- •Книжна словесність київської доби
- •1 ИзслЂдованія по рус. Языку в. Ягіча, вид. Петерб. Академією, с. 297.
- •1 Матеріал в моїй Історії України-Руси, т. III, вид. 2, с. 403 і дд.
- •1 Див. Історії України-Руси, т. III, вид. 2, с. 90—1.
- •1 Підставова праця: м. Сперанскій, Переводные сборники нареченій въ славяно-русскомъ переводЂ, 1904.
- •1 Див. Соболевського Матеріалы, с. 176; Сперанского Ист. Лит., с. 202.
- •Оригінальне письменство XI—XII вв.
- •1 Див. Мій перегляд сього питання в статті «Спірні питання староруської етнографії» («Статьи по славяновЂденію, Петерб. Академії Наук», і, 1904).
- •1 Вказані м. П[етровським?] в ИзвЂстіяхъ рус. Языка, 1908, IV («Иларіонъ митр, кіевскій и Доментіанъ игуменъ хиландарскій»).
- •1 «Закон і Благодать»:
- •1 Молять — жертвують, вар.: ломять.
- •1 Напр.: Къде бо ихъ жития і слава мира сего —
- •1 Шахматовъ, нЂсколько словъ о Несторовомъ Житій св. Феодосія (ИзвЂстія отд. Р. Яз., 1896); Абрамовичъ, ИзслЂдованіе о Кіево-Печерскомъ ПатерикЂ, ib. 1902.
- •1 Памятники старинной русськой литератури. І. С. 71.
- •Творчість XII—XIII вв. «слово о полку ігоревім»
- •1 Лист м.-Пушкіна Калайдовичу, з останнього дня 1813 р., в відповідь на його запитання про рукопис.
- •1 Тому III прим. 272.
- •I. Заходи до походу.
- •III. Щаслива битва — хвилевий успіх.
- •VI. Сумний вислід Ігоревої битви.
- •X. Пісня про Всеславичів і Всеслава.
- •1 Древняя русская литература, с. 298, 306, 308, 310, 311.
- •2 «Иже зарЂеза Редедю»...— мабуть, глоса.
- •1 Сей рядок Потебня уважав теж глосою.
- •1 Переставлено слова.
1 Вказані м. П[етровським?] в ИзвЂстіяхъ рус. Языка, 1908, IV («Иларіонъ митр, кіевскій и Доментіанъ игуменъ хиландарскій»).
Треба сказати, що се були ходячі образи, напр., у сучасника Єфремового Кирила Єрусалимського маємо паралелі, подібні і до Єфремових і до Іларіонових:
«Пливучи, він спав як чоловік, і ходив по водах, як Бог. В кам'янім гробі він був положений, як чоловік, але каміння розсілось зі страху перед ним» і т. д.
Але все-таки буквальні подібності, як вище наведені, показують, що Іларіон тут повторяв Єфрема, а не просто йшов за загальними ремінісценціями подібних образів. Можливо, що докладніший аналіз викриє в першій часті «о законі і благодаті» у властивім розумінні, більше таких безпосередніх слідкувань за привичними, улюбленими візантійськими взірцями. Та що се не було, в кожнім разі виявом бідності власної інвенції, літературної безпомічності автора показує друга половина «Слова», де автор був зданий на власні сили, не мав готових образів і взірців і міг себе чути свобіднішим. Якраз тут він ще сильніший, ще кращий, робить враження глибше і естетичніше. В сій часті, рішуче, маємо тільки загальний вплив манери і форми післязолотоустової доби: нахил до гарних, мальовничих форм і висловів, до патетичного стилю, викликів, запитань, апостроф, будування паралельних рядів подібенств чи антитез, до ритмічних циклів, паралельних висловів, громадження подібних виразів — те, що давалось загальним студіюванням сього письменства, а не слідкуванням за якимсь певним конкретним взірцем.
І як я вже одмітив, «Слово», в порівнянні з післязолотоустовою творчістю, має свій оригінальний смак і стиль. Багато тут значить безпосередність почуття неофіта, пафос одного з «нових людей Христових», який вливає новий зміст до затасканих візантійських форм, надає нову силу і виразистість сим затертим, заношеним релігійним поняттям, тезам і гадкам. З другого боку, такий же щирий пафос гордовитого патріотизму; почуття значності сього моменту, в котрім Руська земля — «не худа и невідома, но відома и слышима всЂми концы земли» — входила в ряди культурних, цивілізованих народів. Але поруч сього мусить бути відповідно оцінена ся сильна, витримана мисль, яка, мов бездоганну музичну фугу, виплітає се мисленне плетиво і через цілий ряд силогізмів, від загальних абстрактних тез про Боже промишлення, через панегірик Благодаті, через пеани християнству во язицех, через тріумфальний гімн християнізації Русі і похвали його героєві Володимирові, веде уяву і чуття чи слухача чи читача («не невЂдущимъ бо пишетьс я») до властивої мети сього панегірика — похвали Ярославу і його родині. Се властиве завдання, поставлене собі автором, осягається бездоганно, і одмічений факт, що якраз друга частина слова, присвячена Русі, Володимирові, Ярославові, де Іларіон мусив бути самостійним, якраз сильніша і краща,— найліпше свідчить, що автор не мав ніякої потреби йти невільничо за візантійськими взірцями і в першій, загальній частині.
В відносинах до сучасного місцевого літературного руху були завважені деякі дрібні, щоправда, але дуже близькі, буквальні подібності між «Законом і Благодатею» і повістю про Володимира, включеною в «Повість» 1.