5.3. Основні напрямки й завдання соціального захисту
Основні напрямки забезпечення соціального захисту включають:
1. Забезпечення пріоритетності нейтралізації факторів ризику, що негативно впливають на збереження й розвиток людського потенціалу суспільства.
2. Забезпечення збалансованості законодавчих норм й інших нормативно-правових регламентацій і реальних можливостей їхньої реалізації.
3. Розробка й використання державного механізму соціального гарантування життєзабезпечення на рівні прийнятного ризику для даних умов розвитку суспільства.
4. Орієнтація договірних трудових відносин по підвищенню соціальних гарантій працівників і забезпечення соціальної стабільності по пріоритетним з позицій соціальної безпеки напрямкам.
5. Забезпечення стратегічної спрямованості дій на пріоритетність усунення причин, що викликають фактори соціального ризику, стосовно мір, спрямованим на компенсацію наслідків їхньої реалізації.
Орієнтація на збалансованість потреб у соціальному захисті й мер по її забезпеченню.
Формування й розвиток системи ресурсного забезпечення соціального захисту.
Реформування системи соціального забезпечення.
Забезпечення становлення й розвитку соціального партнерства у всіх сферах життєдіяльності суспільства.
Реалізація напрямків соціального захисту вимагає конкретизації рішення завдань у цій області.
Збереження й розвиток людського потенціалу суспільства, є пріоритетним напрямком соціальної безпеки й соціальної політики, припускає рішення наступних завдань:
оцінку факторів економічного, політичного, соціального, екологічного й виробничого ризику й виявлення на цій основі зон підвищеного ризику для функціонування й розвитку населення;
забезпечення пріоритетності прийняття й реалізації мер у всіх видах національних програм (економічної, екологічної, по охороні праці й ін.) при відповідній координації по збереженню і якісному відтворенню населення.
Прагнення до збалансованості потреб у соціальному захисті й мер по її забезпеченню досягається при рішенні таких завдань:
проведення соціального моніторингу потреб у соціальному захисті різних груп і верств населення й прогнозу їхньої зміни;
доведення оцінок потреб у соціальному захисті до адресатів, що приймають по них рішення (органів законодавчої, і виконавчої влади, органів галузевого й регіонального управління й ін.);
співвідношення потреб у соціальному захисті з можливостями їхнього ресурсного забезпечення, виділення серед них пріоритетних;
розробка принципів формування соціальних гарантій для різних шарів і груп населення;
удосконалювання існуючої системи надання пільг і компенсацій, забезпечення їхньої профілактичної спрямованості;
забезпечення адекватності соціальних гарантій, надаваних потерпілим;
удосконалювання форм надання цільової адресної допомоги групам населення, що бідує в ній.
Формування й розвиток системи ресурсного забезпечення соціального захисту припускає:
вироблення загальних і послідовних пріоритетних принципів при забезпеченні дій кожної з підсистем ресурсного забезпечення: правовий, фінансової, наукової, кадрової й інформаційної;
удосконалювання системи фінансового забезпечення соціального захисту за рахунок розвитку систем страхування, ефективності використання фондів соціального захисту (соціальної допомоги), створення умов для підвищення зацікавленості у формуванні позабюджетних фондів на ці ціди й ін.;
пріоритетне фінансування наукових досліджень і розробок, націлених на рішення проблем соціального захисту;
розробку навчальних програм, навчальних посібників і підручників, що включають питання соціального захисту, для загальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладів і вузів, а також для курсів підвищення кваліфікації державних службовців, що курирують за родом своєї діяльності ці питання;
інформаційне забезпечення соціального захисту за рахунок формування механізму соціального моніторингу (спостереження), що відслідковує індикатори соціальних процесів, з виділенням пріоритетних за критерієм «безпеки», удосконалювання підсистеми соціальних показників для швидкого реагування й оперативного прийняття рішень у системі соціальної статистики;
організаційно-управлінське забезпечення діяльності по досягненню соціального захисту за рахунок координації діяльності регіональних органів управління, контролю й забезпечення безпеки, координації розроблювальних і реалізованих програм й ін.
Реформування системи соціального забезпечення вимагає послідовного рішення наступних завдань:
розробки концептуальних основ соціального забезпечення, як підсистеми соціальної політики й соціальної безпеки;
прийняття основ законодавства про соціальне забезпечення, що містить максимально можливі гарантії життєзабезпечення для даних умов розвитку суспільства у випадку реалізації соціального ризику (безробіття, хвороби, нещасного випадку на виробництві, старості й ін.);
орієнтації вдосконалювання пенсійної забезпечення на дотримання залежності розміру пенсії від трудового внеску й розміру внесків, на умови стабільності пенсійної фінансової бази, на своєчасність перегляду розмірів пенсії відповідно до зміни економічних умов;
розробки науково-методичних й організаційно-управлінських основ надання цільової адресної допомоги нужденної в ній і забезпечення механізму реалізації;
удосконалювання системи надання пільг і компенсацій, що підверглися або підвергаються впливу шкідливих і небезпечних для життя й здоров'я факторів;
розробки й розвитку форм забезпечення персоніфікації страхування;
пошуку форм ефективної взаємодії в розвитку державних і недержавних форм страхування.
Становлення, і розвиток соціального партнерства в суспільстві необхідно як обов'язкова умова його безпеки. Воно припускає рішення таких завдань, як:
розробка концепції соціального партнерства в Україні, формування й розвиток законодавчої бази соціального партнерства, а також нормативно-правової бази договірного регулювання трудових відносин;
соціальний моніторинг факторів соціального ризику й наслідків їхньої реалізації (оцінка й зіставлення соціальних погроз суспільству при вивчень думок населення, представників органів законодавчої й виконавчої влади, фахівців, профспілок й ін.; оцінка причин виникнення політичних і соціально-трудових конфліктів і т.д.);
формування банку даних по обліку конфліктів (по місцю виникнення, із причин, по частоті, витратам й ін.);
формування суспільної думки про переваги національної згоди й соціального партнерства через засоби масової інформації, організація видання газет і журналів по соціальному партнерству (забезпечивши їхні низькі ціни);
підвищення правової грамотності й культурного рівня всіх верств населення (організація відповідних видань); формування структур по регулюванню соціально-трудових відносин, попередженню й сприянню врегулювання трудових суперечок (конфліктів) у регіонах зі стабільно високою соціальною напруженістю.