- •Передмова
- •Перелік мап
- •1. Правління Павла і: свавілля чи реформи
- •2. Державний лібералізм Олександра і: наміри та реальність
- •3. Освічені кола і політичний курс Олександра і
- •1. Росія і наполеонівська Франція
- •2. Європейська політика Миколи і
- •3. Східне питання
- •4. Завоювання Кавказу
- •1. Територія і населення
- •2. Економіка
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •5. Закони, суди та система покарань
- •1. Західний край*
- •2. Балтійський край
- •3. Волго-Уральський регіон
- •5. Закавказзя
- •2. Преса, книговидавнича справа
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Олександр II: вибір нового державного курсу
- •3. Реформи в інших сферах державного і суспільного життя
- •1. Опозиційні настрої початку 60-х років
- •2. Революційне народництво
- •3. Ліберальне народництво
- •4. Земський рух
- •5. Пореформене слов'янофільство
- •1. Скасування обмежувальних умов Паризького мирного договору 1856 р.
- •3. Взаємини Росії з європейськими державами у 80-ті - на початку 90-х років XIX ст.
- •4. Політика на Далекому Сході й у Тихому океані
- •1. Економічний розвиток
- •2. Населення. Міста
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •1. Західний край
- •2. Балтійський край
- •3. Поволжя, Урал та Сибір
- •4. Кавказ
- •5. Казахстан і Середня Азія
- •2. Преса і книговидання
- •3. Наука
- •1. Микола II: перед викликом часу
- •2. Опозиційні рухи
- •3. Зовнішня політика
- •1905-1907 Роки: революція і реформи
- •1. "Кривава неділя" і наростання революційних настроїв
- •2. Маніфест 17 жовтня 1905 р. Нова редакція "Основних законів Російської імперії"
- •3. Політичні партії
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •5. Національні рухи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1. Влада і суспільство
- •3. Зовнішня політика
- •2. Преса та книговидання
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Вступ у війну
- •2. Кампанія 1915 р.
- •4. Лютнева революція 1917 р. В Петрограді. Падіння монархи Романовнх
- •В ибрана бібліографія
- •Навчальний посібник
4. Кавказ
Грузини. За переписом 1897 р., у Російській імперії налічувалося 1,35 млн грузинів (1,08% населення країни). Більшість з них проживала в сільській місцевості Тифліської та Кутаїської губерній. У містах проживало лише трохи більше ніж 9% грузинського населення, навіть у Тифлісі грузини були третьою етнічною групою після вірмен та росіян. Однак серед грузинів високим був відсоток дворянського стану (понад 6,3%).
Реформи 1860-1870-х років сприяли подальшій інкорпорації Грузії до складу імперії, а самі грузини стали об'єктом посиленої культурної русифікації. У 70-80-х роках грузинську мову витісняли з системи шкільної освіти. Навіть у духовній семінарії в Тифлісі 1872 р. грузинську мову було замінено російською. За переписом 1897 р., вміли читати лише 19,5% грузинів. Ця русифікаторська політика, що не визнавала як рівноправного партнера православних грузинів з їхньою давньою високою культурою, посилила рух, спрямований на захист і розвиток грузинської мови і культури.
Новий період в історії грузинської поезії і прози відкрила творчість Іллі Чавчавадзе (1837-1907), в якій домінували ідеї боротьби за визволення Грузії. Глибоким патріотизмом наповнена лірика Акакія Церетелі (1840-1915), Важи Пшавели (1861-1915) та ін. Представники грузинської історіографії другої половини XIX ст. (П. Йоселіані, С. Бараташвілі, Д. Бакрадзе, А. Пурцеладзе) широко залучали джерела, виявляли інтерес до життя простого народу, героїчного минулого. Особливі заслуги мав М. Броссе (1802— 1880), автор ґрунтовних праць з історії Грузії, зокрема, він опублікував в оригіналі й переклав французькою мовою основні джерела з історії Грузії ("Картліс Цховреба" та ін.). Від середини XIX ст. відбувалося відродження грузинського театру. Вагому роль в історії грузинської драматургії відіграв А. Цагарелі, соціальні комедії якого користувалися великою популярністю. Закладалися основи грузинського реалістичного живопису (Г. Габашвілі, А. Мрев-лішвілі), грузинської національної музики (Ф. Коридзе, М. Баланчивадзе).
259
Росія в другій половині XIX ст.
Уже в 1860-ті роки в національному русі намітилися дві течії, які мали політичне забарвлення. Першу очолював І. Чавчавадзе, відомий письменник і публіцист, президент "Товариства сприяння поширенню грамотності у грузин". Група випускала від 1863 р. журнал "Вісник Грузії", а від 1877 р. - газету "Іверія". Друга група, налаштована радикальніше, видавала від 1866 р. газету "Час", а від 1871 р. - "Збірник". її лідером став письменник і публіцист Георгій Церетелі (1842-1900).
Декотрі з грузинської молоді взяли участь у загальноросійському народницькому русі. Частина молодого покоління зацікавилася марксизмом, бачачи в ньому найефективнішу зброю в боротьбі проти вірменської буржуазії, яка економічно переважала в Грузії, та проти російського уряду. На початку 1890-х років до Грузії з російських університетів повернулися кілька молодих марксистів, серед яких - Ной Жорданія (1870-1953). Наприкінці 1892 р. грузинські соціал-демократи утворили так звану Третю групу ("Месаме дасі"), в якій поступово оформилося два крила - революційне і помірковане. У 1903 р. виникла партія соціалістів-федералістів, яка ставила вимогу домотатися національної автономії Грузії. Після II з'їзду РСДРП у 1903 р. більшість грузинських соціал-демократів приєдналася до меншовиків, меншість долучилася до більшовиків.
Вірмени. За переписом 1897 р., у кордонах Російської імперії (переважно Єреванська, Єлисаветпольська, Тифліська губернії) налічувалося 1,17 млн вірмен (0,93% населення країни). Більшість вірмен і надалі проживала за межами російської Вірменії, на інших землях Закавказзя, в Османській імперії, Європі та Азії. 23,3% вірмен Росії проживали у містах, причому вони домінували в Тифлісі, у Баку були третьою етнічною групою, а в решті великих міст їх частка була незначною, за винятком Астрахані.
На 1897 р. рівень письменності вірмен був доволі невисоким - 18,3%. Однією з причин цього була розпочата в 1880-х роках політика русифікації вірмен Росії. Спочатку було запроваджено контроль над вірменськими школами і мовою викладання стала російська, а після 1895 р. було закрито церковні початкові школи, громадські товариства та бібліотеки.
Водночас газети і журнали вірменською мовою відіграли вагому роль у розвитку національного руху. Одним із найвідоміших став журнал "Юси-сапайл" ("Північне сяйво"), який виходив у 1858-1864 роках у Москві (редактор журналу - філолог і сходознавець Степанос Назарян. Відомий публіцист Григор Арцруні (1845-1892) редагував газету "Мшак" ("Робітник"), що виходила від 1872 р. в Тифлісі. Газета "Мегу Айастані" ("Бджола Вірменії", Тифліс, 1858-1886) стояла на консервативних позиціях і виступала проти "Мшака". Перше періодичне видання у Східній Вірменії - журнал "Арарат" -було засновано 1868 р. в Ечміадзині. Від 1880 р. в Єревані виходила щотижнева газета "Псак" ("Вінок"), яка публікувала статті на літературні, історичні, педагогічні та інші теми.
260
Національне питання та національні рухи
Інтеграційна політика, розчарування, зумовлене тим, що європейські держави не забезпечили вірменам Османської імперії 1878 р. обіцяної автономії, призвело до політизації національного руху. Вірменські студенти заснували 1887 р. у Женеві соціалістичну організацію "Гнчак" ("Дзвін"). У Тифлісі 1890 р. виник Вірменський революційний союз ("Дашнакцутюн", даш-наки), який об'єднав революційні гуртки й організації: народників, групу газети "Мшак", членів партії "Гнчак". Основною метою партії було визволення вірмен Османської імперії, а засобом боротьби - організація збройного повстання. (До 1904 р. дашнаки діяли тільки на території Туреччини, де здійснили низку терористичних операцій проти турецької влади.)
Незважаючи на не зовсім сприятливі обставини, у другій половині XIX ст. вірменська національна культура зробила помітний поступ. Було досягнуто вагомих здобутків у вивченні історії Вірменії, у розвитку вірменської мови та літератури. Поет і філолог Гевонд Алішан (1820-1901) написав низку праць з географії, історії та культури Вірменії. Мкртіч Емін (1815-1890) досліджував вірменську міфологію, археологію, історію, літературу та епос, переклав і видав російською мовою низку праць давньовірменських істориків. Керовбе Татканян (1833-1889) опублікував цінні праці з історії та літератури вірменського народу. Вагомий внесок у розвиток історичної науки внесли М. Гарагашян, І. Гатрчян, археолог А. Єрицян, етнограф Є. Ла-лаян та ін. Видатною подією культурного життя вірмен став зроблений у 70-х роках XIX ст. запис народного епосу "Давид Сасунський". Визначними представниками вірменської художньої літератури другої половини XIX ст. були поет Рафаел Патканян (1830-1892), романісти Раффі (Акоп Мелік Ако-пян, 1835-1888) та Перч Прошян (1832-1907), драматург Габріел Сунду-кян (1825-1912) та ін. На зламі ХІХ-ХХ ст. розпочалася творчість великих поетів Ованеса Туманяна (1869-1923) і Варпета - Аветіка Ісаакяна (1875— 1957). Талантом і матеріальною підтримкою вірмен, які проживали в різних куточках світу, творилася національна музика, театр, образотворче мистецтво. А спадщина видатного мариніста Івана Айвазовського (1817-1900), вірменина з походження, який мешкав у Феодосії, стала надбанням духовної культури і російського, і українського народів.
Азербайджанці. За переписом 1897 р., у Росії налічувалося 1,44 млн азербайджанців (1,15% населення країни). Переважна їх частина проживала у сільській місцевості на території Бакинської та Єлисаветпольської губерній. Серед азербайджанців майже 3% становили спадкові дворяни, зазвичай, незаможні. Ступінь урбанізації азербайджанців був невисоким - 11,3%. Серед великих міст вони домінували в Баку (понад 40% населення).
На територію Азербайджану впродовж другої половини XIX ст. було поширено загальноросійські реформи і зміни. Мусульманського населення теж торкнулися заходи, спрямовані на його інтеграцію в імперію, однак релігійне життя, система освіти, традиційна ісламська культура загалом уціліли. Рух за нові методи навчання ("джадідизм") все ж поступово проникав у навчальний
261
Росія в другій половині XIX ст.
процес релігійних шкіл. А поет і громадський діяч Ґанджі Се'їд Азім Ширвані (1835-1888) відкрив школу, де навчав дітей азербайджанської, фарсі та російської. Своїми віршами Ширвані продовжив традиції створеної М. Ахундовим народною мовою ("тюркі") літератури. У галузі драматургії виразником цих традицій став письменник і драматург Наджафбек Везіров (1854—1926).
Першим національним виданням азербайджанською мовою стала газета "Екинчі" ("Орач"), що видавалася в 1875-1877 роках у Баку. її засновником і видавцем був учений і мислитель Гасанбек Меліков (Зардабі, 1842-1907). Від 1890-х років навколо різних періодичних видань формувалися перші політичні групи пантюркістського, панісламістського, ліберального й соціалістичного спрямування, які згодом приведуть до виникнення партій. Зокрема, газета "Каспій" (почала виходити в 1881 р.) проповідуватиме панісламіст-ські, а згодом і пантюркстські ідеї. На початку XX ст., особливо після 1905 р., кількість періодичних видань азербайджанською мовою значно зросте.
Народи гірського Кавказу. Від середини XIX ст. рівнини й передгір'я Кавказу стали найважливішим європейським регіоном, куди прямували російські та українські поселенці, які заселяли території, звільнені внаслідок винищення, виселення й еміграції мусульманських етносів. Наприкінці XIX ст. східнослов'янське населення, яке складалося майже порівну з росіян та українців, становило в Ставропольській губернії та на Кубані вже понад 90%.
Адміністративне долучення народів гірського Кавказу до складу імперії розпочалося 1860 р., коли військове управління було замінено цивільним, утворено Терську (схід) та Кубанську (захід) області. Більша частина Дагестану 1867 р. увійшла як окрема область до Закавказзя. Надалі інтеграція гірських народів відбувалася за усталеним зразком: Росія зробила ставку на співпрацю з лояльними елітами (кабардинці, кумики). Представників місцевої знаті залучали до місцевого управління й частково наділяли землею, але не прирівняли до російського дворянства.
За переписом 1897 р., мусульманські гірські народи Кавказу налічували понад 1,3 млн осіб (1,05% населення країни). Фактично недоторканим був їх традиційний суспільний та соціальний устрій. Ісламське духовенство зберігало вплив на освіту і духовну культуру горців. Наприкінці XIX ст. лише в Дагестані функціонувало 879 мусульманських шкіл, де навчалося 6 239 дітей. У середньому частка письменних серед чоловіків гірських народів Кавказу становила 12,2% - від 10,8% у дагестанців до 3,2% у чеченців. Російські школи (серед гірських народів широку мережу російськомовних шкіл було створено лише в християн-осетинів), культурно-просвітницькі заклади, періодична преса, художня література були інструментом впровадження російського політичного і культурного впливу.
У другій половині XIX ст. значно розширилось і поглибилось вивчення історії, етнографії й економіки народів гірського Кавказу. М. Ковалевський, Д. Анучін, В. Міллер, Ф. Леонтович досліджували історію, етнографію май-
262
Національне питання та національні рухи
же всіх народів Північного Кавказу. П. Услар підготував фундаментальні праці з аварської, даргинської, лакської, лезгинської, чеченської мов, надавав особливої ваги заміні аджамської системи писемності, заснованої на арабській графіці, новим алфавітом на кириличній графіці. Вагомий внесок у вивчення кабардино-черкеської мови і підготовку наукових кадрів вніс Л. Ло-патинський. Від 1868 до 1881 р. в Тифлісі вийшло 10 томів видання, спеціально присвяченого історії та етнографії народів Кавказу - "Сборник сведе-ний о кавказских горцах". Важливі статті з історії й етнографії народів Північного Кавказу друкувалися у виданнях Кавказького відділення Російського географічного товариства - "Записках" та "Известиях".
Під впливом російських дослідників перебували вчені й дослідники -вихідці з Північного Кавказу: аварці А. Чиркеєвський, М. Хандієв, лакець А. Омаров, чеченці К. Омаров, У. Лаудаєв та ін. Цінні праці з історії та етнографії адигських народів і карачаєво-балкарців написали Ш. Ногмов, Крим-Гірей, Д. Кодзоков, А. Г. Кешев, К. Атажукин та ін.
На основі синтезу середньовічної книжності з народною мовою у другій половині XIX ст. виникли окремі національні літератури народів Дагестану (аварці, даргинці, лезгини, лакці, кумики, ногайці). Аварську літературу творили поети Магомед Ельдарилав (1855-1882), Тажутдін Чанка (1866-1908), у 1891 р. розпочалася творчість Гамзата Цадасі (1877-1951). Даргинську літературу представляють поети Омарл Батирай (1817-1902), Суку Курбан (1848-1922), Тунги Ахмед (1843-1915). Поети Гасан Гузунов (1854-1940) і Махмуд Курклінський (1860-1912) започаткували лакську літературу. Засновниками нової кумикської поезії і прози стали Ірчи Казак (1830-1879) та М. Е. Османов (1840-1904). Лезгинською, а також азербайджанською та арабською мовами писав поет Етім Емін (1838-1884), який став засновником нової лезгинської літератури.
Осетинська література представлена іменами поетів Темирбулата Мам-сурова (1843-1899), Інала Канукова (1851-899), поета, прозаїка, драматурга Кости Хетагурова (1859-1906), поета і драматурга Блашки Гуржибекова (1868-1905)таін.
У карачаївців, черкесів, кабардинців, балкарців та інших одночасно з самобутніми поетами, які писали рідною мовою алфавітами, що самі й створили (Б. Пачев, К. Мечієв, І. Кримшамхалов), творили народні співці й поети (ІД. Теучеж, Д. Куйнеш, X. Хапат, П. Татун, К. Кочкаров, А. Джанібеков та ін.).
Народна культура і надалі була важливою у суспільно-культурному житті та повсякденному побуті горців, збагачуючи молоді національні літератури новими темами, образами та мотивами.