План лекційного заняття №2
1.Рівні міжособистісного спілкування.
2.Специфіка невербальної комунікації.
3.Роль кінесики в комунікативному процесі.
4.Проксеміка як система організації простору і часу спілкування.
1..Спілкування – це багатовимірний, поліфункціональний, різновидовий процес. У психології є кілька класифікацій видів спілкування. Вони подають цей феномен різнопланово, збагачуючи палітру його характеристик. Найуживанішими є ті, які можна описати так:
залежно від специфіки суб'єктів (особистість чи група) виокремлюють міжособистісне, міжгрупове, міжсоціумне спілкування, а також спілкування між особистістю та групою;
за кількісними характеристиками суб'єктів розрізняють самоспілкування, міжособистісне спілкування та масові комунікації;
за характером спілкування може бути опосередкованим і безпосереднім, діалогічним і монологічним;
за цільовою спрямованістю розрізняють спілкування анонімне, функціонально-рольове, неформальне, у тому числі інтимно-сімейне.
Кожному з нас щодня доводиться контактувати з багатьма незнайомими людьми. Це спілкування є анонімним. Коли в людини багато контактів одночасно, їй хочеться час від часу зняти нервове напруження, трохи розслабитися, заспокоїтися. Тому нерідко люди намагаються уникнути контактів у транспорті чи в черзі: заплющують очі, гортають газети, дивляться у вікно і т. ін. Якщо ж спілкування відбувається, то на ритуальному рівні.
Спілкування виявляється вже з перших хвилин нашого ставлення до ролі, яку ми обрали. Скажімо, хтось із нас підлеглий, а хтось керівник. Кожен має діяти відповідно до своїх функціональних обов'язків, дотримуючись правил професійної культури у спілкуванні. Але нерідко керівник поводиться зверхньо, нехтує людською гідністю підлеглого, розмовляє з ним грубо та безцеремонно. А підлеглий розуміє, що керівник тому вдається до таких дій, бо не впевнений у собі, боїться втратити своє місце, за такою формою поведінки прагне приховати свою неспроможність. Для функціонально-рольового спілкування дуже важливі доброзичливість, повага до людей, вміння бачити перед собою особистість. Про таке ставлення свідчать, зокрема, посмішка, а також уміння сказати людині щось добре (наприклад, комплімент на фоні анти-компліменту собі: "У Вас така пам'ять, що можна по-доброму позаздрити", "Ви так добре працюєте на комп'ютері, я так не вмію".
Нарешті, неформальне спілкування (дуже умовно) передбачає обмін духовними цінностями. Воно динамічне, у центрі — увага до міжособистісних взаємин, а не до престижу чи меркантильних інтересів. Особливим різновидом неформального спілкування є інтимно-сімейне. Воно стосується кожного з нас. Усі ми хочемо, щоб близька нам людина була у спілкуванні з нами культурною, чутливою, розуміла те, що вголос ми не сказали, могла читати по наших очах, за мімікою, жестами те, що нас хвилює. Але треба пам'ятати, що рівень культури близької нам людини залежить від нас. Якщо вона не виправдала наших сподівань, це означає, що ми не змогли їй допомогти знайти відповідні засоби спілкування, не показали своїм прикладом, як потрібно поводитись.
Рольові позиції у спілкуванні інколи описують як "прилаштування зверху", "прилаштування знизу" і "прилаштування поруч". Наприклад, люди сідають поруч у тролейбусі. Діють вони, в основному, несвідомо. Один розміститься на сидінні так, що іншому одразу стане незручно. Інший, навпаки, примоститься лише на краєчку, щоб не потурбувати сусіда. І, нарешті, третій, триматиметься вільно, сяде зручно сам, не потурбувавши сусіда. У всіх випадках пасажири начебто і не розмовляють між собою, але рольова позиція, яку вони займають, дає інформацію іншим про кожного.
Цікавою є концепція Е. Берна. Він описує життєві ігри людей, використовуючи позиції, які кожен виявляє в певних ситуаціях, — Батька, Дитини та Дорослого. На думку Е. Берна, доцільно виокремити шість рівнів спілкування: 1) "нуль спілкування" або "замкнення на себе"; 2) ритуали (норми спілкування); 3) розваги; 4) ігри (людина думає одне, а демонструє інше з тим, щоб завести другого в пастку); 5) близькість; 6) робота (ділове спілкування) . На кожному з цих рівнів людина використовує різні способи і засоби спілкування, тому що його мета щоразу змінюється.
Бачимо, що є різні підходи до класифікації рівнів спілкування. Проте аналіз свідчить, що всі вони, як правило, включають у тій чи іншій формі три основних рівні:
маніпулювання (від грубого поводження з людиною до такої поведінки, де зовнішні прояви мають іноді навіть приємний характер);
конкуренція, суперництво (від спілкування, коли "людина людині — вовк", до такого, коли чесне суперництво сприяє певному рухові вперед);
— співробітництво ( людина людині — друг). На цьому останньому рівні можливе саме олюднення людини, тобто спілкування, в якому виявляються гуманістичні установки, високий рівень його культури.
Описані функції, види, рівні спілкування дають його різнобічну характеристику. Але більшість людей зводять спілкування до простого передавання і отримання інформації, тобто до його інформативно-комунікативної функції, не використовуючи діалог для організації спільної діяльності. Або ж, скажімо, людина не вчиться розпізнавати інших, під час спілкування користується лише стереотипним уявленням про них, не вміє відповідно розшифровувати сукупність засобів спілкування (насамперед невербальних). Водночас людина, яка володіє культурою спілкування, швидко розбереться в ситуації, яку їй будуть нав'язувати, наприклад, "прилаштуванням зверху". Вона зуміє підняти подальшу бесіду з партнером на рівень, коли не принижуватимуться гідність і честь обох співбесідників.
Отже, знання про характерні особливості спілкування для кожного, хто їх засвоїть і зуміє застосовувати на практиці, стануть "кермом і вітрилом", які допоможуть гідно жити та ефективно спілкуватися, до того ж духовно зростати самим і допомагати в цьому іншим. Такі знання й уміння допоможуть позбутися багатьох ускладнень у взаєминах людей.
2. Люди спілкуються одне з одним не лише за допомогою словесних засобів, а й за допомогою невербальних (несловесних). Невербальна комунікація – це система знаків, що використовується у процесі спілкування і відрізняється від мовних засобів за формою виявлення. Це передусім соматичні: міміка, жести, погляд, поза тощо. Спеціалісти вважають, що через невербальні засоби комунікації можна отримати від 40 до 80 % інформації. Причому 55% повідомлень сприймається через вирази обличчя, позу, жести, а 38% – через інтонацію та модуляцію голосу. У сприйнятті повідомлення, у взаєминах між комунікантами вираз обличчя, поза, погляд, жести часто набагато виразніші, ніж словесне мовлення. Ці знаки безпосередньо, переважно поза контролем свідомості, відбивають психічні стани і реакції людини, тоді як у мовленні ці стани і реакції виражаються через мовні знаки, які пов'язані зі свідомістю і вживання яких контролюється нею. Тому невербальна інформація здебільшого правдивіша за ту, що виражена словами. Не всі знають давню інтернаціональну мудрість: мова дана людині, щоб приховувати думки, але всі довіряють невербальній інформації більше, ніж словесній. Як губа не те скаже, так личко покаже; Кум красно говорить, але кривий писок має, – дотепно мовить український фольклор.
Невербальна комунікація залежить від типу культури. Є жести, експресивні сигнали, що майже однакові у всіх народів (посмішка, сердитий погляд, насуплені брови, хитання головою тощо). Водночас є досить багато невербальних засобів, звичок, що прийняті лише однією нацією. Відомі невербальні сигнали, що в різних народів несуть різну інформацію. Наприклад, більшість європейських народів передають згоду, хитаючи головою згори донизу. Болгари цим жестом передають незгоду, японці – лише підтверджують, що уважно слухають співрозмовника. Популярний жест «коло», утворене пальцями руки, більшістю англомовних народів, а також в Європі та Азії застосовують з метою передавання інформації про те, що все гаразд, усе правильно. Але у Франції, наприклад, цей жест означає «нічого», в Японії – «гроші».
На особливості невербальної символіки, як і вербальної, впливають також інші фактори. Відомо, що соціальне становище людини, її престиж залежать від кількості жестів, якими вона користується. Якщо суб'єкт займає високе соціальне становище, він, як правило, користується переважно мовними засобами. Людина, яка менш освічена і має нижчий професійний статус,у розмові частіше покладається на жести, а не на слова. Загалом чим вище соціально-економічне становище людини, тим менше у неї розвинута жестикуляція й бідніші рухи тіла для передавання інформації.
Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико-кінетичну систему , що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система – це вокалізація, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система – це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо).
Особливо важливою є система організації простору і часу спілкуванння – проксеміка. Ідеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах відстані та часові характеристики різних форм спілкування.
Нарешті, специфічною знаковою системою в невербальній комунікації є контакт очей, – основний засіб візуального спілкування.
Невербальна комунікація виокремилась у самостійний науковий напрямок нещодавно – у 50-і роки ХХ століття. Водночас слід зазначити, що позитивний практичний досвід, наукові спостереження та узагальнення з цієї проблеми описано в багатьох працях минулого ( у риториці, хірології, антропології). Зокрема, риторична наука відзначала дієвість інформації про людське тіло, його роль у спілкуванні. Про це свідчать численні стародавні пам'ятки, серед яких «Пам'ятки староболгарської літератури Х–ХУ ст», зокрема «Опис людського тіла» Іоанна Екзарха (ІХ– початок Х ст.). У цьому давньому слов'янському тексті йшлося про характеристики обличчя – опис лоба з типологією рис людини, опис брів, очей тощо і зазначалося, що це слід знати, аби по обличчю визначати, хто який: добрий чи злий, щоб і інші знали, кого їм остерігатися.
Міміка належить до ідіоетнічних ознак. Французам властива рухлива міміка, фіни обличчям реагують значно стриманіше, серед японців і нині поширене обличчя-маска, що не дає проникнути в душу і дізнатися, що там діється. Українці підморгують, аби комунікативний партнер на когось чи на щось звернув увагу, аби натякнути на щось, покепкувати, англійці ж цим жестом супроводжують вітальні фрази або й уживають його замість цих фраз.
Давня наука фізіогноміка займається проблемами міміки – виразу обличчя з метою розпізнавання внутрішніх якостей людини. Дані цієї науки успішно використовуються у психіатрії, криміналістиці. За її допомогою визначаються деякі психічні захворювання, схильність людини до соціальних аномалій у поведінці. Педагоги, психологи активно й продуктивно використовують мистецтво «зняття інформації з обличчя людей»; медики, соціологи, політики, бізнесмени також не можуть обійтися без подібної інформації у своїй діяльності.
Фізіогноміка базується на грунтовному описі обличчя, яка становить собою анатомо-психічну конструкцію передньої частини голови людини. Як вважають спеціалісти, фізіогномічний тип обличчя людини біологічно закодований, а міміка обличчя – категорія змінна, залежить від багатьох факторів.
Якщо міміка – це рухи м'язів обличчя, то пантоміміка – це виражальні рухи інших частин тіла (голови, плечей, тулуба, ніг, які зовнішньо відбивають психічний, насамперед емоційний, стан людини. Пантомімічні знаки часто є багатозначними, поліфункціональними.
Найвиразнішим і найуживанішим засобом невербаліки є жест. Жести –це виражальні рухи рук. Одні народи дуже полюбляють жестикулювати, інші роблять це рідше, ще інші намагаються уникати взагалі. Упродовж годинної розмови італієць жестикулює 120 разів, француз –80, фін –тільки 1 раз. У Вірменії у школі і вдома вчать дітей не жестикулювати. Жести, особливо вказівні, вважаються ознакою поганого тону, і тому всі виховані люди уникають їх.
Що ж до жестикуляції українців, їм далеко як до італійців, так і до фінів. Проте і в нас є індивіди, яким часом дають поради чи настанови: не махай руками, як вітряк крилами; не роби вітру руками.
За своєю природою і функціональним призначенням вирізняють декілька видів жестів.
Ритмічними жестами виділяють певні частини висловлення, відзначають прискорення чи сповільнення темпу мовлення, підсилюють виділення слів наголосом.
Емоційні жести теж здебільшого дублюють, підсилюють вираження почуттів. У стані емоційного збудження, коли роль слів зменшується пропорційно до збільшення почуттів (Ш.Баллі), ми часом махаємо кулаком, розводимо руками, б'ємо себе в груди, хапаємось за голову тощо. Усе це не надто сприяє етикетності спілкування.
Зображальними жестами люди намагаються намалювати предмети, тварин, інших людей , їхню форму, розміри, рухи, прикметні особливості.
Жести-символи використовують для інформування про дії, властивості, наміри тощо, але не мають нічого спільного з діями і властивостями, які вони означають. Наприклад, піднесена рука з випрямленими і стиснутими пальцями – прошу слова, потирання рук –очікуване задоволення, крутіння пальцем біля скроні – немудрий.
Без жестів обійтися не можна, але надто інтенсивна жестикуляція відвертає увагу співрозмовника (аудиторії) від змісту мовлення, викликає небажані асоціації. Жести мають відповідати змістові та стилеві мовлення, бути різноманітними і функціонально доцільними, бо тільки тоді вони корисні.
До паралінгвістичних сигналів належать швидкість і висота голосу, його тональність, діапазон, до екстралінгвістичних – темп, паузи, різні неканонічні звукові знаки. Дослідженнями встановлено, що 60-90% правильних суджень про людину, її внутрішній стан грунтуються на вмінні розшифровувати характеристики голосу й манеру говорити.
Швидкість мови, як відомо, залежить від темпераменту. Якщо у людини швидкий темп мови, це свідчить про її імпульсивність, пожвавленість, впевненість у собі або про несміливість, невпевненість саме в цій ситуації. Спокійна й повільна мова є ознакою вдумливості, поміркованості. Той, хто хоче говорити переконливо, намагається дещо сповільнити свою мову. Важливою ознакою культури спілкування є вміння робити під час розмови паузи.
Очі – «дзеркало душі», погляд мають чи не найвагоміше значення у невербальній комунікації. Мова погляду дуже багата, її треба вміти читати, коригуючи свою поведінку відповідно до особистості співрозмовника, обговорюваного предмета, ситуації спілкування. Наприклад, мало довіряють або й остерігаються тих, у кого «очі бігають», хто «ніколи не дивиться в очі», у кого «недобрі очі».
Знакове, тому числі етикетне, функціонування очей регулюють певні норми, неоднакові в різних суспільствах. Так, в африканській країні Малі молодші за жодних обставин не повинні дивитися в очі старшим, студенти - викладачам. У Китаї , Японії, інших країнах Південно-Східної Азії уникають прямого погляду. У Франції, Італії, Латинській Америці, навпаки, часто пильно дивляться на співрозмовника. Українці, як і інші народи Східної Європи, Скандинавії, США, займають у цьому серединне становище.
У нас неввічливо, розмовляючи з людиною, відводити очі вбік, розглядати свої нігті чи якийсь предмет, роздивлятися довкола, вивчати своє відображення у вітрині, спеціально примружуватися, аби співрозмовник не бачив очей. Проте й дивитися прямо співрозмовникові в очі потрібно десь від 30 до 60 відсотків часу розмови, не більше. Тим, що дивляться в очі менше третини тривалості розмови, рідко довіряють. Тому нервовим і сором'язливим людям потрібно практикуватись, аби могти дивитися в очі співрозмовникам довше. Це важливо і для їхнього здоров'я.
Гуманістична позиція суспільства виражається в повазі, інтересі однієї особистості до іншої. Французький письменник Ф. Рабле вважав, що посмішка, сміх є сутністю людини. Вміння щиро посміхатися, від душі сміятися є складовою нашої культури, нашого вміння спілкуватися з людьми ефективно, дієво. На Заході цьому мистецтву приділяють велику увагу, навчаючи молодих бізнесменів, всіх охочих приємно й чарівно посміхатися.
Помічено, що людину із посмішкою на обличчі всюди приймають привітно, радісно, як бажану особу. Посмішка – це особливий порух м'язів обличчя (очей, губ). Вона належить до мімічного виразу обличчя людини. Розрізняють майже два десятки видів посмішки, які відбивають різні почуття і душевні стани: задоволення, ніжність, недовіру, зніяковіння, розгубленість, симпатію, погорду, презирство тощо.
Усмішка є винятково важливим несловесним знаком етикетного спілкування. За словами чеського соціолога Іржі Томана, «це найдієвіша зброя, за допомогою якої найлегше проникнути крізь панцир наших «Я». Дружня усмішка усуває настороженість, агресивність, долає всілякі перешкоди у спілкуванні з людьми». Вона створює позитивну ауру спілкування.
В американському суспільстві вже не один десяток років поширене гасло – «Усміхайтесь!». Американці до такого гасла прийшли не відразу і невипадково. Нинішня усміхненість американців, їх діловитість, підприємливість, оптимізм, порядність у стосунках не останньою чергою пояснюється впливом популярної книжки педагога і філософа Орісона Мардена «Воля і успіх», яка вийшла й українською мовою у 1996 році. Славетний український учений Юрій Шевельов недавно говорив, що українці мають відродити наш загублений коштовний скарб – наш жарт, нашу посмішку. ЇЇ він ставив поряд із такими програмовими для українства поняттями, як українськість, європейськість, універсальність.
Успіх спілкування певною мірою залежить від комфортності дистанції між учасниками спілкувального акту. Відомий антрополог Є.Холл був першим ученим, який звернувся до просторових потреб людини. На початку 60-х років він увів навіть спеціальний термін для цього напряму досліджень - «проксеміка». Виявилося, що кожна людина прагне мати як свою територію певний повітряний простір навколо свого тіла. Розміри цієї зони залежать від ряду факторів, передусім соціокультурних відмінностей людей. Якщо територія, на якій живе та чи інша нація, густо заселена, то й люди під час спілкування перебувають на близькій відстані одне від одного. Якщо вони проживають на відносно малозаселеній території, то розміщуються на більшій відстані під час спілкування. У Європі відстань між комунікантами збільшується, якщо рухатися з півдня на північ: від 40 см в Італії до ледь не до 2 м в Англії. У деяких регіонах Азії, в Латинській Америці, арабських країнах відстань між спілкувальниками менша, ніж в Європі.
Розрізняють чотири територіальні зони при спілкуванні. Перша зона – інтимна (15-46 см). Це саме та зона, яку людина найбільше оберігає. У ній можуть розміщуватись, крім суб'єкта, лише найближчі йому люди, з якими у нього тісний емоційний контакт. Друга зона – особиста (46-120см). На особистій відстані люди розмовляють на зустрічах, вечорах, у кулуарах конференцій тощо. Третя зона – соціальна або суспільна (120- 360 см). Соціальну дистанцію займає, наприклад, лектор перед аудиторією. Четверта зона – громадська або відкрита (понад 360 см). Це відстань, на якій бажано триматися керівникові. Узагалі надто близьке, як і надто віддалене розташування співрозмовників не сприяє ефективності спілкування.
Поза –це мимовільна або навмисна постава тіла. Вона також є знаком, що має комунікативний сенс і виявляє не тільки душевний стан людини, її здоров'я, манери тощо, а й ставлення, налаштованість, наміри щодо співрозмовника. За позами досвідчені люди вміють угадувати настрій, визначати характер, читати думки співрозмовника. Пози треба тримати під контролем. Із приблизно 1000 поз, які можна спостерігати під час спілкування людей, треба відібрати для себе 10-15, які личать людині, увиразнюють її як особистість. Позами треба керувати, тому що від них залежить сприйняття інформації. Встановлено, що коли промовця чи лектора слухати зі схрещеними на грудях і стисненими руками, то недоотримується 35% інформації порівняно зі слуханням у вільній позі. Дуже важливою є поза, яка означає слухання «всім тілом» – вона сприяє сприйняттю мовлення і спілкувальному контактові.
Нормативність/ненормативність поз залежить від національних традицій. Якщо в Японії соціальну й культурну цінність має покірна поза і не прийнято сидіти, заклавши ногу на ногу чи схрестивши їх, то в США в певних комунікативних ситуаціях не є осудливим покласти ноги на стіл перед співрозмовником. В Україні вважається ознакою невихованості розмовляти з жінкою, старшою людиною, особою вищого рангу, тримаючи руки в кишенях, а у Франції в такій позі можна спілкуватися навіть з королевою.
Людина, яка має високий рівень культури спілкування, дотримується загальноприйнятих норм і користується всіма формами і засобами спілкування, в т. ч. й невербальними. Про тісний зв'язок між невербалікою та відчуттями людини ( зоровими, слуховими, кінестетичними) свідчить доробок останніх років у галузі психології та психотерапії – нейролінгвістичне програмування. Учені виявили, що люди, реагуючи на запитання, мову, спочатку несвідомо створюють певні образи, або говорять щось до себе, або уявляють певні скелетно-м'язові відчуття. Яку з цих трьох систем відчуттів вони обирають для опрацювання інформації, можна встановити, зчитуючи невербальні сигнали, насамперед стежачи за рухом очей. Якщо очі рухаються вгору, то людина в цей час конструює або відтворює зорові образи. Якщо ж її очі рухаються вліво або вправо, опускаються вниз , вона відтворює або уявляє кінестетичні відчуття.
Знаючи, в якій переважно системі і як працює мозок людини, можна зрозуміти її. За допомогою цієї системи можна допомогти людині позбутися бар'єрів, труднощів у спілкуванні. Наприклад, один із спеціалістів у сфері нейролінгвістичного програмування Ф. Пьюселик учив, що в бізнесі потрібно взаємодіяти саме з урахуванням таких особливостей людей. Якщо людина мислить образами і хоче щось змінити, то спілкуючись із нею, треба допомогти їй створити звичні зорові або слухові образи, ставлячи відповідні запитання.
Отже, невербальні засоби спілкування дають змогу працювати свідомо з несвідомим і допомагають досягти позитивних результатів. Спілкуючись, люди розвиваються, оволодівають способами і засобами взаєморозуміння, набувають нових, неповторних знань про людський світ. Вони, як писав Л. Честерфілд у «Листах до сина», отримують більш важливу освіту завдяки прочитуванню людей, аніж за допомогою різних книжок.
Питання та завдання
Що таке невербальна комунікація?
Як класифікуються невербальні засоби?
Що таке міміка? Яка наука займається проблемами міміки?
Що відбивають пантомімічні знаки?
Які види жестів вирізняють за природою і функціональним призначенням?
Які групи жестів вам відомі, що вони виражають?
Які сигнали належать до паралінгвістичних та екстралінгвістичних?
Які існують неканонічні звукові знаки і як їхня роль в етикетному спілкуванні?
Яка роль погляду, посмішки у спілкуванні людей?
Що вивчає проксеміка? Які зони спілкування вам відомі?