34. Малярська спадщина Шевченко.

Народився в с. Моринці на Київщині (тепер Черкаська обл.) в родині селянина-кріпака. 1838 був викуплений з кріпацтва за участю відомих діячів російської культури, почав навчатися в Петербурзькій Академії мистецтв у Карла Брюллова. 1840 вийшла перша збірка поетичних творів "Кобзар", 1842 – поема "Гайдамаки", 1844 написав гостро політичну поему "Сон". 1843 Шевченко отримав ступінь вільного художника. Як один з членів Кирило-Мефодіївського братства – таємної київської політичної організації – заарештований 1847, засуджений і засланий у солдати до Оренбурзького краю. 1850 Шевченка вдруге заарештовано й відправлено до Новопетровського берегового форту на п-ові Мангишлак. 1857 поета звільнили із заслання, 1848 він оселився в Петербурзі в Академії Мистецтв, де жив до самої смерті. Поховано Шевченка на Чернечій горі біля Канева. Творчість Шевченка багатогранна. Літературна спадщина, що охоплює велику збірку поетичних творів, п’єсу "Назар Стодоля", повісті, щоденник, листи тощо, вважається основою нової української літератури. Великою є й малярська спадщина: автопортрети, портрети, офорти, малюнки, сепії, акварелі мають біографічну, історичну й етнографічну цінність. Шевченко – засновник сучасної літературної української мови. Його творчість та ідеї мали великий вплив на подальший розвиток української культури. У квітні 1838 р. Шевченко опиняється на волі. На кошт «Общества поощрения художеств» вступає до Академії й тут під рукою Карла Брюллова працює до 1845 р., в якому дістає звання «вольного художника». А хоч, як знаємо, Брюллов заборонив йому виходити поза вузькі античні форми й теми, заголовки його перших картин свідчать про те, що слухатись Брюллова було йому не під силу. Навіть праці, що за них Шевченко дістає академічні відзначення, далекі від класицистичних ідеалів «Карла Великого». «Борець» (1838), «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840) чи «Циганки» (1841) мають окреслений стиль романтичної побутовщини. Замість зрисовувати гіпси, Шевченко ходить на Смоленське кладовище «лопух та дерева змальовувати», а для прожитку ілюструє тогочасні видання. В 1844 р. рисує «Знахаря» до оповідання Квітки та «католицького ченця» до оповідання Надєждіна «Сила волі». До «Історії кн. Суворова» Полєвого дає 27 рисунків, для його ж «Русских полководцев» — 12 портретів. Не без впливу Штернберга родиться в Шевченка (1844) замисел «Живописної України», що мала створити тритомний альбом рисунків із текстами кращих українознавців того часу. «Судна Рада», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир» — оце п’ять картин, переведених потім на офорт, які дають нам уявлення про зміст і характер нереалізованої цілості. Хто ввів Шевченка в таємниці гравюрної техніки — невідомо, та в будь-якому випадку як техніка, так і характеристичне оперування світлотінню вже в тих перших спробах свідчать про непереможний вплив Рембрандта. Першим із митців, яких було заангажовано до створеної в 1845 р. Археографічної комісії в Києві, був Шевченко. За дорученням Комісії він об’їхав Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Волинь та Поділля, скрізь зарисовуючи пам’ятки мистецької старовини. Багата колекція цих рисунків — це не тільки цінний документальний матеріал, а й вимовне свідчення зрозуміння Шевченка для творів старої культури. З 1847 р. Шевченко думав виїхати до Італії, щоб там заокруглити свою мистецьку освіту, й, повернувшись, заснувати мистецьку школу в Києві, але, як знаємо, на перепоні до реалізації того заміру стало його заарештування в червні 1848 р. Десять літ заслання з виразною забороною писати й малювати відірвали Шевченка від систематичної праці для мистецтва, до якого він наближувався хіба в щасливих випадках. Одним із них була аральська експедиція Бутакова, до складу якої Шевченко увійшов як рисівник. Діждавшись амнистійного декрету, Шевченко в першу чергу думає про майбутнє своєї образотворчості. В душі поета й громадянина, так тяжко покараного за свої національні переконання, родиться гогартівська ідея пособити своїм мистецтвом боротьбі з виразкою громадського лиха й суспільної кривди. Вже в червні 1857 р. постає цикл повчально-проповідницьких ілюстрацій на тему «Блудного сина», які мали бути поширені в гравюрах, але так і залишилися нерепродуковані. Опинившись по засланні в Петербурзі, Шевченко кидається в отворений тоді для публіки Ермітаж, де копіює «Святу Родину» Мурільйо, по чім уже майже всеціло віддається гравюрі. За гравюрні копії з Рембрандта «Притча про виноград» та Соколова «В шинку» Шевченко дістає титул «академіка гравірування на міді». Поза принагідними портретами він тепер виконує цілу низку гравюр зі своїх та чужих картин, час до часу пробуючи малювати історично-побутові картини. Такі гравюри, як «Верба», «Старець на кладовищі», «Сама собі в хаті господиня», «Дві дівчини», «Сонна жінка», походять саме з цього кінцевого періоду життя й творчості Шевченка, припиненої передчасною смертю в лютому 1861 р. О. Новицький, автор першої монографії про Шевченка-маляра, спиняючись перед його «Судною Радою», пише: «Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати. Така картина могла стати в перший ряд поміж „передвіжніками“, що з’явилися тільки в черговому поколінні; й не можна великим дивом не дивуватися, як цього не добачали всякі російські критики та історики мистецтва, що вишукували якихось Плахових, а не добачали таких речей». І справді, перший «передвіжнік» Шевченко дуже довго чекав на свого відкривця й належну оцінку своєї малярської творчості. Нині ми вже свідомі того, що малярство Шевченка було класичним доповненням його поетичної творчості, з якою творила одну органічну цілість.