2. Багатовимірність людини у гуманістичному дискурсі.

Людина є складною, багатоаспектною, тому її дефiнiцiя була й залишається проблемою. Людина має дуальну природу, оскiльки поєднує духовне й бiологiчне, її цiлiсний образ приховує опозицiї: дух-тiло, свiдоме й несвiдоме, розум i безумство, унiкальне та загальне, типове. Традицiйна схема людини грунтована на дихотомiї духу й тiла, спiввiдношення мiж якими, вiдмежування яких, зокрема й виявлення домiнанти в цiй дихотомiї, постiйно пiддавали переглядам, змiнювали, переоцiнювали. В iсторiї культури були помiтними парадигматичнi змiщення у витлумаченнi як тваринного, так i людського. Iдеться про iсторичну негативно-песимiстичну (Н. Макiавелi, Ф. Нiцше, А.Шопенгауер, З. Фрейд) оцiнку людини як бiологiчної машини та позитивну оцiнку людської вдачi (Р. Декарт, I. Кант, Г. Гегель, М.Шелер) як носiя розуму, моральної досконалостi та вищих цiнностей. Наявнi й протилежнi пiдходи стосовно проблеми генези людської особистостi. Есенцiалiзм (Августин, Ф. Аквiнський) не визнає процесуальностi її конституювання, пiддає сумнiву можливiсть особистiсних трансформацiй, пiдпорядковуючи особистiсть трансцендентним принципам; екзистенцiалiзм (С. К’єркегор, Ж.-П. Cартр) пропонує iдею постiйного становлення людини, розглядає її сутнiсть як результат її iснування, сукупностi життєвих обставин, життєвого проєкту. З одного боку, людину уявляють як носiя бiологiчно зумовленого неусвiдомленого iнстинктивного початку (З. Фрейд), органiзм, що знаходиться в певному середовищi та прагне вижити через пристосування до навколишнiх умов (В. Джеймс, У. Матурана, Ф. Варела), а з iншого, — як духовну iстоту, здатну виходити за межi бiологiчного центру (I. Кант, М.Шелер, Г. Плеснер). З. Фрейд оцiнював людину як природну iстоту, вважаючи її уявлення про свободу рацiоналiзованими iлюзiями, за якими приховуються неусвiдомленi бiологiчнi намiри. Отже, завдання психоаналiзу — викриття змiстiв несвiдомого, переведення їх у площину свiдомого. Окрiм того, людинi властива особлива позицiйнiсть: удосконалюючись, вона шукає центр свого iснування поза собою. На противагу зв’язаностi з середовищем, «закритостi», характерної для тварин, людинi властива «вiдкритiсть», вона є вiдкритою iстотою. Принциповою особливiстю людини є незавершенiсть, здатнiсть до рефлексiї та самовдосконалення, смислове конструювання, що не характерне для автоматизму природних iстот. Життєвий сценарiй, як i смисл власного життя людина конструює самостiйно. Екзистенцiйна визначенiсть людини, обгрунтування феноменiв її життєвого свiту, заперечує механiчну органiзацiю антропологiчних структур. Отже, екзистенцiя — сутнiсний антропологiчний прояв. Екзистенцiйно-феноменологiчна методологiя розкриває специфiку екзистенцiйних проявiв, зокрема мови й комунiкацiї. Осмислення людини у вичерпнiй сукупностi її характеристик досягають у площинi мiждисциплiнарного дiалогу, у межах якого наукове пiзнання вiдiграє важливу, але далеко не однозначну роль. Як i загалом у фiлософiї, у вивченнi людини можна виокремити два великi напрями.

1. Рацiоналiзм стверджує визначальний характер об’єктивних факторiв для формування й реалiзацiї людської сутностi. Есенцiйний пiдхiд розглядає людське життя як реалiзацiю певної унiкальної риси, сутностi або природи людини. Головна його вiдмiнна особливiсть — принцип редукцiї у тлумаченнi природи людини, коли складну комплексну природу людину намагаються звести до єдиної першосутностi.

2. Iррацiоналiзм — людина закинута в хаотичний свiт, у якому вiдсутня будь-яка структура чи порядок, об’єктивнi норми й цiнностi буття. Тiльки сама людина створює умови свого iснування. Екзистенцiйний пiдхiд до людини заперечує наявнiсть певної людської сутностi. Людське життя уявляють як можливiсть. У рамках цього пiдходу фiлософи концентрують увагу не на пошуку сутнiсних ознак людини (як у межах есенцiйного пiдходу), а на феноменi суб’єктивностi, виявленнi унiверсальних характеристик її життя. Екзистенцiйний пiдхiд передбачає, що сутнiсть людини — це спiльна характеристика людського роду, а кожна окрема людина в принципi може набути рiзноманiтних ознак. Саме тому всi люди такi рiзнi, хоч, безумовно, усi є людьми. Отже, людська природа є вiдкритою й може змiнюватися.

Розглядаючи людину як унiкальну iстоту, Отто Больнов, представник фiлософської антропологiї в нiмецькiй фiлософiї, розробив низку принципiв її дослiдження. Замiсть принципу редукцiї, властивого есенцiалiстському пiдходу, що вважає сутнiсть людини її основною характеристикою, Больнов пропонує використовувати принцип додатковостi: характеристики людини мають розглядатися як сутнiснi, але жодну з них не можна вважати єдиною сутнiстю людини. Предмет фiлософської антропологiї — людина як цiлiснiсть, а тому всi її сутнiснi ознаки необхiдно розглядати як рiвноцiннi, як такi, що доповнюють одна одну. У потрактуваннi людини потрiбно вiдштовхуватись насамперед вiд самої людини, а не вiд зiставлення людини з чимось похiдним вiд предметного свiту, iз чимось позалюдським. Iнший принцип фiлософського розумiння людини — це принцип «вiдкритого питання», що заперечує доцiльнiсть викiнченого бачення людської природи, оскiльки постiйно вiдкрите для нових вiдповiдей.

Сучаснi антропологiчнi напрями розглядають людину як багатовимiрну iстоту, яка має рiзноманiтнi характеристики, водночас не можна гарантувати однозначної доцiльностi антропологiчних дефiнiцiй. Але можна розглянути певнi характеристики людини як свiдчення її багатовимiрностi. Homo naturalis: людина — високорозвинена жива iстота, яка, зокрема, вирiзняється розвиненою психiкою. Homo supranaturalis: людина — найвищий щабель еволюцiї, завершення еволюцiї органiчного свiту; має винятковi органiчнi, природнi характеристики, що дають змогу їй вивищитися над iншими природними видами. Homo religiosus: людина — носiй божественного начала, єдина iстота, здатна мати зв’язок iз трансцендентним началом. Homo spiritualis: людина — духовна iстота; духом i духовнiстю не може володiти навiть найрозвиненiша тварина. Тiльки людина вивищується над собою як живою iстотою та може зробити предметом свого пiзнання все, зокрема й саму себе (М.Шелер). Homo sapiens: людина — носiй розумного начала, який вивищує її над природою та завдяки якому вона може пiзнавати суще, яким воно є насправдi, — Бога, свiт i саму себе (Р. Декарт). «Людина — “мисляча очеретинка”: будь-який подув вiтру може знищити її, але хай всесвiт розчавить її — людина стане ще вищою й шляхетнiшою щодо свого убивцi, бо ж вона усвiдомлює власну смерть, а всесвiт не вiдає про свою перевагу над людиною» (Б. Паскаль). Homo symbolicus: людина — iстота, здатна створювати символи й символiчний свiт (уяву, мову, пам’ять тощо) (Е. Касiрер). Homo faber : людина — творча iстота, здатна створювати штучнi об’єкти, а не тiльки використовувати природнi; людина — iстота дiяльна, вона створює знаряддя, за допомогою яких i власного розуму перетворює природу (К. Маркс, Х. Арендт, М.Шеллер, А. Бергсон). Homo ludens: людина — iстота, здатна до гри — вiльної дiяльностi, перебiг i сенс якої полягають у нiй самiй (Й. Хейзiнга, О. Фiнк). Homo socialis: людина — суспiльна iстота (Аристотель, К. Маркс); людина творить суспiльство та саме суспiльство творить людину. Homo moralis: людина — моральна iстота, здатна розрiзняти добро й зло, усвiдомлювати свiй обов’язок i вiдповiдальнiсть; людина належить двом свiтам: з одного боку, — свiту природної необхiдностi, а з iншого, — моральної свободи й абсолютних цiнностей (I. Кант, Ж.-П. Cартр). У працi Е. Касiрера «Дослiдження про людину. Вступ у фiлософiю людської культури» представлено iсторiю становлення антропологiчних iдей. Унiверсум людини є фiлософським питанням, яке намагався розв’язати всiєї iсторiї фiлософiї кожен окремий мислитель, вiдштовхуючись вiд власного бачення реальностi. Нiцше проголошував волю до влади, Фрейд пiдкреслював роль сексуального iнстинкту, Маркс абсолютизував «соцiальний iнстинкт», але, на противагу iррацiоналiзму, потрактування людини як animal rationale не втратило свого значення. Усi великi мислителi пояснювали людину як animal rationale, отже, тлумачення людини як animal symbolicum є продовженням рацiоналiстичної традицiї на новому рiвнi. Символ, так само як i смисл, — ключ до з’ясування природи людини, долученої до символiчного унiверсуму культури, i саме це вiдрiзняє її вiд тварини. Символiчна пам’ять — процес, за допомогою якого людина не лише дублює свiй минулий досвiд, а й видозмiнює його — вважає Е. Касiрер, видатний антрополог ХХ ст. Людина є «особливим сущим», яке поєднує бiологiчне й символiчне, матерiальне й духовне, iндивiдуальне та соцiальне, унiкальне й унiверсальне, об’єктивне та суб’єктивне, свiдоме й несвiдоме, тому зрозумiло, що один iз найважливiших принципiв фiлософської антропологiї — виявити антропологiчну структуру, на основi якої можна було б пояснити специфiчно людськi властивостi й характеристики. Класична фiлософiя як основна антропологiчна структура пропонує особистiсний iнварiант, сучасна — розглядає концепцiю багатовимiрної персони, множини її рольових статусiв. Соцiальна антропологiя, феноменологiчна антропологiя долають класичну замкненiсть особистостi, розглядаючи її в iнтерсуб’єктивному контекстi соцiальної взаємодiї та вiдкритостi свiту. Отже, людина є складно органiзованою iстотою, яка поєднує бiологiчне, психiчне та соцiальне. Сутнiсними вимiрами людини є її антропологiчнi характеристики — т. зв. антропологiчнi iнварiанти: бiологiчний вимiр (тiлеснiсть, iнстинкти, несвiдоме); ментальний вимiр, що включає мислення й мову, iнтенцiйнi форми, зокрема пам’ять, очiкування, iдеацiйний горизонт (символи, знання, цiнностi — уявлення про належне); етичний вимiр, детермiнує сферу моральної автономiї; процесуальний (предметно-практичний) вимiр, що реалiзує включенiсть людини у взаємодiю з середовищем у формах її дiяльностi; комунiкативний вимiр, який фiксує комунiкативну вiдкритiсть (включенiсть у сферу соцiальної взаємодiї). На окрему увагу заслуговує iнтуїцiя як феномен, який важко спiввiднести з певним рiвнем. Iнтуїцiю розглядають як безпосереднє осягнення iстини без логiчних аргументiв. На думку А. Бергсона, iнтелект й iнтуїцiя пов’язанi зi знанням, сформованим на основi досвiду. З одного боку, iнтуїцiя — винятковий стан духу, з iншого — знання, наближене до iнстинкту. Воля як здатнiсть розуму до самовизначення, з одного боку, уналежнена до ментального вимiру, а з iншого, — є проявом несвiдомих процесiв, про що розмiрковували представники волюнтаристської традицiї А. Августин, А.Шопенгауер, Ф. Нiцше. Проблема спiввiдношення волi й розуму є предметом фiлософських дискусiй. Воля є близькою до поняття свободи в екзистенцiйнiй фiлософiї в сенсi усвiдомленого, незалежного вибору, що конституює самовизначення людини й передбачає усвiдомлення його можливих результатiв. Волю витлумачують також як дiї, регульованi усвiдомленою метою (С. Рубiнштейн). Однак найбiльш обговорюваним є трактування свободи як здатностi людини конституювати власне буття, являти собою суб’єкта, надiленого моральною автономiєю. Свобода волi — поняття, яке торкається проблеми свободи вибору: вiльна людина у своєму виборi, дiях i рiшеннях чи вони детермiнованi, тобто заздалегiдь визначенi.