Змістовий модуль 2. Розвиток і становлення української діаспори закордоном. Лекція 3: Розвиток української культури закордоном

Поняття «діаспори» та умовна статистика перебування українців за кордоном. Основні передумови початку переселення Українців. Основні хвилі міграції. Хронологічний огляд. Наслідки міграційних процесів для загальної культури України.

Текст лекції

Складовою частиною українського етносу є українці, що мешкають за межами батьківщини, у діаспорі. «Діаспора» – від грецького – розсіяння – перебування значної частини народу (етнічної спільноти) за межами країни його походження.

У зв’язку з певними історичними обставинами українці розсіянні майже по всьому світу, впродовж тривалого часу вони зберігають елементи матеріальної та духовної культури, народні традиції, звичаї, рідну мову. Особливо важливу роль вони відіграють в збереженні загальноукраїнської культури, національної свідомості під час політичний акцій (іноді суттєво впливають на вибори в Україні).

Через відсутність відповідної статистики в Україні, а також за кордоном, точна кількість українців в діаспорі невідома. Згідно з підрахунками на сьогодні в Україні мешкає майже 37 мільйонів українців, а в діаспорі майже 17 мільйонів в різних країнах.

Розбіжність у даних пояснюється ще тим, що дуже важко визначити категорії громадян інших країн, яких можна віднести до українського етносу. Тривале перебування в іншій країні призводять до змін у психіці, зовнішності, мовних та голосових модуляціях українців.

Чисельність і поширеність української діаспори зумовлена двома головними обставинами:

• перша пов’язана з формуванням кордонів держави

• друга пов’язана з еміграцією українців.

Формування території України відбувалось порівняно пізно, після перемоги лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії. Цей процес тривав довго і закінчився після другої світової війни. Однак знову повернулися до розподілу кордонів після розпаду СССР. Внаслідок військової, політичної, дипломатичної протидії сусідніх країн, іх ворожого ставлення до України, кордони республіки практично скрізь не збігаються з територіями компактного проживання українського етносу. Тому значна кількість українців, які одвічно проживали на рідних землях, опинилася за межами батьківщини – в Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії. Зрозуміло, що деякі з українців не повернулися на свої території, а залишилися в своїх будинках і тому автоматично стали представниками інших країн.

Виникнення української діаспори проходить в двох напрямках:

1. Близьке зарубіжжя – це Росія, Молдова, Вірменія, Грузія, Туркменія, Латвія, Литва, Естонія, Білорусія та інші.

2. Далеке зарубіжжя – це країни Європи, Азія та Африка, Америка та інші.

Формування діаспори на цих територіях є результатом еміграції українців – масового переселення в інші країни. Взагалі, еміграція – це прогресивне явище в історії будь якої країни та нації. Однак, для українців були часі, коли це стає необхідністю, єдиною можливість вирватися з політичного та національного гніту. В історії української культури відомо 4 хвилі еміграції.

Причини еміграції мають політичний, економічний та релігійний характер. В давні часи місцем еміграційних потоків стає Європа. В середні віки епізодичними емігрантами стають українські казаки. В 1709 році першими українськими емігрантами стали І.Мазепа та його товариші. Після ліквідації Запорожської Сечі (1775 р) казаки емігрували та створили в турецьких землях Задунайську Січ.

Наприкінці XVІІІ ст. за ініціативою Московської влади починається принуджене переселення казаків на Кубань, Північний Кавказ, Південний Урал, Сибір, Казахстан, Далекий Схід. Уже во второй половине XIII ст. первыми мигрантами з України були українські зодчїї, ремісники, які оселялися в містах Московїї, а також ті, хто намагався схоронитися від татаро-монголів(купці, інши верстви начелення). Перша еміграція носила трудовий характер, перша політична еміграція – мазепінська, яка пройшла внаслідок поразки шведів під Полтавою.В цей час крестьян з України використовували як важку та дешеву робітничу силу в різних місцях Російської імперії.

Поки Україна входила до складу Російської імперії, українці проживали разом з іншими національностями, і ні хто не турбувався на якої території хто мешкає. В роки Радянської влади населення також не переймалося національно-територіальною політикою держави, тому що усі вважали себе громадянами єдиної країни – СРСР. Такий загальний інтернаціоналізм був результатом вдалої політики влади:

• усі були однаково безправні перед державою.

• проводилися гігантські будівельні роботи (БАМ, целіна), і протягом багатьох десятиліть маса населення радянських етносів, переїжджала до нових місць працевлаштування, іноді залишаючи свої домівки.

• єдина політика держави перетворила радянські етноси в однорідну масу під назвою – «радянський народ».

Потім – крах СРСР та багато етнічних війн в Азербайджані, Вірменії, Нагорному Карабаці, Осетії та інших місцях. Україна дивом не потрапила в це «місиво» етнічних распрій, але давня «дружба народів» була наживе схоронена. Саме ці війни і стали каталізатором для початку еміграційних процесів. Масовий характер вони набувають наприкінці XIX в. З цього періоду виокремлюють 4 хвилі еміграції українців:

І хвиля – з останньої чверті XIX в. до поч. першої світової війни. Представниками першої хвилі еміграції стали переважно селяни, які постраждали від безземілля, безгрошів’я , це були мешканці Західних частин України. Тому першу хвилю називали ще «робітничою еміграцією». Люди шукали себе вигідну працю та вільні землі.

В 1877 році люди виїжджали переважно в США, в 1890 році – в Аргентину, Бразилію та Канаду. Масово також відбувалось переселення і в Австралію та Нову Зеландію. Зараз там мешкають нащадки перших емігрантів з України, але їх вже не можна прирахувати до українців, тому що вони вже асимілювалися, не знають українську мову, їх фізіологічні риси також змінилися з роками. Вони себе ідентифікують як американці чи канадці українського походження, а не українці, які живуть в цих країнах. Це дуже вагомий нюанс. Перші емігранти створювали на новому місці суспільні організації, каси взаємодопомоги, видавництва україномовних газет, клуби, театри, хорові та танцювальні колективи, для того щоб «тусуватися» з співвітчизниками, не втрачати національні традиції, національні коріння, щоб утворити етнокультурне середовище, в якому вони звикли мешкати. Політика їх не цікавила, і тому вони знайомили народи країн поселення з українською культурою без ідеологічного втручання.

Першими українськими емігрантами називають в минулому монаха Києво-Печерської лаври Андрія Гончаренко (1865 р.), та Івана Філіпова і Василя Єліняка (1891 р.) в Канаду. В 1877 році українські емігранти прибула з західної україни в США та поповнила штат шахтарів з Пенсільванії. Переважно ж українці отримували від влади США земельні частки на льотних умовах, для ведення фермерського хазяйства.

Незважаючи на матеріальний стан українська еміграція налічувала майже 200 тис.людей. Вони оселялися на наданих їм землях і створювали окреме селище з своєю школою, церквою, поштою. Потім з’являлися інші будинки. Назви своїм селищам вони давали українські (на згадку про свою батьківщину): Київ, Коломия, Броди, Січ, Станіслав т.ін). У нових селищах зберігалась національна культура, традиції, дух нації. Це можна було побачити в одязі, меблі, посуді, в особливостях будівельного мистецтва. Також справляли усі свята: народження, хрещення, весілля, похорон, релігійні свята, не забували про фольклор (казки, пісні). На згадку про Україну в кожному домі розміщували образи чи портрети, які привезли з собою з батьківщини: портрети Т.Шевченка і І.Франка. Також прикрашали дім вишиванками, килимами, писанками, виробами з кераміки. В кожній хаті перш за все будували піч, і жінки пекли свій власний хліб. За домом завжди висаджували квіти та сад, ставили пасіку. Готуючись до переселення українці везли з собою знаряддя праці: серпи, коси, плуги, сапи і інші. Також вони переносили свій досвід сільськогосподарських робіт, і висаджували ті зернові культури, які були в їх домівках: квасолю, моркву, цибулю, овочі, бурак, помідори, кукурудзу, гречу.

Крім далекого зарубіжжя, українці оселялися в країнах Близького зарубіжжя: Середня Азія, Кавказ, Казахстан Сибір. Українці зробили вагомий внесок до оволодіння новим середовищем в землях Російської імперії: вони у незвичайно тяжких для них умовах висушували болота, вирубали ліса, освоювали цілинні землі.

Взагалі ж еміграція селян з Галичини та інших Західних участків стала для України стихійним лихом (про це писали не одноразово І.Франко, В.Стефаник). Паралельно з цим проходив й зворотній процес: заселення західноукраїнських земель поляками.

Активізація переселення українців в той час була викликана відміною кріпацького права (1861 року) та столипінськими реформами (1906-1916 рок.) У зв’язку з цим більша частина крестьян з Київщини, Полтавщини та Чернігівщини і інших земель Східної України були вимушені відправлятися на заробітки на великі цукрові плантації у лісостеп ні зони, у зернові місця українського степу, у східні райони Російської імперії.

2 хвиля – період між світовими війнами. Жахіття І світової війни, революція 1917 року, громадянська війна 1918-1920 років. Цей етап міграції українців називають «політичною еміграцією». В 1918 році Австро-угорська армія отримала поразку, і тисячі українців, які були в її складі потрапили в табори військовополонених на території Австрії, Німеччині, Італії, Чехословаччині, Румунії. Також багато українських політичних діячів, частина інтелігенції були вимушені покинути країну. Під час колективізації більша частина населення також вимушена була покинути свої домівки. В 30-40-ві роки з України були виселені окремі національні меншини – німці, поляки, татари.

Емігрантам цієї хвилі треба було пристосовуватися до нових умов існування. Крім того, такі умови були у різних категорій емігрантів неоднакові. Селяни оселялися на території Західної Європи та заокеанських країн. Військові перебували в таборах як військовополонені та інтерніровані. На відміну від «робітничої хвилі», значну частину емігрантів складали «політичні емігранти» – чиновники, військові офіцери, священики, крупні та середні землевласники, інтелігенція, політики. Особливості професії зумовили існування і закордоном «українських лідерів». По-перше вони бігли туди, де ще до війни склалась ціла спільнота – в Австрію. У Відні оселився Михайло Грушевський, ідеолог українського націоналізму Дмитро Донців, один з засновників Української соціал-демократичної робітничої партії та прем’єр-міністр Центральної Ради Володимир Винниченко, Голова Українського національної спілки Євген Петрушевич. В 1959 році в Мюнхені було вбито С.Бандеру.

Демократично налаштовані українські емігранти створюють ОУНЗ – організація українських націоналістів за кордоном. Вона виступає за цивілізовану політичну боротьбу, видає «Літопис УПА», «Енциклопедію Української діаспори». Її лідер М.Лебідь створив видавництво «Пролог», де видає дослідницькі матеріали з української історії, культурі, політології. Пізніше там же створили журнал «Сучасна Україна» і «Українська літературна газета», які об’єдналися в журнал «Сучасність», де з’являлися матеріали недоступні, секретні.

3 хвиля – після другої світової війни. Найширша, наймодніша хвиля еміграції. Після війни в Європі залишилось майже 14 мільйонів громадян СРСР. Частина з них складала людей, які були вивезені з країни німецькими загарблениками, інші – військовополонені, які не схотіли повернутися в радянську державу. В 1945 році під егідою ООН була створена Міжнародна організація біженців, за допомогою якої в 1945-1951 роках емігранти третьої хвилі розсіялися по всьому світу.

Інша група емігрантів – люди, які були вимушені покинути країну (дисиденти), частина з них потім повернулась, інші залишилися там. В середині 80-х років з України емігрували євреї переважно в Канаду, США, Ізраїль. Вони вважалися кривдниками батьківщини. Більша частина молоді емігрувала на цілинні землі Казахстану, на великі будівництва Росії, Урала, Сибірі, Далекого Сходу. Майже тисяча українських громадян емігрувала за релігійними мотивами (христиане-пятидесятники) в США.

4 хвиля – розпад СРСР (90-ті роки та після 90-тих). В цей період еміграція дещо позбавила обороти. Однак, і сьогодні молодь намагається отримати освіту закордоном, і там влаштуватися на роботу.

В 1945 році з Праги до Мюнхену переїжджає Український Вільний Університет. В ньому працювало 80 педагогів, серед яких відомі вчені: А.Жуковський, В.Мирчук, О.Оглоблін, Н.Подольска-Василенко, Я.Рудницький. В 1947 році в США, Канаді, Австралії, Франції було відроджено Наукове товариство, представники якого займалися історією, філософією, математикою, медициною. З 1950 року діють міжнародні структури Української вільної Академії Наук. Українські вчені зробили вагомий внесок в розвиток різних галузей наук, але їх праці до 90-х років були невідомі на Україні.

Завдання для самостійної роботи

Розкрийте та охарактеризуйте всі етапи еміграції українців.

Завдання для семінарського заняття

1.Поняття «діаспори» та умовна статистика перебування українців за кордоном.

2.Основні передумови початку переселення Українців. Основні хвилі міграції. Хронологічний огляд.

3.Наслідки міграційних процесів для загальної культури України.

Методичні рекомендації

Під час семінарських занять слід визначити різницю між поняттями «менталітет» та «ментальність». Надати студентам інформацію про різні методи та засоби опитування. Метою семінарських занять має стати розуміння того, що Україна неоднорідна держава, і аналіз культурних подій треба проводити по різним критеріям.

Література

1. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998.

2.Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

3. Історія української культури// За ред. І.Крипякевича. – К.,1995.

4. Мистецтво української діаспори.// О.Федорук та інш. – К.: «Тріумф»,1999.