10. Демократія як спосіб функціонування політичної системи

10.1. Що таке демократія? Термін "демократія" походить від грецького демос - народ і кратос - влада, що означає "народовладдя ". Дос­лідники стверджують, що вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота.

У науковій літературі термін "демократія" має такі основні значення:

• народовладдя, яке передбачає участь усіх громадян в управлінні суспільними та державними справами;

• форма державного правління, яка дозволяє різноманітним суспіль­ ним групам брати участь в управлінні;

• реальна свобода для усіх.

Демократія - це така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. Зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість, 'солідарність.

У політичних науках у центрі уваги є політична демократія, пов'яза­на з здійсненням перш за все політичних прав і свобод. У залежності від того, як народ бере участь в управлінні суспільними та державними спра­вами, демократія поділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну, представницьку (репрезентативну).

Пряма демократія - це безпосередній вираз особою своїх політичних прав і свобод шляхом участі у підготовці, обговоренні, прийнятті важли­вих рішень. Плебісцитарна демократія відрізняється від прямої тим, що пряма демократія передбачає участь громадян в усіх стадіях політичного процесу, а при плебісцитарній можливості політичного впливу громадян обмежені і зводяться до голосування "за" чи "проти" певного законопро­екту чи рішення. Представницька демократія - це опосередкована участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними в органи влади своїх представників (депутатів), які покликані виражати їхні інтереси.

Кожна людина розуміє демократію по-своєму: для когось вона іденти­фікується зі свободою, для когось - зі сваволею. Одні акцентують на тому, що це система правління, яка максимально забезпечує за людиною її при­родні права та свободи, а інші наголошують на необхідності більшого правопорядку у демократичній державі. За словами американського пре­зидента А. Лінкольна, демократія - це "влада народу, із народу і для наро­ду". Головною особливістю кожної демократичної системи є принцип: ніхто не має права змушувати людину підкорятися владі, яку вона не обирала і яка не відстоює її інтереси та загальне добро народу. Демократію характеризують:

• визначення народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі;

• рівноправність громадян (як мінімум - рівність їх виборчих прав);

• підпорядкованість меншості волі більшості при прийнятті рішень та їх виконанні;

• виборність законодавчих органів влади;

• пріоритет прав людини над правами держави;

• обмеження влади більшості над меншістю;

• повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

• верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

• розподіл влад з метою недопущення її надмірної концентрації у єдиному центрі.

10.2. Виникнення та етапи розвитку демократії. Демократичні форми організації життєдіяльності суспільства з'являються ще у первісно­общинному ладі. Родоплеменна демократія грунтується на кровнородиних зв'язках, спільній власності, відносній нечисельності населення, простій господарській діяльності. Ще не було чіткого поділу управлінсь­кої та виконавчої праці, не було спеціального апарату управління та при­мусу. Відносини між людьми регулювалися звичаями та табу. Влада ста­рійшин та вождів підтримувалася моральним авторитетом. Первісна де­мократія мала великий вплив на появу демократичних держав, першою серед яких була Афінська республіка (V ст. до н. е.).

У період Середньовіччя утворилося панування авторитарних, пере­важно монархічних, форм державного правління. Саме слово "демокра­тія" зникає з політичного лексикону майже на двісті років.

Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. починають закладатися основи сучасних демократичних систем. Ще у Новий час, коли утверджуються капіталістичні форми організації господарського та політичного життя, формується класична ліберальна модель демократії. Основними цінностя­ми ліберальної демократії є: визнання особи первинним і головним джере­лом влади; пріоритет прав і свобод індивіда в суспільному житті; права особи закріплюються в конституції, контроль за дотриманням якої покла­дається на незалежний суд. Ліберальна демократія передбачала не­обхідність розподілу влади, створення системи стримувань і противаг. У системі демократії відбувається обмеження влади більшості над менші­стю, забезпечення індивідуальної та групової автономії та свободи. „Лібералізм демократії передбачає свободу особи, визнану та гарантовану дер­жавою. У той же час ліберальна демократія має чимало недоліків, зокре­ма надмірний індивідуалізм, применшення ролі держави у регулюванні економічного та політичного життя тощо.

Сучасна модель демократії - плюралістична демократія. Це система представницького правління, за якою уряди обираються народом і є відпо­відальним перед ним.

Демократичній системі правління притаманні такі ознаки:

• можливість змінити уряд без застосування сили;

• легітимність опозиції;

• вільна преса, відсутність цензури;

• можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів Державної влади та місцевого самоврядування;

¹ високий рівень участі громадян у політичному процесі; ' гарантовані права та свободи людини й громадянина;

• регулярні, чесні конкурентні вибори, у яких беруть участь усі групи населення;

' по-справжньому конкурентна боротьба за владу.

Протягом XX ст. відбувалася значна еволюція демократичного ідеалу. Якщо Й. Шумпетер, австрійсько-американський теоретик демократії, вважав, що для демократичного режиму достатніми є такі риси як загаль­не виборче право, конкуруючі партії, то сьогодні вважається обов'язко­вим, щоб ці демократичні процедури ще й вели до таких демократичних результатів, як відповідальність еліти перед народом, залученість мас до політики, захищеність меншості.

10.3. Принципи та основні ознаки демократії. Серед основних принципів виділимо:

1. Принцип більшості. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Проте дії більшості не ожуть ліквідовувати права мен­ шості, які захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшості повинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різноманітних меншин - етнічних, політичних, релігійних та ін.

2. Право меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві, а це необхідно для того, щоб громадяни могли співставляти і вибирати найефективніші про­ грами розвитку суспільства.

3. Принцип компромісу та консенсусу. Демократія інколи розглядається як сукупність прав і норм, спрямованих на подолання конфлікту між суб'єктами політичного процесу.

4. Принцип активної участі громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян. Прагнучи не лише зберегти свою свободу, але й розширити її, громадяни обговорюють політичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум, громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими сти­ кається суспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи державної влади та місцевого самоврядування. Політичне невігластво породжує політичну апатію, яка в свою чергу призводить до диктатури.

Основними ознаками демократії є:

• права і свободи, якими реально володіє кожна людина в суспільстві: свобода слова, друку, зборів, право на рівну захищеність законом тощо;

• свобода засобів масової інформації. ЗМІ покликані оперативно й об'єктивно інформувати людей про внутрішньо та зовнішньополітичні

події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися у питаннях полі­тичного життя;

• рівність усіх громадян перед законом. Усі мають право на рівну захищеність законом. Держава покликана встановити рівноправні відносини між усіма громадянами, утверджувати рівність усіх громадян перед законом;

• система стримувань і противаг. Вона включає у себе два основні елементи - федералізм і розподіл влади. Федералізм - це розподіл управлінських функцій між центральними та місцевими органами влади. Роз­ поділ влади - це розподіл владних функцій між законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади. У систему стримувань і противаг входить й контроль за діяльністю органів влади зі сторони виборців;

• наявність політичного й ідеологічного плюралізму. Плюралізм перед­бачає багатоманітні ідей, теорій, багатопартійність. Він не дозволяє узур­пувати владу одній політичній силі, що може призвести до диктатури та тиранії;

• можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту - найрізноманітніші: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту тощо.

.

ЛЕКЦІЯ. 11. ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

11.1. Поняття держави. Теорії виникнення держави. Держава є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує у собі владні відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів сус­пільства.

Поняття "держава " трактується у таких значеннях:

• як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади;

• як система організацій, установ, інститутів, які володіють верхов­ ною владою на певній території.

За визначенням П. Рабіновича, держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює уп­равління загальносуспільними справами.

У різних філософських, соціологічних, політологічних концепціях це поняття має неоднаковий зміст. Наприклад, представники юридичного по­зитивізму (К. Гербер, А. Есмен, П. Лабанд та ін.) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як "юридичне уособлення нації". Розробник соціологічної теорії держави Р. Ієрінг вважав, що дер­жава - це соціальна організація примусової влади, яка на перший план ставить суспільні інтереси у порівнянні з особистими.

Анархісти (М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) визна­чали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці. Російський економіст та філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, яка інтегрує усі верстви і класи суспільства. Американський політичний діяч О. Гамільтон вбачав у державі як право­вого гаранта власності та розвитку бізнесу, так й інтегратора усього сус­пільства для досягнення загальнонаціональних цілей.

Основні теорії виникнення держави можна згрупувати у такі основні групи:

1) Теологічна теорія (представники - ідеологи релігій Стародав­нього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює поход­ження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій І діячів, покора усіх перед державною владою.

2. Патріархальна теорія (представник - Арістотель). Держава - це ре­ зультат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім'ї.

3. Договірна теорія (предствники - Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. -Ж. Руссо та ін.). Держава - це результат договору, укладеного між суверенним прави­телем і людьми. Появі держави передував "природній стан", коли люди мали "природні права" (Ж. -Ж. Руссо) або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Т. Гоббс}.

4. Психологічна теорія (представники - Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.). Держава - це організація, яка утворилася для керівництва суспіль­ ством з боку визначених осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.

5. Теорія насильства (представники Л. Гумплович, Є. Дюрінг). Поход­ ження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного наро­ ду іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава як особливий апарат примусу.

6. Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує ви­ никнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держа­ви - фактична диктатура певного (панівного) класу.

11.2. Основні ознаки та функції держави. Ознаками держави є:

1. Наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, ви­ конавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.

2. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори.

3. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовує у ситуаціях, вста­новлених законом. Діапазон державного примусу простягується від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини.

4. Наявність державної мови, якою визнається мова націй, котра складає більшість населення держави.

5. Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самовряду­вання), виконавчо-розподільчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.

6. Наявність національної правової системи. Кожна держава функціо­нує в межах визначеної правової системи. Правова система держави за­кріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об'єкти політики.

7. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держа­ви і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення. Внутрішніми функціями держави є;

• економічна (господарська) функція - держава як організатор та коор­инатор економічних процесів;

• соціальна функція - держава як організатор соціального забезпечення громадян;

• підтримка законності та правопорядку - держава гарантує елемен­тарний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілі­зації;

• встановлення норм, дотримання яких є обов'язковим для усіх юри­ичних та фізичних осіб і покликане забезпечити функціональну стабільність суспільства;

• законодавча;

• культурно-виховна;

• наукова;

• спортивна;

• функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

• фіскальна функція - збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішніми функціями держави є:

• функція оборони та національної безпеки;

• розвиток відносин співробітництва з іншими державами;

• інноваційна функція (використання інтелектуальних досягнень, тех­нологій інших держав тощо).

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави (наприклад., під час війни, надзвичайних ситуацій), то постійні функції реалізовуються протягом усього часу існування держави.

Функції держави, їхній зміст змінюється залежно від історичної епо­хи. Існують відмінності й у тлумаченнях функцій держави у різних по­літичних теоріях:

1) Марксисти акцентують увагу на класових функціях держави;

2. На думку представників класового лібералізму (І. Беніном, Б. Констан та ін.), держава виконує виключно функції правового регулювання відносин між автономними, вільними громадянами і не повинна втручати­ ся у економічну та соціальну сферу;

3. Представники соціального лібералізму (Д. Кейнс та ін.) вважали, що держава повинна активно втручатися в економічне життя, виконувати фіскальну, соціальну функції;

4. Різноманітні концепції "плюралістичної демократи" (Г. Ласкі, М. Дюверже та ін.) на перший план виводять владні функції держави, яка має виконувати роль координатора і арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конку­ренції;

5. Неоконсервативні течії (тетчеризм, рейганізм) виступають за сильні політико-владні функції держави і проти економічної та соціальної функцій, які, на їх думку, породжують утриманську психологію та бюрократизацію суспільства. Основними функціями мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та ду­ховної єдності націй, формування національно-державницької свідомості.

11.3. Форми державного правління і національно-територі­ального устрою держави. Важливою характеристикою держави є по­няття "форма держави" (див. рис. 1). Це поняття включає у себе такі ком­поненти, як форма державного устрою, форма державного правління та політичний режим.

Антидемократичний

Під "державним правлінням" розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми держав­ного правління, як монархія та республіка.

Монархія (від гр. монаrhiа - одновладдя) - це форма державного правління при якій верховна державна влада повністю або частково зосе­реджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмеже­на) монархії. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній - повноваження глави держави обмежується конституцією. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (мо­нарх володіє виконавчою владою і частково - законодавчою) і парла­ментська (монарх володіє законодавчою владою і частково - виконав­чою). Абсолютна більшість сучасних монархій - парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).

Альтернативною до монархії формою правління є республіка. Вона ха­рактеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіаль­ним органом, який формується населенням (або його частиною) на визначе­ний час. Республіками є більшість сучасних держав. Різновидами республі­ки є парламентська, президентська та парламентсько-президентська.

Парламентська республіка. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити уря­дові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд во­лодіє виконавчою владою, інколи - законодавчою ініціативою, а також правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції пре­зидента в основному зводяться до представницьких.

Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем'єр-міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має пра­ва розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Парламентсько-президентська республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджува­тися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Вико­навчу владу очолює прем'єр-міністр.

Державний устрій - це поділ держави на певні складові та розподіл влади між нею (державою) та цими складовими. Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову дер­жави, за якої верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства тощо) не мають оз­нак політико-державної самостійності й є тільки адміністративно-терито­ріальними підрозділами. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поши­рюється на всю територію країни. Існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція. Деякі унітарні держави (Італія, Португалія, Україна та ін.) включають автономні утворення.

Федерація - це союзна держава, яка складається з державних утво­рень, які мають юридичну і, відповідно, політичну самостійність. Прин­цип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів федерації. Цей принцип передба­чає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерацій. Суб'єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Феде­ральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. У кон­ституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місце­вих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб'єктів: у США - 50, в Канаді - 10, у ФРН - 16, в Австрії - 9 і т. д. До компетенції центральної влади в федерації належать питання розв'язан­ня конфліктів між суб'єктами федерацій, оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Конфедерація - це союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети. Принцип конфедералізму перед­бачає збереження повної юридичної та політичної самостійності дер-жав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уні­фікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються лише на добро­вільних договірних засадах для координації дій у розв'язанні конкретних спільних проблем.

Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової систе­ми; фінанси центральних органів складаються із внесків, а не з податко­вих відрахувань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу ви­рішення обмеженої кількості питань, найчастіше у сфері оборони, зовніш­ньої політики, транспорту, зв'язку.

Конфедеративна форма держави існувала у США (1776 - 1787), Німеч­чині (1815 - 1867). Що стосується Швейцарської Конфедерації, названої так ще у ХНІ ст., то фактично вона давно стала федерацією з сильною централізацією найважливіших функцій, хоча конституцією країни визна­чено, що кожний кантон є "федерально-суверенною державою" зі своїм урядом і конституцією.

Від федерацій та конфедерацій потрібно відрізняти регіональні або інші союзи держав, такі як Співдружність Незалежних держав (СНД).

11.4. Концепція правової держави. Правова держава - це суве­ренна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верхо­венства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Витоки ідеї правової держави є вже у працях античних мислителів. Платан писав, що державність можлива там, де панують закони, "де за­кон володар над правителями, а вони його раби". На сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належно організованих судів. Хоча в розумінні Плато-на судова влада ще не є самостійною гілкою влади.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави закладали Ш. -Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж. -Ж. Руссо (ідея на­родного суверенітету), /. Кант (концепція держави як об'єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Саме з іменем /. Канта пов'я­зують теорію правової держави. Висування, обґрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави - у досконалому праві, у макси­мальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для дер­жави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ри­зикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Верховенство народу, проголошене І. Кантом, обумовлює свободу, рівність, незалежність усіх громадян у державі. "Правова держава" І. Канта базувалася на прин­ципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Громадяни мали такі три основні повноваження, як свобода, рівність, незалежність (в економічному плані). Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має грунтуватися на пре­зумпції невинуватості. Для правової держави найважливішим є пануван­ня права у формі законів у взаєминах між державою та людиною. Причо­му права людини мають мати пріоритет перед правами будь-якої спільно­ти (нації, класу), а права нації мають бути пріоритетними над правами Держави.