2. Безперервність навчання. Врахування вікових особливостей дітей у навчально-виховному процесі предметів художньо-естетичного циклу.

Не можна людину навчити на все життя, Ті треба навчити вчитися все життя.

Дайте дитині дозріти в дітях. Д.Дідро.

Дітям, особливо підліткам, необхідна впевненість у свідомості того, що вони роблять.

Навчання відбувається все життя. Починається воно в сім'ї, продовжується в дитячому садочку, початковій, середній та старшій школі. Для багатьох наступним етапом є навчання в професійних технічних та вищих навчальних закладах, яке теж може мати своє продовження у набутті післядипломної освіти або переходу до наукової діяльності (аспірантури, докторантури). Домінантною ланкою при цьому є самоосвіта, на яку повинні спиратися всі інші. Для реалізації безперервної освіти необхідне цілеспрямоване озброєння методологією рішення практичних завдань, розвиток процесів вироблення конструктивних рішень, критичної оцінки і самооцінки діяльності; виникають завдання інтеграції і спадкоємність компонентів навчального процесу на всіх етапах безперервного навчання, в усіх його ланках. Кінцевою метою системи безперервної освіти є підвищення якості, рівня діяльності людини в тій чи іншій сфері, стимулювання постійного професійного зростання і розвитку особистості [32,с. 133].

Образотворча діяльність супроводжує людину від молодшого до зрілого віку. Навчання цієї діяльності починається у дитячому садку і продовжується в середньому загальноосвітньому закладі у 1 — 7 класах. Для безперервності цього процесу необхідні узгодження навчальних програм, методів та форм навчання з урахуванням вікових особливостей. Особливої уваги цей процес вимагає на перехідних вікових етапах, а саме; дитячий садок — початкова школа; початкова школа — середня школа.

Викладаючи образотворче мистецтво, вчитель не завжди замислюється над тим, що окрім спрямованого навчання відбувається природний розвиток якості образотворчої діяльності, змінюється уява, сприйняття світу, ставлення до власної творчості.

Проблеми уяви, образотворчої діяльності у дитячому віці розглядаються в педагогічній і психолого-педагогічній науці та практиці. Вчені, практики-вчителі, батьки визначають, що в ранньому дитячому віці малювання складає головний вид творчості. Малюки полюбляють малювати, їм подобається сам процес. Але з часом така зацікавленість згасає, відбувається розчарування та охолодження. З чим це пов'язано? Л.С. Виготський вважає, що зниження цікавості дітей до малювання ховає за собою перехід цієї діяльності у нову, вищу стадію розвитку, яка стає доступною дітям тільки при сприятливих зовнішніх стимулах, таких, наприклад, як викладання образотворчого мистецтва в школі, наявність художніх образів вдома, чи при особливій обдарованості до цього виду творчості [11, с. 66].

3. Складові навчально-виховного процесу

Педагогіка — це, перш за все форма мислення. Ш.Амонашвілі

Не треба нічого вигадувати, треба тільки побачити нові ідеї в реальній школі і вміти сказати їм «Так».

Метою традиційної системи навчання є передача досвіду одного покоління іншому, обмін інформацією, переважно в один бік: від старшого покоління молодшому, від учителя —учню. Головними компонентами змісту освіти є знання та уявлення про світ, основи наук (поняття, закони, факти, події, терміни, відомі способи та алгоритми діяльності), що надає жорстку регламентацію, догматизм знань. Переважними методами навчання є інформаційний — повідомлення знань, репродуктивний — відтворення знань. Зміст освіти подається в розгорнутому вигляді у логічній послідовності. Ця логіка закладається у навчальних підручниках, цю логіку «пропускає» крізь себе вчитель. Учню залишається тільки засвоїти і відтворити інформацію. Разом із засвоєнням диференційованих знань учні засвоюють і репродуктивний спосіб мислення. При цьому зберігається авторитарний стиль викладання вчителем «повторюй за мною», «роби як я», авторитарний стиль поведінки.

Сучасне замовлення суспільства, розвиток освіти вимагають оновлення навчально-виховного процесу, що означає зміну цілей та змісту навчання, пошук продуктивних методів навчання та активних форм організації навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Для того щоб навчальний процес був ефективним, його необхідно спрямовувати, для чого визначають цілі, задачі та модель бажаного результату.

Цілі та завдання

Ніяку справу не можна добре зробити, коли не відомо, чого хочуть досягти. А.С. Макаренко.

Під ціллю навчання розуміють ідеальну модель бажаного результату засвоєння змісту освіти, до якого прагнуть в процесі спеціально організованої системи послідовної взаємодії вчителя та учня " [39,с. 40].

Ціль — це операційна постановка і прогноз майбутнього. М.М. Поташнік вважає, що ціль повинна не тільки визначати образ бажаного результату, а бути якомога більше конкретизованою. «Ціль — це граничне конкретний охарактеризований якісно, а де це можливо і кількісно, образ результату, що очікується, якого дитина, школа можуть реально досягти до суворо визначеного моменту часу» [62, с. 36]. Під операційною постановкою цілі мається на увазі, що при її визначенні завжди існує механізм (технологія, спосіб), який дозволяє перевірити вірність відповідності результату до встановленої мети.

Цілі розрізняють:

1. За джерелом і способом утворення:

— внутрішні (ініціативні), які формуються людиною або соціальною системою самостійно в процесі їх діяльності;

— зовнішні, які задаються ззовні (суспільством). ,

2. За масштабом значення і почасового обсягу:

— ціль-ідеал — це той кінцевий результат, до якого можна тільки прагнути, постійно наближаючись;

— стратегічні цілі — це довгостроковий бажаний результат у близькому майбутньому;

— тактичні цілі — визначаються як проміжний бажаний результат у близькому майбутньому;

— оперативні цілі — визначаються як бажаний результат у теперішню мить [39, с. 39].

Спираючись на цю класифікацію, для моделювання і організації навчально-виховного процесу вчителю треба уявляти собі загальні цілі суспільства перед освітою, цілі, які передбачають бажаний результат при викладанні навчальної дисципліни, проміжні цілі та цілі конкретного уроку, які виходять із загальних.

В навчальних програмах мета художнього виховання засобами образотворчого мистецтва в стислій, сконцентрованій формі визначається як розвиток у дітей високих естетичних ідеалів, формування потреб і здібностей до образотворчого мистецтва в процесі художнього осмислення світу.

Цілі конкретизуються у постановці конкретних завдань. У кожній навчальній програмі визначаються як загальні, так і специфічні завдання. Б.М. Йєменський пропонує згруповувати задачі курсу образотворчого мистецтва за такими напрямками:

1. Мистецтво як культура відношення до всіх явищ життя. Ця група задач фактично вбирає в себе зміст мистецтва, який вира­жається чеп«*з моральні, етичні, емоційно-ціннісні критерії суспільства (культуру відношення до суспільства, людини, світу речей, світу природи). Це завдання виховання, сприйняття, оцінювання.

2. Мистецтво як творчість — розвиток асоціативно-образного мислення, здатності зв'язувати у свідомості далекі одне від одного явища, бачити загальну систему, здатність народжувати у власній свідомості на основі сприйняття життя художній образ і вміти його сприймати у творах мистецтва. Це завдання розвитку.

3. Мистецтво як мова, система мов, що грунтується на таких вихідних поняттях як композиція, лінія, колір, об'єм, простір. А застосування їх у різних мовах різне. Це завдання оволодіння знаннями, уміннями та навичками [41, с. 62-63].

Аріадна Жукова так говорить про головне завдання мистецтва:

«Головне завдання мистецтва спільне із задачами філософії та науки: мистецтво вчить людину жити, воно передає їй досвід, відкриття і роздуми попередніх поколінь. Все це так. Але Й сама мова мистецтва, П' чисто образна сторона варті найбільшого дивування і захоплення. В цьому плані вміння досягти ілюзорності наближується до життя так, щоб воно саме здавалося «живим» — вершина діяльності художника» [17, с. 44].

В навчальних програмах з образотворчого мистецтва головні завдання визначаються таким чином:

1. Формування в дітей художньо-естетичного ставлення до дійсності як здатності до неутилітариого, художнього пізнання світу та його образної оцінки. Це передбачає наявність таких особистісних якостей, як відчуття краси та гармонії, здатність емоційно відгукуватися на різноманітні прояви естетичного у навколишньому світі; вміння підмічати прекрасне у спостережуваних явищах та усвідомлювати його, потреба в спогляданні минулого.

2. Розвиток специфічних для художньо-творчого процесу універсальних якостей особистості як основи для розвитку її творчого потенціалу, художньо-творчої уяви, оригінального, нестереотипного асоціативно-творчого мислення, художньо-образних якостей зорового сприйняття та емоційно-естетичної оцінки, культури почуттів.

3. Формування знань і уявлень про образотворче мистецтво, його історію та роль у житті людей, навичок розуміння мови різних видів образотворчого мистецтва; усвідомлення ролі художнього образу в мистецтві і розвиток навичок його сприйняття та емоційно-естетичної оцінки, культури почуттів.

4. Формування потреб і здібностей щодо продуктивної художньої творчості, вміння створити виразний художній образ, оригі­нальну композицію мовою того чи іншого виду образотворчого мистецтва; оволодіння основами художньо-образної мови і виражальними можливостями художніх матеріалів та різних видів художніх технік, що допоможе набувати свободи вираження у творчості.

5. Розвиток сенсорних здібностей дітей, що більшою мірою сприятиме повноцінності художньо-естетичного сприймання та поліпшенню якісного боку практичної художньо-творчої діяльності [16,54].