3.Використання клинопису
До середини 3-го тис. до н. е. клинопис, що використовувалась тепер як мінімум для шумерської і аккадскої мов, розвинувся у більш-менш стабільну словесно-складову систему, що включала близько 600 знаків, для яких була характерна як поліфонія, так і омофони. У наступні столітті всі 600 знаків ніколи не використовувалися одночасно в одному місці, і в якомусь сенсі подальша історія клинопису - це історія вибірок форм знаків і їх значень, залежно від часу, місця і жанру, з додаванням деяких значень і невикористанням багатьох інших , спрощенням окремих знаків і формуванням характерних місцевих форм письма.
Слідом за поширенням по Передній Азії шумеро-аккадської культури повсюдно починав поширюватися і клинопис. У першу чергу разом з аккадською мовою, але поступово адаптуючись і для місцевих мов. Від деяких мов нам відомі лише окремі глоси, імена власні або ізольовані тексти ( касситської, аморитської, амарнсько-ханаанскої, хаттскої) мов. Відомі лише 4 мови, які адаптували і систематично використовували клинопис для великої частини текстів: хетська, еламська, хурритська і урартська. Крім того, клинописними за формою, але функціонально відмінними є давньоперський клинопис та угарітський алфавіт.
Клинопис являв собою низку клиноподібних умовних знаків, які передавали значення відповідних зображень.
Однак для позначення об’єктів та ідей уже тоді почали використовувати звукову систему. І хоча клинопис також складався із сотень знаків, він був більш універсальним та різноплановим. Саме тому напрочуд швидко поширювався і прижився у шумерів, ассирійців, вавилонян і жителів держави Урарту.
4.Дешифрування клинопису
Ключ до дешифрування клинописного письма на початку XIX ст. винайшов вчитель німецького ліцею Георг Гротефенд . Йому вдалось прочитати короткий напис, зроблений на колоні царського палацу в Персеполі трьома мовами: староперсидською еламською і вавілонською. Зусиллями Георга гротенфенда було встановлено 9 знаків, але в його відкриття ніхто не повірив, навіть не надрукували його працю. Тому клинопис був остаточно дешифрований лише в середині XIX ст. норвежцем Д. Лассеном, французом Е. Бюрнуфом, та англійцем Г. Роулінсом. Таким чином, 1857р вважають роком народження - ассиріології.
5.Поезія
Найпершим показником духовної зрілості народу вважають рівень розвитку його літератури, адже, як зазначив французький поет, історик і політичний діяч Альфонс де Ламартін, «поезія — це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка». Якщо підходити з цим еталоном до духовної культури населення Месопотамії, то з приємністю доведеться констатувати її справді високий рівень, адже кращим літературним творам шумерів, вавилонців та ассирійців судилося безсмертя.
Сюжети шумерських літературних творів завжди конкретні й мають більше пізнавальну, аніж художню вартісність. Проте й художність у пам'ятках шумерської словесності також присутня, передовсім у ліричній поезії, яка зворушливо передає переживання людини. Примітно, що вже шумерська елегія пройнята тугою й безнадією — настроєм, властивим для всієї життєвої філософії населення Месопотамії, яке знемагало в борні з грізною природою.
Клинописна поезія — це візуальне мистецтво. Витвір мистецтва сприймається передусім чуттєво; є три основні способи такого чуттєвого осягнення: через око, через вухо і через розум.
Найдавнішою відомою сучасному людству є шумеро-аккадська, ассиро-вавилонська поезія. Клинописні глиняні таблички з її текстами почали відкопувати щойно в середині позаминулого століття. Але наразі ми мусимо зважати на даність, що саме поезія Шумеру та Вавилонії є якнайдавнішою в цьому світі. Клинопис має дивну здатність зачаровувати з першого погляду на нього, він має якусь магічну притягальну силу.
Отже, клинописну поезію ми сприймаємо передусім оком, а не розумом і не слухом. Аудіосприйняття шумеро-аккадської поезії може бути тільки віртуальним, її розуміння мусить бути науково підкованим, зате візуальне її сприйняття є, в принципі, первинно доступним для сучасної людини. Осмислення найдавнішої поезії є хоч і доступним, але складним процесом: для цього потрібні переклади та тлумачення текстів, знання із суміжних галузей, і взагалі – дуже широкий антураж. Та для чуттєвого сприйняття найдавнішої поезії, для миттєвого та пролонгованого смакування нею вистачає візуального ряду. Можна сміливо назвати найдавнішу поезію людства візуальною, без жодних фігур.
А вірш (саме однорядковий вірш) є одним із найдавніших зразків нашої візуальної поезії, нашої поезії взагалі, поряд з іншими, такими схожими та несхожими на себе зразками.
Нині відомо близько півтори сотні пам'яток художньої словесності шумерів, що їх відносять (звичайно, досить умовно) до таких жанрів: міфи, епічні твори, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів'я та приказки, казки, анекдоти (здебільшого про свекрух, про тещ, як це не дивно,— жодного). Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов´язані з міфами. Кращим твором вавилонської літератури є "Епос про Гільгамеша", ім´я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Вона була створена ще шумерами і розповідає про царя міста Урук. Гільгамеш і його друг Енкіду здійснюють безліч подвигів. Після смерті Енкіду Гільгамеш не може примиритися з тим, що, на відміну від богів, люди не живуть вічно. Він вирушає шукати таємницю безсмертя. Пошуки приводять його до першої людини – Ут–напішті. Ут–напішті переказує Гільгамешу історію свого життя. Переклад цієї розповіді на європейські мови викликав справжню сенсацію, оскільки вона практично повністю співпадала з розповіддю про “великий потоп” у Біблії: гнів богів, споруда великого корабля, земля, покрита водою; навіть зупинка на вершині великої гори! Наприкінці своєї подорожі Гільгамеш, загубивши чарівну квітку безсмертя, розуміє: вічно живе в пам'яті нащадків той, хто здійснює добрі справи.
Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. е. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом". Література Месопотамії істотно вплинула на культурний розвиток інших країн, у тому числі і європейських.