Семінарське заняття №8 Тема: Аксіологія та ціннісні засади буття людини і суспільства.

1. Аксіологія як філософське вчення про цінності. Становлення аксіології.

Аксiологiя — роздiл фiлософiї, що вивчає цiнностi. Аксiологiя дослiджує природу цiнностей, їх виникнення та функцiонування в життi людини й суспiльства. Виокремлення дисциплiни припадає на другу половину ХIХ ст. Предметом аксiологiї є цiннiсне свiтовiдношення, сфера цiнностей як смисложиттєвих значущостей i самих смислiв як конститутивних елементiв життєвої реальностi. У такому сенсi цiнностi iнтерпретують як певним чином «прихованi», неявнi причини мотивацiї людських учинкiв. Iз другої половини XIX–XX ст. аксiологiя вiдбулася як самостiйна фiлософська царина, одним iз перших засновникiв якої вважають нiмецького фiлософа Г. Лотце. Його iдеї вiдiграли важливу роль в iсторiї аксiологiї — вiн теоретично розмежував явища дiйсностi (факти) та сферу належного, яке передбачає цiннiсний компонент. Лотце надав поняттю «цiннiсть» категорiйного статусу, обгрунтував своєрiднiсть феномена цiнностей як трансцендентних iдей, вiдмiнних вiд фактiв предметних форм. До розв’язання фiлософської проблематики цiнностей долучилися Г. Рiккерт, В. Вiндельбандт, М.Шелер, М. Гартман, С. Франк, В. Франкл, М. Вебер, Е. Гуссерль, Ч. Пiрс, Ф. Брентано, Г. Йонас, М. Попович, С. Кримський, В. Табачковський та iн. Важливе значення для розбудови цього напряму мали iдеї неокантiанства, зокрема Г. Когена, фiлософськi системи М.Шелера, М. Гартмана, Баденської школи (В. Вiндельбандт, В. Рiккерт), якi витлумачували цiнностi як особливу сферу належного, що протистоїть сущому та, водночас, формує його конфiгурацiю, впливає на нього; iдея життєвого свiту Е. Гуссерля як сфери очевидностей, практичного досвiду, оформленого на цiннiсних, смислових засадах; теорiя соцiальної дiї М. Вебера, який проiлюстрував зв’язок цiнностей соцiальних сенсiв, змiсту та спрямованостi соцiальної дiї, вплив цiнностей на економiчний розвиток на прикладi цiнностей протестантської етики; iдеї життєсвiту А.Шюца, iдеї Ю. Хабермаса, який продемонстрував вплив комунiкацiї та мовної ситуацiї — лiнгвiстичних цiнностей. Зазначенi iдеї стали поштовхом до дослiдження соцiокультурної реальностi в контекстi феноменологiчного й аксiологiчного аналiзу. Прагнення до смислу спостерiгаємо в кожнiй свiдомiй дiяльностi, воно є пiдгрунтям конструювання iндивiдуальної й соцiальної реальностi. Отже, дiйснiсть за межами цiннiсно-смислового значення (iнтенцiйностi) є, по сутi, нейтральним феноменом. Цiнностi характеризують власне людський спосiб життя, рiвень виокремлення людини з тваринного свiту. Основнi проблеми аксiологiї охоплюють низку питань: чому людина має цiнностi? Як вони виникли й розвиваються? Яка природа цiнностей? Чи зумовленi вони суто людськими бажаннями й характеристиками? Чи мають цiнностi певне об’єктивне пiдгрунтя? Як iснують цiнностi? Як їх пiзнають, втiлюють, досягають? Чи змiнюються вони з часом? Що впливає на їх змiну, чи iснують незмiннi (вiчнi) цiнностi? Чи можна говорити про цiнностi, однаковi для всiх людей? Якi функцiї виконують цiнностi? Яка їх роль у розвитку суспiльства й культури загалом? Аксiологiя пов’язана з антропологiчними дискурсами: естетикою, етикою, фiлософiєю культури, теорiєю свiдомостi, фiлософiєю мови й комунiкацiї, соцiальною фiлософiєю, семантикою, епiстемологiєю й iншими роздiлами фiлософського знання. Завдання аксiологiї: дослiдження аксiологiчної сфери, її змiстового складу, формальних особливостей, механiзму функцiонування. Важливим аспектом проблеми є аналiз цiннiсних структур як фундаментальних рiвнiв антропологiчної органiзацiї людини, їх убудованостi в ментальнi змiсти, оскiльки саме цiнностi формують антропогенетичний етичний код, вiдрiзняючи людину вiд тварини разом з iншими атрибутами свiдомостi: iнтенцiйнiстю, iдеаторнiстю, здатнiстю до абстрактного мислення, знаково-символiчного кодування тощо. Отже, цiнностi зумовлюють змiст культурної програми людської органiзацiї паралельно з бiологiчною. Єднiсть бiологiчного й соцiокультурного є необхiдною умовою антропологiчної цiлiсностi. На думку З. Фрейда, створення культурних цiнностей супроводжувалося пригнiченням природних потягiв, що призвело до утворення психiчної iнстанцiї Над-Я, сприяли появi перших моральних норм, за рахунок яких здiйснювалося формування моральностi й соцiальностi.

2.Аксіологічний горизонт. Цінності як позитивні значущості.

У дiяльностi формується цiннiсне ставлення до навколишнього свiту. Будь-яка дiяльнiсть має сенс, тобто те, заради чого та на основi чого вона реалiзується. З одного боку, цiннiсть — це об’єктивна данiсть, з iншого — сукупнiсть компонентiв дiйсностi, змiст яких зумовлений потребами й iнтересами суб’єктiв суспiльства. Ставлення до свiту є завжди цiннiсним. Цiнностi — те, що має певну життєву значущiсть для суб’єкта, здатнiсть задовольняти його потреби й iнтереси; це визначенi людиною цiлi й певний спосiб життя, що сприяє їх досягненню; те, що викликає шанобливе ставлення та повагу до унiверсальних моральних норм. Е. Дюркгейм називає цiнностями iдеали, колективнi уявлення, якi є головними стимулами поведiнки людини. Т. Парсонс витлумачує цiнностi як вищi принципи, якi забезпечують згоду як у малих суспiльних групах, так i в суспiльствi загалом. Цiнностi для конкретної людини iснують у трьох вимiрах: (1) як мета — спрямованiсть на майбутнє; (2) як переживання (володiння) — наявнiсть у теперiшньому; (3) як усвiдомлення чеснот i збереження їх в пам’ятi — аспект минулого. Цiннiсне ставлення до свiту — це суто людська характеристика. Природа не створює добро, iстину чи красу, їх створює та ними надiляє людина. Ф. Нiцше зазначав, що все, що має цiннiсть у нинiшньому свiтi, має її не саме по собi, не за своєю природою, а тому, що його одного разу надiлили цiннiстю, обдарували нею. Iнакше кажучи, у природi немає цiнностей, природа створює факт, а людина — цiннiсть. Факт — це те, що має мiсце, цiннiсть — те, що має значущiсть. Цiннiсть спiввiдноситься з поняттям «значущiсть», однак не тотожне йому. «Значущiсть» бiльш широке, нiж «цiннiсть». Цiннiсть — це позитивна значущiсть. Явища, що вiдiграють негативну роль у суспiльному розвитку, можуть iнтерпретуватися як негативнi значущостi. Отже, цiннiсть — значущiсть, яка вiдiграє позитивну роль у життi людини або суспiльства загалом; сукупнiсть суспiльно значущих властивостей, функцiй предмета чи iдей, якi надають їм статусу цiнних у певному суспiльствi. Досить часто натрапляємо на протиставлення наукового знання цiннiсному. Д.Юм уважав, що цiнностi пов’язанi з почуттями, якi не можуть бути нi хибними, нi iстинними, а тому й цiннiснi твердження не бувають нi iстинними, нi хибними. Норми й цiнностi грунтованi на почуттях, якi в кожного свої, а тому й цiнностi мають суб’єктивний характер. Вiдповiдно, знання — iстинне, а цiннiсть — значуща. Знання вказує, як дiяти, а цiннiсть — для чого дiяти. Знання розкриває те, що є, а цiннiсть — те, що має бути. На думку М. Гартмана, цiнностi вимальовуються в особливих почуттях, впливаючи на поведiнку, її рiзнi прояви. Цiннiсть розкривається смислом, який конституюється свiдомiстю та передбачає предметнiсть переживання. Смисл — це доступнiсть змiсту й усвiдомленiсть значення. Одна й та ж цiннiсть може мати рiзний смисл залежно вiд самої людини, її життєвого свiту як складного комплексу його проявiв. Смисл як певний змiст думки на основi оцiнки актуалiзує цiннiсть як значущiсть, тобто те, що є важливим для людини в системi її життєвого свiту. Смисл робить цiннiсть значущою, вартiсною, виправдовує її, дає їй право на iснування. Неосмисленi цiнностi не можуть по-справжньому функцiонувати в людськiй дiяльностi. Феноменологiчний поворот у фiлософiї продемонстрував наявнiсть особливої реальностi — «життєвого свiту» — iнтерсуб’єктивного горизонту розумiння та соцiальних практик, якi є можливими за рахунок спiльного фундаменту — аксiологiчної сфери. Людина створює й надiляє смислами свiт у процесi оцiнного ставлення до природи, суспiльства, самої себе; сприймає свiт наївно, як очевиднiсть, крiзь призму «природної настанови», не замислюючись, що його «образ» вимальовується в аксiологiчному горизонтi, тобто його феномени надiленi не тiльки просторово-часовими параметрами, а й цiннiсними характеристиками. «Усi речення, якi виражають нашi погляди, незважаючи на їх граматичну тотожнiсть, розподiляються на два класи: судження й оцiнки, що виражають вiдношення свiдомостi до оцiнюваного предмета», — мiркує В. Вiндельбандт. Ця вiдмiннiсть має важливе методологiчне значення, що уможливлює виокремлення фiлософiї як самостiйної науки, вiдмiнної вiд iнших своїм предметом. Фiлософiя є наукою про нормативну свiдомiсть, що встановлює цiннiсть реального, що уможливлює загальнозначущу оцiнку об’єктiв, описуваних у контекстах iнших наук. Отже, «фiлософiя — наука про принципи абсолютної оцiнки», — констатує В. Вiндельбандт. Важливу роль у конституюваннi цiнностей вiдiграє оцiнка. Суб’єктивна оцiнка — позитивна або негативна — iндивiдуальний процес. Особистiсний сенс цiнностi — це її вiдношення до потреб людини. Уналежнення до цiнностей — об’єктивний процес пошуку загальнозначущих цiнностей. Оцiнка здiйснюється з огляду на цiнностi: добро — зло, iстина — хиба, прекрасне — потворне тощо. Для того, щоб здiйснити оцiнку, треба розумiти смисл цiнностей, спосiб i ступiнь їх спiввiдношення з предметом оцiнки. «З цiнностями як iнварiантами, якi ми характеризуємо, пов’язана мораль», — вважає М.Шелер. Фiлософ розглядає мораль як систему вибору тих чи тих цiнностей, крiзь призму конкретних оцiнок народу й епохи як їх «моральну конституцiю», здатнiсть до внутрiшньої еволюцiї. Дослiджуючи ресентимент, М.Шелер, розглядає цiнностi як порiвняльний критерiй. Коли ми порiвнюємо себе з iншими, то зараховуємо порiвняння в аксiологiчний горизонт: особливу настанову на цiннiсне порiвняння себе з iншими. «Ми постiйно порiвнюємо нашу власну цiннiсть узагалi чи яку-небудь iз наших якостей з цiнностями iнших людей», — пише вiн. М.Шелер розмiрковує про такий феномен як «цiннiсна слiпота», «цiннiсна iлюзiя», пов’язує його з неспроможнiстю опанувати, усвiдомити iншi цiнностi, якi певний суб’єкт знецiнює, оскiльки не може їх досягнути. Цiкава дискусiя: потреби зумовлюють цiнностi чи, навпаки, цiнностi зумовлюють потреби? Родоначальник прагматизму Ч. С. Пiрс уважав, що цiннiсть — феномен, який задовольняє потребу. На думку Ф. Брентано, цiннiсть зумовлює потребу. Людина потребує чогось, що надiляє цiннiстю. Дiйсно, цiнностi пов’язанi з потребами, що iлюструє такий факт: вода пiд час спраги стає цiннiстю, бо ми вiдчуваємо в нiй потребу, проте перестає бути нею, коли ми спраги не вiдчуваємо. Усвiдомлюючи цiннiсть води, ми можемо мiнiмiзувати свої потреби в нiй, запасатися нею або не визнавати її головною життєвою цiннiстю. Ознака цiнностi об’єкта передбачає новий сенс його сприйняття як цiнного або, навпаки, знецiнює, про що йдеться в М.Шелера. В. Вiндельбандт згадує Сократа, для якого потреба в iстинi була рушiйним моментом його дiяльностi. На вiдмiну вiд софiстiв, якi релятивiзували iстину як суб’єктивний «факт», Сократ був упевнений, що наявний всемогутнiй закон, абсолютний узiрець, вищий за особисту думку. Цiнностi за своєю природою є об’єктивними, але «реалiзуються» як суб’єктивнi. Це твердження можна заперечувати. Вище вже йшлося про те, що там, де немає суб’єкта, безглуздо говорити про цiнностi. Очевидно, цiннiсть залежить вiд людини, її почуттiв, бажань, емоцiй, тобто є чимось суб’єктивним. А втiм, суб’єктивiзацiя цiнностi, перетворення її в щось односторонньо залежне вiд свiдомостi конкретної людини та її суб’єктивних уподобань, не зовсiм виправдана. Звернiмося до лейтмотиву Баденської школи: з сущого не випливає належного, що iснує як сфера трансцендентного — аксiологiчних iдеалiв. У цьому контекстi згадаємо вiдому концепцiю «iєрархiї потреб» К. Роджерса i А. Маслоу, яку наразi не вважають достатньо обгрунтованою, оскiльки вiтальнi цiнностi — фiзiологiчнi потреби, безпека та рiвень їх задоволення — не завжди є передумовою формування цiнностi самореалiзацiї. Недолiком концепцiї є неврахування iндивiдуальних вiдмiнностей людей, зокрема вiдмiнностей їх життєвих свiтiв й аксiологiчних горизонтiв. Наявнi данi, якi обгрунтовують факт домiнування вищих цiнностей у структурi буття безвiдносно до основних. Щоправда, якщо йдеться про вiтальнi цiнностi як факт виживання у кризовiй ситуацiї, то, iмовiрно, вищi цiнностi, якi А. Маслоу називає буттєвими, можуть бути витiсненими. Отже, цiннiсть — це значущiсть речi самої по собi, наповненiсть її смислом. Цiна — це вартiсть у певному еквiвалентi: грошах, часi, зусиллях. Цiннiсть у цьому сенсi суб’єктивна, а цiна — об’єктивна. Свого часу Т. Гоббс визначав цiннiсть людини як цiну, якою її оцiнює держава. Цi поняття дуже легко розрiзнити, варто лише поставити запитання: «Яка цiннiсть матерi? У чому вона?» i «Яка цiна матерi? У якому еквiвалентi?». Друге запитання звучить як святотатство. Цiннiсть i цiну iнодi пов’язують як мету й засiб. Наприклад, знання — це цiннiсть, їх здобуття має свою цiну в еквiвалентi старанностi, часу, роботи тощо. Функцiї цiнностей дуже рiзноманiтнi. По-перше, цiнностi виступають орiєнтиром людської дiяльностi, дають змогу робити вибiр iз альтернативних способiв поведiнки. По-друге, цiнностi забезпечують оцiнне ставлення людини до свiту, окреслюють норми й iдеали. По-третє, цiнностi впорядковують картину свiту, сприяють її цiлiсностi й узгодженостi. По-четверте, цiнностi визначають напрямок розвитку людини й суспiльства, методи та засоби їх розвитку, забезпечують цiлiснiсть i наступнiсть культурної традицiї. По-п’яте, цiнностi визначають сенс буття людини.