38)Самосвідомість: сутність, форми, рівні та функції.

Самосвідомість - це є певна форма реального явища - свідомості. Самосвідомість є свідомість, спрямована на самого себе: це — свідомість, що робить своїм предметом, об'єктом свідомість.

Самосвідомість виконує такі функції:

— самопізнання — охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

— самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

— самооцінки — включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

—саморегуляції – передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

39)Пізнання як філософська проблема.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії під назвою "гносеологія». Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. Суб’єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об’єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб’єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб’єкта та об’єкта засвідчує: - по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання; - по-друге, що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт. Пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.

40)Пізнання та теорія істини у філософії.

Проблема відповідності знань об’єктивній реальності відома в філосс як проблема істини. Питання про те, що таке істина, по суті є питання про в якому відношенні перебуває наше знання до зовнішнього

Світу, як встановлюється й перетворюється відповідність знань і об'єктивної реальності. Ще

Кант сказав, що виявлення об’єктивного критерію істинності знання стано­вить центральне завдання філософії. Діалектшсо-матеріалістична філософія виходить із того, що основою пізнання й одночасно критерієм його відповід­ності з дійсністю є практична діяльність людей. Матеріалістична гносеологія розглядає,, таким чином, практику у двох ракурсах: як основу формування знань й утворення в ньому незалежного від людини нового змісту і як засіб істини, тобто виявлення міри відповідності знань об’єктивній дійсності. Але, стверджуючи це ми повинні постійно пам’ятати такі фундаментальні поло­ження теорії пізнання: 1. Об’єктивний світ, відображуваний у знанні, постій- но змінюється й розвивається; 2. Практика, на основі якої здійснюються пі» знання, і всі залучені в ній пізнавальні засоби змінюються й розвиваються; 3. Знання, що зростають на основі практики і перевіряються нею, теж перебу­вають, таким чином, у стані постійних змін і розвитку. Тобто, знання, вста­новлення істини є процесом. Істинне знання, як і сам. об’єктивний світ, роз­вивається за законами діалектики. Отже й об’єктивна істина перебуває в ста­ні постійного розвитку. Форма виявлення об’єктивної істини, яка завжди за­лежить від даного рівня знання, називається відносною істиною. Абсолютна істина існує, але лише як та межа, до якої прагне люд­ське пізнання. Кожна відносна істина - це лише сходинка, яка наближає нас до істини абсолютної. Але процес цей може тривати безконечно, бо на кож­ному етапі історичного розвитку ми відкриваємо нові властивості і сторони навколишнього світу і створюємо про нього все повніші й точніші знання. Цей постійний процес переходу від одних відносних форм об’єктивної істини до інших - найважливіше виявлення діалектики в процесі пізнання. Кожна відносна, істина містить у собі частинку абсолютної і навпаки: абсолютна істина - межа безконечної послідовності істин відносних.

З точки зору повсякденного життя, знання можуть бути корисними й не­корисними, даремними. Так, коли ти чуєш, шо на рибалку треба виходити одразу після сходу сонця, то це або незабаром, або десь-колись тобі може знадобитися, ти з цього скористаєшся. З точки зору сучасної астрономії зна­ємо, що Земля рухається навколо Сонця, проте людині від нього користі не­має. Буває й таке, що істинне знання в конкретній ситуації може виявитися абсолютно даремним. Наприклад, у хворого встановили точний діагноз - ра­кове захворювання. Та при відсутності належних засобів лікування скориста­тися із цього знання