Тема 3. Антична філософія

41

зпусти чи чуттєвості, а свободу від страждань тіла і від хвилювань душі,

зберігати незворушність та безпристрасність (досягнення стану атараксії).

Щодо теорії пізнання, Епікур як і Демокрит, дотримувався вчення про

еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюючись

від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викли-

каючи відчуття – копії.

Найбільш відомим послідовником Епікура був римський філософ ТИТ

ЛУКРЕЦІЙ КАР (приблизно 95–55 рр. до н.е.). В роботі «Про природу речей»

він виклав свою філософську позицію. Основна мета філософії, на його ду-

мку, звільнення людини від страху загробної кари, чого можна досягти че-

рез пізнання природи, що в свою чергу допомагає людині розуміти складні

етичні проблеми. Лукрецій Кар підтримував ідею Епікура про відхилення

атомів. Через відхилення атоми випадково, зіштовхуються і зв’язуються

один з одним, утворюючи таким чином всю багатоманітність речей і явищ

природи. Ідею відхилення він обґрунтовував як свободу волі людини.

Релігію він розглядав як забобони, продукт страху, тому вона стала

джерелом несправедливості, вважав філософ.

Скептицизм. Цей термін в перекладі з грецької означає – той, хто до-

сліджує, критикує. Як філософська школа скептицизм виник у VΙ–ΙΙΙ ст. до

н.е. Його найвідоміші представники – ПІРРОН з Еліди (бл. 360–270 рр. до

н.е.), ЕНЕСІДЕМ з Кноса (Ι ст. до н.е.), СЕКСТ ЕМПІРИК (кінець ΙΙ – поч. ΙΙΙ ст.).

Особливість цієї філософської школи полягає в тому, що скептики вказува-

ли на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

Сутність скептицизму яскраво виражена в трьох питаннях і відповідях

на них:

• якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими;

• що можна сказати про такі речі? – Краще не казати нічого, утри-

муючись від суджень;

• що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? –

Зберігати спокій, незворушність, самовладність.

Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива

користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речей

та вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень.

Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті,

тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати,

а уявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок:

утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.

Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії –

«однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюван-

нях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здаєть-

ся».

ФІ Л О С О Ф І Я . КУ Р С Л Е К Ц І Й

42

Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з

якої випливає незворушність і байдужість.

Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує

сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів.

Стоїцизм. Ця філософська школа отримала назву від слова «стоя» –

назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у

цьому притулку навчав своїх прихильників ЗЕНОН із Кітіона (бл. 336–264 рр.

до н.е.), засновник стоїцизму. Його послідовниками були КЛЕАНФ (331–

233 рр. до н.е.) ХРІСІПП (281–208 рр. до н.е.). У Пимі його ідеї розвивали

ЛУЦІЙ АНЕЙ СЕНЕКА (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), ЕПІКТЕКТ (50–138) та МАРК

АВРЕЛІЙ (121–180).

Стоїки розділили філософію на три розділи: фізику, етику, логіку. Фі-

зика і логіка підпорядковані етиці як основі філософії, що має визначати

сенс і мету життя. Вони вважали, що весь світ – це єдине тіло, яке наскрізь

пронизане єдиним началом, яким є Бог. Він є «пневмою», тобто диханням,

життєвою теплотою, що несе всьому закон і долю. Завдяки творчому вогню

у світі фатум – невблаганний закон долі, який не може порушити жодна си-

ла. Тому людям не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровіль-

но і беззаперечно їй підкоряється і тягне силоміць того, хто нерозумно і без-

розсудно їй суперечить. Через це людині в її ставленні до долі потрібно ви-

значити внутрішнє переконання до того, чого змінити не можна. Тобто це

спокій, незворушність.

Такі поняття як «добро», «зло», «щастя» та ін. стосуються лише сфери

людських відносин і не поширюються на природу, життя, смерть, страж-

дання, багатство, злиденність, тобто на те, що не залежить від людини. До

них людина повинна ставитися байдуже.

Зенон вважав, що кінцева мета людини жити «у злагоді з природою».

Він запозичив категорію Логосу і ідею про походження світу з вогню у Ге-

ракліта. Людина – одне з втілень першовогню. Доля у нього тотожна Лого-

су.

Сенека – римський філософ і державний діяч, який написав трактати

на теми моралі, наприклад «Про швидкоплинне життя», «Про милосердя»,

«Про щасливе життя» та ін. Хоч етичні проблеми займають найважливіше

місце у його вченні, проте Сенека приділяє увагу тлумаченню природи. Він

вважає, що джерелом всього є вогонь. Душа людини – витікання найвищого

вогню. Все існуюче має основу – божественний закон (Логос). До того часу,

поки людина не знає волі бога, вона не може розумно побудувати своє жит-

тя. Людське життя цінне, коли воно розумне, бо лише мудра людина здатна

протистояти злу, стражданням, не втрачати душевної рівноваги і спокою.

Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії бу-

ли: ПЛОТІН (205–270), ПОРФИРІЙ (232 або 233 – поч. ΙV ст.), ЯМВЛІХ (бл. 245

– бл. 330 рр.), ПРОКЛ (410–485).