародного правопорядку. Навіть якщо якась держава порушить правила міжнародного співжиття і дасть привід до війни, не можна одразу починати воєнні дії, а спочатку використати процедуру примирення шля­хом безпосередніх переговорів або через посередників Г. Гроцій першим висловив думку про те, що народи мають взаємно захищати один одного від агресії, бо "той, хто не протистоїть насильству, завданому іншому, заслуговує покарання".

Т. Гоббс пояснював походження міжнародних конфліктів трьома при­чинами - суперництвом, недовірою і жаданням слави. У цілому він ставив­ся до війни негативно, бо під час її ведення "нема місця для працьовитості, нема зручних помешкань, ремесел, літератури, а є вічний страх і постійна небезпека насильницької смерті". Т. Гоббс припускав можливість підтри­мання миру між народами за умови створення політичних організацій, які стояли б над державами.

Дж. Локк розглядав війну як "силу без права". Він ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винних у розв'язанні війни, яка є злочином не тільки проти народу чи окремих осіб, а й проти усього люд­ства.

Представник німецької політичної думки Ф. Ніцше вважав війну необхід­ною умовою для саморегулювання життя, бо під час воєн відбувається відбір найбільш цінних індивідів, формується панівна аристократія. Ф. Ніцше пи­сав: "Життя є результатом війни, а саме суспільство - засіб для війни". У праці "Так казав Заратустра" Ф. Ніцше писав: "Любіть мир як те, що по­роджує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий... Війна і мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього".

/. Кант аналізував проблеми міжнародних .відносин з позиції захисту прав та інтересів людини. Розробник ідеї правової держави вважав, що війна суперечить ролі та призначенню людини, а тому вона немає виправ­дання. Автор праці "До вічного миру" висловлювався за виконання міжнародних договорів, невтручанню у внутрішні справи держав, за роз­виток між ними торгових та культурних зв'язків. Кант висуває проект встановлення "вічного миру" шляхом створення всеохоплюючої феде­рації самостійних рівноправних держав, побудованих за республікансь­ким типом.

24.2. Поняття міжнародних відносин. Під міжнародними відноси­нами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-тех­нічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.

Г. Шахназаров визначає міжнародні відносини як "сукупність інтегра­ційних зв'язків, які формують людське співтовариство", і цим виходить при визначенні цього поняття за межі міждержавної взаємодії.

Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасни­ках. З точки зору Р. Арона, "... міжнародні відносини - це відносини між політичними одиницями... Змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами: так, .безперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди". У свою чергу міждержавні відносини виражаються у специфічній поведінці двох символічних персонажів -дипломата і вояка.

Натомість Ц. Розентау вважає основними символічними суб'єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особа.

Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб'єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологіч­них засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.

Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні органі­зації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полегшу­ють врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч т. зв. "неурядових організацій", які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв'язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).

Численні приватні юридичні особи, які створюють спільні підприєм­ства чи мають філії своїх структур за кордоном, є активними учасниками міжнародних відносин. Але чи не найважливішими суб'єктами міжнарод­них відносин є особи - десятки мільйонів емігрантів, комерсантів, сту­дентів, спортсменів, туристів та ін. Тобто, міжнародні відносини є сус­пільними відносинами, які виходять за межі внутрішньосуспільних взає­модій і територіальних утворень.

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємрзумов-лених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародно­го життя. Серед них можна виділити географічний, демографічний, економінний, воєнний, культурний, національний, науково-технічний, фактор громадської думки, міжнародного права та ін. Отже, як вірно зауважують В. Мадіссон та В. Шахов у посібнику "Політологія міжнародних відно­син", міжнародні відносини охоплюють усі різновиди громадських і при­ватних відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами, ідеями.

Види міжнародних відносин:

• за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;

• на основі взаємодіючих суб'єктів - міждержавні, міжпартійні, відно­ сини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях, як глобальний (загальнопланетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.), локальний (східноєвропейський, північноамериканський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани - стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітницт­ва, війни та ін.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжна­родні відносини не мають єдиного центру управління. Тут діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. А це оз­начає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати пере­говори, співробітництво, взаємодія.'

24.3. Міжнародна політика: суть, цілі, функції. Міжнародна політика (світовий політичний процес) - це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єд­нань громадян у сфері міжнародного життя.

Впродовж останнього десятиріччя відбулася фундаментальна трансфор­мація усього світового ладу. Доля людства вже не залежить від балансу лише двох антагоністичних сил, характерного для періоду "холодної війни". У багатоцентровій системі світової політики визначився цілий ше­рег центрів тяжіння і впливу: США, Європа, яка стрімко йде до об'єднання, Росія; досить активно відбувається становлення могутніх центрів світової політики у Південно-Східній Азії та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Разом із цим, світ, що змінився, не став стабільнішим, безпечнішим. Як і раніше, спалахують регіональні конфлікти, (наприклад, протягом всіх 90-х рр. XX ст. точиться військовий конфлікт на Балканах), ведеться кривава міжетнічна ворожнеча, активізується міжнародний тероризм, за­гострюються глобальні економічні кризи, зростає загроза економічної ка­тастрофи. Для того, щоб ефективно протистояти цим та іншим викликам, потрібні кардинальні зміни в світовому політичному устрої згідно нових реалій.

Структура світового, політичного процесу складається з таких ос­новних типів суб'єктів політичного життя:

• національні держави;

• організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного харак­ теру, наприклад, Європейський Союз;

• міжнародні урядові організації та їх органи, наприклад, Організація об'єднаних націй, Європейський парламент;

• недержавні суспільно-політичні, громадські організації, наприклад, Міжнародна організація охорони здоров'я.

Світовий політичний процес має ряд цілей, зокрема: участь у міжна­родному поділі праці, забезпечення міжнародного миру, спільний захист прав людини, спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу та ін.

При реалізації завдань міжнародної політики держава здійснює ряд функцій, зокрема, оборонну, регулятивну, інформаційно-представницьку, інтегративну ті ін. Реалізація оборонної функції спрямована на запо­бігання загрози для держави і пошуки мирного врегулювання проблем. Регулятивна функція полягає у необхідності дотримання суб'єктами міжнародних відносин, закріплених міжнародними норматив'но-правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування. Інформаційно-представницька функція реалізується у діяльності офі­ційних органів, які представляють позицію уряду своєї держави на міжнародній арені, а також інформують керівні органи держави про діяльність і наміри урядів інших держав. Інтегративна функція поля­гає у тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування міжнародного співтовариства.

При реалізації міжнародної політики держави використовують політичні, економічні, воєнні, ідеологічні засоби. Найважливішу роль відіграють політичні засоби, зокрема дипломатія. Серед ідеоло­гічних засобів міжнародної політики перш за все виділяють засоби впливу на світову громадськість шляхом зовнішньополітичної пропа­ганди та розвитку культурних зв'язків між державами. До економіч­них засобів відносяться товарні фонди держави, її грошові ресурси, досягнення науки і техніки, які держава може продавати чи надавати іншим країнам як допомогу чи кредит, і таким чином впливати на міжнародні стосунки. Серед воєнних засобів провідне місце займають збройні сили держави.

В цілому провідною тенденцією сучасної міжнародної політики є подо­лання конфліктно-конфронтаційного її стилю, підпорядкування її інтере­сам людини, здійснення філософії, згідно з якою сучасний світ є Світом глобального співробітництва.

24.4. Україна на міжнародній арені. З початку 90-х рр. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб'єкт міжнародної політи­ки. Роль і вага нашої держави у сфері міжнародних відносин багато у чому залежатиме від того, на яких засадах будуватиметься її зовнішньо­політична діяльність.

Як зауважує С. Рябов, зміст української зовнішньої політики у першій половині 90-х рр. зводився до розв'язання проблем ядерного роззброєння нашої держави, до з'ясування стосунків з Росією щодо Криму та Чорно­морського флоту, до заохочення іноземних інвестицій, до міжнародної участі у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи й запобігання її поширення та до отримання гуманітарної допомоги. Сьогодні для України великий інтерес мають інтеграційні процеси у Європі і побудова нової ар­хітектури безпеки на континенті.

Міністр закордонних справ України Б. Тарасюк вважає, що "праг­нення повернути свою ідентичність повноправної європейської держави в кінцевому підсумку визначило європейську інтеграцію як єдино прий­нятний шлях розвитку України. Саме тому однією з пріоритетних цілей української зовнішньої політики є інтеграція в Європейський Союз". (Див.: Тарасюк Б. Україна в сучасному світі // Політика і час. - 1998. -№11-12). Втілення в життя Указу Президента України від 11.06.1998 р. "Про стратегію інтеграції України в ЄС" покликане забезпечити для нашої держави здобуття асоційованого, а згодом - й повноправного членства в ЄС.

Курс на інтеграцію України в Європу означає не однолінійну орієнта­цію на шкоду двосторонньому співробітництву з іншими державами, а гнучку систему взаємовідносин у глобальному просторі Європа - Росія -Азія - Північна Америка, яка в свою чергу складається з важливих для ук­раїнських інтересів регіональних "угрупувань", де на першому місці -суміжні держави. Саме із встановлення дружніх відносин з Росією, Біло­руссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Молдовою роз­почався "вихід" України в Європу.

Україна бере активну участь у будівництві "верхнього поверху" но­вої архітектури безпеки, яка складається з таких організацій і структур, як ОБСЄ, НАТО, ЗЄС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосе­редній вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЄ. Ук­раїнські миротворці та дипломати добре зарекомендували себе в Анголі, Молдові, республіках колишньої Югославії, Таджикистані, Гватемалі, Грузії. Таким чином, Україна демонструє світові, що вона є не тільки споживачем, а й виробником безпеки.

У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантич­них структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО. Ставлення до цього як у політиків, так і у громадян України неоднозначне. Зокрема, результати дослідження, проведеного Інститу­том соціальної та політичної психології АПН України свідчать, що 31% опитаних погоджується з твердженням, що "повна інтеграція України в НАТО і ЄС зможе дати їй цілковиті гарантії національної безпеки", 24% - не згодні з цією думкою, а 45% - вагалися з відповіддю. У той же час 27% респондентів вважають, що "Україна повинна не лише відмовитися від співпраці з НАТО, а й спільно з братніми Росією та Білоруссю зупи­нити просування цього агресивного блоку на Схід", 36% - не погоджу­ються з цим твердженням, а 37% - не визначилися щодо своєї позиції (Див.: Соціологічна служба "Дня" //День. - 1998. - 8 липня. - С.1). Наве­дені дані є досить типовими для опитувань громадської думки в Україні за останні роки. Кількості прихильників і противників зближення з НАТО приблизно однакові; при цьому значний відсоток "невизначених" є свідченням амбівалентного співіснування у масовій свідомості двох образів Альянсу - старого "ймовірного противника" і нового "стратегіч­ного партнера".

Навколо згаданої проблеми є надто багато ідеологічних нашарувань, але національні інтереси України щодо НАТО базуються не на симпатіях, чи антипатіях, а визначаються з урахуванням провідної ролі Північноат­лантичного альянсу в підтриманні міжнародного миру, стабільності, без­пеки, сприянні поглибленню міжнародного довір'я в євро-атлантичному регіоні, створенні нової системи безпеки в Європі. Крім участі у спільній з НАТО програмі "Партнерство заради миру", Україна співпрацює з Аль­янсом у галузі екології, перекваліфікації військовослужбовців, в подо­ланні наслідків надзвичайних ситуацій тощо. Важливою умовою зміцнен­ня позицій України в європейському домі є її участь у зустрічах прези­дентів країн Центральної і Східної Європи, шостий самміт яких відбувся у травні 1999 р. у Львові.

Європейське тяжіння України зовсім не означає згортання політичних і економічних зв'язків на інших напрямках, зокрема з державами-учасниця-ми СНД. Проте Україна вважає, що СНД матиме перспективу лише у тому випадку, якщо він зможе оновитися не шляхом створення наднаціо­нальних структур, а шляхом формування сприятливих умов для торгівлі, економічного і науково-технічного співробітництва і зовсім не обов'язко­во на "загальному" рівні, а на взаємовигідній двосторонній основі або у "групах за інтересами".