2. Закони соціального управління.

Нау­ковий закон — це знання, яке формулю­ється людьми в поняттях, які закорінені у природі (тобто в об'єктивному бутті).

До основних законів соціального управління, на думку автора, можна віднести:

– закон єдності соціальної системи управління, що обумовлений культурними, політичними та економічними умовами суспільного розвитку. Системі соціального управління органічно притаманна єдність, яка визначає основні процеси її функціонування, характер формування та розвитку. Система соціального управління єдина, що виявляється: в нерозривному ланцюгу відносин управління від вищих до нижчих його ланок; в єдності соціального управління всіма складовими частинами глобальних цілей та інтересів суспільства; в єдності основних функцій та методів управління;

– закон участі різних верств населення в соціальному управлінні. Без цього положення не можна казати про демократичність суспільства, про підвищення його ефективності та відповідальності, оскільки суспільне виробництво матеріальних та духовних благ підпорядковується меті задоволення потреб населення. Саме тому це положення закріплене в ст. 38 Конституції України;

– закон єдності організаційно-методологічних засад функціонування на всіх рівнях управління системою. Певною мірою цей закон є конкретизацією першого із названих законів, однак особлива важливість цього положення дає йому право самостійно існувати в якості закону;

– закон збереження пропорційності та оптимальної співвідносності всіх елементів системи управління. Цей закон повинен відображати взаємозв'язок та взаємообумов-леність складових частин системи управління, без чого неможливе нормальне функціонування системи;

– закон оптимального співвідношення централізації та децентралізації функцій соціального управління. Рівень централізації управління змінюється в процесі суспільного розвитку, і ця зміна є законом соціального управління. Для кожного стану суспільного розвитку повинен бути свій оптимальний рівень централізації (децентралізації). ГЇри цьому, чим вищий рівень, на якому приймається рішення, а також нижчий ступінь, для якої ноно призначене, тим вищий рівень централізації управління;

• суть закону необхідної різноманітності зводиться до того, що різноманітність великої (складної) системи обумовлює необхідність у такому управлінні, котре само володіє необхідною різноманітністю. Іншими слонами, розмаїтість станів управляючої підсистеми має бути не менше розмаїтості керованої підсистеми. Прості керовані системи управління, які не відповідають складностям керованих об'єктів, неспроможні враховувати різноманітності станів об'єкта, взаємодії його з навколишнім середовищем, не забезпечують потрібної якості управління. Отже, спроба проектування "простої" системи для керування "складною" системою свідомо не дасть бажаного результату.

Закономірність – це стійкі, повторювані зв'язки та відносини між явищами, що визначають об'єктивні умови існування та розвитку даного соціального феномену. Закономірність, як і закон, відображає причинно-наслідкові відносини та зв'язки в соціальному управлінні, що не залежать від волі людини. Однак на відміну від закону, що діє як об'єктивна необхідність, закономірність носить вірогідний характер, тобто близька до категорії випадковості. Іншими словами, закономірність – це форма конкретного виявлення закону.

Отже, закономірності соціального управління поділяються на дві групи: 1) загальні (соціально-політичні) та 2) спеціальні (організаційно-технологічні).

Виходячи з такого розподілу, до першої групи слід віднести:

– необхідність приведення систем та механізму соціального управління до відповідного рівня розвитку суспільних відносин. За ігноруванням даної закономірності застарілі форми та методи управління стають гальмом на шляху розвитку суспільних відносин: відбувається зниження темнів економічного зростання, зростають труднощі та напруженість у суспільстві;

– залежність ефективності соціального управління від зближеності цілей управляючої та керованої підсистем. Соці-ально-економічні зміни, які відбуваються в нашій країні, свідчать про те, що проблема поєднання інтересів різних соціальних груп пов'язана, насамперед, з розпитком форм власності та підвищенням дієвості контролю щодо неї, з установленням правильного співвідношення централізму в управлінні та економічної самостійності виробників матеріальних благ. В умовах відчуження трудящих від фактичного володіння засобами виробництва та продуктами праці функції самоуправління практично зникають. Необхідність врахування вказаної закономірності і визначає суть реформування управління, яке здійснюється нині і яке спрямоване на зближення цілей суб'єктів та об'єктів шляхом підвищення ролі самоуправління. Ефективність подальшого управління нашим суспільством значною мірою буде залежати від справедливого розподілу власності, від обєктивності приватизації;

– потреба встановлення демократичних процедур зворотного зв'язку, який регулює життєдіяльність систем управління. Ігнорування цієї закономірності створює передумови для відчуження, уособлення від суспільства апарату управління, бюрократизації його діяльності.

Відомо, що апаратам управління, які виконують важливі функції регулювання суспільних процесів, "загрожують" дві небезпеки. Перша зумовлюється їх природним консерватизмом, оскільки такі апарати призначені для зміцнення, стабілізування, збереження даної соціально-політичної структури суспільства. Перешкоджати названій негативній тенденції може постійний контроль за працею апарату, який здійснюється інститутами громадянського суспільства за умови демократизації та гласності. ЇІо суті, мова йде про створення правового механізму впливу населення на вироблення управлінських рішень.

Друга небезпека пов'язана із неминучим зосередженням в апараті управління великих владних повноважень, що можуть бути використані для самозбереження системи, задоволення групових, корпоративних інтересів. Ця негативна тенденція може бути подолана тільки за умови встановлення в суспільстві такого правового режиму, при якому виконавча влада не переважала б над законодавчою.

У міру розростання адміпістративно-командного механізму управління його виконавчий апарат відіграє більш значну роль. Дійсно, професійні службовці мають більше часу для здійснення управлінських функцій, ніж виборні особи (наприклад, депутати), вони володіють більш високим рівнем апаратної кваліфікації, більшою обізнаністю про різні вказівки, інструкції, приписи. Внаслідок цього підготовка рішень, контроль за їхньою реалізацією зосереджуються в апаратах виконавчої влади; виборні ж представники народу лише стверджують їх рекомендації, не маючи можливостей глибоко вникати в сутність останніх. Через від-

сутність дієвого контролю за функціонуванням виконавчих органів створюються умови, які сприяють виникненню можливості для порушення законних інтересів населення.

До другої групи закономірностей, тобто спеціальних (організаційно-технологічних), можна віднести наступні:

– відносний консерватизм структур управління у порівнянні із рухливістю та змінюваністю його функцій. Очевидно, що у міру розвитку суспільства відповідні структури управління неодмінно застарівають, їх перетворення повинно грунтуватися, насамперед, на аналізі змінюваних цілей та відповідаючих їм функцій управління;

– циклічність, безперервність процесу управління. Тут треба мати на увазі, що ряд постійно повторюваних взаємоповя-заних операцій щодо підготовки управлінських рішень та організації їхнього виконання забезпечують перехід від пізнавальної до програмуючої, а від неї – до реалізуючої діяльності;

– розвиток функціональної спеціалізації системи управління у міру її ускладнення. Дана закономірність пов'язана з науково-технічним прогресом взагалі та постійним процесом спеціалізації людської праці, її уявлення дозволяє успішно вирішувати питання співвідношення централізації та децентралізації функцій управління, створення та функціонування державних та суспільних інститутів, сполучення професіоналізму та самодіяльних начал у соціальному управлінні.

Звичайно, об'єктивні закономірності соціального управління не вичерпуються тими, що сьогодні усвідомлюються в ході аналізу та критики становища, яке склалося. Пізнання закономірностей – процес пізнання реальності з усіма її суперечностями, інтересами, цілями. Чим глибше проникає людський розум в пізнання об'єктивних законів розвитку суспільства, тим успішніше він може впливати па різні соціальні явища.