98. Правовідносини з капітального будівництва
Правовідносини з капітального будівництва (будівельні правовідносини) - це врегульовані правом господарські відносний з організації, управління та безпосереднього здійснення капітального будівництва.
Ці правовідносини є комплексними, що зумовлено складністю господарської діяльності в галузі капітального будівництва. Комплексність будівельних правовідносин полягає в тому, що вони включають:
підрядні відносини щодо здійснення і виробництва вишу кувальних і проектних робіт;
відносини щодо будівельних підрядів;
відносини щодо будівельних поставок;
- відносини щодо надання послуг, пов'язаних з капітальним будівництвом. Комплексність правовідносин з капітального будівництва передбачає наявність у них основної діяльності, що регулюється правом. Це проектна та будівельна діяльність (проектні та будівельні підряди). Матеріальний зміст цих правовідносин полягає у виконанні і здачі організацією-підрядником замовленої роботи, а також прийнятті та оплаті її замовником.
Правовідносини з капітального будівництва економічно являють собою особливий вид майново-організаційних відносин. їх предметом с специфічний товар - проектна і будівельна продукція, що зазвичай виробляється та передається замовникові на платній основі. Проектний підрядник виробляє визначені (замовлені) замовником проектно-вишукувальні роботи, кінцевим результатом яких є проектна продукція. Замовник приймає і оплачує цей товар.
Будівельний підрядник викопує визначені (замовлені) замовником будівельні роботи, кінцевим результатом яких є закінчений будівництвом, тобто готовий до експлуатації, об'єкт.
Господарські правовідносини з капітального будівництва (у разі застосування підрядного способу) - це комплексні майново-організаційні правовідносини, змістом яких є організація, виробництво і здача організацією-підрядником визначених (замовлених) замовником проектно-вишукувальних та/або будівельних і пов'язаних з ними робіт, приймання та оплата їх замовником, введення в дію закінченого будівництвом об'єкта.
Суб'єкти правовідносин з капітального будівництва - це особи, які володіють сукупністю господарських прав і обов'язків, необхідних для організації та безпосереднього здійснення будівельних та пов'язаних з ними робіт (проектних, вишукувальних, монтажно-налагоджувальних та ін.). До них належать:
господарські організації, предметом діяльності яких є виконання проектно-вишукувальних, будівельних та пов'язаних з ними робіт; ними можуть бути як підприємства, так і складні утворення - господарські об'єднання (в тому числі державні будівельні корпорації "Укрбуд", "Укрбудматеріали" та ін., Українська кооперативно-державна корпорація з агропромислового будівництва "Украгропромбуд"), холдингові компанії (наприклад, х/к "Київміськбуд") та їх дочірні/ корпоративні підприємства;
підрозділи господарських організацій, що спеціалізуються та капітальному будівництві (управління, департаменти капітального будівництва); вони виступають як суб'єкти внутрішньогосподарських відносин, а у разі наявності відповідних повноважень, закріплених у Положенні про такі підрозділи, - й у зовнішніх відносинах від імені організації, до структури якої входять;
підприємці-громадяни (індивідуальні підприємці, які здійснюють господарську діяльність з капітального будівництва, маючи статус офіційно зареєстрованого підприємця і відповідні ліцензії та виконання тих видів діяльності у сфері будівництва, які потребують спеціального дозволу - ліцензії);
держава, яка діє в особі:
а) вищих органів державної виконавчої влади (як замовник щодо особливо
важливих і великих за вартістю об'єктів, що мають загальнодержавне значення,
виступає Кабінет Міністрів України);
б) спеціально уповноваженого органу у сфері капітального будівництва - Міністерство регіонального розвитку та будівництва України , яке,
відповідно до Положення, затв-го постановою Кабінету Міністрів України від
16 травня 2007 р. № 750, здійснює державне регулювання у сфері капітального
будівництва шляхом: видання державних будівельних норм і правил, державних стандартів; забезпечення через систему відповідних органів державної експертизи інвестиційних проектів будівництва (відповідно до Порядку затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2007 р. № 1269), організації ліцензування будівельних і пов'язаних з ними робіт, сертифікації будівельної продукції та здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за якістю будівельних робіт (покладається на Держархбудінспекцію, що входить до складу Мінрегіонбуду та діє відповідно до Положення про архітектурно-будівельний контроль, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 225) та виконує інші повноваження у сфері капітального будівництва;
в) галузевих та інших органів державного управління (господарських міністерств, відомств, державних господарських об'єднань і державних холдингових
компаній);
г) державних будівельних корпорацій ("Укрбуд","Укрбудматеріали", "Укртрансбуд", "Укрмонтажспецбуд", "Укрметротунельбуд" та ін.), які виконують
складні функції: (1) власника майна щодо державних підприємств - учасників
корпорації та (2) забезпечення координації діяльності підприємств - учасників корпорації та організації виконання ними будівельних і пов'язаних з ними
робіт;
г) місцевих державних адміністрацій, до складу яких входять управління з капітального будівництва (діють на підставі Типового положення, затв-го постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2000 р. № 1401);
- органи місцевого самоврядування в особі відповідних рад народних депутатів, їх виконкомів, управлінь капітального будівництва виконкомів.
Учасниками правовідносин з капітального будівництва також є (можуть бути) суб'єкти господарювання та негосподарські організації, які мають потребу у виконанні будівельних і пов'язаних з ними робіт, а також громадяни - як споживачі будівельної продукції.
Учасники правовідносин з капітального будівництва можуть виконувати різні функції і залежно від цього отримувати відповідне найменування.
Інвестор - це суб'єкт інвестиційної діяльності у сфері капітального будівництва, який приймає рішення про вкладення власних, позичкових або залучених коштів (інвестицій) в об'єкти інвестування, що належать до основних фондів.
Замовник - це суб'єкт інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва, що замовляє у підрядника виконання проектно-вишукувальних, будівельних та пов'язаних з ними робіт. У ролі замовника може виступати сам інвестор або уповноважена ним особа, в тому числі консалтингова та/або інжинірингова організація, що спеціалізується на будівництві.
Підрядник - організація чи індивідуальний підприємець, що на договірних засадах за плату підряджається виконувати на замовлення замовника проектно-вишукувальні, будівельні та пов'язані з ними роботи.
Виконання будівельних робіт (незалежно від способу капітального будівництва) потребує ліцензування, що здійснюється з метою забезпечення публічних інтересів відповідно до встановлених вимог (насамперед щодо їх якості, безпеки, довговічності будівель і споруд).
Відповідно до Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (пункт ЗО ст. 9), у сфері будівництва підлягають ліцензуванню вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж.
Зазначені роботи конкретизовані в Ліцензійних умовах провадження будівельної діяльності, затверджених спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 112/182 від 13.09.2001 р. Так, згідно з додатком до пункту 1.3 Ліцензійних умов, підлягають ліцензуванню такі види робіт у сфері будівництва:
· інженерні вишукування;
· інженерно-геологічні, інженерно-гідрометеорологічні вишукування, еколого-геологічні вишукування та складання звіту;
· проектні роботи;
· розроблення містобудівної документації;
· архітектурне та будівельне проектування, в тому числі:
· конструювання несучих конструкцій;
· проектування внутрішніх інженерних мереж, систем і споруд;
· розроблення спеціальних розділів проектів;
· технологічне проектування об'єктів;
· зведення несучих та огороджуючих конструкцій будівель і споруд, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж, у тому числі:
· зведення несучих і огороджуючих конструкцій будівель і споруд;
· монтаж конструкцій зовнішніх інженерних мереж і систем;
· монтаж внутрішніх інженерних мереж, систем, приладів і засобів вимірювання;
· захист конструкцій, устаткування та мереж;
· будівництво транспортних мереж;
· монтаж технологічного устаткування.
Ліцензування будівельної діяльності здійснюють Мінбуд, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації (п. 9-1 Переліку органів ліцензування, затв-го постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698).
99. Будівельне законодавство - це система нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо організації та безпосереднього здійснення капітального будівництва.
Система нормативно-правових актів про капітальне будівництво:
I. Кодекси:
Господарський кодекс України, зокрема: гл. 33 "Капітальне будівництво" (статті 317-323 присвячені договору підряду на капітальне будівництво, а ст. 324 - договору підряду на виконання проектно-досліджувальних робіт) та ст. 331 "Договір на створення і передачу науково-технічної продукції", що включена до глави 34 "Правове регулювання інноваційної діяльності";
Цивільний кодекс України: глава 61 "Підряд", глава62 "Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт";
Кодекс законів про адміністративні правопорушення, зокрема: гл. 8 - щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері будівництва, гл. 13 - адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції;
Земельний кодекс, зокрема положення щодо використання земельних ділянок під забудову та ін.
II. Закони України:
• від 18.09.1991 р. "Про інвестиційну діяльність", який визначає правові й економічні основи капітального будівництва в Україні, а саме:
дає поняття капітальних вкладень (ст. 1), визначає їх джерела (ст. 10);
визначає основні фонди як об'єкти інвестування (ст. 4);
визначає суб'єктів інвестиційної діяльності (ст. 5), їх права (ст. 7) та обов'язки (ст. S);
визначає договір як правову форму взаємовідносин між суб'єктами інвестиційної діяльності (ст. 9);
закріплює правові форми державного регулювання у сфері інвестування (ст. 12);
встановлює порядок прийняття рішень щодо загальноукраїнських інвестицій (які здійснюються з державного бюджету) - ст. ІЗ;
визначає принципи держзамовлення на капітальне будівництво (ст. 14);
закріплює основні засади державної експертизи інвестиційних проектів (ст. 15);
принципи ціноутворення в галузі капітального будівництва (ч. 2 ст. 17);
• від 16.11.1992 р. "Про основи містобудування", який визначає основні засади містобудування як складної (комплексної) діяльності, що включає: планування, забудову територій та інше використання територій; розробку і реалізацію містобудівної документації та інвестиційних програм розвитку населених пунктів і територій; визначення територій, вибір, вилучення (викуп) і надання земель для містобудівних потреб; здійснення архітектурної діяльності; розміщення об'єктів будівництва різного призначення (житлово-цивільного, виробничого, соціально-оздоровчого та іншого призначення); створення соціальної, інженерної та транспортної інфраструктури територій і населених пунктів; розробку правових актів, державних стандартів, норм і правил, пов'язаних з містобудуванням; контроль за дотриманням містобудівної документації та ін. (ст. 2), визначає об'єкти (ст. 3) та суб'єкти містобудування (ст. 4), основні вимоги до містобудівної документації (ст. 5), основні засадну сфері містобудування (статті 7-15), поняття містобудівної документації та основні вимоги до її розробки та реалізації (статті 17-18) та ін.;
від 13.12.1991 р. "Про наукову і науково-технічну діяльність", відповідно до якого виконання проектних та вишукувальних робіт належить до науково-технічної діяльності (ст. 1);
від 14.10.1994 р. "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування"; встановлює відповідальність за порушення вимог спеціального будівельного законодавства як виконавцями (за договором підряду чи інвестором-забудовником, що здійснює будівництво господарським способом), так і замовником за договором підряду на капітальне будівництво;
від 10.02.1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу" (визначає основні засади проведення науково-технічної експертизи, включаючи й експертизу інвестиційних програм і проектів будівництва);
від 20.05.1999 р. "Про архітектурну діяльність", відповідно до якого об'єкти будівництва повинні відповідати встановленим архітектурним вимогам, при виборі виконавців можуть організовуватися конкурси, здійснення контролю за дотриманням встановлених архітектурних вимог та інвестиційного проекту може здійснюватися за участю архітектора як розробника проекту та ін.;
від 20.04.2000 р. "Про планування і забудову територій" встановлює вимоги до будівельного майданчика, інвестиційного проекту будівництва щодо відповідності його затвердженому плану забудови відповідного населеного пункту, обов'язок забудовника (інвестора чи уповноваженої ним особи) отримати необхідний для проектування дозвіл на будівництво об'єктів містобудування відповідно до встановленого порядку (ст. 24), а також дозвіл на виконання будівельних робіт, що засвідчує право забудовника та підрядника на виконання будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж і споруд (ст. 29);
від 22 грудня 2006 року "Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду";
та ін.
III. Нормативно-правові акти Президента України, зокрема: укази Президента України від 03.03.2006 р. № 185/2006 "Про заходи щодо вдосконалення державного регулювання у сфері будівництва житла та стабілізації ситуації на первинному ринку житла", від 10.04.2006 р. "Про план першочергових заходів у сфері інвестиційної діяльності" та ін.
IV, Постанови Кабінету Міністрів України;
Положення про державний архітектурно-будівельний контроль, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. Хе 225;
від 25.11.1999 р. № 2137 "Про затвердження Порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів";
від 6 вересня 2000 р. № 1401 "Про затвердження Типового положення про управління капітального будівництва обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації";
від 27 грудня 2001 р. № 1764 "Про затвердження Порядку державного фінансування капітального будівництва";
від 18 січня 2003 р. № 56 "Про делегування повноважень щодо стандартизації у галузі будівництва і промисловості будівельних матеріалів";
від 22 вересня 2004 р. № 1243 "Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів";
Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.2005 р. № 668;
від 18.10.2006 р. № 1434 "Про затвердження Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію";
Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2006 р. № 1434;
Положення про Міністерство регіонального розпитку та будівництва України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2007 р. № 750
Порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2007 р. та ін. V. Відомчі нормативно-правові акти:
спільний наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 112/182 від 13.09.2001 р. "Про затвердження Ліцензійних умов провадження будівельної діяльності (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж)";
спільний наказ Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики і Державного комітету України з будівництва та архітектури від 24.02.2003 р. № 27/12 "Про затвердження Порядку видання та розповсюдження нормативних документів у галузі будівництва і промисловості будівельних матеріалів";
наказ Державного комітету України з будівництва та архітектури від 16.07.2003 р. № 112 "Про затвердження Порядку розгляду Держбудом України інвестиційних програм і проектів будівництва, які затверджуються Кабінетом Міністрів України";
Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з проектування, монтажу, технічного обслуговування засобів протипожежного захисту та систем опалення, оцінки протипожежного стану об'єктів, затв. наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій 01.09.2004 № 99/33; та ін.
У системі будівельного законодавства велика питома вага належить техніко-економічним нормам, що містяться в будівельних нормах, і правилах (державних, відомчих, регіональних), стандартах (державних, відомчих), технічних умовах:
Державні будівельні норми (ДБН) - розробляються на продукцію, процеси і послуги в галузі містобудування (вишукування, проектування, зведення, реконструкції, планування і забудови населених пунктів і територій), а також у галузі організації, технології, управління й економіки будівництва; затверджуються Мінрегіонбудом України.
Відомчі будівельні норми (ВБИ) - розробляються заінтересованими відомствами за погодженням з Мінрегіонбудом України, у разі відсутності ДБН, а також необхідності встановлення вимог, що перевищують або доповнюють вимоги ДБН, з урахуванням специфіки діяльності організацій та підприємств цього відомства.
Регіональні будівельні норми (РБН) - містять регіональні правила забудови населених пунктів і територій; розробляються місцевими державними адміністраціями за погодженням з Мінрегіонбудом України.
Державні стандарти (ДСТ) встановлюють організаційно-методичні та загальнотехнічні вимоги до об'єктів інвестування, в тому числі будівництва і промисловості продукції будівельного призначення, забезпечуючи їх розробку, виробництво (виготовлення) та експлуатацію (використання); затверджуються відповідним господарським міністерством, відомством, а у сфері будівництва - Мінрегіонбудом України.
Технічні умови (ТУ) встановлюють вимоги до конкретних видів промислової продукції будівельного та іншого призначення, її використання, пакування, маркування, приймання, контролю та випробування, транспортування та зберігання; затверджуються заінтересованими організаціями за погодженням з Мінрегіонбудом України.
Значну роль відіграють і рекомендаційні акти, що орієнтують учасників відносин на оптимальну і бажану для суспільства поведінку у сфері капітального будівництва. Прикладом таких актів є, зокрема, Положення про підрядні контракти в будівництві України, затверджене науково-технічною радою Мінбудархітектури України (протокол від 15.12.1993 р. № 9), що містить положення щодо порядку укладання, змісту та виконання таких договорів.
100. У сфері капітальної о будівництва, включаючи й договірні відносини, застосовуються такі види господарсько-правової відповідальності:
1. Відшкодування збитків - універсальна форма господарсько-правової відповідальності, що застосовується в будь-яких відносинах: вертикальних і горизонтальних, договірних і позадоговірних.
2. Стягнення неустойки (штрафних санкцій); використовується залікова неустойка, яка сплачується за передбачені законом (ч. 2 ст. 231 ГК) та/або договором порушення сторонами договірних зобов'язань.
3. Конфіскація застосовується у випадках, передбачених законодавством:
якщо договір підряду на капітальне будівництво визнаний недійсним як такий, що укладений з мстою, що суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України);
у разі якщо прибуток (доход) був отриманий учасником відносин з капітального будівництва внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 240 Господарського кодексу України).
4. Господарсько-адміністративні штрафи застосовуються відповідно до ст. 25
Закону від 16.11.1992 р. "Про основи містобудування" і ст. 1 Закону від 14.10.1994
р. "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування" у випадках:
проведення будівельних робіт без дозволу на їх виконання або без затвердженої проектної документації - у розмірі 50% вартості цих робіт;
передачі проектною організацією замовнику робочої документації, що не відповідає державним стандартам, нормам і правилам, вихідним даним на проектування об'єктів архітектури, які надані в установленому порядку, та затвердженому проекту - у розмірі 30% вартості розробленої робочої документації;
виробництва, реалізації або застосування в будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням, а так само підлягають обов'язковій сертифікації, але не пройшли її, - у розмірі 25% вартості реалізованої продукції;
виконання будівельних робіт, що не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням, у розмірі 10% вартості виконаних робіт;
прийняття в експлуатацію об'єктів, зведених з порушенням законодавства, а так само місцевих правил забудови населених пунктів або проектних рішень, - у розмірі 5% вартості відповідних об'єктів;
здійснення окремих видів господарської діяльності у будівництві, що підлягають ліцензуванню, без отримання у встановленому порядку ліцензії - у розмірі плати за видачу ліцензії на відповідний вид господарської діяльності;
ухилення від виконання або несвоєчасне виконання приписів інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю - у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
експлуатацію або використання будинків чи споруд після закінчення будівництва без прийняття їх державними приймальними (технічними) комісіями - у розмірі 10% вартості виконаних робіт;
в інших випадках, передбачених Законом від 14.10.1994 р.
При цьому сплата штрафів не звільняє підприємство від усунення допущених порушень і відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушень, передбачених названими законами.
Господарсько-адміністративні штрафи накладаються інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які здійснюють державний нагляд за додержанням підприємствами вимог спеціального будівельного законодавства (містобудівної документації, місцевих правил забудови населених пунктів, державних стандартів, норм і правил при здійсненні проектування, будівельних робіт, виготовленні будівельних матеріалів, виробів і конструкцій).
5. Господарсько-організаційні санкції, що застосовуються інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які відповідно до своїх повноважень (діють на підставі Положення про архітектурно-будівельний контроль, затв.го постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 225, та Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2006 р. № 1434) мають право:
• давати у межах своїх повноважень замовникам, проектним і будівельним організаціям, підприємствам, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог, технічних умов, затверджених проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів, вносити замовникам пропозиції про припинення фінансування об'єктів до усунення виявлених недоліків;
вимагати u необхідних випадках від замовників, підрядників, виробників будівельних матеріалів, виробів і конструкцій вибіркового розкриття окремих конструктивних елементів будинків і споруд, проведення зйомок і замірів, додаткових лабораторних та інших випробувань будівельних матеріалів, виробів і конструкцій;
зупиняти будівельні роботи, які не відповідають вимогам законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурним вимогам, технічним умовам, затвердженим проектним рішенням, місцевим правилам забудови населених пунктів або здійснюються без дозволу на їх виконання, а також виробництво і застосування в будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, виготовлених з порушенням державних стандартів;
вносити подання відповідним органам про анулювання або призупинення дії ліцензій та право здійснення спеціальних видів робіт у проектуванні та будівництві суб'єктами, які допускають грубі порушення законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог, технічних умов, затверджених проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів;
безплатно одержувати від замовників, будівельних організацій, підприємств, що виробляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, а також органів державної статистики звітні дані про введення в дію основних фондів, реалізацію готової продукції;
складати протоколи про правопорушення у сфері містобудування та накладати штрафи відповідно до чинного законодавства.
Дії і рішення посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю можуть бути оскаржені в органи, яким ці інспекції підпорядковані, або до суду.
101.
102. Фінансова діяльність у сфері господарювання - це діяльність, пов'язана з обігом коштів (фінансів). Вона може здійснюватися суб'єктами господарювання на професійних засадах з метою задоволення відповідних потреб інших осіб (професійна фінансова діяльність). Різновидами такої діяльності є грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжна діяльність у сфері фінансів і страхування, а суб'єктами такої діяльності є фінансові установи.
Водночас кожен суб'єкт господарювання, органи господарського керівництва здійснюють таку діяльність для забезпечення своєї основної діяльності. Це так звана індивідуальна фінансова діяльність, метою якої є забезпечення платоспроможності суб'єктів господарських правовідносин, у тому числі проведення розрахунків, пов'язаних з їх діяльністю, покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг), одержання прибутку (доходу) тощо.
Здійснення професійної фінансової діяльності має підпорядковуватися спеціальному правовому режимові, основні засади якого визначаються Господарським кодексом України (глава 35 "Особливості правового регулювання фінансової діяльності") та Законом України від 17.07.2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", відповідно до якого:
ринком фінансових послуг є сфера діяльності його учасників з метою надання та споживання певних фінансових послуг (банківських, страхових, інвестиційних, операцій з цінними паперами та інших), що забезпечують обіг фінансових активів;
фінансовими послугами визнаються операції з фінансовими активами, що здійснюються фінансовими установами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів;
суб'єктом діяльності щодо надання фінансових послуг є фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного державного реєстру фінансових установ; до фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є падання фінансових послуг;
• спеціальне державне регулювання ринків фінансових послуг в Україні здійснюється:
A) з метою: 1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері
фінансових послуг; 2) захисту інтересів споживачів фінансових послуг; 3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових
послуг; 4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових
ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства; 5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників; 6) додержання учасниками ринків фінансових
послуг вимог законодавства; 7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг; 8) контролю за
прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг; 9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг;
Б) у визначених законом формах, а саме шляхом: 1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ; 3) нагляду за діяльністю фінансових установ; 4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу; 5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг;
B) здійснюється уповноваженими на це органами, в тому числі:
щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;
щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом - Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (ДКРРФИ) (діє відповідно до Положення про цю комісію, затв. Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003), до компетенції якої входять: 1) нормативне регулювання ринків фінансових послуг у визначених законом межах; 2) здійснення реєстрації та ведення Державного реєстру фінансових установ; 3) ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 4) здійснення контролю за діяльністю фінансових установ; 5) застосовування заходів впливу (в тому числі адміністративних-господарських санкцій) до учасників ринків фінансових послуг у разі порушення ними законодавства про фінансові послуги, нормативно-правових актів ДКРРФП та реалізує інші повноваження, передбачені згаданим.
З метою попередження такого негативного явища, як легалізація одержаних злочинним шляхом коштів, Законом України від 28 листопада 2002 року "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" передбачається обов'язковій фінансовий моніторинг (діяльність по виявленню та аналізу фінансових операцій, що можуть бути пов'язані з "відмивайням" доходів) для фінансових та інших установ (організацій), які надають фінансові послуги, в тому числі банки, страхові компанії, кредитні спілки та ін.
Система фінансового моніторингу складається з двох рівнів - первинного та державного. Суб'єктами первинного фінансового моніторингу є організації зі статусом юридичної особи, які відповідно до законодавства здійснюють фінансові операції. Суб'єктами державного фінансового моніторингу є: центральні органи виконавчої влади та Національній") банк України, які відповідно до закону виконують функції регулювання та нагляду за діяльністю юридичних осіб, що забезпечують здійснення фінансових операцій; спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу - Державний комітет фінансового моніторингу України, який діє відповідно до Положення, затв. Указом Президента України від 24 грудня 2004 року № 1527/2004.
Державний комітет фінансового моніторингу України (далі - Держфінмоніторинг України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, основними завданнями якого є:
участь у реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (підмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму;
збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу;
створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму;
налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав та міжнародними організаціями в зазначеній сфері;
забезпечення в установленому порядку представництва України в міжнародних організаціях з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму.
Держфінмоніторинг України відповідно до покладених на нього завдань;
розробляє комплексні програми запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму;
бере участь у розробленні проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України та її реалізації;
співпрацює з центральними органами виконавчої влади та іншими державними органами, які відповідно до законодавства виконують функції регулювання і нагляду за діяльністю суб'єктів первинного фінансового моніторингу, а також іншими державними органами з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму;
за наявності достатніх підстав для віднесення фінансової операції до такої, що може бути пов'язана з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, падає правоохоронним органам, згідно з їх компетенцією, відповідні узагальнені матеріали;
здійснює в сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму методичне забезпечення суб'єктів первинного фінансового моніторингу, а також центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, які відповідно до законодавства виконують функції регулювання та нагляду за такими суб'єктами, та координує заходи, що проводяться ними в цій сфері;
встановлює кваліфікаційні вимоги до осіб, які призначаються відповідальними за проведення внутрішнього фінансового моніторингу;
проводить аналіз ефективності заходів, що вживаються суб'єктами первинного фінансового моніторингу для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму;
вносить пропозиції щодо розроблення законодавчих актів, бере в установленому порядку участь у підготовці інших нормативно-правових актів з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму;
узагальнює одержану від правоохоронних та інших державних органів інформацію, що стосується легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, аналізує динаміку розвитку негативних тенденцій у цій сфері, досліджує методи та фінансові схеми легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансування тероризму, розробляє та подає в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства у цій сфері;
сприяє виявленню у фінансових операціях ознак використання доходів, одержаних злочинним шляхом;
забезпечує ведення в установленому законодавством порядку обліку фінансових операцій, які мають ознаки таких, що підлягають фінансовому моніторингу;
12) виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
У разі недотримання вимог Закону "Про запобігання та протидію легалізації відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" (в тому числі щодо проведення фінансового моніторингу) мають застосовуватися до порушників відповідні санкції, в тому числі штрафи відповідно до встановленого порядку (розпорядження ДКРРФП від 13.11.2003X9120 "При затвердження Порядку застосування Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України штрафів за невиконання (неналежне виконання) вимог Закону України "Про запобігання та протидію легалізації відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом").
103. Одним з видів фінансової діяльності є банківська діяльність, яка здійснюється організаціями зі спеціальним правовим статусом - банками. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність.
До банківської системи входять:
Національний банк України - центральний банк України, центральний орган державного управління у сфері банківської діяльності;
комерційні банки - організації, що безпосередньо здійснюють банківські операції; створюються в певних організаційно-правових нормах (відкритого акціонерного товариства, пайового банку); залежно від комплексу банківських послуг, що надаються цими організаціями, розрізняють універсальні банки (можуть здійснювати різні види банківської діяльності та банківських операцій) і спеціалізовані, а саме; ощадні, іпотечні, інвестиційні, розрахункові (клірингові); за критерієм форми власності, на базі якої функціонують банки, - держанні (створюються за рішенням Кабінету Міністрів України) та недержавні банки (рішення про створення приймають фізичні особи та юридичні особи, що не належать до сфери державної власності).
Правове регулювання банківської діяльності та визначення специфіки правового статусу суб'єктів цієї діяльності здійснюється за допомогою системи нормативно-правових актів, що включає:
• Кодекси;
Господарський кодекс України, в якому цьому виду фінансової діяльності присвячено 15 статей (ст. 334 - правовий статус банків; ст. 335 - Національний банк України; ст. 33G - організаційно-правові форми банків; ст. 337 - державні банки; ст. 338 - кооперативні банки; ст. 339 - банківські операції; ст. 340 - депозитні операції банків; ст. 341 - розрахункові операції банків; ст. 342 - банківські рахунки; ст. 343 - відповідальність за порушення строків розрахунків; ст. 344 - міжнародні розрахункові операції; ст. 345 - кредитні операції банків; ст. 346 - кредитування суб'єктів господарювання; ст. 347 - форми та види банківського кредиту; ст. 348 - контроль банку за використанням кредиту; ст. 349 - кредитні ресурси; ст. 350 - факторингові послуги банків; ст. 351 - лізингові операції банків);
Цивільний кодекс України, кілька глав якого регулюють відносини щодо позики, кредиту, банківського вкладу (глава 71), банківського рахунка (глава 72), факторингу (глава 73), розрахунків (глава 74);
• закони України:
від 20.05.1999 р. "Про Національний банк України" (73 статті): визначає правовий статус Нацбанку, в тому числі розмір і джерела формування статутного капіталу, функції, керівні органи, операції, організаційні основи та структуру, повноваження ПЬУ (щодо здійснення грошово-кредитної політики, управління готівковим грошовим обігом, організації розрахунків та грошового обігу, банківського контролю і банківського нагляду, організації банківської статистики), основи взаємовідносини ІІБУ з вищими органами держави;
від 07.12.2000 р. "Про банки і банківську діяльність" (містить 99 статей): визначає правовий статус комерційних банків (поняття, види та організаційно-правові форми банків, порядок їх створення та ліцензування діяльності, вимоги до активів банку, банківських операцій, порядок управлінця банками, вимоги до їх посадових осіб, засади державного регулювання банківської діяльності, порядок призначення тимчасової адміністрації та ліквідації банків);
• підзаконні нормативно-правові акти: Національного банку України:
Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України: затв. постановою Правління від 27.06.2001 р. № 244;
Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: затв. постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. № 275;
Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: затв. постановою Правління НБУ від 31,08.2001 р.№375;
Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об'єднань: затв. постановою Правління НБУ від 31.08.2001 р. № 377;
Положення про порядок формування та використання банками резервного фонду, затв. постановою Правління НБУ від 08.08.2001 p. № 334;
Положення про порядок подання до Національного банку України аудиторського звіту та висновку за результатами річної фінансової звітності банку; затв. постановою Правління НБУ від 28.01.2002 р. № 38;
Положення про порядок визначення та формування обов'язкових резервів для банків України: затії, постановою Правління НБУ від 21.04.2004 р. № 172;
постанова Правління НБУ від 10.08.2005 . № 280 "Про врегулювання питань іноземного інвестування в Україну";
постанова Правління НБУ від 03.10.2005 № 358 "Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами и бачках України;
постанова Правління НБУ від 16.03.2006 № 91 "Про затвердження Положення про порядок формування обов'язкових резерпін для банків України";
постанова Правління НБУ від 12.04.2006 № 143 "Про затвердження Положення про створення дочірнього банку, філії і представництв" українського банку на території інших держав";
постанова Правління НБУ від 14.07.2006 № 267 "Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці";
постанова Правління НБУ від 26.09.2006. № 378 "Про затвердження Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України";
постанова Правління НБУ від 02.02.2007 p. № 31 "Про затвердження Положення про порядок формування резерву під операції банків України і цінними паперами";
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР);
рішення ДКЦПФР від 10.09.1999 . №178 "Про затвердження Тимчасового положення про вимоги до розрахункового банку та Типового договору про грошові розрахунки за операціями щодо цінних паперів";
рішення ДКЦПФР від 30.12.1999 №283 "Про затвердження Порядку взяття на облік у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку банку як розрахункового";
рішення ДКЦПФР від 04.10.2005 № 538 "Про затвердження Положення про здійснення фінансового моніторингу учасниками ринку цінних паперів";
рішення ДКЦПФР від 12.05.2006 № 288 "Про затвердження Порядку зупинення фінансових операцій та ринку цінних паперів суб'єктами первинного фінансовою моніторингу"; та ін.
Комерційний банк як суб'єкт банківської діяльності характеризується такими ознаками:
• предмет діяльності: здійснення банківських операцій, види (депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові), перелік і порядок здійснення яких визначено ГК України (статті 339-350) та Законом "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон) - статті 2, 47-59);
• організаційно-правова форма - відкрите акціонерне товариство або кооперативний банк (ст. 6 Закону);
• ліцензування діяльності: здійснюється Національним банком України в спеціальному порядку (відповідно до ст. 19 Закону та постанови Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 275); строк видачі банківської ліцензії - один місяць з дня подання необхідного комплекту документів;
• набуття статусу банку - з моменту його реєстрації у спеціальному порядку: здійснюється Національним банком України у тримісячний строк з дня подання передбаченого законом пакету документів (відповідно до статей 17-18,21-22 Закону та Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затв, постановою Правління НБУ від 31.08.2001 р. № 375);
• спеціальні вимоги до засновників та учасників: ними можуть бути держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноваженого ним органу, юридичні та/або фізичні особи, резиденти та нерезиденти за винятком юридичних осіб, в яких банк бере істотну участь, об'єднань громадян, релігійних і благодійних організацій; учасники, які мають в акціонерному банку істотну участь (понад 10% статутного капіталу або голосів) повинні мати відповідну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан;
створення банку з іноземним капіталом (банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному іноземному інвестору, становить не менше 10%) здійснюється в дозвільному порядку (за попереднього дозволу НБУ, який надається протягом місяця з дня подання пакету документів, перелік яких передбачений у статтях 21 і 22 Закону);
спеціальні вимоги до статуту: в ньому визначаються (ст. 16 Закону "Про банки і банківську діяльність"): повна та скорочена назва банку, його місцезнаходження (поштова адреса); організаційно-правова форма, види діяльності, що здійснює банк; розмір статутного фонду (капіталу) та порядок його формування, відомості про акції, структура та органи управління банку, їх компетенція; порядок реорганізації та ліквідації байку; порядок внесення змін до статуту; розмір та порядок утворення резервів банку; порядок розподілу прибутку та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про внутрішній аудит банку;
вимоги до капіталу банку щодо (1) його складу (основний капітал і додатковий капітал), (2) розміру статутного капіталу, який не може бути меншим за встановлений законом розмір (згідно зі ст. 31, мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації байку не може бути менше 10 мли євро; Національний банк України має право встановити для окремих банків залежно від їх спеціалізації диференційований мінімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче зазначеного розміру) та (3) резервного фонду, який має становити 25% регулятивного капіталу (основного і додаткового), формується за рахунок відрахувань від прибутку банку - щонайменше 5% (ст. 36 Закону); (4) підтримання його на певному рівні (капітал банку не може бути меншим статутного капіталу; за підсумками року на основі фінансової звітності банки зобов'язані коригувати розмір статутного капіталу на індекс девальвації чи ревальвації гривні за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку відповідно до методики, встановленої Національним банком України; (5) дотримання вимог Закону (ст. 32) щодо порядку формування та збільшення статутного капіталу банку (може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків; грошові внески для формування СК та збільшення статутного капіталу банку резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти - в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях; статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел), збільшення (банк має право збільшувати статутний капітал після того, як усі учасники повністю виконали свої зобов'язання щодо оплати паїв або акцій і попередньо оголошений підписний капітал повністю оплачено), зменшення (банк не має права без згоди НБУ зменшувати розмір регулятивного капіталу нижче мінімально встановленого рівня);
обов'язковість додержання банком економічних нормативів, встановлених Національним банком України, а також зберігання обов'язкових резервів у Нацбанку;
спеціальні вимоги щодо складу та компетенції органів банку - загальних зборів (ст. 37 Закону), спостережної ради (ст. 39 Закону), виконавчого органу (ст. 40 Закону), ревізійної комісії (ст. 41 Закону), а також вимоги до керівників банку (голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени виконавчого органу банку, головний бухгалтер, Його заступники, керівники структурних підрозділів банку) - наявність економічної чи юридичної освіти, стаж роботи в банківській системі за відповідним фахом не менше 3-х років, бездоганна ділова репутація; призначення голови виконавчого органу та головного бухгалтера банку за письмової згоди НБУ (ст. 42 Закону), а також заборона участі в органах управління банку щодо посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 334 ГК України);
обов'язковість створення служби внутрішнього аудиту банку, який є органом оперативного контролю виконавчого органу банку (ст. 45 Закону);
наявність права створювати банківські об'єднання (та брати в них участь) таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група (статті 9-12 Закону), бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного конкурентного законодавства України та Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні", а також право створювати неприбуткові спілки чи асоціації (ст. 13);
наявність права створення філій і представництв на території України відповідно до порядку, встановленого ст. 23 Закону та нормативно-правових актів НБУ (відомості про філії та представництва банків НБУ включає до Державного реєстру банків на підставі письмового повідомлення банку), а також дочірніх банків, філій і представництв українського банку на території інших держав (відповідно до ст. 25 Закону та постанови Правління.
НБУ під 12.04.2006 № 143 "Про затвердження Положення про створення дочірнього банку, філії і представництва українського банку на території інших держав";
можливість відкриття іноземними балками на території України філій та представництв У встановленому порядку (ст. 24 Закону) з дня вступу України до Світової організації торгівлі;
обов'язковість аудиторської перевірки діяльності банків;
обов'язковість публікації річного балансу і звіту про прибутки та збитки банку (після підтвердження достовірності поданих у них відомостей аудитором чи аудиторською фірмою) за формою і в строки, встановлені Національним банком України;
державне регулювання банківської діяльності: здійснюється НБУ у таких формах: І. Адміністративне регулювання: 1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; 2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; 3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; 4) нагляд за діяльністю банків; 5) падання рекомендацій щодо діяльності банків;
II. Індикативне регулювання: 1) встановлення обов'язкових економічних нормативів; 2) визначення норм обов'язкових резервів для банків; 3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій; 4) визначення процентної політики; 5) рефінансування банків; 6) кореспондентських відносин; 7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції; 8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку; 9) імпорт)7 та експорту капіталу;
здійснення антимонопольного конкурентного регулювання щодо банків не лише Антимонопольним комітетом, а й Національним банком України, без згоди якого банк не може об'єднуватися з іншим банком (банками);
здійснення діяльності та ринку цінних паперів згідно з Положенням щодо організації діяльності банків та їх відокремлених структурних підрозділів при здійсненні ними професійної діяльності на ринку цінних паперів, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 16.03.2006X2 160.
Державні банки, попри подолання монополії державної власності, відіграють значну роль в економіці України (відкрите акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", відкрите акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України"), що зумовлює доцільність визначення специфіки їх створення та діяльності.
Особливості правового становища державного банку (ДБ) - банку, 100% статутного капіталу якого належать державі, відповідно до ст. 7 Закону "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон):
засновується за рішенням Кабінету Міністрів України;
КМ У зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування ДБ; отримання висновку НБУ є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) Д Б, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності;
в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу ДБ;
статут ДБ затверджується постановою KMУ;
держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі ДБ, через органи управління ДБ;
органами управління ДБ є наглядова рада і правління банку;
органом контролю ДБ є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою ДБ;
особливості статусу наглядової ради ДБ: наглядова рада є вищим органом управління ДБ, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені Законом; до складу наглядової ради ДБ входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України (в однаковій кількості - по п'ять осіб); з метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради ДБ можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у ст. 7 Закону; термін повноважень членів наглядової ради Д Б - п'ять років; членом наглядової ради ДБ може бути громадянин України, який має вищу економічну або юридичну освіту, або науковий ступінь у галузі економіки, фінансів та/або права і при цьому має досвід роботи в органі законодавчої влади чи на керівних посадах центральних органів виконавчої влади України, які забезпечують проведення та реалізацію державної фінансової, економічної та правової політики, або в банківській установі, чи досвід наукової, практичної роботи у галузі економіки, фінансів, права; не можуть бути членом наглядової ради банку ДБ: особи, які входять до складу наглядової ради чи іншого органу управління недержавного банку чи є членом сім'ї такої особи першого ступеня споріднення; особи, які були засуджені за зловживання у фінансовій сфері, судимість яких не погашена або не знята в установленому законом порядку; не допускається призначення особи на посаду члена наглядової ради ДБ, якщо таке призначення може призвести до конфлікту інтересів; члени наглядової ради ДБ виконують свої функції без отримання будь-якої матеріальної винагороди; наглядову раду ДБ очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів; засідання наглядової ради є правомочним за наявності не менше десяти його членів; рішення наглядової ради приймаються простою більшістю голосів від загальної кількості присутніх на засіданні членів наглядової ради державного банку; статут і внутрішні положення ДБ можуть передбачати порядок скликання, голосування, прийняття і оформлення рішень наглядової ради; повноваження призначеного складу наглядової ради державного банку та/або кожного з його членів можуть припинятися відповідно за рішенням Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України щодо призначених ними осіб, але не раніше ніж через один рік з дня призначення; до компетенції наглядової ради ДБ належить прийняття рішень з питань, визначених у пунктах 1, 5,6 ст. 38 Закону і пунктах 1-7 ст. 39 Закону, а також з інших питань, необхідність врегулювання яких передбачена Законом;
рішення про зміну розміру статутного капіталу ДБ та припинення його діяльності приймається КМУ (щодо наміру зміни розміру статутного фонду ДБ КМУ зобов'язаний отримати позитивний висновок НБУ);
10) повноваження виконавчого органу державного банку визначаються його
статутом; кандидатури голови та членів виконавчого органу узгоджуються з НБУ;
банк, створений у порядку, визначеному ч. 2 ст. 7 Закону, має право додавати до свого найменування слово "державний", використовувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України.
у разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних її і акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного; власники акцій зобов'язані привести статут і діяльність банку у відповідність з вимогами Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
104. Різновидом фінансової діяльності є страхування. Це - професійна діяльність спеціалізованих організацій (страхових компаній або страховиків) щодо падання учасникам відносин у сфері господарювання (страхувальникам) страхових послуг, спрямованих на захист їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування страхових випадків за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.
Залежно від підстав надання страхових послуг розрізняють добровільне (здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком) та обов'язкове страхування (здійснюється на основі закону).
Основними учасниками правовідносин у сфері страхування є страховики (суб'єкти страхової діяльності), страхувальники (особи, яким надаються страхові послуги), спеціально уповноважений державний орган у сфері страхування як різновиду фінансових послуг (Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг).
Страхування у сфері господарювання регулюється низкою нормативно-правових актів, серед яких;
Господарський кодекс від 16.01.2003 p.: містить положення щодо страхування як різновиду фінансової діяльності (ст. 252), суб'єктів такої діяльності (ст. 353), законодавство про страхування у сфері господарювання (ст. 355);
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 p.: глава 67 (статті 979-999) регулює договірні відносини щодо страхування;
Закон України від07.03-1996р. "Про страхування" (в ред. Закону від 04.10.2001 p.): встановлює вимоги щодо страховиків, їх майнових активів, здійснюваних ними операцій, державного регулювання сфери страхування та ін.;
акти Уряду:
постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.1993 р. № 709 "Про створення Національної акціонерної страхової компанії "Оранта";
постанова КМУ від 1 червня 2002 р. № 733 "Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів";
постанова КМУ від 12 жовтня 2002 р. № 1535 "Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації";
постанова КМУ від 16.11.2002 р. № 1788 "Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями та об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру";
постанова КМУ від 23 червня 2003 р. № 953 "Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду";
постанова КМУ від 13 квітня 2005 р. № 286 "Про встановлення розміру плати за видачу ліцензії на проведення конкретного виду страхування";
та ін.;
відомчі нормативно-правові акти:
постанова Правління Нацбанку України від 11.04.2000 р. № 135 "Про застосування іноземної валюти в страховій діяльності";
Ліцензійні умови провадження страхової діяльності, затверджені розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (ДКРРФП) від 28.08.2003 р. № 40;
розпорядження ДКРРФП від 28.05.2004 № 736 "Про затвердження Положення про реєстрацію страхових та перестрахових брокерів і ведення державного реєстру страхових та перестрахових брокерів";
розпорядження ДКРРФП від 26.11.2004 № 2875 "Про затвердження Правил розміщення страхових резервів із страхування життя";
розпорядження ДКРРФП від 17.12.2004 ЛГ?ЗНМ " Про затвердження Правил формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування, іншими, ніж страхування життя";
розпорядження ДКРРФП від 28.12.2004 № 3197 "Про затвердження Положення про порядок та умови ведення страховиками персоніфікованого (індивідуального) обліку договорів страхування життя";
розпорядження ДКРРФП від 04.08.2005 № 4421 "Про затвердження Порядку складання та подання звітності страхових та/або перестрахових брокерів";
розпорядження ДКРРФП від 22,11.2005 № 4934 "Про затвердження Положення про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків), до Державного реєстру фінансових установ";
розпорядження ДКРРФП від 11.04.2006 № 5619 "Про затвердження Положення про особливості укладання договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів";
розпорядження ДКРРФП від 19.07.2006 № 6021 "Про затвердження Порядку реєстрації філій страховиків-нерезидентів";
розпорядження ДКРРФП від 07.09.2006 № 6201 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності філіями страховиків-нерезидентів";
розпорядження ДКРРФП від 16.11.2006 № 6426 "Про затвердження Положення про здійснення нагляду за діяльністю філій страховиків-нерезидентів та застосування заходів впливу за порушення ними законодавства про фінансові послуги та про внесення змін до деяких нормативно-правових актів";
розпорядження ДКРРФП від 07.12.2006 № 6504 "Про затвердження Порядку ліквідації філій страховиків-нерезидентів";
та ін.
Господарська діяльність у сфері страхування може здійснюватися лише господарськими організаціями, що створюються як фінансові установи зі спеціальним предметом діяльності у формі будь-якого виду господарського товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 1 ст. 2 Закону України від 07.03.1996 р. "Про страхування" в редакції Закону від 04.10.2001 p.). Однак у більшості випадків засновники страхової організації (страховика - за визначенням зазначеного Закону) обирають при її заснуванні акціонерну форму, враховуючи переваги останньої. Страховим компаніям (страховикам) притаманні такі характерні риси:
наявність щонайменше трьох засновників/учасників (хоча для державних страхових компаній це правило не діє); якщо єдиним засновником та учасником страхової компанії є держава, то така компанія отримує статус державної (національної); в решті випадків використання слів "державна", "національна" або похідних від них у назві страховика забороняється;
спеціальний і виключний предмет діяльності - лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням; допускається також виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених угод про сумісну діяльність, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика; страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Зазначена діяльність має здійснюватися відповідно до Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 р. № 40;
обов'язковість отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності в порядку, специфіка якого визначається ст. 38 Закону "Про страхування";
вимоги до майнової бази страхової організації, спрямовані на забезпечення платоспроможності страховиків:
щодо складу майнової бази: наявність сплаченого статутного фонду та наявність гарантійного фонду страховика; створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань; перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності;
спеціальні вимоги до статутного фонду/СФ: а) мінімальний розмір якого дорівнює: сумі, еквівалентній 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України - для страхової компанії, яка займається страхуванням життя, 1 млн. євро - для страховика, який займається іншими видами страхування; б) до його складу та джерел формування: при створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовім формі, а також в межах 25% СФ цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю. Забороняється використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи; в) до умов та напрямів використання (загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України, за загальним правилом, не може перевищувати 30% його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10%);
визначення обов'язкових складових гарантійного фонду страховика: додатковий та резервний капітал, а також сума нерозподіленого прибутку;
можливість формування за рахунок нерозподіленого прибутку вільних резервів;
для забезпечення виконання страховиками зобов'язань щодо окремих видів страхування страховики можуть утворювати страхові резерви та фонди страхових гарантій (в тому числі централізовані) згідно з порядком, установленим Кабінетом Міністрів та ДКРРФП;
обов'язковість підтримання належного рівня фактичного запасу платоспроможності (нетто-активів) відповідно до вимог ст. 30 Закону "Про страхування" та визначеного Кабінетом Міністрів України порядку;
спеціальні вимоги до керівних працівників страхової компанії: керівниками страховика (голова та перший заступник виконавчого органу, головний бухгалтер страховика) мають бути дієздатні фізичні особи, які повинні мати вищу економічну або юридичну освіту, а головний бухгалтер страховика - вищу економічну освіту;
значний рівень державного регулювання, що здійснюється Уповноваженим органом (Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України/ДКРРФП) та його органами на місцях шляхом: ліцензування страхової діяльності; ведення Державного реєстру фінансових установ; проведення перевірок щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності; розроблення нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена Законом до компетенції Уповноваженого органу/ДКРРФП; узагальнення практики страхової діяльності та інші повноваження, передбачені Законом "Про страхування" (статті 35-40);
особливість ведення бухгалтерського обліку і звітності: обов'язковість щоквартального подання Уповноваженому органу звітів (у тому числі балансового звіту і звіту щодо прибутків і збитків) за встановленою формою;
публічність діяльності, що полягає в обов'язковій публікації страховиком річного балансу за формою і в порядку, встановленими Уповноваженим органом/ДКРРФП;
спеціальні вимоги до ліквідації, реорганізації та санації (в тому числі примусової), визначені ст. 43 Закону "Про страхування.": а) можливість примусової санації страховика, призначеної Уповноваженим органом/ДКРРФП у передбачених випадках (у разі невиконання ним зобов'язань перед страхувальниками протягом трьох місяців; недосягнення ним визначеного законом розміру статутного фонду; настання інших випадків, визначених чинним законодавством України) та в передбаченому законом порядку; б) можливість примусової (за рішенням Уповноваженого органу/ДКРРФП) реорганізації шляхом перетворення у страхового посередника відповідно до нормативних актів, що регулюють діяльність страхових посередників; шляхом об'єднання кількох страховиків (із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань, за умови погодження на це власників страховиків); шляхом залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у тому числі іноземних страховиків), за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав; у разі добровільної реорганізації остання проводиться з урахуванням особливостей по забезпеченню правонаступництва щодо укладання договорів страхування, встановлених Уповноваженим органом/ДКРРФП; в) можливість добровільної ліквідації страхової компанії (за рішенням її вищого органу чи учасників) пов'язується з відсутністю у неї зобов'язань перед страхувальниками (лише за цієї умови Уповноважений орган/ДКРРФП приймає рішення про виключення страховика з Державного реєстру фінансових установ). Надання послуг щодо страхування зазвичай здійснюється на підставі договору страхування.
За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Характерні риси цього договору:
сторони договору: страховик (суб'єкт страхової діяльності) та страхувальник (особа, якій надаються страхові послуги);
форма договору - письмова, модифікацією якої у сфері страхування може бути страхове свідоцтво (поліс, сертифікат);
договори страхування укладаються відповідно до правил страхування (розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в Уповноваженому органі/ДКРРФП при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування);
порядок укладання договору: страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або пішим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику;
договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування;
предмет договору - майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності);
зміст договору:
І. Істотні умови договору (предмет договору; страховий випадок; розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума); розмір страхового платежу і строки його сплати; строк договору та інші умови, визначені актами законодавства, - ст. 16 Закону "Про страхування"); //. Обов'язки сторін:
Страховика: 1) ознайомити страхувальника з умовами Та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів після отримання відомостей про настання страхового випадку вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові; 3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором, та в порядку, визначеному законом і договором (страховик вправі відмовитися від здійснення страхової виплати у випадках, передбачених ст. 991 ЦК, ст. 26 Закону "Про страхування" та договором страхування); 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків; 5) за заявою страхувальника, у разі здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна, переукласти з ним договір страхування; 6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім встановлених законом випадків;
Страхувальника: 1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у Встановленому договором розмірі; 2) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику; 3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується (невиконання цього обов'язку тягне нікчемність нового договору страхування); 4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшенню; 5) повідомити страховика про настання страхового випадку в установлений договором строк.
Підстави припинення договору: а) за згодою сторін; б) на вимогу страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування, за умови попереднього повідомлення - щонайменше за ЗО днів; в) у випадках, передбачених ст. 28 Закону "Про страхування", а саме у разі:
закінчення строку дії договору;
виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;
несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки; при цьому договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальникові, якщо інше не передбачено умовами договору;
ліквідації страхувальника - юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності, за винятком передбачених законом випадків;
ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України;
прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;
в інших випадках, передбачених законодавством України.
Договір страхування визнається недійсним в судовому порядку і не підлягає виконанню:
у випадках, передбачених Цивільним кодексом України, а також:
якщо договір укладено після страхового випадку;
3) якщо об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на
підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.
Страхова діяльність (страхування) - професійна діяльність спеціалізованих організацій (страхових компаній - страховиків) щодо палання учасникам відносин у сфері господарювання (страхувальникам) страхових послуг, спрямованих на захист їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування страхових випадків за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.
Ознаки
Спеціальне нормативно-правове регулювання: ГК (статті 252-255); ЦК (глава 67, статті 979-999); Закон України від 07.03.1996 р. "Про страхування" (в ред. Закону від 04,10.2001 р.); підзаконні нормативні-правові акти
Значний рівень державного регулювання, що здійснюється уповноваженим органом (Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України) та його органами на місцях шляхом: ліцензування страхової діяльності; ведення Державного реєстру фінансових установ; проведення перевірок " щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності; розроблення нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена Законом до компетенції цього органу; узагальнення практики страхової діяльності та інші повноваження, передбачені Законом "Про страхування" (статті 35-40)
Суб'єкт страхової діяльності - страхові організації, страхові компанії/СК, що створюються як фінансові установи зі спеціальним предметом діяльності у формі господарського товариства, крім ТОВ)
I. Наявність щонайменше трьох засновників/учасників (хоча для державних СК це правило не діє); якщо єдиним засновником та учасником СК є держава, то така компанія отримує статус державної — (національної)
III. Обов'язковість отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності відповідно до ст. 38 Закону "Прострахування"
II. Спеціальний і виключний предмет діяльності - лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням; допускається також виконання зазначених видів діяльності у вигляді падання послуг для інших страховиків на підставі укладених угод про сумісну діяльність, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховик;"; страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредит страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Зазначена діяльність має здійснюватися відповідно до Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 р.№40
Договірні засади надання послуг щодо страхування: За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник
зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та викопувати інші умови договору.
ІV. Вимоги до майнової бази СК, спрямовані на забезпечення платоспроможності страховиків:
1) щодо складу майнової бази: наявність сплаченого статутного фонду та наявність гарантійного фонду страховика; створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань; перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності;
2) спеціальні вимоги до статутного фонду: а) мінімальний розмір якого дорівнює: сумі, еквівалентній 1,5 млн евро за валютним обмінним курсом валюти України - для страхової компанії, яка займається страхуванням життя, 1 млн евро - для страховика, який займається іншими пилами страхування; б) до його складу та джерел формування: при створенні страховика або збільшенні зареєстрованої статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі, а також и межах 25% СФ цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю; б) заборона використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи; г) загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України, за загальним правилом, не може перевищувати 30 відсотків його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10 відсотків
3) визначення обов'язкових складових гарантійного фонду страховика: додатковий та резервний капітал, а також сума нерозподіленого прибутку;
4) можливість формування за рахунок нерозподіленого прибутку вільних резервів;
5) для забезпечення виконання страховиками зобов'язань щодо окремих видів страхування страховики можуть утворювати страхові резерви та фонди страхових гарантій (п тому числі централізовані) згідно з встановленим порядком;
6) обов'язковість підтримання належного рівня фактичного запасу платоспроможності (нетто-актинів) відповідно до вимог ст. 30 Закону "Про страхування" та визначеного КМ України порядку
УII. Особливість ведення бухгалтерського обліку і звітності: обов'язковість щоквартального подання Уповноваженому органу звітів (у тому числі балансового звіту і звіту щодо прибутків і збитків) за встановленою формою
УII. Публічність діяльності, що полягає в обов'язковій публікації страховиком річного балансу за формою і в порядку, встановленими Уповноваженим органом
IX. Спеціальні вимоги до ліквідації, реорганізації та санації (в тому числі примусової), визначені ст. 43 Закону "Про страхування"
105. Посередницька діяльність щодо випуску та обігу цінних паперів також є різновидом фінансової діяльності у сфері господарювання, яка характеризується такими ознаками:
є підприємницькою діяльністю;
регулюється:
кодексами: ГК України (параграф 3 "Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами. Фондова біржа" глави 35); ЦК України (глава 63 "Послуги. Загальні положення", глава 68 "Доручення", глава 69 "Комісія", глава70 "Управління майном");
законами України: від 23.02.2006 р. "Про цінні папери та фондовий рийок"; від 30.10.1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні"; від 10.12.1997 р. "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні"; від 12.07.2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг";
підзаконними нормативно-правовими актами, серед яких: Порядок та умови видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку, переоформлення ліцензії, видачі дубліката та копії ліцензії, затв. рішенням ДКЦПФР від 26.05.2006 № 345; Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з торгівлі цінними паперами, затв. рішенням ДКЦПФР від 26.05.2006 № 346; Правила (умови) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами, затв. рішенням ДКЦПФР від 12.12.2006 № 1449, та ін.
Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає:
брокерську діяльність (укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів (зокрема договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів від свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи);
дилерську діяльність (укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом);
андеррайтинг (розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента);
діяльність з управління цінними паперами (діяльність, яка провадиться торговцем цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб);
• вимоги до торговців цінними паперами (ст. 17 Закону "Про цінні папери та фондовий ринок"):
їх орган і за цш7ю-правової форми: господарські товариства, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банки;
до капіталу: а) торговець цінними паперами може провадити дилерську діяльність, якщо має сплачений грошима статутний капітал у розмірі не менше ніж 120 тис. грн., брокерську діяльність та діяльність з управління цінними паперами - не менше 300 тис. грн., андеррайтинг - не менше 600 тис. грн.; б) у статутному капіталі торговця цінними паперами частка іншого торговця не може перевищувати 10%;
ліцензування діяльності, що здійснюється ДКЦПФР відповідно до встановленого порядку (Порядок та умови видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку, переоформлення ліцензії, видачі дубліката та копії ліцензії, затв. рішенням ДКЦПФР від 26.05.2006 № 345), дотримання ліцензійних вимог (Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з торгівлі цінними паперами, затв. рішенням
ДКЦПФР від 26.05.2006 № 346) та Правил (умови здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами (затв. рішенням ДКЦПФР під 12.12.2006 № 1449);
обов'язкового членства щонайменше в одній саморегулівній організації (неприбутковому об'єднанні учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, утвореному відповідно до критеріїв та вимог, установлених Державною комісією з пінних паперів та фондового ринку);
вимоги до договорів торговців цінними паперами та їх виконання:
щодо форми: договір доручення, договір комісії або договір про управління цінними паперами укладається з торговцем цінними паперами в письмовій формі;
щодо змісту: в договорі між клієнтом і торговцем цінними паперами визначаються права та обов'язки торговця цінними паперами стосовно його клієнта, умови укладення договорів щодо цінних паперів, порядок звітності торговця перед його клієнтом, порядок і умови виплати торговцю винагороди;
щодо виконання: торговець цінними паперами зобов'язаний виконувати доручення клієнтів за договорами доручення, договорами комісії та договорами про управління цінними паперами на найвигідніших для клієнта умовах; доручення клієнтів викопуються торговцем цінними паперами у порядку їх надходження, якщо інше не передбачено договором або дорученням клієнтів; у разі укладення торговцем цінними паперами договорів за власний рахунок разом з укладенням ним договорів за рахунок клієнта виконання договорів для клієнта є пріоритетним;
4) щодо інформування фондової біржі: торговець цінними паперами
зобов'язаний подавати на обрану ним фондову біржу інформацію про всі вчинені
ним правочини з цінними паперами в строки і порядку, що визначені правилами
фондової біржі;
особливості правового режиму цінних паперів, грошових коштів та іншого майна:
а) торговець цінними паперами веде облік цінних паперів, грошових коштів
окремо для кожного клієнта та окремо від цінних паперів, грошових коштів та майна, що перебувають у власності торговця цінними паперами, відповідно до вимог,
установлених ДКЦПФР за погодженням з Міністерством фінансів України, а у випадках, установлених законодавством, - також з Національним банком України;
б) на грошові кошти та цінні папери клієнтів, що передаються торговцям цінними паперами в управління, не може бути звернене стягнення за зобов'язаннями торговця цінними паперами, що не пов'язані зі здійсненним ним функцій управителя;
в) для провадження діяльності з управління цінними паперами грошові кошти
клієнта зараховуються на окремий поточний рахунок торговця цінними паперами у байку окремо від власних коштів торговця цінними паперами, коштів інших
клієнтів та відповідно до умов договору про управління цінними паперами;
г) торговець цінними паперами звітує перед клієнтами про використання їх
грошових коштів;
д) торговець цінними паперами вправі використовувати грошові кошти клієнтів, якщо це передбачено договором про управління цінними паперами;
е) договором про управління цінними паперами може бути передбачено розподіл між сторонами прибутку, отриманого торговцем цінними паперами від використання грошових коштів клієнта;
• вимоги до розкриття інформації про торговців цінних паперів як професійних учасників фондового ринку відповідно до вимог, встановлених ДКЦПФР:
зміст інформації (номер, дата видачі та строк дії ліцензії, обсяг повноважень згідно з ліцензією, керівник та уповноважена особа, що діє від його імені);
дотримання правил розкриття інсайдерської інформації (будь-яка не оприлюднена інформація про емітента, його цінні напери або правочини щодо них, оприлюднення якої може значно вплинути на вартість цінних паперів);
• державне регулювання посередницької діяльності на ринку цінних паперів:
I. Мета державного регулювання: реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної
мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів
з урахуванням інтересів суспільства; одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами
та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів; забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників
на ринок цінних паперів; захист прав учасників фондового ринку; дотримання
учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства; запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних
паперів; контроль за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.
II. Форми державного регулювання:
нормативне регулювання: прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів, у тому числі встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів;
управління діяльністю торговців цінними паперами ~ окремі, визначені законом, управлінські повноваження: а) видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; б) заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством; в) реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів та ін.;
контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів щодо дотриманням ними вимог законодавства у цій сфері; створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність та ринку цінних паперів.
III. Органи, що здійснюють державне регулювання: (1) Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, інші державні органи у межах своїх повноважень, визначених законом, та (2) саморегулівні організації (утворюються за принципом: одна саморегулівна організація з кожного виду професійної діяльності на рийку цінних паперів).
Особливості правового статусу саморегулівної організації професійних учасників фондового: 1) повинна об'єднувати більше 50% професійних учасників фондового ринку за одним з видів професійної діяльності;
набуває статусу саморегулівної організації з дня його реєстрації ДКЦПФР;
мета діяльності саморегулівних організацій ринку є забезпечення провадження діяльності професійними учасниками фондового ринку, які є членами саморегулівної організації, розроблення і затвердження правил, стандартів професійної поведінки та провадження відповідного виду професійної діяльності;
набуває делегованих їй ДКЦПФР повноважень з дня опублікування в офіційному друкованому виданні ДКЦПФР про делегування відповідних повноважень саморегулівній організації;
умови для прийняття рішення про делегування організації-претенденту професійних учасників фондового ринку повноважень ДКЦПФР щодо регулювання фондового ринку є: наявність правил і стандартів професійної діяльності на фондовому ринку, що є обов'язковими для виконання всіма членами саморегулівної організації; статус непідприємницької організації; наявність у власності для забезпечення статутної діяльності активів у розмірі не менше ніж 600 тис. грн.;
повноваження, що можуть бути делеговані саморегулівній організації: збирання, узагальнення та аналітичне оброблення даних щодо провадження відповідного виду професійної діяльності; проведення перевірок провадження відповідного виду професійної діяльності, дотримання вимог законодавства про цінні папери, правил, стандартів професійної поведінки; подання їй обов'язкового для розгляду клопотання про припинення (зупинення) дії ліцензії на провадження професійним учасником фондового ринку певного виду діяльності; сертифікація фахівців фондового ринку; видача ліцензій особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку.
Спеціально уповноважений орган на ринку цінних паперів - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦП0>Р), яка підпорядкована Президентові України і підзвітна Верховній Раді України; діє згідно з Законом України від 30.10.1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" і Положенням про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженим Указом Президента України від 14.02.1997 142/97.
Статус ДКЦПФР: є державним органом, уповноваженим здійснювати державне регулювання (в межах наданих повноважень) на ринку цінних паперів, співпрацюючи з іншими центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і відповідними органами самоврядування.
Функції ДКЦПФР:
нормативне регулювання: розробка та затвердження в межах наданих повноважень (компетенції) актів законодавства, що є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, контролює їх виконання;
ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів;
реєстрація професійних учасників ринку цінних паперів, емісії цінних паперів та ведення відповідних реєстрів;
контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам;
• контроль за дотримання учасниками ринку цінних паперів (насамперед професійними) вимог законодавства про цінні папери та фондовий ринок, застосування відповідних заходів впливу до порушників та звернення до суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням законодавства України про цінні папери.
Основні завдання ДКЦПФР:
формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;
здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, а також у сфері спільного інвестування;
захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
5) сприяння розвитку ринку цінних паперів;
6) узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.
Повноваження ДКЦПФР:
1) встановлює вимоги щодо випуску (емісії) і обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск та розміщення цінних паперів, а також визначає порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;
2) встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск
цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних
емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та порядок
реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;
здійснює реєстрацію випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України;
встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іноземних емітентів та обігу їх на території України;
реєструє правила функціонування організаційно оформлених ринків цінних паперів та їх похідних;
встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України;
встановлює порядок складання адміністративних даних учасників ринку цінних паперів відповідно до чинного законодавства України;
визначає за погодженням з Національним банком України особливості отримання комерційними банками ліцензії на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність;
здійснює контроль за дотриманням законодавства і призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях і торговельно-інформаційних системах;
10) встановлює порядок і реєструє саморегулівні організації, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
встановлює вимоги та стандарти щодо обов'язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства;
встановлює порядок здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів іноземними юридичними особами та підприємствами з іноземними інвестиціями;
видає дозволи, визначає стандарти і правила діяльності, реєструє випуск та інформацію про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;
визначає порядок ведення та веде реєстр професійних учасників ринку цінних паперів, інститутів спільного інвестування та саморегулівних організацій;
встановлює відповідно до закону особливості порядку реорганізації і ліквідації професійних учасників ринку цінних паперів (за винятком банків);
встановлює критерії професійної діяльності та ринку цінних паперів;
визначає професійні вимоги до керівників, головних бухгалтерів і керівників структурних підрозділів професійних учасників ринку цінних паперів, інститутів спільного інвестування та саморегулівних організацій;
та ін.
Права ДКЦПФР:
давати висновки про віднесення цінних паперів до того чи іншого виду, визначеного чинним законодавством;
встановлювати обов'язкові нормативи достатності власних коштів та інші показники і вимоги, що обмежують ризики по операціях з цінними паперами в ході здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, інших видів професійної діяльності на ринку цінних паперів (за винятком банківських операцій), якщо інше не передбачено законами України;
встановлювати за погодженням з Кабінетом Міністрів України плату за видачу ліцензій, реєстрацію документів, надання інформації за запитами юридичних і фізичних осіб і спрямування отриманих коштів до Державного бюджету України;
встановлювати обмеження щодо суміщення видів професійної діяльності на ринку цінних паперів;
у разі порушення законодавства про цінні папери, нормативних актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку виносити попередження, зупиняти на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, дію ліцензій, виданих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, анулювати дію таких ліцензій;
здійснювати контроль за достовірністю і розкриттям інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, і саморегулівними організаціями, та її відповідністю встановленим вимогам;
проводити самостійно чи разом з іншими відповідними органами перевірки та ревізії фінансово-господарської діяльності емітентів, осіб, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондових бірж та саморегулівних організацій;
надсилати емітентам, особам, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондовим біржам і саморегулівним організаціям обов'язкові для виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про цінні папери та вимагати надання необхідних документів відповідно до чинного законодавства;
надсилати матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, за які передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність, якщо до компетенції комісії не входить накладення адміністративних стягнень за відповідні правопорушення;
надсилати матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
накладати адміністративні стягнення, штрафні та інші санкції за порушення чинного законодавства на юридичних осіб та їх співробітників, аж до анулювання ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів;
з метою запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, у рамках міжнародного співробітництва надавати та одержувати від відповідних органів інших держав інформацію стосовно діяльності окремих професійних учасників ринку цінних паперів у випадках і порядку, встановлених у відповідних міжнародних договорах України;
13) та ін. ......
106. У сфері господарювання значна роль належить аудиторській діяльності, яка визначається ч. 1 ст. 4 Закону "Про аудиторську діяльність" (в редакції Закону від 14.09.2006 p. № 140-V) як підприємницька діяльність, яка включає в себе організаційне і методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг. Своєю чергою ч. 2 ст. 4 названого Закону закріплюється зміст поняття "аудит" - перевірка даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах і відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб'єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів.
За підставами проведення аудит класифікують на: добровільний: проводиться за ініціативою суб'єктів господарювання; обов'язковий: проводиться у передбачених законом випадках, а саме для: 1) підтвердження достовірності та повноти річної фінансової звітності та консолідованої фінансової звітності відкритих акціонерних товариств, підприємств - емітентів облігацій, професійних учасників ринку цінних паперів, фінансових установ та інших суб'єктів господарювання, звітність яких відповідно до законодавства України підлягає офіційному оприлюдненню, за винятком установ і організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету; 2) перевірки фінансового стану засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, відкритих акціонерних товариств (крім фізичних осіб), страхових і холдингових компаній, інститутів спільного інвестування, довірчих товариств в та інших фінансових посередників; 3) емітентів цінних паперів при отриманні ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів; 4) також в інших випадках, передбачених законами України.
Характерними ознаками аудиторської діяльності є:
• спеціальне правове регулювання:
кодекси:
ГК України (параграф 4 "Аудит" глава 35);
ЦК України (глава 63 "Послуги. Загальні положення");
закони:
від 22.04.1993 р. "Про аудиторську діяльність" (в редакції Закону від 14.09.2006 р. № но-V (далі - Закон);
від 16.07.1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"; укази Президента: в тому числі від 20.07.1995 р. "Про Національний аудиторський комітет України";
відомчі нормативно-правові акти: Аудиторської палати України (АПУ): . - Положення про сертифікацію аудиторів, затв. рішенням АПУ від 27.12.1997 ' р. ЛІ- 60/5;
Національні стандарти аудиту, затв. рішенням АПУ від 18.12.1998 р. № 73;
Кодекс професійної етики аудиторів України, затв. рішенням АПУ від 18.12.1998 р.№73;
Положення про Реєстр суб'єктів аудиторської діяльності, затв. рішенням АПУ від 31.10.2000 p.;
Національного банку України:
-
постанова Правління Нацбанку України
№ 271 від 16.07.2001 р. "Про затвердження
Положення про Кваліфікаційну комісію
Національного банку України з питань
сертифікації аудиторів, тимчасових
адміністраторів та
ліквідаторів банківських установ та Положення про сертифікацію аудиторів банківських установ"; Постанова Правління Нацбанку України № 387 від 09.09.2003 р. "Про затвердження Положення про Комітет з питань сертифікації аудиторів банків та внесення змін до Положення про Кваліфікаційну комісію Національного банку України з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ";
- постанова Правління Нацбанку України № 388 від 09.09.2003 р. "Про затвердження Положення про сертифікацію аудиторів банків";
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР):
- рішення ДКЦПФР 02.11.2006 № 1227 "Про затвердження Положення про особливості здійснення діяльності з управління активами інституційних інвесторів";
- рішення ДКЦПФР від 09.11.2006 № 1271 "Про затвердження Порядку ведення реєстру аудиторів та аудиторських фірм, які можуть проводити
аудиторські перевірки фінансових установ, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів";
рішення ДКЦПФР від 19.12.2006 № 1528 "Про затвердження Положення щодо підготовки аудиторських висновків, які подаються до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку при розкритті інформації емітентами та професійними учасниками фондового ринку";
та ін.;
Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (ДКРРФП);
- Розпорядження ДКРРФП № 86 від 19.02.2004 р. "Про затвердження Порядку ведення реєстру аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ" та ін.
• суб'єкти аудиторської діяльності:
аудитори: аудитором може бути фізична особа, яка відповідає таким вимогам: 1) відсутність судимості за корисливі злочини; 2) наявність сертифікату, що визначає її кваліфікаційну придатність на заняття аудиторською діяльністю та території України (право та отримання сертифіката мають фізичні особи, які мають вищу економічну або юридичну освіту, документ про здобуття якої визнається в Україні, необхідні знання з питань аудиту, фінансів, економіки та господарського права, досвід роботи не менше трьох років підряд на посадах ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста, економіста, асистента/помічника аудитора); 3) включення такої особи до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів; аудитор має право займатися аудиторською діяльністю як фізична особа - підприємець або у складі аудиторської фірми з дотриманням вимог чинного законодавства; аудиторам забороняється безпосередньо займатися іншими видами підприємницької діяльності, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходи від інших корпоративних прав (ст. 4 Закону);
аудиторські фірми: відповідно до ст. 5 Закону, аудиторська фірма - це створена відповідно до законодавства юридична особа, яка (1) здійснює виключно аудиторську діяльність. (2) включена до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів, відповідає вимогам Закону щодо загального частки засновників (учасників) аудиторської фірми, які не є аудиторами, у статутному капіталі (не може перевищувати 30%) та щодо керівника (керівником аудиторської фірми може бути тільки аудитор);
права аудиторів і аудиторських фірм (ст. 18):
об'єднуватися в громадські організації за професійними ознаками, дотримуючись вимог Закону "Про аудиторську діяльність" та інших законів;
самостійно визначати форми і методи проведення аудиту та надання інших аудиторських послуг на підставі чинного законодавства, стандартів аудиту та умов договору із замовником;
отримувати необхідні документи, які мають відношення до предмета перевірки і знаходяться як у замовника, так і у третіх осіб;
отримувати необхідні пояснення в письмовій чи усній формі від керівництва та працівників замовника;
перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від керівництва суб'єкта господарювання проведення контрольних оглядів, замірів виконаних робіт, визначення якості продукції, щодо яких здійснюється перевірка документів;
залучати на договірних засадах до участі в перевірці фахівців різного профілю;
обов'язки аудиторів і аудиторських фірм (ст. 19):
в аудиторській діяльності дотримуватися вимог цього Закону та інших нормативно-правових актів, стандартів аудиту, принципів незалежності аудитора та відповідних рішень Аудиторської палати України;
належним чином проводити аудит та надавати інші аудиторські послуги;
повідомляти власників, уповноважених ними осіб, замовників про виявлені під час проведення аудиту недоліки ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності;
зберігати в таємниці інформацію, отриману при проведенні аудиту та виконанні інших аудиторських послуг, не розголошувати відомості, що становлять Предмет комерційної таємниці, і не використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб;
відповідати перед замовником за порушення умов договору відповідно до договору та закону;
обмежувати свою діяльність наданням аудиторських послуг та іншими видами робіт, які мають безпосереднє відношення до надання аудиторських послуг, у формі консультацій, перевірок або експертиз;
своєчасно подавати до Аудиторської палати України звіт про свою аудиторську діяльність;
порядок падання аудиторських послуг: а) договірні засади падання аудиторських послуг (ст. 17); б) дотримання стандартів аудиту при наданні таких послуг (ст. 6) та в) вимог щодо аудиторського висновку (документ, що складений відповідно до стандартів аудиту та передбачає надання впевненості користувачам щодо відповідності фінансової звітності або іншої інформації концептуальним основам, які використовувалися при її складанні) та документів про надання інших аудиторських послуг (ст. 7);
спеціальні вимоги щодо надання аудиторських послуг (ст. 20): забороняється проведення аудиту:
аудитором, який мас прямі родинні стосунки з членами органів управління суб'єкта господарювання, що перевіряється;
аудитором, який має особисті майнові інтереси щодо суб'єкта господарювання, що перевіряється;
аудитором - членом органів управління, засновником або власником суб'єкта господарювання, що перевіряється;
аудитором - працівником суб'єкта господарювання, що перевіряється;
аудитором - працівником, співвласником дочірнього підприємства, філії чи представництва суб'єкта господарювання, що перевіряється;
якщо розмір винагороди за надання аудиторських послуг не враховує необхідного для якісного виконання таких послуг часу, належних навичок, знань, професійної кваліфікації та ступінь відповідальності аудитора;
аудитором в інших випадках, за яких не забезпечуються вимоги щодо його незалежності;
• державне регулювання аудиторської діяльності:
А) органи: Аудиторська палата України ( АПУ), повноваження якої визначаються Законом та Статутом Аудиторської палати України (Статут приймається двома третинами голосів від загальної кількості членів Аудиторської палати України);
АПУ - незалежний орган зі статусом юридичної особи, неприбуткова організація, якій делеговано низку функцій щодо регулювання аудиторської діяльності (статті 10-12 Закону); формується на паритетних засадах шляхом делегування до и складу аудиторів (від аудиторів делегуються за рішенням з'їзду аудиторів України в кількості десяти осіб висококваліфіковані аудитори з безперервним стажем аудиторської діяльності не менше п'яти років, представники фахових навчальних закладів та наукових організацій) та представників державних органів (по одному представнику Міністерство фінансів України, Міністерство юстиції України, Міністерство економіки України, Державна податкова адміністрація України, Національний банк України, Державний комітет статистики України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, Рахункова палата та Головне контрольно-ревізійне управління України);
Б) засоби державного регулювання, що застосовує Аудиторська палата; 1) здійснення сертифікації осіб, які мають намір займатися аудиторською діяльністю; 2) затвердження стандартів аудиту; 3) ведення Реєстру аудиторських фірм та аудиторів; 4) контроль за дотриманням аудиторськими фірмами та аудиторами вимог Закону, стандартів аудиту, норм професійної етики аудиторів, застосування стягнень до порушників; 5) вжиття заходів із забезпечення незалежності аудиторів при проведенні ними аудиторських перевірок та організації контролю за якістю аудиторських послуг; 7) здійснення інших повноважень, передбачених Законом та Статутом Аудиторської палати України.
107.
108. Становлення і функціонування ринкових відносин в Україні зумовило появу нових форм забезпечення потреб господарювання необхідними для його здійснення коштами (інвестиціями). Це, в свою чергу, призвело до появи нових ринкових інститутів, одним з яких є інститут інвестиційної діяльності (як один із видів господарської діяльності), і формування відповідної правової основи здійснення такої діяльності — інвестиційного законодавства'. Інвестиційне законодавство, як інститут господарського законодавства, — це сукупність нормативно-правових актів, що регулюють відносини, які виникають і функціонують при здійсненні інвестиційної діяльності. Ключовим поняттям інвестиційного законодавства є поняття інвестицій. Згідно з ч. 1 ст. 326 ГК інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об'єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту. Схоже визначення містить і ст. 1 Закону України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»2, відповідно до якої інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Закон називає примірний перелік таких цінностей, відносячи до них: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устатку вання та інші матеріальні цінності); майнові права інтелектуальної власності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»); права користування землею, водою, ресурсами, будинка ми, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності. Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень. Таким чином, об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом. Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій називається інвестиційною діяльністю (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).
Інвестиційна діяльність здійснюється на основі: інвестування, здійснюваного громадянами, недержавни ми підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організа ціями, іншими юридичними особами, заснованими на колек тивній власності; державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Автономної Республіки Крим, місцевих Рад за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і по- зичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів; іноземного інвестування, здійснюваного іноземними гро мадянами, юридичними особами та державами; спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав. Однією із форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, є інноваційна діяльність, особливості правового регулювання якої розглядаються в § 4 цієї Глави. Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори — це суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом. Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів. Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик. Майно інвестора може бути використано ним для забезпечення його зобов'язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізовано відповідно до чинного законодавства.
Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реін-вестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави. Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою. Обов'язки суб'єктів інвестиційної діяльності встановлені ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність», згідно з якою інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов'язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги і дже рела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будів ництво; одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітек турних вимог. Суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані: - додержувати державних норм і стандартів, порядок вста новлення яких визначається законодавством України; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і стати стичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції; сплачувати податки, збори (обов'язкові платежі) в розмі рах та у порядку, визначених законами України. Для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації виконавця, учасники інвестиційної діяльності зобов'язані одержати ліцензію. Перелік таких робіт та порядок їх ліцензування встановлюються Кабінетом Міністрів України. Інвестиційним законодавством визначені джерела фінансування інвестиційної діяльності. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амор тизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, сти хійного лиха, грошові нагромадження і заощадження грома дян, юридичних осіб тощо); позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні по зики, банківські та бюджетні кредити); залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридич них осіб); бюджетних інвестиційних асигнувань; безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань орган ізацій, підприємств і громадян.
109. Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, державними і регіональними програмами розвитку народного господарства, державним і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. Крім загальних засобів і механізмів регулювання господарської діяльності, що їх застосовує держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку відповідно до ст. 12 ГК, державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється в таких формах: а) управління державними інвестиціями; б) регулювання умов інвестиційної діяльності; в) контроль за здійсненням інвестиційної діяльності усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності. Управління державними інвестиціями здійснюється республіканськими і місцевими органами державної влади й управління та включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів.
Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом: подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; державних норм та стандартів; заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції; роздержавлення і приватизації власності; визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політики ціноутворення; проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва; інших заходів.
110. Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій (інвестиційна діяльність) може здійснюватися в різних правових формах. Основною правовою формою (правовим документом), яка регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається. Чинне законодавство не встановлює, якими саме господарськими договорами регулюються взаємовідносини між українськими суб'єктами інвестиційної діяльності. Більш детально ці відносини врегульовані законом щодо іноземних інвестицій. Так, згідно із ст. 23 Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов'язану із створенням юридичної особи, відповідно до законодавства України.
Вважаємо, що є всі підстави відносити до інвестиційних, за своїм характером, договорів: а) власне інвестиційні договори; б) засновницькі договори, в яких засновники визначають, зокрема, умови передачі майна створюваному суб'єкту госпо дарювання, порядок розподілу прибутків і збитків тощо; в) угоди про розподіл продукції1. Договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора підлягають реєстрації у терміни та в порядку, що встановлені Кабінетом Міністрів України2. Однією із форм реалізації державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві (ч. 1 ст. 14 Закону України «Про інвестиційну діяльність»). Державне замовлення розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для підприємств та організацій. Загальні правові та економічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на виконання робіт у капітальному будівництві для задоволення державних потреб встановлені Законом України від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб».
Прийняття в експлуатацію об'єктів державного замовлення провадиться в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. № 1243 «Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів»3.
111. Згідно з ч. 1 ст. 325 ГК інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із Господарського кодексу України (статті 325—332), законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», «Про спеціальну економічну зону «Яворів» та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері. Основним нормативно-правовим актом у зазначеній сфері господарювання є Закон України від 4 липня 2002 р. «Про інноваційну діяльність»1, що визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Частина 2 ст. 326 ГК встановлює, що формами інвестування інноваційної діяльності є: - державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самовряду вання за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відпові дно до закону; комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами гос подарювання за рахунок власних або позичкових коштів з ме тою розвитку бази підприємництва;
соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соці альної сфери та інших невиробничих сфер; іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юри дичними особами або іноземцями, а також іншими державами; - спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами Украї ни разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями. Інноваційна діяльність передбачає інвестування наукових досліджень і розробок, спрямованих на здійснення якісних змін у стані продуктивних сил і прогресивних міжгалузевих структурних зрушень, розробки і впровадження нових видів продукції і технологій. Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами: проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-тех нічної продукції; розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципо во нових видів техніки і технології; розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих тех нологій, призначених для поліпшення соціального і екологіч ного становища; технічне переозброєння, реконструкція, розширення, бу дівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впро вадження нової технології. Основною правовою формою реалізації інвестицій у сфері інноваційної діяльності є договір на створення і передачу науково-технічної продукції. За договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі — НДДКР), а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.
Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути модифікована науково-технічна продукція. Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються суб'єктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами, організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій тощо). Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне супроводження (обслуговування). У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння. Договори на створення і передачу науково-технічної продукції для державних потреб та за участі іноземних суб'єктів господарювання укладаються і виконуються в порядку, всіа-новленому Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
112.
113. В умовах функціонування ринкової економіки, основу якої складає господарська (підприємницька) діяльність з використанням різних форм власності, та механізму державного регулювання відносин у сфері економіки потреба суб'єктів господарської діяльності у захисті своїх майнових прав та охороню-ваних законом інтересів від різноманітних ризиків зростає. Інтерес у створенні адекватного розвиненим економічним відносинам ринку страхових послуг проявляють не тільки суб'єкти господарювання, але і держава, яка заінтересована у страховому захисті державного майна. Ці питання вирішуються шляхом впровадження в Україні перевірених світовою практикою форм і видів страхування. Відповідно до ч. 2 ст. 333 ГК страхування є однією із складових фінансової діяльності суб'єктів господарювання. Страхування є однією з галузей економіки України, в якій за останні роки спостерігається зростання основних показників. Разом з тим на розвиток страхового ринку в Україні негативний влив справляють: відсутність економічної стабільності, сталого зростання виробництва, неплатоспроможність населення та дефіцит фінан сових ресурсів; значна взаємна заборгованість, накопичення неплатежів і збитковість більшості підприємств; неповна і фрагментарна законодавча база, відсутність дер жавних преференцій на страховому ринку, неефективний кон троль з боку держави, прояви монополізму; високий рівень інфляції, внаслідок чого здійснення довго строкових (накопичувальних) видів страхування в національній валюті неможливе; слабкий розвиток фондового ринку, що не дає змоги ви користовувати цінні папери як категорію активів для захище ного розміщення страхових резервів; відсутність вторинного ринку страхових послуг, механізмів ефективної взаємодії банківського та страхового сектора еко номіки, низький рівень розвитку допоміжної інфраструктури страхового ринку; неналежний рівень інформації про стан і можливості стра хового ринку, довіри населення до страхування. Серйозну загрозу нормальному функціонуванню страхового ринку України також становить тенденція до монополізації страхового ринку в інтересах окремих міністерств, фінансово-промислових груп або місцевих адміністрацій. Програмою розвитку страхового ринку України на 2001— 2004 роки передбачено, що страховий ринок має розвиватися на принципах: верховенства права — правове регулювання страхової діяль ності; системності — узгодження заходів щодо реформування страхового ринку із заходами і планами інших галузей еконо міки, обгрунтування можливості запровадження обов'язкових видів страхування, що повинно відповідати майновому стану громадян і проводитися паралельно із заходами, спрямовани ми на підвищення доходів громадян; конкурентності — держава гарантує всім страхувальникам і страховикам (вітчизняним та іноземним) вільний вибір видів страхування та рівні можливості у провадженні діяльності, ство рює сприятливі умови для розвитку страхування з метою за безпечення реалізації права на ефективний страховий захист та вільний вибір страховика;
стабільності — забезпечення сталого надійного і привабли вого ринку страхових послуг шляхом створення державою зрозу мілих та ефективних механізмів і правил його функціонування; обмеження присутності держави на страховому ринку — держава поступово відмовляється від проявів монополізму на страховому ринку, не втручається в діяльність страховиків, крім питань оподаткування, формування статутних капіталів, встановлення правил формування, розміщення та обліку стра хових резервів, контролю за платоспроможністю страховиків; мотивації діяльності страховиків і страхувальників — дер жава створює умови, за яких фізичні та юридичні особи заін тересовані у страхових послугах, а страхові компанії — в на данні цих послуг; довіри — внутрішня рушійна сила розвитку страхового ринку, основана на моральній та матеріальній відповідальності страховика перед страхувальником, на надійному правовому захисті страхувальника. Всі ці принципи реалізуються при здійсненні страхової діяльності. Страхова діяльність — це врегульована нормами права господарська діяльність страхових організацій з надання страхових послуг за рахунок сформованих страхових фондів, що здійснюється на підставі ліцензії, як правило, з метою отримання прибутку. Зі змісту законодавства про страхування можна зробити висновок, що страхова діяльність охоплює такі види господарської діяльності як: страхування, перестраховування і фінансову діяльність, пов'язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання (ч. 5 ст. 333 ГК). Згідно з ч. 1 ст. 352 ГК страхування — це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів. Відносини щодо здійснення страхової діяльності регулюються низкою нормативно-правових актів, які залежно від сфери їх дії поділяються на загальне законодавство про підприємництво (в частині, що стосується підприємницької діяльності на страховому ринку) і спеціальне законодавство про страхову діяльність як окремий вид підприємництва. Серед загальних нормативно-правових актів, що застосовуються для регулювання страхової підприємницької діяльності, передусім слід назвати Господарський та Цивільний кодекси України, Закони України «Про власність», «Про господарські товариства», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо. Систему спеціального законодавства про страхову діяльність очолює Закон України від 7 березня 1996 р.(в редакції Закону України від 4 жовтня 2001 р.) «Про страхування»1, що регулює відносини в сфері страхування і спрямований на утворення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.
Серед актів спеціального законодавства можна виділити низку постанов Кабінету Міністрів України: від 13 липня 1998 р. № 1083 «Про порядок та умови обов'язкового авіаційного страхування»2, від 17 серпня 1998 р. № 1280 «Про впровадження механізму страхування експортних та кредитних ризиків»3, від 29 квітня 1999 р. № 747 «Про впорядкування діяльності страхових брокерів»4 та інші. Слід зазначити, що відповідно до наказу Міністерства фінансів тимчасово, до затвердження Міністерством фінансів України нормативно-правових актів з питань страхової діяльності і набуття ними чинності, застосовуються нормативно-правові акти Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, який було ліквідовано згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади». Важливе місце в системі законодавства про страхову діяльність відводиться Правилам страхування, що розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають затвердженню Уповноваженим органом при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування. Відповідно до ст. 17 Закону «Про страхування» Правила страхування повинні містити: перелік об'єктів страхування; порядок визначення розмірів страхових сум та (або) роз мірів страхових виплат; страхові ризики; виключення із страхових випадків і обмеження страхування; строк та місце дії договору страхування; порядок укладення договору страхування; права та обов'язки сторін; дії страхувальника у разі настання страхового випадку; перелік документів, що підтверджують настання страхо вого випадку та розмір збитків; порядок і умови здійснення страхових виплат; строк прийняття рішення про здійснення або відмову в здійсненні страхових виплат; причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхо вого відшкодування; умови припинення договору страхування; порядок вирішення спорів; страхові тарифи за договорами страхування іншими, ніж договори страхування життя; страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами страхування життя; особливі умови. Уповноважений орган має право відмовити у видачі ліцензії, якщо подані правила страхування суперечать чинному законодавству та не відповідають вимогам цієї статті. У разі коли до правил страхування вносяться зміни, страховик повинен подати ці зміни Уповноваженому органу для погодження.
114. Головними учасниками, які здійснюють страхову діяльність, є страховики — юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених Законом «Про страхування», а також які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками — резидентами України. В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до Закону «Про страхування». Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів шших страховиків України не може перевищувати 30% його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10%. Ці вимоги не поширюються на страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, у разі здійснення ним внесків до статутного фонду страховика, який здійснює страхування життя. При створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (далі — Уповноважений орган), але не більше 25% загального розміру статутного фонду. Законом встановлені певні особливості формування статутного фонду страхової компанії. Забороняється використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи. Відповідно до ст. 8 Закону «Про страхування» страхова діяльність підлягає ліцензуванню. Уповноважений орган, яким є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг в Україні, здійснює в установленому порядку ліцензування діяльності фінансових установ, затверджує ліцензійні умови провадження діяльності з надання фінансових послуг і порядок контролю за їх додержанням; видає страховикам ліцензію на проведення конкретних видів страхування і перестраховування, передбачених статтями 6, 7 Закону «Про страхування»1. Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатись іншими видами страхування. Статтею 38 Закону «Про страхування» встановлено, що для одержання ліцензії страховик подає Уповноваженому органу заяву, до якої додаються: копії установчих документів та копія свідоцтва про реєст рацію; довідки банків або висновки аудиторських фірм (ауди торів), що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду; довідка про фінансовий стан засновників страховика, під тверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю; правила (умови) страхування; економічне обгрунтування запланованої страхової (пере- страхувальної) діяльності; інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома голови виконавчого органу страховика або його першого заступника про вищу економічну або юридичну освіту, копія диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Уповноваженим органом. Уповноважений орган зобов'язаний розглянути заяву страховика про видачу йому ліцензії у строк, що не перевищує ЗО календарних днів з часу одержання всіх передбачених цією статтею документів. Відповідно до ст. 39 Закону «Про страхування» підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії на здійснення страхової діяльності може бути невідповідність документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства України. Про відмову у видачі ліцензії Уповноважений орган повідомляє юридичну особу в письмовій формі з зазначенням причини відмови. Спори про відмову у видачі або відкликанні ліцензії розглядаються у судовому порядку. Страхова організація (страхових) як господарське товариство може створювати свої філії і представництва, проте здійснювати страхову діяльність мають право лише філії. Філія страховика — це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, може мати власну назву, яка повинна використовуватися згідно з Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність по видах, на які страховик одержав ліцензії, і право на проведення яких було надане філії загальними зборами учасників страховика в повному обсязі або з обмеженнями.
Представництво страховика — це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, діє у відповідності з Положенням про представництво, не має права займатися страховою, а також будь-якою підприємницькою діяльністю. Представництво виконує функції і задачі сприяння організації і здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика та фінансується останнім. Оскільки страхові організації (компанії) створюються як господарські товариства, їх ліквідація здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством України. Реорганізація страховика (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) проводиться у порядку, визначеному чинним законодавством, з урахуванням особливостей по забезпеченню правонаступництва щодо укладання договорів страхування, встановлених Уповноваженим органом. У тих випадках, коли реорганізація страховика проводиться за рішенням Уповноваженого органу, така реорганізація передбачає: реорганізацію у страхового посередника відповідно до нормативних актів, що регулюють діяльність страхових посе редників; об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань за умови погодження на це власників страховиків; залучення до числа учасників страховика інших страхо виків (у тому числі іноземних страховиків) за умови прове дення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав. При ліквідації страховика у разі, коли учасники страховика прийняли таке рішення і страховик не має зобов'язань перед страхувальниками, Уповноважений орган приймає рішення про виключення страховика з Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків). Ліквідація страховика, що має зобов'язання перед страхувальниками, у разі визнання його банкрутом здійснюється у порядку, визначеному законом. Виключення страховика з державного реєстру суб'єктів підприємницької діяльності органами державної влади і органами місцевого самоврядування у зв'язку з його ліквідацією або реорганізацією здійснюється тільки після внесення відповідних змін у Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків). Діяльність на ринку страхових послуг здійснюють також страхові посередники — страхові агенти, які провадять свою діяльність згідно з Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523. Агентська діяльність — це діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, уповноважених діяти від імені та на підставі доручення одного або більше страховиків, щодо рекламування, консультування, пропонування страхувальникам страхових послуг та проведення роботи, пов'язаної з укладенням та виконанням договорів страхування (підготовка і укладення договорів страхування, виконання робіт з обслуговування договорів), у тому числі оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхових сум або страхового відшкодування, а також здійснення цих виплат; Неналежний контроль страховика за діяльністю його страхових агентів кваліфікується як порушення страхового законодавства. На страховому ринку України функціонують і інші учасники, які справляють певний вплив на страхову діяльність. Наприклад, відповідно до ст. 13 Закону «Про страхування» страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить законодавству України. Ці об'єднання не можуть займатися страховою діяльністю, а тому не можуть бути визнані її суб'єктами. Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Орган, що здійснює реєстрацію об'єднань страховиків, у десятиденний термін з дня реєстрації повідомляє про це Уповноважений орган. Страховики, яким дозволено займатися страхуванням відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, та за умовами, передбаченими міжнародними договорами України щодо зазначеного виду страхування, зобов'язані утворити Моторне (транспортне) страхове бюро, яке є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків1. Моторне (транспортне) страхове бюро є єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у Моторному (транспортному) страховому бюро є умовою здійснення діяльності щодо обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.
Основними завданнями Моторного (транспортного) страхового бюро є: виконання страхових зобов'язань із зазначеного у цій статті виду обов'язкового страхування за страховиків — його членів у разі їх неплатоспроможності; виплати із централізованих страхових резервних фондів у межах, передбачених умовами здійснення зазначеного у цій статті виду обов'язкового страхування, компенсацій за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю потерпілих у дорожньо-транспорт них подіях, що сталися з вини водіїв невстановленого транс порту; коли винуватець загинув і не мав чинного договору такого обов'язкового страхування; в інших випадках та на умо вах, встановлених Кабінетом Міністрів України; забезпечення пільгового страхування для окремих кате горій автовласників за рахунок коштів централізованих стра хових резервних фондів у випадках та на умовах, встановле них Кабінетом Міністрів України. До Моторного (транспортного) страхового бюро, яке здійснило виплату компенсацій, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке потерпілий або інша особа, що одержала таку компенсацію, має до особи, відповідальної за заподіяну шкоду. Моторне (транспортне) страхове бюро забезпечує членство України в міжнародній системі автострахування «Зелена Картка» та виконання загальновизнаних зобов'язань перед аналогічними уповноваженими організаціями інших країн — членів цієї системи. Моторне (транспортне) страхове бюро є організацією — гарантом по відшкодуванню шкоди: на території країн — членів міжнародної системи автострахування «Зелена Картка», спричиненої власниками (користувачами) зареєстрованих в Україні транспортних засобів, якщо такі власники (користувачі) надали відповідним іноземним органам страховий сертифікат «Зелена Картка», виданий від імені страховиків — членів Моторного (транспортного) страхового бюро; на території України, спричиненої водіями-нерезидентами, на умовах та в обсягах, встановлених законодавством про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та принципами взаємного врегулювання шкоди на території країн — членів міжнародної системи автострахування «Зелена Картка»; за інших обставин, на умовах, визначених чинним законодавством про цивільну відповідальність власників транспортних засобів. У випадку, коли Моторним (транспортним) страховим бюро відповідно до правил міжнародної системи автострахування «Зелена Картка» було здійснене відшкодування шкоди за страховика — члена об'єднання або за власника (користувача) зареєстрованого в Україні транспортного засобу, який використовував за кордоном підроблений або змінений у незаконний спосіб страховий сертифікат «Зелена Картка» та спричинив дорожньо-транспортну подію, відповідні витрати Моторного (транспортного) страхового бюро мають бути компенсовані такими особами в повному обсязі. Фінансування виконання гарантійних функцій та завдань Моторного (транспортного) страхового бюро здійснюється за рахунок коштів централізованих страхових резервних фондів, органами управління якими є це об'єднання страховиків. Моторне (транспортне) страхове бюро, за погодженням з Уповноваженим органом, встановлює єдиний зразок страхових свідоцтв (полісів, сертифікатів), які є формою договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Законодавством України Моторному (транспортному) страховому бюро можуть бути надані права щодо прийняття рішень, які є обов'язковими для страховиків — членів Моторного (транспортного) страхового бюро в частині уніфікації порядку укладання та виконання договорів обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Страховики, яким дозволено займатися страхуванням авіаційних ризиків, та страховики, яким дозволено займатися страхуванням морських ризиків, зобов'язані утворити Авіаційне страхове бюро та Морське страхове бюро, які є юридичними особами, що утримуються за рахунок коштів страховиків1. Страховики, які мають дозвіл на страхування відповідальності операторів ядерних установок за шкоду, що може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, зобов'язані утворити ядерний страховий пул, який є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків.
115. Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників. Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Уповноваженим органом (Державнию комісією з регулювання ринків фінансових послуг України) та його органами на місцях. Основними функціями Уповноваженого органу є: ведення єдиного державного реєстру страховиків (пере- страховиків) та державного реєстру страхових та перестрахо- вих брокерів; видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяль ності та проведення перевірок їх відповідності виданій ліцензії; видача свідоцтв про включення страхових та перестрахо- вих брокерів до державного реєстру страхових та перестрахо- вих брокерів та проведення перевірки додержання ними зако нодавства про посередницьку діяльність у страхуванні та пе рестрахуванні і достовірності їх звітності; проведення перевірок щодо правильності застосування стра ховиками (перестраховиками) та страховими посередниками за конодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності; розроблення нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена цим Законом до компетенції Уповноваженого органу; узагальнення практики страхової діяльності і посеред ницької діяльності на страховому ринку, розроблення і подан ня у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдос коналення законодавства України про страхову і посередниць ку діяльність у страхуванні та перестрахуванні; прийняття у межах своєї компетенції нормативно-право вих актів з питань страхової і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні; проведення аналізу додержання законодавства об'єднан нями страховиків і страхових посередників; здійснення контролю за платоспроможністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов'язань перед стра хувальниками; забезпечення проведення дослідницько-методологічної роботи з питань страхової і посередницької діяльності у стра хуванні та перестрахуванні, підвищення ефективності держав ного нагляду за страховою діяльністю;
встановлення правил формування, обліку і розміщення страхових резервів та показників звітності; проведення і координація у визначеному законодав ством порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів та встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які провадять діяльність на страховому ринку, організація нарад, семінарів, конференцій з питань страхової діяльності; участь у міжнародному співробітництві у сфері страху вання і посередницької діяльності у страхуванні та перестра хуванні, вивчення, узагальнення, поширення світового досві ду, організація виконання міжнародних договорів України з цих питань; здійснення організаційно-методичного забезпечення проведення актуарних розрахунків. Уповноважений орган може здійснювати інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань. Здійснюючи державний нагляд за страховою діяльністю, Уповноважений орган має право: одержувати в установленому порядку від страховиків звітність про страхову діяльність, інформацію про їх фінансо ве становище та необхідні пояснення щодо звітних даних, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і громадян — інформацію, необхідну для виконання покладе них на нього завдань; проводити перевірку щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора; видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державно го реєстру страховиків (перестраховиків); проводити тематичні перевірки діяльності страховика у випадках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах, заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показників звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дорученням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування та перестрахування та у разі надходження інформації від страхувальників про порушення;
одержувати від страхових та перестрахових брокерів ус тановлену звітність про їх діяльність та інформацію про укла дені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних; видавати приписи страховим посередникам про усунен ня виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконан ня приймати рішення про виключення страхового або пере страхового брокера з державного реєстру страхових та пере страхових брокерів; одержувати в установленому порядку від аварійних ко місарів інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і при чини настання страхового випадку та заподіяну шкоду; створювати комісії та робочі групи для проведення пере вірок діяльності страховиків та страхових посередників; здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інфор мації, що надається учасниками страхового ринку; одержувати безоплатно від органів виконавчої влади інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконан ня покладених на нього завдань; звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посе редника у випадках, передбачених законом. Як одну з форм державного регулювання страхової діяльності можна розглядати примусову санацію страховика, проведення якої Уповноважений орган має право призначити у разі: невиконання ним зобов'язань перед страхувальниками про тягом трьох місяців; недосягнення ним визначеного законом розміру статутно го фонду; настання інших випадків, визначених чинним законодав ством України. Примусова санація передбачає: - проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, в тому числі обов'язкової аудиторської перевірки; визначення Уповноваженим органом управляючої особи, без згоди якої не може здійснюватися фінансове, господарське і кадрове управління страховиком; встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Уповноваженого органу; встановлення обов'язкового для виконання графіка здій снення розрахунків із страхувальниками; прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію стра ховика.
116.
117. Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільно необхідними затратами праці. Як зазначав відомий український економіст М.І.Ту-ган-Барановський, «ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу виробити товару стільки, скільки його потребує ринок»1. Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги). Суб'єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціноутворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об'єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. У багатьох випадках цей рівень був досить далеким від суспільно необхідних витрат. Відірвані від об'єктивної вартісної бази, ціни, таким чином, перестали відповідати суспільно необхідним затратам праці і по суті перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноутворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспільно необхідних затрат праці. За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції в період побудови ринкових відносин, а саме: функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Вико нуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прий няття господарських рішень; функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і спожи ванням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного роз поділу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають су спільно необхідним затратам;
стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів вироб ництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслу- жені економічні привілеї і водночас можуть викликати розши рення виробництва, що не відповідає суспільним потребам; розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилен ня ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги)1. Ринкові перетворення в економіці спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами, — з іншого, визначили лінію на демократизацію політики ціноутворення. Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення: рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, орга нізацій та адміністративно-територіальних регіонів держави; збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг; протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів та послуг;
об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну; розширення сфери застосування вільних цін; підвищення якості продукції; соціальних гарантій насамперед для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенса ційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів; створення необхідних економічних гарантій для виробників; орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світово го ринку. Відповідно до ст. 7 Закону «Про економічну самостійність Української РСР»1 політика ціноутворення на території України належить до її компетенції і визначається її законодавством. Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення», який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на території України. Закон поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва.
118. Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на: - вільні ціни і тарифи, що, в свою чергу, поділяються на договірні та ціни, що встановлюються самостійно суб'єктами господарювання; - державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Суб'єкти господарювання, як встановлено ч. З ст. 189 ГК, можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни (ч. 1 ст. 190 ГК). Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутріш- ньогосподарських відносинах — також за рішенням суб'єкта господарювання Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 191 ГК). Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання — природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом міністрів України (ч. 2 ст. 191 ГК). Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами (ч. 4 ст. 191 ГК). Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: а) фіксованих державних та комунальних цін; б) граничних рівнів цін; в) граничних рівнів торговельних надбавок і постачальниць ких винагород; г) граничних нормативів рентабельності або д) шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін (ч. 5 ст. 191 ГК). Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1994 р. № 733 «Про ціноутворення в умовах реформування економіки»1 намічено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монополіями. Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються державними органами України. Постановою від 25 грудня 1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив Повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг (додаток до постанови). До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів цією постановою віднесені Мінекономіки1, Мінтранс, Мінфін, Міносвіти, інші міністерства та відомства2, а також Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації. Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною. Крім розглянутих вище Кабінет Міністрів України може вводити інші методи державного регулювання цін. Певні особливості має ціноутворення при здійсненні експортних та імпортних операцій. Відповідно до ч. 4 ст. 189 ГК та ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» у розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін. Важливе значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України має Указ Президента України від 10 лютого 1996 р. «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності» та затверджене ним Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності3. За загальним правилом контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються її суб'єктами на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів). Проте у ряді випадків Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати індикативні ціни на товари, які є обов'язковими до використання суб'єк- 1 Див., напр., наказ Мінекономіки України від 5 квітня 1995 р. № 51 «Про встановлення оптових цін і рентної плати на газ природний та та рифів на його транспортування» (зареєстровано Мін'юстом України 14 квітня 1995 р. № 110/646). 2 Див., напр., наказ Мінпрому України від 18 січня 1996 р. № 14 «Про тимчасове запровадження державного регулювання цін на продукцію підприємств Мінпрому України». 3 Урядовий кур'єр. — 1996. — 13 лютого. тами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладанні та здійсненні зовнішньоекономічних угод. Під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України. Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати індикативні ціни на товари: щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;
щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономіч ну діяльність»; щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцен зування; щодо експорту яких встановлено спеціальні режими; експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України. Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх економічних зв'язків торгівлі України та уповноважені ним організації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, банківських, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповідного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру. Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України. Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються •Ііністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України або уповноваженими ним організаціями в газеті «Урядовий кур'єр» не менш як раз на місяць. З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та товари, усі ціни (і вільні, і державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові та роздрібні. Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахунках між підприємствами і організаціями-товаровиробниками і споживачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна в таких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість1. Якщо продукцію (товар) віднесено у встановленому законодавством порядку до підакцизних, до її ціни включається акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари2. У такому разі податок на додану вартість обчислюється з урахуванням суми акцизного збору. У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачальницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою3. Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (націнки). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі та населенням, що споживає товари. При розрахунках за продану сільськогосподарськими товаровиробниками сільськогосподарську продукцію застосовують закупівельні ціни.
119. Контроль за додержанням державної дисципліни цін є одним із видів державного контролю за діяльністю господарюючих суб'єктів. Державний контроль за цінами здійснюється головним чином при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зокрема, шляхом декларування) та додержання вимог антимонопольного законодавства. Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюють спеціальні органи — державні інспекції з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами, що функціонує у складі Міністерства економіки України. В умовах переходу економіки на ринкові принципи органи державного контролю за цінами перебудовують свою роботу в напрямі здійснення перевірок основних засад формування собівартості продукції (робіт, послуг) у структурі цін, а також вимог антимонопольного законодавства. Закон «Про ціни і ціноутворення» не регулює детально правовий статус державних органів контролю за цінами, права та обов'язки їхніх посадових осіб. Він лише містить норму, відповідно до якої державні органи, що здійснюють контроль за цінами, та їх посадові особи мають права, виконують обов'язки і несуть відповідальність, передбачені Законом України «Про державну податкову службу в Україні»1, крім повноважень, передбачених пунктами 6—9 ст. 11 вказаного Закону. Виходячи з того, що завдання і функції державних податкових інспекцій і державних інспекцій з контролю за цінами суттєво відрізняються, в Законі «Про ціни і ціноутворення» доцільно повніше і детальніше визначити правовий статус державних органів з контролю за цінами.
Відповідно до чинного законодавства державні інспекції з контролю за цінами мають, зокрема, право: - здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях нез&іежно від форм власності перевірки грошових документів, пітерських книг, звітів, кошторисів та інших документів; одержувати від службових осіб у письмовій формі пояснен ня, довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірок; обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та місця їх знаходження; - вимагати від керівників та інших службових осіб підпри- в, установ, організацій усунення виявлених порушень за конодавства про ціни; зупиняти операції підприємств за розрахунковими, валют ними, іншими рахунками в банках у разі відмови у проведенні документальної перевірки та в інших передбачених законом випадках; накладати адміністративні штрафи на керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій за порушен ня державної дисципліни цін. Закон зобов'язує господарюючих суб'єктів у встановленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін. Відповідальність господарюючих суб'єктів за порушення державної дисципліни цін встановлена Законом України «Про ціни і ціноутворення» (ст. 14), а також іншими актами законодавства, чинними на території України. Так, вся необгрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню в доход відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, у позабюджетні фонди місцевих рад народних депутатів стягується штраф у двократному розмірі необгрунтовано одержаної суми виручки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств і організацій у банківських установах за рішенням суду (арбітражного суду) на підставі рішення державної інспекції з контролю за цінами. У разі незгоди підприємства, установи, організації з рішенням державної інспекції з контролю за цінами воно може бути оскаржене в господарському суді.
Певні санкції (як майнові, так і оперативно-господарські) щодо підприємств і організацій, що порушили дисципліну цін, мають право застосовувати самі суб'єкти господарювання. Так, підприємства, організації та інші юридичні особи мають право оскаржити в господарському суді порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій і вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства про ціни. Згідно з Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення (п. 24) та Положенням про поставки товарів народного споживання (п. 19) покупець в односторонньому порядку має право відмовитися від виконання договору (повністю або частково) при завищенні продавцем ціни на продукцію.
120.
121. Реформування бухгалтерського обліку в Україні характеризується практичною реалізацією реформи бухгалтерського обліку, яка полягає в формуванні нормативно-правових засад бухгалтерського обліку, затвердженні нових і удосконаленні чинних національних стандартів бухгалтерського обліку, застосуванні нового Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, а також відповідних облікових регістрів. Бухгалтерський облік та фінансова звітність грунтуються на певних принципах, під якими розуміють правила, якими належить керуватися при виявленні, оцінці і реєстрації господарських операцій і при відображенні їх результатів у фінансовій звітності. Основними принципами бухгалтерського обліку та фінансової звітності є: обачність — застосування в бухгалтерському обліку методів оцінки, які повинні запобігати заниженню оцінки зобов'язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства; повне висвітлення — фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки господарських операцій та подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на її основі; автономність — кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від її власників, у зв'язку з чим особисте майно та зобов'язання власників не повинні відображатися у фінансовій звітності підприємства; послідовність — постійне (із року в рік) застосування підприємством обраної облікової політики. Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, і повинна бути обгрунтована та розкрита у фінансовій звітності; безперервність — оцінка активів та зобов'язань підприємства здійснюється виходячи з припущення, що його діяльність буде тривати далі; нарахування та відповідність доходів і витрат — для визначення фінансового результату звітного періоду необхідно порівняти доходи звітного періоду з витратами, що були здійснені для отримання цих доходів. При цьому доходи і витрати відображаються в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності в момент їх виникнення, незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів; превалювання сутності над формою — операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми; історична (фактична) собівартість — пріоритетною є оцінка активів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання; єдиний грошовий вимірник — вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці; періодичність — можливість розподілу діяльності підприємства на певні періоди часу з метою складання фінансової звітності. Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації.
Питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів. Для забезпечення ведення бухгалтерського обліку підприємство самостійно обирає форми його організації: введення до штату підприємства посади бухгалтера або ство рення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером; користування послугами спеціаліста з бухгалтерського об ліку, зареєстрованого як підприємець, який здійснює підприєм ницьку діяльність без створення юридичної особи; ведення на договірних засадах бухгалтерського обліку цен тралізованою бухгалтерією або аудиторською фірмою; самостійне ведення бухгалтерського обліку та складання звітності безпосередньо власником або керівником підприєм ства. Ця форма організації бухгалтерського обліку не може застосовуватися на підприємствах, звітність яких повинна опри люднюватися. Підприємство самостійно: - визначає облікову політику підприємства; - обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему регістрів обліку, порядку і способу реєстрації та узагальнення інформації в них з додержанням єдиних засад, встановлених цим Законом, та з урахуванням особливостей своєї діяльності і технології обробки облікових даних; розробляє систему і форми внутрішньогосподарського (уп равлінського) обліку, звітності і контролю господарських опе рацій, визначає права працівників на підписання бухгалтерсь ких документів; затверджує правила документообороту і технологію об робки облікової інформації, додаткову систему рахунків і регістрів аналітичного обліку; може виділяти на окремий баланс філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, які зобов'язані вести бухгалтерський облік, з наступним включенням їх показників до фінансової звітності підприємства. Керівник підприємства зобов'язаний створити необхідні умови для правильного ведення бухгалтерського обліку, забезпечити неухильне виконання всіма підрозділами, службами та працівниками, причетними до бухгалтерського обліку, правомірних вимог бухгалтера щодо дотримання порядку оформлення та подання до обліку первинних документів. Головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку підприємства (далі — бухгалтер): забезпечує дотримання на підприємстві встановлених єди них методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і подання у встановлені строки фінансової звітності; організує контроль за відображенням на рахунках бухгал терського обліку всіх господарських операцій; бере участь в оформленні матеріалів, пов'язаних з неста чею та відшкодуванням втрат від нестачі, крадіжки і псування активів підприємства; забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підроз ділах підприємства. Відповідальність за бухгалтерський облік господарських операцій, пов'язаних з ліквідацією підприємства, включаючи оцінку майна і зобов'язань підприємства та складання ліквідаційного балансу і фінансової звітності, покладається на ліквідаційну комісію, яка утворюється відповідно до законодавства (ст. 8 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність»). Згідно зі ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Інформація, що міститься у прийнятих до обліку первинних документах, систематизується на рахунках бухгалтерського обліку в регістрах синтетичного та аналітичного обліку шляхом подвійного запису їх на взаємопов'язаних рахунках бухгалтерського обліку. Операції в іноземній валюті відображаються також у валюті розрахунків та платежів по кожній іноземній валюті окремо. Дані аналітичних рахунків повинні бути тотожні відповідним рахункам синтетичного обліку на перше число кожного місяця. Регістри бухгалтерського обліку повинні мати назву, період реєстрації господарських операцій, прізвища і підписи або інші дані, що дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні. Господарські операції повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені. У разі складання та зберігання первинних документів і регістрів бухгалтерського обліку на машинних носіях інформації підприємство зобов'язане за свій рахунок виготовити їх коші на паперових носіях на вимогу інших учасників господарських операцій, а також правоохоронних органів та відповідних органів у межах їх повноважень, передбачених законами. Підприємство вживає всіх необхідних заходів для запобігання несанкціонованому та непомітному виправленню записів у первинних документах і регістрах бухгалтерського обліку та забезпечує їх належне зберігання протягом встановленого строку. Відповідальність за несвоєчасне складання первинних документів і регістрів бухгалтерського обліку та недостовірність відображених у них даних несуть особи, які склали та підписали ці документи. Первинні документи та регістри бухгалтерського обліку' можуть бути вилучені у підприємства тільки за рішенням відповідних органів, прийнятим у межах їх повноважень, передбачених законами. Посадова особа підприємства має право в присутності представників органів, які здійснюють вилучення, зняти копії документів, що вилучаються. Обов'язковим є складання реєстру документів, що вилучаються, у порядку, встановленому законодавством. Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка. Об'єкти і періодичність проведення інвентаризації визначаються власником (керівником) підприємства, крім випадків, коли її проведення є обов'язковим згідно з законодавством. Так, проведення інвентаризації активів та зобов'язань підприємства є обов 'язковим перед складанням річної фінансової звітності. Проведення інвентаризації також обов'язкове у разі: передачі майна державного підприємства в оренду, при ватизації майна державного підприємства, перетворення дер жавного підприємства в акціонерне товариство; зміни матеріально відповідальних осіб (на день прийман- ня-передачі справ); встановлення фактів крадіжок або зловживань, зіпсуття цінностей, а також за приписом судово-слідчих органів; пожежі, стихійного лиха або техногенної аварії; ліквідації підприємства, а також в інших випадках, перед бачених законодавством. Порядок проведення інвентаризації та врегулювання розбіжностей щодо фактичної наявності активів та зобов'язань з даними бухгалтерського обліку визначається Мінфіном. Зміст публічної бухгалтерської звітності визначено ч. 1 ст. 8 Закону «Про аудиторську діяльність». Публічна бухгалтерська звітність складається із: а) аудиторського висновку; б) балансу; в) звіту про прибутки і збитки; г) іншої звітності в межах відомостей, які не становлять комерційну таємницю і визначені законодавством для надання користувачам та публікації.
122. Відповідно до ст. 6 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність» державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою: створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, які є обов'язковими для всіх підприємств та гарантують і захищають інтереси користу вачів; удосконалення бухгалтерського обліку та фінансової звіт ності. Регулювання питань методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності здійснюється Міністерством фінансів України, яке затверджує національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку, інші нормативно-правові акти щодо ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності. Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках встановлюється Національним банком України відповідно до Закону та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку.
Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності про виконання бюджетів та госпрозрахункових операцій бюджетних установ установлюється Державним казначейством України відповідно до законодавства. Порядок ведення бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності інвестора, пов'язаної з виконанням робіт (послуг), передбачених угодою про розподіл продукції, визначається такою угодою відповідно до вимог законодавства України. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, у межах своєї компетенції, відповідно до галузевих особливостей розробляють на базі національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку методичні рекомендації щодо їх застосування. Методологічна рада з бухгалтерського обліку діє як дорадчий орган при Міністерстві фінансів України з метою: організації розробки та розгляду проектів національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, інших норма тивно-правових актів щодо ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності;
удосконалення організаційних форм і методів бухгалтерсь кого обліку в Україні; методологічного забезпечення впровадження сучасної тех нології збору та обробки обліково-економічної інформації; розробки рекомендацій щодо вдосконалення системи підго товки, перепідготовки та підвищення кваліфікації бухгалтерів. Методологічна рада з бухгалтерського обліку утворюється з висококваліфікованих науковців, спеціалістів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, представників громадських організацій бухгалтерів та аудиторів України. Методологічна рада з бухгалтерського обліку діє на підставі Положення про Методологічну раду з бухгалтерського обліку. Положення про Методологічну раду з бухгалтерського обліку та її персональний склад затверджуються Міністром фінансів України.
123. Фінансова звітність — бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період (ст. 1 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність»). Загальні вимоги до фінансової звітності визначені ст. 11 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність». Відповідно до цієї статті на основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність. Фінансову звітність підписують керівник та бухгалтер підприємства. Фінансова звітність підприємства (крім бюджетних установ, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності та суб'єктів малого підприємництва, визнаних такими відповідно до чинного законодавства) включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів. а) баланс — це звіт про фінансове становище підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання і власний капітал. Активи підприємства — це ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, призведе до отримання економічних вигод в майбутньому. Зобов'язання — заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди. Власний капітал — частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань. Зміст статей балансу визначено Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженим наказом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. № 87. Це статті згруповані у відповідні розділи: Актив І. Необоротні активи (включає статті): «Нематеріальні активи» «Незавершене будівництво» «Основні засоби» «Довгострокові фінансові інвестиції» «Довгострокова дебіторська заборгованість» «Відстрочені податкові активи» «Інші необоротні активи» //. Оборотні активи III. Витрати майбутніх періодів Пасив I. Власний капітал II. Забезпечення майбутніх витрат і платежів Довгострокові зобов'язання Поточні зобов'язання V. Доходи майбутніх періодів. - 495 - б) звіт про фінансові результати (за Законом «Про ауди торську діяльність» — звіт про прибутки і збитки) — скла дається відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затвердженого нака зом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. № 87. З метою визначення чистого прибутку або збитку звітного періоду у Звіті про фінансові результати наводять доходи і витрати. Доходи — це збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Так, у статті «Доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)» відображається загальний доход (виручка) від реалізації продукції, товарів, робіт або послуг, тобто без вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та непрямих податків (податку на додану вартість, акцизного збору тощо). Організації, основною діяльністю яких є торгівля цінними паперами, у цій статті відображають вартість, за якою реалізовано цінні папери, та суму винагороди за виконання інших операцій, пов'язаних з розміщенням, купівлею і продажем цінних паперів. Витрати — це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками). Знаючи доходи і витрати, можна визначити прибутки і збитки суб'єкта господарювання. Прибуток — це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. Збиток — це перевищення суми витрат над сумою доходу, для отримання якого були здійснені ці витрати. в) звіт про рух грошових коштів підприємств, організацій та інших юридичних осіб (далі — підприємства) усіх форм влас ності (крім банків і бюджетних установ), метою якого є на дання користувачам фінансової звітності повної, правдивої і неупередженої інформації про зміни, що відбулися в грошо вих коштах підприємства і їх еквівалентах за звітний період. Порядок складання цього звіту визначено Положенням (стан дартом) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів», затвердженим наказом Мінфіну України від 31 берез ня 1999 р.г) звіт про власний капітал, метою складання якого є розкриття інформації про зміни у складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду. Порядок складання цього звіту визначено Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 5 «Звіт про власний капітал», затвердженим наказом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. Звіт про рух грошових коштів і звіт про власний капітал можуть бути віднесені до іншої звітності в межах відомостей, які не становлять комерційну таємницю і визначені законодавством для надання користувачам та публікації про яку йдеться в Законі «Про аудиторську діяльність». Для суб'єктів малого підприємництва і представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності національними положеннями (стандартами) встановлюється скорочена за показниками фінансова звітність у складі балансу і звіту про фінансові результати. Форми фінансової звітності підприємств (крім банків) і порядок їх заповнення встановлюються Міністерством фінансів України за погодженням з Державним комітетом статистики України. Форми фінансової звітності банків і порядок їх заповнення встановлюються Національним банком України за погодженням з Державним комітетом статистики України. Форми фінансової звітності бюджетних установ, органів Державного казначейства України з виконання бюджетів усіх рівнів і кошторисів видатків та порядок їх заповнення встановлюються Державним казначейством України. Відповідно до ст. 12 Закону підприємства, що мають дочірні підприємства, крім фінансових звітів про власні господарські операції, зобов'язані складати та подавати консолідовану фінансову звітність. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать підприємства, засновані на лержавній власності, та органи, які здійснюють управління майном підприємств, заснованих на комунальній власності, крім власних звітів, складають та подають зведену фінансову звітність щодо всіх підприємств, що належать до сфери їх '/правління. Зазначені органи також окремо складають зведену фінансову звітність щодо господарських товариств, акції (частки, паї) яких перебувають відповідно у державній та комунальній власності. Об'єднання підприємств крім власної звітності складають і подають зведену фінансову звітність щодо всіх підприємств, які входять до їх складу, якщо це передбачено установчими документами об'єднань підприємств відповідно до законодавства. Звітним періодом для складання фінансової звітності є календарний рік. Проміжна звітність складається щоквартально наростаючим підсумком з початку звітного року в складі балансу та звіту про фінансові результати. Баланс підприємства складається за станом на кінець останнього дня кварталу (року). Перший звітний період новоствореного підприємства може бути менш як 12 місяців, але не більш як 15 місяців. Звітним періодом підприємства, що ліквідується, є період з початку звітного року до дати прийняття рішення про його ліквідацію. Порядок подання та оприлюднення фінансової звітності встановлено ст. 14 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» Підприємства зобов'язані подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено цим Законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства. Термін подання фінансової звітності встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до Порядку подання фінансової звітності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 2000 р. № 419і фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, а також згідно із законодавством — іншим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики, та щодо використання бюджетних асигнувань, одержаних з державного бюджету, — органам Державного казначейства, а щодо використання асигнувань, одержаних з місцевих бюджетів, — відповідно фінансовим відділам райдержадміністрацій, міськвиконкомів та фінансовим управлінням обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій.
Комерційні банки подають фінансову звітність також Національному банку. Терміни подання підприємствами фінансової звітності у визначених межах встановлює міністерство або інший орган виконавчої влади, до сфери управління якого належать підприємства, або органи місцевого самоврядування, які здійснюють управління майном підприємств комунальної власності. Квартальна фінансова звітність (крім зведеної та консолідованої) подається підприємствами не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, а річна — не пізніше 20 лютого наступного за звітним року. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади подають зведену фінансову звітність про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо всіх підприємств, які належать до сфери їх управління, а також зведену фінансову звітність про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо господарських товариств, акції (частки, паї) яких перебувають у державній ачасності, Мінекономіки і Мінфіну щокварталу не пізніше 45 днів після закінчення звітного кварталу та щороку не пізніше 15 квітня наступного за звітним року. Про диференційовані терміни подання цієї фінансової звітності повідомляє Мінфін. Об'єднання підприємств, утворені на добровільних засадах, подають власну та зведену фінансову звітність, якщо це передбачено установчими документами. Об'єднання підприємств, утворені за рішенням Кабінету Міністрів України або центрального органу виконавчої влади, який здійснює управління майном підприємств, подають крім власної зведену фінансову звітність відповідно Мінфіну та Мінекономіки або відповідному центральному органу виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування подають зведену фінансову звітність про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо всіх підприємств комунальної власності, а також зведену фінансову звітність про фінансове ггановище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо господарських товариств, акції (частки, паї) яких перебувають . комунальній власності, відповідним місцевим органам виконавчої влади щокварталу не пізніше 30 днів після закінчення звітного кварталу та щороку не пізніше 10 березня наступного за звітним року. Про диференційовані терміни подання цієї зшігності повідомляють місцеві органи виконавчої влади. Підприємства, що мають дочірні підприємства, крім фінансових звітів про власні господарські операції подають консолідовану фінансову звітність власникам (засновникам) у визначені ними терміни, але не пізніше 45 днів після закінчення звітного кварталу та не пізніше 15 квітня наступного за звітним року. Фінансова звітність підприємств не становить комерційної таємниці, крім випадків, передбачених законодавством. Відкриті акціонерні товариства, підприємства-емітенти облігацій, банки, довірчі товариства, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зобов'язані не пізніше 1 червня наступного за звітним року оприлюднювати річну фінансову звітність та консолідовану звітність шляхом публікації у періодичних виданнях або розповсюдження її у вигляді окремих друкованих видань. У разі ліквідації підприємства ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс та у випадках, передбачених законами, публікує його протягом 45 днів.
124. Відповідно до чинного законодавства (ч. 8 ст. 19 ГК, ч. 1 ст. 18 Закону «Про господарські товариства», ч. 1 ст. 19 Закону «Про товарну біржу», п. 1 ст. 15 Закону «Про споживчу кооперацію», ст. 28 Закону «Про фермерське господарство», ст. 34 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію») суб'єкти господарювання зобов'язані складати статистичну інформацію і адміністративні дані. Разом з тим забороняється вимагати від підприємств подання статистичної інформації та адміністративних даних з порушенням встановленого законодавством порядку. Відомості, не передбачені звітно-статистичною документацією, підприємством можуть бути подані запитувачам на договірній основі, а судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, державної податкової служби, Антимонопольного комітету України, Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, господарському суду та аудиторським організаціям і державним виконавцям — у випадках, передбачених законодавством, на їх письмовий запит. Відповідно до Закону України «Про державну статистику» (в редакції Закону України від 13 липня 2000 р.) адміністративні дані — це дані, отримані на підставі спостережень, проведених органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування та іншими юридичними особами відповідно до законодавства та з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, віднесених до їх компетенції; статистична інформація (дані) — це офіційна державна інформація, яка характеризує масові явища та процеси, що відбуваються в економічній, соціальній та інших сферах життя України та її регіонів. Статистична інформація є одним із видів інформації (ст. 18 Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»). Відповідно до ст. 19 Закону України «Про інформацію» державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових закладів та інших заінтересованих організацій до нео-публікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, встановлених цим Законом. Система статистичної інформації, її джерела і режим визначаються Законом України «Про державну статистику» та іншими правовими актами в цій галузі. Зокрема, як зазначено в ст. 2 Закону «Про державну статистику», правовою основою державної статистичної діяльності є Конституція України, цей Закон, інші закони України та нормативно-правові акти, які регулюють відносини в галузі статистики, інформації, інформатизації, науково-технічної діяльності, стандартизації, а також міжнародні договори України в галузі статистики, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статистична інформація, отримана на підставі проведених нами державної статистики статистичних спостережень, ::нує у вигляді первинних даних щодо респондентів, статистичних даних, що пройшли одну чи декілька стадій опрацювання та накопичені на паперових, магнітних та інших носіях або в електронному вигляді, а також аналітичних матеріалів, ітовлених на підставі цих даних. Первинні дані — це інформація щодо кількісної та якісної характеристики явищ і процесів, яка подана респондентами час статистичних спостережень. Статистичні дані — це інформація, отримана на підставі проведених статистичних спостережень, що опрацьована і полна у формалізованому вигляді відповідно до загальноприйнятих принципів та методології. Статистичні дані, що є результатом зведення та угруповання первинних даних, за умови забезпечення їх знеособленості являють собою зведену знеособлену статистичну інформацію (дані). Статистичною інформацією є також дані банківської і фінансової статистики, статистики платіжного балансу тощо, які складаються на підставі адміністративних даних, отриманих Національним банком України та спеціально уповноваженими органами державної влади (крім органів державної статистики) відповідно до їх компетенції. Відповідні повноваження зазначених органів, а також засади щодо організації збирання, опрацювання, аналізу, поширення, збереження, захисту та використання такої статистичної інформації визначаються окремими законами (ст. 6 Закону України «Про державну статистику»). З метою складання статистичної інформації органи державної статистики можуть використовувати такі джерела інформації: первинні та статистичні дані щодо респондентів, які підля гають статистичним спостереженням; адміністративні дані органів державної влади (за винят ком органів державної статистики), органів місцевого само врядування, інших юридичних осіб; дані банківської і фінансової статистики, статистики пла тіжного балансу тощо; статистичну інформацію міжнародних організацій та ста тистичних служб інших країн тощо; оцінки та розрахунки, що здійснюються на основі зазна чених вище даних.
Рішення щодо вибору джерела статистичної інформації приймається органами державної статистики самостійно, з урахуванням якості і своєчасності подання інформації, витрат, а також обов'язків, які виникають у зв'язку з цим у респондентів (ст. 7 Закону України «Про державну статистику»). Вимоги щодо форми, змісту та строків подання статистичної звітності суб'єктами господарювання встановлюються органами державної статистики. При цьому застосовуються типові форми первинної облікової документації, необхідної для проведення статистичних спостережень. Так, наказом Державного комітету статистики України від 27 липня 2001 р. № 339 «Про затвердження форм державної статистичної звітності по струк- турній статистиці» затверджені такі форми державної статистичної звітності: № 1-підприємництво (річна) «Звіт про основні показни ки діяльності підприємства за рік»; № 1-підприємництво (квартальна) «Звіт про основні по казники діяльності підприємства»; № 1-підприємництво (малі) — піврічна «Звіт про основні показники діяльності малих промислових та будівельних підприємств». Іншим наказом (від 7 грудня 2001 р. № 487) Держкомстат України затвердив форми державної статистичної звітності № 10-зез «Звіт про іноземні інвестиції в Україну» та № 13-зез «Звіт про інвестиції з України в економіку країн світу» та інструкції щодо їх заповнення. Спеціальні типові форми державної статистичної звітності затверджені щодо автомобільного транспорту, роздрібної торгівлі і громадського харчування тощо.
125.
126. Аудит — порівняно новий для нашої країни напрям економічного аналізу та контролю господарської діяльності. Якщо на Заході цей напрям відомий уже понад 150 років, то в Україні він почав розвиватися лише з початком економічних перетворень у зв'язку з відмовою від державної монополії на ведення господарства. Контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств і організацій, ревізії цієї діяльності здійснювалися і раніше, здійснюються вони і тепер. Так, відповідно до ст. 2 Закону України від 26 січня 1993 р. «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому. Державний контроль здійснюється у формі ревізій і перевірок. Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії складається акт. Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або доповідною запискою. Ревізія і аудит, хоч і близькі за змістом багатьох операцій поняття, проте це різні види діяльності. Аудитор (лат. — auditor — слухач, учень, слідчий) в англосаксонських країнах — ревізор, який контролює фінансово-господарську діяльність компанії, в СІЛА - посадова особа штату чи незалежної громадської організації, яка здійснює нагляд за раціональним використанням ресурсів. Поняття аудиту ширше від понять ревізії і контролю, оскільки охоплює не лише перевірку достовірності фінансових показників, але і розробку пропозицій щодо поліпшення господарської діяльності з метою раціоналізації видатків і опти-мізації прибутків на законних підставах. Тому аудит можна розглядати як своєрідну експертизу бізнесу.
Згідно з ч. 1 ст. 362 ГК аудиторською діяльністю визнається діяльність громадян та організацій, предметом якої є здійснення аудиту, організаційне і методичне забезпечення аудиту та надання інших аудиторських послуг. Відповідно до визначення, вміщеного в ст. З Закону України від 22 квітня 1993 р. «Про аудиторську діяльність»1, аудиторська діяльність включає в себе організаційне і методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг. З наведеного визначення випливає, що змістом аудиторської діяльності є: організаційне забезпечення аудиту; методичне забезпечення аудиту; власне аудит, який включає в себе практичне виконання аудиторських перевірок; надання інших аудиторських послуг. Закон «Про аудиторську діяльність» не розкриває змісту організаційного та методичного забезпечення аудиту. На нашу думку, до організаційного забезпечення аудиту можна віднести: - легалізацію аудиторської фірми шляхом створення і дер жавної реєстрації; сертифікацію аудиторів; ліцензування аудиторської діяльності; ведення Реєстру аудиторських фірм та аудиторів, які од ноособово надають аудиторські послуги. Методичне забезпечення аудиту включає в себе: - розроблення і затвердження проірами підготовки ауди торів; - затвердження норм і стандартів аудиту. Аудиторську діяльність можна розглядати як один із видів господарської (підприємницької) діяльності (хоч на відміну від, наприклад, російського законодавства, на це в Законі «Про аудиторську діяльність» прямо і не зазначається). Проте такий висновок можна зробити зі змісту ч. З ст. З Закону, в якому йдеться про те, що прибуток (доход) від аудиторської діяльності оподатковується згідно з чинним законодавством. Безумовно, аудиторська діяльність є безпосередньою, самостійною, систематичною на власний ризик діяльністю по наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами. Проте Закон «Про аудиторську діяльність» знову ж таки не вимагає, щоб ці особи були зареєстровані як суб'єкти господарювання у порядку, встановленому законодавством. З метою уникнення різного тлумачення положень Закону «Про аудиторську діяльність», а відтак конфліктів з цього приводу, у вищеназваному Законі варто було б прямо зазначити, що аудиторська діяльність є підприємницькою діяльністю (підприємництвом). Це сприяло б і легальному вирішенню питання щодо ліцензування аудиторської діяльності, про що буде сказано далі.
Згідно з ч. 2 ст. 362 ГК аудиторська діяльність регулюється Господарським кодексом, законом про аудиторську діяльність та іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Основним нормативно-правовим актом законодавства про аудиторську діяльність є Закон України від 22 квітня 1993 р. «Про аудиторську діяльність». Цей Закон визначає правові засади здійснення аудиторської діяльності в Україні і спрямований на створення системи незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів власника. Положення Закону «Про аудиторську діяльність» поширюються на усіх суб'єктів господарювання незалежно від форм власності та видів діяльності, а також на органи державної виконавчої влади. Важливе значення для правового регулювання здійснення аудиту мають положення Закону України від 16 липня 1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», який визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Більш детально ці питання врегульовані Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, затвердженими Міністерством фінансів України. Значна кількість нормативно-правових актів прийнята Аудиторською палатою України. Серед них можна назвати Кодекс професійної етики аудиторів України від 18 грудня 1998 p., Положення про сертифікацію аудиторів від 27 листопада 1997 p., Положення про Реєстр суб'єктів аудиторської діяльності від 31 жовтня 2000 р. Проведення аудиту окремих суб'єктів господарювання здійснюється з урахуванням положень, що містяться у так званих відомчих нормативних актах, прийнятих Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку, Фондом Державного майна, Національним банком України, Державною податковою адміністрацією України.
127. Відповідно до ч. 2 ст. З Закону «Про аудиторську діяльність» аудиторські послуги можуть надаватись у формі: аудиторських перевірок (аудиту); пов'язаних з ними експертиз; консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності; інших видів економіко-правового забезпечення підприєм ницької діяльності фізичних та юридичних осіб. Аудиторська перевірка (аудит) — це перевірка бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам (ч. 1 ст. 363 ГК). З наведеного визначення випливають наступні ознаки аудиту. а) аудит це перевірка, тобто обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів; б) об'єктом аудиту є бухгалтерська звітність, облік, первинні документи та інша інформація щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання. Бухгалтерська звітність — це звітність, що складається на підставі даних бухгалтерського обліку для задоволення потреб певних користувачів (наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження Положень (стандартів) бухгалтерського обліку» від 31.03.1999 р. № 87). Публічна бухгалтерська звітність складається із аудиторського висновку, балансу, звіту про прибутки і збитки, іншої звітності в межах відомостей, які не становлять комерційну таємницю і визначені законодавством для надання користувачам та публікації (ч. 1 ст. 8 Закону «Про аудиторську діяльність»); в) метою аудиту є визначення достовірності звітності, обліку суб'єктів господарювання, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Достовірність публічної бухгалтерської звітності — це такий ступінь точності відомостей бухгалтерської звітності, який дає змогу компетентному користувачу робити на її (звітності) підставі правильні висновки щодо результатів діяльності суб'єктів господарювання і приймати відповідні рішення. Основою достовірності бухгалтерської звітності є відсутність суттєвих порушень встановленого порядку ведення бухгалтерського обліку і складання звітності. Експертизи Аудиторські послуги у вигляді експертиз фінансово-господарської діяльності (в тому числі судово-бухгалтерська експертиза в редакції статей 7, 10 Закону України «Про судову експертизу») оформляються експертним висновком або актом (ч. 2 ст. 7 Закону). Консультації з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності Аудиторські послуги у вигляді консультацій можуть надаватись усно або письмово з оформленням довідки та інших офіційних документів (ч. 2 ст. 7 Закону). Інші види економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб Тут мова йде, зокрема, про такі супутні аудиту послуги як: а) Оглядові (експрес) перевірки Завданням оглядової перевірки фінансової звітності є надання аудиторові можливості встановити негативні факти, котрі приводять його до висновку, що інформація, отримана на підставі прийнятої облікової політики, неправдиво представляється (негативна думка). При цьому він здійснює процедури перевірки, які не забезпечують оцінку подій, оскільки це робиться при аудиті. Все негативне, що потрапляє в коло зору аудитора, розцінюється ним як те, що фінансова звітність в усіх суттєвих аспектах, не складена у відповідності з встановленими правилами її підготовки. Таке саме завдання стоїть перед аудитором під час оглядової перевірки іншої інформації, підготовленої у відповідності з окремими правилами.
Аудитор намагається бути в курсі всіх суттєвих питань. Обмежені процедури оглядової перевірки і аналізу, пов'язаного з нею, дають меншу ймовірність досягнення поставленої аудитором мети порівняно з аудитом. Тобто під час оглядової перевірки використовується досвід і знання в галузі аудиту, знання техніки аудиту для отримання необхідних доказів. Але при оглядових перевірках не вивчається так детально, як при аудиті, система внутрішнього контролю і обліку підприємства, не перевіряється первинна бухгалтерська документація на достовірність, а докази отримуються більшою мірою шляхом інспектування, огляду, підтвердження і розрахунків, що також використовується під час проведення аудиту. Крім того, аудитор намагається переглянути всі важливі справи підприємства, процедура оглядової перевірки передбачає менше вивчення цих справ порівняно з аудитом, тому аудиторська гарантія, що надається в звіті оглядової перевірки, відповідно менша порівняно з аудитом. б) Операційна перевірка. Під час проведення операційної перевірки аудитор зобов'язаний провести процедури перевірки з окремих питань, про котрі він домовився з клієнтом. Узгоджені між аудитором і клієнтом процедури перевірки здійснюються з метою задоволення інтересів клієнта стосовно дослідження інформації з окремих питань. Одержувачі такого звіту повинні скласти власні висновки з окремих питань на підставі виконаних аудитором процедур перевірки. Такий звіт має обмежене коло користувачів. Він стосується лише тих сторін, котрі домовились про виконання процедур перевірки, тому що інші сторони, які не мають уявлення про причини замовлення таких процедур перевірки, можуть неправильно тлумачити результати операційної перевірки. в) Компіляція (трансформація бухгалтерського обліку). Під час здійснення процедур трансформації обліку за іншими обліковими стандартами бухгалтер залучається до проведення бухгалтерських послуг, що на відміну від аудиторських пов'язано з такими речами, як збереження, класифікація і підсумок фінансової інформації. Як правило, така робота складається зі скороченого обсягу деталізації даних і закінчується створенням сприятливих у використанні зрозумілих таблиць та фінансової звітності. У цьому випадку не вимагається отримання аудиторських доказів стосовно цієї інформації. Однак, користувачі трансформованої фінансової звітності отримують певну вигоду від участі фахівців-бухгалтерів, оскільки такі послуги виконуються з належними професійними навичками і старанністю. Крім того, надання інших послуг аудиторами може мати місце у таких формах як: — представництво інтересів клієнта (замовника) перед інши ми особами за його дорученням з питань економіко-правового забезпечення діяльності клієнта (замовника) відповідно до по ложень Цивільного кодексу України. Представництво інтересів клієнта (замовника) в суді здійснюється відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України; видавництво та розповсюдження (на договірній основі через третіх осіб) методичної (інформаційної) літератури з пи тань теорії та практики обліку, оподаткування, аудиту, аналі зу, фінансів, правового забезпечення господарської діяльності в Україні (здійснюється після вивчення питання та отримання відповідного дозволу Аудиторської палати України); проведення навчальних семінарів та курсів з питань об ліку, аудиту, оподаткування, аналізу та економіко-правового забезпечення господарської діяльності в Україні (здійснюєть ся без видачі кваліфікаційних сертифікатів після узгодження з Аудиторською палатою України, затвердження програми); оцінка майна (за умови наявності відповідної кваліфі кації оцінщика);
розробка, впровадження, супровід бухгалтерських продуктів в електронних системах обробки даних; ведення за інших юридичних та фізичних осіб бухгалтерсь кого та податкового обліку, складання фінансової (бухгалтерсь кої) звітності та декларацій про доходи. Види аудиту. Аудиторські перевірки можуть бути класифіковані за різними критеріями: в залежності від підстав проведення аудиту, від суб'єктів проведення аудиту, від виду діяльності суб'єкта господарювання, щодо якого проводиться аудит тощо. Так, відповідно до ч. З ст. 363 ГК та ч. З ст. 4 Закону «Про аудиторську діяльність» аудит може проводитись з ініціативи господарюючих суб'єктів (його можна назвати ініціативним аудитом), а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов'язковий аудит). Ініціативний аудит проводиться в будь-який час і в тих обсягах, що будуть визначені рішенням органу управління суб'єкта господарювання-юридичної особи, або рішенням гро-мадянина-підприємця. Обов'язковий аудит відповідно до ст. 10 Закону «Про аудиторську діяльність» проводиться: — по-перше, для підтвердження достовірності та повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств та інших гос подарюючих суб'єктів незалежно від форми власності та виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється, за ви нятком установ та організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету і не займаються підприємниць кою діяльністю. Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності господарюючих суб'єктів з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки; по-друге, для перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдінгових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників; по-третє, для емітентів цінних паперів; по-четверте, для державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпора- тизації та інших змінах форми власності; по-п'яте, для порушення питання про визнання непла тоспроможним або банкрутом. Проведення аудиту є обов'язковим також в інших випадках, передбачених законами України. Зовнішній і внутрішній аудит. Під терміном «зовнішній аудит» розуміється власне аудит, що здійснюється аудитором (аудиторською фірмою). - Внутрішній аудит — це організована суб'єктом господарювання в інтересах його власників і врегульована його локальними актами система контролю за дотриманням встановленого порядку ведення бухгалтерського обліку і звітності. Такий контроль здійснюється аудиторською службою суб'єкта господарювання або іншим незалежним внутрішнім підрозділом зазначеного суб'єкта і включає, зокрема, нагляд і перевірку: дотримання вимог законодавства; точності і повноти документації бухгалтерського обліку; своєчасності підготовки бухгалтерської документації; забезпечення збереження майна тощо. Залежно від виду діяльності чи особливостей правового статусу суб'єкта господарювання, щодо якого здійснюється аудиторська перевірка, можна виділити такі спеціальні види аудиту: аудит підприємства, що приватизується; аудит ВАТ та підприємств-емітентів облігацій; аудит комерційних банків; аудит страхових компаній; аудит інвестиційних фондів та інвестиційних компаній тощо.
128. Правове становище аудитора (аудиторської фірми). Як зазначено в ч. 2 ст. 363 ГК та в ч. 2 ст. 4 Закону «Про аудиторську діяльність», аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб'єктами господарювання на його проведення. Аудитором може бути громадянин України, який має кваліфікаційний сертифікат про право на заняття аудиторською діяльністю на території України (ч. 1 ст. 364 ГК). Аудитор має право займатися аудиторською діяльністю індивідуально, створити аудиторську фірму, об'єднатися з іншими аудиторами в спілку з дотриманням вимог законів України. Для здійснення аудиторської діяльності одноособово аудитор повинен на підставі чинного сертифіката отримати ліцензію. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходи від інших корпоративних прав. Аудитором не може бути особа, яка має судимість за корисливі злочини. Аудиторська фірма — це організація, яка має ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності на території України і займається виключно наданням аудиторських послуг. Аудиторські фірми можуть створюватися на основі будь-яких форм власності. Загальний розмір частки засновників (учасників, акціонерів) аудиторської фірми, які не є аудиторами, у статутному фонді не може перевищувати 30%. Аудиторській фірмі дозволяється здійснювати аудиторську діяльність лише за умови, якщо у ній працює хоча б один аудитор. Керівником аудиторської фірми може бути тільки аудитор. Суб'єкти аудиторської діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів аудиторської діяльності, ведення якого за Законом «Про аудиторську діяльність» покладено на Аудиторську палату України. Реєстр суб'єктів аудиторської діяльності (далі — Реєстр) — це офіційний загальнодержавний реєстр аудиторських фірм і аудиторів-суб'єктів підприємницької діяльності, які зареєстрували свою аудиторську діяльність згідно з Законом України «Про аудиторську діяльність». До Реєстру вносяться суб'єкти аудиторської діяльності: а) аудиторські фірми, які зареєстрували свою діяльність відповідно до чинного законодавства України і відповідають вимогам Закону України «Про аудиторську діяльність», а саме: організація пройшла державну реєстрацію як аудиторська фірма; установчими документами передбачено виключно ауди торську діяльність; загальний розмір частки засновників (учасників, акціо нерів) аудиторської фірми, які не є аудиторами, у статутному капіталі не перевищує 30 %; директором фірми є сертифікований аудитор; б) аудитори, зареєстровані як суб'єкти господарювання (фізичні особи-підприємці) і мають чинний сертифікат ауди тора. Про суб'єктів аудиторської діяльності до Реєстру заносяться такі дані: ідентифікаційний код/номер суб'єкта аудиторської діяль ності; дата початку аудиторської діяльності (дата отримання пер шої ліцензії або свідоцтва); назва аудиторської фірми (прізвище, ім'я, по батькові — для аудитора—суб'єкта підприємницької діяльності); адреса фактичного місцезнаходження, номери контактних телефонів, факсу, електронної пошти; організаційно-правова форма; форма власності; інформація про державну реєстрацію; інформація про засновників (для аудиторів — прізвище, ім'я, по батькові, номери сертифікатів та дати їх отримання, ідентифікаційний номер, адреса; для юридичних осіб — назва, ідентифікаційний код, частка в статутному капіталі); прізвище, ім'я, по батькові керівника аудиторської фірми, номер та дата видачі сертифіката; кількість працівників, у тому числі сертифікованих ауди торів; наявність та місцезнаходження філій або представництв чи відділень, дочірніх підприємств. Зведені дані Реєстру є відкритими для користувачів. Дата прийняття контрольно-реєстраційною комісією АПУ позитивного рішення про внесення до Реєстру є фактичною датою занесення суб'єкта аудиторської діяльності до Реєстру з одночасною видачею йому відповідного свідоцтва. Свідоцтво про включення до Реєстру суб'єктів аудиторської діяльності в Україні видається терміном на п'ять років. Підписи голови спостережної ради та завідувача секретаріату АПУ на свідоцтві скріплюються печаткою Аудиторської палати України. Правові засади сертифікації аудиторів. Як зазначається в ч. 1 ст. 12 Закону «Про аудиторську діяльність», сертифікація (визначення кваліфікаційної придатності) аудиторів здійснюється Аудиторською палатою України. Право на отримання сертифікату мають громадяни України, які здобули вищу освіту, певні знання з питань аудиту та досвід роботи не менше трьох років підряд на посадах аудитора, ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста або економіста. Наявність певних знань з питань аудиту визначається шляхом проведення відповідного іспиту (ч. 2 ст. 12 Закону). Особи, які не склали кваліфікаційного іспиту, мають право повторно складати його не раніше ніж через рік після прийняття рішення Аудиторською палатою України (ч. З ст. 12 Закону). Термін чинності сертифіката не може перевищувати п'яти років (ч. 4 ст. 12 Закону). Порядок сертифікації аудиторів в Україні встановлений Положенням про сертифікацію аудиторів, затвердженим рішенням Аудиторської палати України від 27 листопада 1997 р. Для отримання сертифіката претендент подає до АПУ в одному примірнику (або до Регіонального Відділення АПУ в двох примірниках) такі документи: клопотання за встановленою формою; копія диплома, засвідчена у встановленому порядку; виписка з трудової книжки, засвідчена у встановленому порядку; документ про оплату. За наслідками складання іспитів комісією приймається рішення простою більшістю голосів. Рішення приймається у формі «Іспит складено» або «Іспит не складено». Наслідки іспиту заносяться до протоколу (окремо на кожну особу). Протокол підписують члени екзаменаційної комісії. РВ АПУ складають протоколи у двох примірниках, один з яких не пізніше п'яти днів після складення іспиту передається до АПУ. Рішення екзаменаційної комісії повідомляється особам, які складали іспит, в день складання іспиту. Дані сертифікації заносяться в книгу реєстрації та комп'ютерну базу даних. Видача сертифікатів здійснюється секретаріатом АПУ після затвердження Аудиторською палатою України протоколів проведених іспитів. Сертифікат — офіційний документ, який засвідчує право громадянина України на здійснення аудиту підприємств та господарських товариств (серія «А»), банків (серія «Б») на території України. Бланк сертифіката є бланком суворої звітності, з зазначенням номера та серії. Сертифікат містить такі реквізити: серія та номер сертифіката; прізвище, ім'я та по батькові аудитора; дата, № рішення Аудиторської палати України про за- тзердження протоколів проведених іспитів; термін чинності сертифіката;
Сертифікат підписується головою сертифікаційної комісії та завідуючим секретаріатом АПУ. На підставі повноважень, передбачених статтями 26 та 27 Закону України «Про аудиторську діяльність» та п. 2.2.7 Ста- АПУ, за неналежне виконання своїх професійних обов'язків до аудитора Аудиторською палатою України може бути застосоване стягнення, зокрема, зупинення дії сертифіката на строк до одного року або анулювання сертифіката. Розгляд питань про застосування стягнень здійснюється (як правило, в присутності аудитора) на підставі рішення суду та у випадках порушення нормативів аудиту чи етичного кодексу аудитора. Зупинення чинності сертифіката на строк до одного року означає заборону на проведення аудиту та надання аудиторських послуг на визначений рішенням АПУ термін. Рішення АПУ набирає чинності з моменту публікації в пресі. Зупинення чинності сертифіката здійснюється у разі: порушення чинного законодавства України, нормативів аудиту; невиконання аудитором у визначений термін поперед жень АПУ. Анулювання сертифіката здійснюється шляхом відкликання сертифіката та заборону на проведення аудиторської діяльності на території України протягом п'яти років. Анулювання сертифіката здійснюється на підставі рішення АПУ у випадках: систематичного чи грубого порушення чинного законо давства України, нормативів аудиту; невиконання вимог АПУ по усуненню тих порушень, на підставі яких було зроблено попередження або зупинено дію сертифіката строком до одного року; рішення суду, яким заборонено діяльність аудитора; встановлення фактів подання недостовірної інформації в документах, що подавались для видачі сертифіката; з ініціативи аудитора (особистого повернення сертифіка та, позбавлення громадянства); інші підстави, які передбачені чинним законодавством Ук раїни та нормативними актами Аудиторської палати України. Анульований сертифікат аудитор зобов'язаний в 10-денний термін з моменту отримання витягу з рішення АПУ та з моменту публікації в пресі повернути до секретаріату АПУ. Правове регулювання ліцензування аудиторської діяльності. Ліцензія (дозвіл) на проведення аудиту є документом, що підтверджує право її власника (юридичної або фізичної особи) на заняття аудитом на території України з дотриманням вимог Закону України «Про аудиторську діяльність» та Положення про ліцензування аудиту, затвердженого Аудиторською пала- тою України 17 лютого 1994 р. (варто зазначити, що Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» не відносить аудиторську діяльність до ліцензованих видів господарювання). Клопотання про отримання ліцензій подається до Аудиторської палати України після державної реєстрації аудиторської фірми або окремого аудитора як суб'єкта підприємницької діяльності. За видачу ліцензії справляється плата у розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, яка спрямовується до державного бюджету. Термін чинності ліцензій не може перевищувати п'яти років. Ліцензування аудиту (видачу ліцензій) здійснює Аудиторська палата України. Ліцензія видається за встановленою формою. Вона повинна містити такі реквізити: найменування органу, який її видав; прізвище, ім'я та по батькові (якщо ліцензія видається фізичній особі), найменування аудиторської фірми, підприємства (якщо ліцензія видається юридичній особі); запис про надання права (дозволу) здійснювати аудит відповідно до отриманого сертифіката; реєстраційний номер ліцензії та дату її видачі; термін дії ліцензії; підпис Головуючого на засіданні Аудиторської палати України та підпис завідуючого секретаріатом Аудиторської палати України. Видача ліцензії на заняття аудитом одноособово здійснюється при наявності у отримувача відповідного чинного сертифіката Аудиторської палати України та документа, що підтверджує реєстрацію його як підприємця. Видача ліцензії аудиторській фірмі здійснюється за умови, якщо в ній працює хоча б один аудитор. При цьому керівник фірми обов'язково повинен бути аудитором (мати чинний сертифікат), а загальний розмір частки засновників (учасників, акціонерів), як фізичних, так і юридичних осіб, які не є аудиторами, у статутному фонді не може перевищувати 30%. Для отримання ліцензії на право заняття аудиторською діяльністю аудиторська фірма (аудитор) після державної реєстрації фірми (окремого аудитора як суб'єкта підприємницької діяльності) подають до Аудиторської палати України клопотання, в якому повинно бути вказано: прізвище, ім'я та по батькові (якщо ліцензія видається фізичній особі), найменування аудиторської фірми, підприєм ства (якщо ліцензія видається юридичній особі); юридичну та поштову адресу (місцезнаходження); відомості про сертифікат (сертифікати), відповідно до якого видається ліцензія, прізвище, ім'я та по батькові особи (осіб — для аудиторської фірми), якій видано сертифікат; серія та номер сертифіката (сертифікатів); дата видачі та термін його (їх) дії; відомості про всіх засновників (учасників, акціонерів) ауди торської фірми з числа аудиторів (прізвище, ім'я та по бать кові; серія та номер сертифіката; дата видачі та термін його дії, частка в статутному фонді фірми). Одночасно з клопотанням подаються: оригінали або нотаріально завірені копії установчих доку ментів та реєстраційного свідоцтва аудиторської фірми (свідоц тва про реєстрацію окремого аудитора як суб'єкта підприєм ницької діяльності); копія платіжного документа про перерахування до дер жавного бюджету плати за ліцензування. Подані документи на отримання ліцензії розглядаються Секретаріатом протягом 5 днів з моменту їх надходження. За наслідками розгляду документів завідуючим Секретаріатом АПУ виноситься письмовий висновок. Рішення про видачу ліцензії або відмова в видачі приймаються, а також видача здійснюються в термін, що не перевищує 40 днів з дня подачі клопотання і представлення необхідних документів в Секретаріат Аудиторської палати України. Підставою для відмови у видачі ліцензії аудиторській фірмі або окремому аудитору може бути невідповідність документів, що подаються до Аудиторської палати України вимогам чинного законодавства та Положенню про ліцензування аудиту. Рішення про відмову у видачі ліцензії аудиторській фірмі (окремому аудитору) повідомляється в письмовій формі з зазначенням причин відмови. Після усунення виявлених недоліків аудиторська фірма (окремий аудитор) в місячний термін з дня прийняття рішення про відмову мають право подати до Аудиторської палати України повторне клопотання про видачу ліцензії. За неналежне виконання аудитором (аудиторами — для аудиторської фірми) своїх професійних обов'язків, допущення аудиторською фірмою (окремим аудитором — для підприємця) пору- шень чинного законодавства, норм та стандартів аудиту до них Аудиторською палатою України можуть бути застосовані, зокрема, такі види стягнень як зупинення дії ліцензії на строк до одного року або анулювання ліцензії.
Рішення Аудиторської палати України щодо припинення чинності або анулювання ліцензії можуть бути оскаржені в суді або господарському суді. Якщо в місячний термін до Аудиторської палати України не надійшло від аудиторської фірми або аудитора повідомлення про оскарження рішення, Аудиторська палата України повідомляє про припинення чинності або анулювання ліцензії через пресу відповідно до Реєстру аудиторських фірм (аудиторів). Правовий статус Аудиторської палати України. Аудиторська палата України — самоврядний орган що здійснює сертифікацію суб'єктів, які мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде облік аудиторських організацій та аудиторів (ч. 1 ст. 365 ГК). Повноваження Аудиторської палати України визначаються Законом України «Про аудиторську діяльність» (статті 14—16) та Статутом Аудиторської палати України, який підлягає затвердженню двома третинами голосів від загальної кількості членів палати. Функції Аудиторської палати визначені ч. З ст. 14 Закону «Про аудиторську діяльність», відповідно до якої Аудиторська палата України: здійснює сертифікацію і ліцензування (ГК останньої функ ції Аудиторської палати не передбачає) суб'єктів, що мають намір займатися аудиторською діяльністю; затверджує програми підготовки аудиторів, норми і стан дарти аудиту; веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів, які одноосо бово надають аудиторські послуги. Затвердження норм і стандартів аудиту є виключним правом Аудиторської палати України. Затверджені Аудиторською палатою України норми і стандарти аудиту є обов'язковими для дотримання підприємствами, установами та організаціями. Аудиторська палата України створюється і функціонує як незалежний, самостійний орган на засадах самоврядування. Аудиторська палата України є юридичною особою, веде відповідний облік та звітність. Аудиторська палата України набуває повноважень юридичної особи від дня реєстрації у Міністерстві юстиції України на підставі заяви та Статуту, затвердженого в порядку, передбаченому цим Законом. Плата за реєстрацію не справляється. Аудиторська палата України формується шляхом делегування до її складу п'яти представників від професійної громадської організації аудиторів України, по одному представникові від Міністерства фінансів України, Головної державної податкової інспекції України, Національного банку України, Міністерства статистики України, Міністерства юстиції України та окремих фахівців від навчальних, наукових та інших організацій. Фахівці від навчальних, наукових та інших організацій делегуються за їх згодою професійною громадською організацією аудиторів України в кількості п'яти представників і по одному представнику за пропозицією Міністерства фінансів України, Головної державної податкової інспекції України, Національного банку України, Міністерства статистики України та Міністерства юстиції України. Порядок делегування визначається відповідно з'їздом, правлінням, колегією або іншим вищим керівним органом. Загальна кількість членів Аудиторської палати України становить двадцять осіб. Аудиторська палата України створює на території України регіональні відділення, повноваження яких визначаються Аудиторською палатою України. Ведення поточних справ в Аудиторській палаті України здійснює Секретаріат, який очолює завідуючий. Завідуючий Секретаріатом несе персональну відповідальність за ефективне використання майна та коштів Аудиторської палати України і створення належних умов для виконання функціональних обов'язків її членами. Термін повноважень членів Аудиторської палати України не може перевищувати п'яти років. Персональний склад Аудиторської палати України підлягає щорічній ротації в кількості не менше трьох членів. Ротація здійснюється на підставі визначення особистого рейтингу членів Аудиторської палати України шляхом таємного анкетування аудиторів України. Результати анкетування затверджуються Аудиторською палатою України. Призначення нових членів Аудиторської палати України замість вибулих здійснюється у встановленому порядку. Формою роботи Аудиторської палати є засідання, що проводяться відповідно до Тимчасового регламенту засідань Аудиторської палати України, затвердженого рішенням Аудиторської палати від 27 жовтня 1998 р. Всі рішення Аудиторської палати України приймаються на її засіданні простою більшістю голосів при наявності двох третіх її членів, за винятком рішень, передбачених частиною другою ст. 14 Закону. В окремих випадках, що підлягають визначенню в Статуті Аудиторської палати України, рішення можуть прийматися шляхом письмового опитування. При рівності голосів перевага надається рішенню, за яке проголосував головуючий. Засідання Аудиторської палати України веде головуючий, функції якого виконують по черзі всі члени палати в алфавітному порядку їх прізвищ. Члени Аудиторської палати України виконують свої обов'язки на громадських засадах. Матеріальні витрати на сертифікацію покриваються за рахунок осіб, що претендують на отримання сертифікатів, у розмірах, які визначаються Аудиторською палатою України. Правовий статус Спілки аудиторів України. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону «Про аудиторську діяльність» аудитори України мають право об'єднатися в громадську організацію за професійними ознаками (Спілку аудиторів України), дотримуючись вимог цього Закону та інших законів України. Спілка аудиторів України повинна мати фіксоване індивідуальне членство в особі окремих аудиторів або їх колективів. Спілка аудиторів України може відкривати місцеві осередки при наявності в них не менше п'яти аудиторів, які є членами Спілки. Відкриття місцевих осередків не є обов'язковим. Повноваження професійної громадської організації аудиторів України визначаються ст. 18 Закону «Про аудиторську діяльність», Законом України «Про об'єднання громадян» та Статутом професійної громадської організації аудиторів України (Спілки аудиторів України). З метою забезпечення соціального захисту своїх членів Спілка аудиторів України може створювати відповідні фонди, в тому числі фонд соціального страхування. У порядку, встановленому цим Законом, Спілка аудиторів України має право: делегувати своїх представників до Аудиторської палати України та достроково їх відкликати; порушувати клопотання про припинення повноважень чле нів Аудиторської палати України, які делеговані Міністерством фінансів України, Головною державною податковою інспекцією України, Національним банком України, Міністерством статистики України та Міністерством юстиції України; - вносити на розгляд Аудиторської палати України проекти норм і стандартів аудиту. Рішення та клопотання з питань делегування, відкликання та припинення повноважень членів Аудиторської палати України приймаються з'їздом Спілки аудиторів України або правлінням з наступним затвердженням таких рішень з'їздом.
129. Загальні умови проведення аудиту. Загальні умови проведення аудиту та надання інших аудиторських послуг визначені ст. 19 Закону «Про аудиторську діяльність». Відповідно до положень цієї статті аудитор може надавати аудиторські послуги індивідуально або як працівник аудиторської фірми. Аудитор має право індивідуально надавати аудиторські послуги тільки з дня отримання ліцензії на підставі чинного сертифіката. Аудиторська фірма має право надавати аудиторські послуги з дня отримання ліцензії і за наявності в її складі хоча б одного аудитора, що має чинний сертифікат. Забороняється займатися наданням аудиторських послуг органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевих Рад, контрольно-ревізійним установам, що мають державно-владні повноваження, а також окремим особам, яким законами України заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. Згідно зі ст. 22 Закону «Про аудиторську діяльність» аудитори і аудиторські фірми України мають право: самостійно визначати форми і методи аудиту на підставі чинного законодавства, існуючих норм і стандартів, умов до говору із замовником, професійних знань та досвіду; отримувати необхідні документи, які мають відношення до предмета перевірки і знаходяться як у замовника, так і у третіх осіб. Треті особи, які мають у своєму розпорядженні документи стосовно предмета перевірки, зобов'язані надати їх на вимогу аудитора (аудиторської фірми). Зазначена вимога повинна бути офіційно засвідчена замовником; отримувати необхідні пояснення в письмовій чи усній формі від керівництва та працівників замовника; перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимага ти від керівництва господарюючого суб'єкта проведення конт рольних оглядів, замірів виконаних робіт, визначення якості продукції, щодо яких здійснюється перевірка документів; залучати на договірних засадах до участі в перевірці фахівців різного профілю. Відповідно до ст. 23 Закону «Про аудиторську діяльність» аудитори і аудиторські фірми зобов'язані: належним чином надавати аудиторські послуги, пере віряти стан бухгалтерського обліку і звітності замовника, їх достовірність, повноту і відповідність чинному законодавству та встановленим нормативам; повідомляти власників, уповноважених ними осіб, за мовників про виявлені під час проведення аудиту недоліки ведення бухгалтерського обліку і звітності; зберігати в таємниці інформацію, отриману при прове денні аудиту та виконанні інших аудиторських послуг. Не роз голошувати відомості, що становлять предмет комерційної таєм ниці, і не використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб; відповідати перед замовником за порушення умов дого вору відповідно до чинних законодавчих актів України; обмежувати свою діяльність наданням аудиторських по слуг та іншими видами робіт, які мають безпосереднє відно шення до надання аудиторських послуг у формі консультацій, перевірок або експертиз. Стаття 24 Закону «Про аудиторську діяльність» містить спеціальні вимоги, відповідно до яких забороняється проведення аудиту: аудитором, який має прямі родинні стосунки з керівницт вом господарюючого суб'єкта, що перевіряється; аудитором, який має особисті майнові інтереси у госпо дарюючого суб'єкта, що перевіряється; аудитором — членом керівництва, засновником або влас ником господарюючого суб'єкта, що перевіряється; аудитором — працівником господарюючого суб'єкта, що перевіряється; 5) аудитором — працівником, співвласником дочірнього підприємства, філії чи представництва господарюючого суб'єк та, що перевіряється. Аудитор повинен надавати послуги згідно з прийнятими Аудиторською палатою України нормативами, дотримуючись вимог Закону України «Про аудиторську діяльність» та інших нормативно-правових актів. Підстави для проведення аудиту. Законом «Про аудиторську діяльність» (ст. 20) встановлено, що аудит проводиться на підставі договору між аудитором (аудиторською фірмою) та замовником. Як випливає зі змісту ч. З ст. 20 Закону, договір на проведення аудиту має укладатися в письмовій формі, оскільки згідно з ч. З ст. 20 Закону в договорі на проведення аудиту та надання інших аудиторських послуг передбачаються:
предмет і термін перевірки; обсяг аудиторських послуг; розмір і умови оплати; відповідальність сторін. На нашу думку, законодавець безпідставно зробив вичерпним перелік умов договору, оскільки для договору на проведення аудиту досить важливими є умови про права і обоє 'язки сторін, про порядок прийому-здачі результатів аудиторської перевірки, про конфіденційність. Тому, виходячи з права підприємства вільно вибирати предмет договору, визначати зобов'язання, будь-які інші умови господарських взаємовідносин (ч. 1 ст. 21 Закону «Про підприємства в Україні»), перелік умов договору на проведення аудиту варто було б зробити відкритим, доповнивши ч. З ст. 20 Закону «Про аудиторську діяльність» після слова «сторін» словами «та інші умови». Аудиторські послуги у вигляді консультацій можуть надаватися на підставі договору, письмового або усного звернення замовника до аудитора (аудиторської фірми). Замовник має право вільного вибору аудитора (аудиторської фірми) з дотриманням вимог Закону «Про аудиторську діяльність» щодо особи аудитора. Замовник зобов'язаний створити аудитору (аудиторській фірмі) належні умови для якісного виконання аудиту. Виконання аудитором (аудиторською фірмою) договору визначається актом прийому-здачі аудиторського висновку або іншого офіційного документа. Аудиторський висновок складається з дотриманням відповідних норм та стандартів і повинен містити підтвердження або аргументовану відмову від підтвердження достовірності, повноти та відповідності законодавству бухгалтерської звітності замовника. Порядок оформлення інших офіційних документів за наслідками надання аудиторських послуг визначається Аудиторською палатою України з дотриманням вимог Закону «Про аудиторську діяльність» та інших актів законодавства України. Аудиторський висновок: структура, зміст, порядок складання. Згідно зі ст. 21 Закону «Про аудиторську діяльність», що називається «Звіт про наслідки аудиту», виконання аудитором (аудиторською фірмою) договору визначається актом прийому-здачі аудиторського висновку або іншого офіційного документа. Аудиторський висновок складається з дотриманням відповідних норм та стандартів і повинен містити підтвердження або аргументовану відмову від підтвердження достовірності, повноти та відповідності законодавству бухгалтерської звітності замовника. Порядок оформлення інших офіційних документів за наслідками надання аудиторських послуг визначається Аудиторською палатою України з дотриманням вимог цього Закону та інших актів законодавства України. Аудиторський висновок складається у письмовій формі. Зміст його довільний, але в ньому, як правило, є наступні розділи: заголовок; вступ; масштаб перевірки; висновок аудитора про фінансову звітність; дата аудиторського висновку; адреса аудиторської фірми; підпис аудитора (керівника аудиторської фірми). Види аудиторських висновків та їх зміст. Висновок може бути позитивним, умовно-позитивним, негативним, або дається відмова від надання висновку про фінансову звітність підприємства. У двох останніх випадках в аудиторському висновку може наводитися короткий перелік аргументів — причина такого висновку, який відрізняється від позитивного. При необхідності більш докладного опису цих аргументів, аудиторський висновок може містити посилання на інформацію, що наводиться в додатку. Позитивний висновок представляється клієнту у випадках, коли, на думку аудитора, виконано наступні умови: аудитор отримав всю інформацію й пояснення, необхідні для цілей аудиту; надана інформація достатня для відображення реального стану справ на підприємстві; є адекватні і достовірні дані з усіх суттєвих питань; фінансова документація підготовлена у відповідності з прийнятою на підприємстві системою бухгалтерського обліку, котра відповідає вимогам українського законодавства; фінансова звітність складена на основі дійсних облікових даних й не містить суттєвих протиріч; фінансова звітність складена належним чином за фор мою, затвердженою у встановленому порядку. Враховується також стан обліку та фінансової звітності підприємства. У позитивному висновку наводяться стверджувальні слова, такі як: «задовольняє вимогам», «належним чином становить», «дає достовірне й дійсне уявлення», «достовірно відображає», «знаходиться у відповідності з...», «відповідає».
Якщо під час аудиторської перевірки в аудитора виникли заперечення або сумніви щодо правильності тих або інших рішень, прийнятих керівництвом підприємства, але йому було представлено аргументоване й переконливе їх обгрунтування, то в аудиторському висновку ці події та рішення наводити необов'язково, оскільки вони не впливають на зміст безумовно позитивного висновку. Аудитор не може видати умовно-позитивний висновок при існуванні фундаментальної непевності і незгоди. Існують основні причини фундаментальної непевності: значні обмеження в обсязі аудиторської роботи у зв'язку з тим, що аудитор не може одержати всю необхідну інформацію й пояснення (наприклад, через незадовільний стан обліку), не може виконати всі необхідні аудиторські процедури (наприклад, через обмеження у часі перевірки, які диктуються клієнтом); ситуаційні обставини, непевність у правильності висновків у конкретній ситуації (наприклад, подвійне тлумачення окремих пунктів українського законодавства, що може призвести до значних наслідків і загрожуватиме існуванню в майбутньому). Причини незгоди: неприйнятність системи обліку або порядку проведення облікових операцій; розходження в думках стосовно відповідності фактів або сум у фінансовій звітності даним обліку; фундаментальна незгода з повнотою і засобом відображення фактів в обліку та звітності; невідповідність порядку оформлення або здійснення операцій чинному законодавству та встановленим нормам. Будь-яка фундаментальна непевність або незгода є підставою для відмови в наданні позитивного висновку. Подальший вибір виду висновку залежить від рівня непевності або незгоди. Непевність або незгода вважаються фундаментальними у тому випадку, коли вплив факторів на фінансову інформацію, які викликали непевність чи незгоду, настільки значний, що це може суттєво перекрутити дійсний стан справ в цілому або в основному. Необхідно також враховувати сукупний ефект усіх непевностей та незгоди на фінансову звітність. Наявність фундаментальної незгоди може призвести до представлення клієнту негативного аудиторського висновку. Наявність фундаментальної непевності може стати підставою для відмови від видання аудиторського висновку. У всіх випадках, коли аудитор складає висновок, який відрізняється від позитивного, він повинен дати опис усіх суттєвих причин його непевності і незгоди. Ці причини необхідно коротко навести в окремому розділі висновку до того розділу, де аудитор висловлює негативний висновок або дає відмову від аудиторського висновку. У цьому ж розділі можуть більш детально обговорюватися моменти негативного характеру, або даватися посилання на додаток до аудиторського висновку, де наводиться опис цих моментів. В останніх розділах висновку аудитор стисло формулює свій висновок стосовно достовірності і повноти фінансової звітності. Якщо аудитор має намір представити клієнтові позитивний висновок, у якому наявна фундаментальна непевність з окремих питань і наводить свої зауваження, пов'язані з наявністю фундаментальної непевності, то в аудиторському висновку висловлюється аргументована незгода з окремих питань (операціях, проводках, позиціях звітності), і після цього дається остаточний висновок про достовірність і повноту фінансової звітності підприємства. При цьому в своєму висновку він використовує такі ж самі висловлювання, що й для безумовно позитивного висновку. Якщо заперечення в аудиторському висновку пов'язані з наявністю нефундаментальної незгоди, аудитор обумовлює наявні обмеження в аудиторському висновку, або у додатку до висновку, який є невід'ємною його частиною, і дає позитивний висновок стосовно фінансової звітності підприємства. При підготовці негативного аудиторського висновку вживаються наступні висловлення: «не задовольняє вимогам», «перекручує дійсний стан справ», «не дає справжнього уявлення», «не відповідає», «суперечить». Якщо аудитор відмовляється від надання аудиторського висновку, він зазначає неможливість на підставі наведених аргументів сформулювати висновок про фінансову звітність підприємства.
130. В юридичній літературі зовнішньоекономічна діяльність розглядається як діяльність щодо розвитку співробітництва з іншими державами у галузі торгівлі, економіки, техніки, культури, туризму1. На думку деяких авторів, це особлива форма здійснення суспільно-виробничих зв'язків між окремими державами, між державами і міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями у сфері міжнародного економічного співробітництва, яка є предметом вивчення міжнародного економічного права як самостійної галузі міжнародного публічного права2. Подібна оцінка місця і галузевої належності норм, що регулюють відносини щодо зовнішньоекономічної діяльності, на нашу думку, не узгоджуються з легальним визначенням поняття зовнішньоекономічної діяльності, що міститься в ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»: зовнішньоекономічна діяльність — це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Істотним доповненням визначення поняття зовнішньоекономічної діяльності є вказівка ч. 1 ст. 377 ГК на таку її ознаку як перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою. Оскільки мова йде про діяльність суб'єктів господарської діяльності, то цілком логічним є висновок про те, що зовнішньоекономічна діяльність є одним з видів господарської діяльності, під якою Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) розуміє будь-яку діяльність, в тому числі підприємницьку, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару. Відтак і законодавство про зовнішньоекономічну діяльність є одним з інститутів господарського законодавства, що в стислій формі вміщений в Розділ VIII Господарського кодексу України. Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» закріплює принципи, якими керуються українські та іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Цей принцип полягає у: виключному праві народу України самостійно та неза лежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на тери торії України, керуючись законами, що діють на території України; обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних від носин.
Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у: праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добро вільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки; праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійсню вати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України; обов'язку додержувати при здійсненні зовнішньоеконо мічної діяльності порядку, встановленого законами України; - виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономіч ної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоеко номічної діяльності. Принцип юридичної рівності і недискримінації. Він полягає у: рівності перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономіч ної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками; - неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь- яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених цим Законом. Принцип верховенства закону, що полягає у: регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки за конами України; забороні застосування підзаконних актів та актів управ ління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш спри ятливі, ніж ті, які встановлені законами України. Принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава: забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовніш ньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарсь кої діяльності на її території згідно з законами України. здійснює рівний захист всіх суб'єктів зовнішньоекономіч ної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права; здійснює захист державних інтересів України як на її тери торії, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжна родного права. Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів. Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів господарювання є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України. Чільне місце серед цих законів посідає звичайно ж Конституція України. Зокрема, в п. 9 ст. 92 Конституції України зазначено, що виключно законами визначаються засади зовнішньоекономічної діяльності, а в п. 8 ст. 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів
України організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Як вже зазначалося, норми щодо правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності окремим розділом вміщені в Господарському кодексі України. Основним нормативно-правовим актом, що регулює зовнішньоекономічну діяльність, є Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», який визначає принципи зовнішньоекономічної діяльності, окреслює коло її суб'єктів, називає види зовнішньоекономічної діяльності, закріплює основи її регулювання, передбачає встановлення спеціальних правових режимів зовнішньоекономічної діяльності, містить норми щодо відповідальності учасників зовнішньоекономічної діяльності та захисту їх прав і інтересів. Важливе значення для регулювання окремих видів зовнішньоекономічної діяльності мають також Цивільний кодекс України; Закони України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж», від 15 вересня 1995 р. Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах», від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування» та від 23 грудня 1998 р. «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»; Укази Президента України від 4 жовтня 1994 р. «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» та від 7 листопада 1994 р. «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»1; постанови Кабінету Міністрів (спільно з Національним банком України) від 21 червня 1995 р. «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) та типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті»2 та від 12 грудня 2002 р. «Про затвердження Порядку ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності»3, а також нормативно-правові акти Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі і Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України.
131. Господарський кодекс України визнає суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності: а) суб'єктів господарювання, зазначених в пунктах 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК: господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, кому нальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють гос подарську діяльність та зареєстровані в установленому зако ном порядку; громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відпові дно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи гос подарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.; б) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів гос подарювання, що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місце знаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом. У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 378 ГК). При цьому всі зазначені суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які прямо не заборонені законами України її види незалежно від форми власності та інших ознак. Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з законодавством України, а фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їхніх установчих документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи. Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав. Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрація цих представництв здійснюється в порядку, встановленому ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та Інструкцією про порядок реєстрації представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом МЗЕЗТоргу від 18 січня 1996 р. № ЗО1, а саме: Іноземний суб'єкт господарської діяльності, який має намір відкрити представництво на території України, подає до Мінекономіки України такі документи: 1) заяву з проханням про реєстрацію представництва, що складається у довільній формі, в якій необхідно вказати: назву фірми; країну місцезнаходження фірми; адресу фірми; номер телефону, факсу; місто, в якому відкривається представництво з зазначен ням його майбутньої адреси; якщо будуть філії — вказати в яких містах; кількість іноземних громадян, які будуть працювати у представництві;
дату заснування фірми; юридичний статус фірми; кількість співробітників фірми; назву банку з зазначенням номера рахунку; сферу діяльності фірми; ціль відкриття та сферу діяльності представництва, інфор мацію про ділові зв'язки з українськими партнерами та перс пективи розвитку співробітництва; 2) витяг з торговельного (банківського) реєстру країни місце знаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління (контори) іноземного суб'єкта господарської діяльності; довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок іноземного суб'єкта господарської діяльності; доручення на здійснення представницьких функцій в Ук раїні, оформлене згідно із законами країни, де офіційно зареє стровано контору іноземного суб'єкта господарської діяльності. Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, легалізовані належним чином у консульських установах, які представляють інтереси України, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше і супроводжуватися перекладом українською мовою, який завіряється печаткою офіційного перекладача. Документи надаються Мінекономіки України не пізніше 6 місяців з дати їх видачі в країні місцезнаходження фірми. При прийнятті документів на реєстрацію, заявникові видається номер рахунку для сплати державного збору у розмірі 2500 доларів США. У випадку, коли на відкриття представництва законодавство країни місцезнаходження іноземного суб'єкта господарської діяльності вимагає особливого дозволу державних установ цієї країни, копія такого дозволу, засвідчена з дотриманням вимог п. З, має бути додана до заяви. За результатами розгляду заяви приймається рішення про реєстрацію представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності або про відмову в його реєстрації. Свідоцтво про реєстрацію представництва видається після подання документів, що відповідають вимогам цієї Інструкції, до Мінекономіки України, але не пізніше, як через шістдесят робочих днів з моменту сплати державного збору. Неприйняття рішення у встановлений строк, або рішення про відмову у реєстрації може бути оскаржено у суді або господарському суді України. У разі реєстрації представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності заявнику видається Свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка з відповідним номером. Дані про реєстрацію вносяться до Реєстру представництв, що ведеться Мінекономіки України. У Реєстрі зазначається: реєстраційний номер представництва, дата реєстрації, назва та адреса іноземного суб'єкта господарської діяльності, який реєструє представництво, адреса представництва, сфера діяльності фірми та інші дані. Представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні вважається відкритим з дати реєстрації. У Свідоцтві про реєстрацію представництва повинні бути вказані: офіційна назва іноземного суб'єкта господарської діяль ності; кількість іноземних громадян — службовців іноземного суб'єкта господарської діяльності, які є співробітниками пред ставництва; реєстраційний номер представництва; місцезнаходження представництва та його філій. Свідоцтво є підставою для: звернення: а) у відповідні органи України для реєстрації паспортів та отримання віз іноземними співробітниками представництв;
б) в Міністерство праці та соціальної політики України за дозволом на працевлаштування в Україні іноземних співробіт ників представництва на період його функціонування; - відкриття поточних рахунків у банках України; безмитного провозу майна та устаткування, які тимчасово ввозяться на територію України і необхідні для обладнання офісу та функціонування представництва; реєстрації та отримання в органах ДАІ МВС України відпо відних номерних знаків для автомобільного транспорту, що є власністю представництва. Представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності зобов'язане протягом місяця з моменту отримання Свідоцтва стати на облік у податковій інспекції за місцезнаходженням представництва та у Держкомстаті України. При зміні назви, юридичного статусу, юридичної адреси, або проголошення іноземного суб'єкта господарської діяльності неплатоспроможним або банкрутом, його представництво, що діє на території України, зобов'язане повідомити про це Мінекономіки України у семиденний строк. Представництво суб'єкта господарської діяльності не є юридичною особою і не займається самостійно комерційною діяльністю, у всіх випадках воно діє від імені і за дорученням іноземного суб'єкта господарської діяльності, зазначеного у свідоцтві про реєстрацію, і виконує свої функції згідно з чинним законодавством України. Представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні може здійснювати функції, пов'язані з виконанням представницьких послуг тільки в інтересах іноземного суб'єкта господарської діяльності, зазначеного у Свідоцтві. Представництво зобов'язане повідомляти Мінекономіки України у місячний термін про зміни у керівництві представництва, місцезнаходженні представництва, складі іноземних співробітників. Діяльність представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності припиняється: у разі ліквідації іноземного суб'єкта господарської діяль ності, який має своє представництво в Україні; у разі припинення дії угоди з іноземною державою, якщо представництво відкрите на підставі такої угоди, і це прямо передбачено положеннями угоди; за рішенням іноземного суб'єкта господарської діяльності, який відкрив представництво; у разі невиконання іноземним суб'єктом господарської діяльності або представництвом положень Інструкції та/або вимог чинного законодавства України діяльність представництва припиняється в судовому порядку. У разі припинення діяльності представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності Мінекономіки України приймає рішення про скасування запису у Реєстрі представництв та вилучення свідоцтва про реєстрацію, про що повідомляється через засоби масової інформації. Іноземним співробітникам представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності Мінекономіки України видаються спеціальні службові картки, які діють на всій території України. Господарська, в тому числі зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України, регулюється законами України щодо порядку здійснення іноземними особами господарської діяльності на території України. У разі, якщо зазначена діяльність пов'язана з іноземними інвестиціями, вона регулюється відповідними законами України.
132. Відповідно до ч. 2 ст. 379 ГК види зовнішньоекономічної діяльності, перелік зовнішньоекономічних операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх здійснення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, а також перелік товарів (робіт, послуг), заборонених для експорту та імпорту, визначаються законом. Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть здійснювати будь-які її види, не заборонені прямо і у виключній формі законами України. До видів зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності Ук раїни послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхо вих, консультаційних, маркетингових, експортних, посеред ницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлін ських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами гос подарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяль ності України; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробни ча, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами гос подарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
міжнародні фінансові операції та операції з цінними па перами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовніш ньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами госпо дарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономі чної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами госпо дарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України; спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовніш ньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами госпо дарської діяльності, що включає створення спільних підпри ємств різних видів і форм, проведення спільних господарсь ких операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України; організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семі нарів та інших подібних заходів, що здійснюються на ко мерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, по будована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовніш ньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами госпо дарської діяльності; орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку; роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іно земними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономіч ної діяльності як на території України, так і за її межами; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборо нені прямо і у виключній формі законами України. Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), здійснюються без обмежень.
133. Безпосереднє здійснення суб'єктами господарювання зовнішньоекономічної діяльності регулюється державою в особі її органів, недержавних органів управління економікою (товарних, фондових, валютних бірж, торговельних палат, асоціацій, спілок та інших організацій координаційного типу), самих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється з метою забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці та створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки нашої держави в систему світового поділу праці та наближення її до ринкових структур розвинених країн світу. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою таких засобів (інструментів): законів України; передбачених в законах України актів тарифного і нета рифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції; економічних заходів оперативного регулювання (валютно- фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України; рішень недержавних органів управління економікою, які приймаються за їх статутними документами в межах законів України; угод, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономіч ної діяльності і які не суперечать законам України.
Названі акти і дії регулювання зовнішньоекономічної діяльності є вичерпними. Забороняється регулювання зовнішньоекономічної діяльності прямо не передбаченими законом актами і діями державних і недержавних органів. Зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб'єктів господарювання залежить від правового режиму, що встановлюється державою для її здійснення. Згідно з Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» на території України запроваджуються такі правові режими для іноземних суб'єктів господарської діяльності: - національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України. На ціональний режим застосовується щодо всіх видів господарсь кої діяльності іноземних суб'єктів цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно- імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяль ності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів; - режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, префе ренцій та пільг щодо мит, податків та зборів, якими корис тується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт госпо дарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано зга даний режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, по- датки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;
спеціальний режим, який застосовується до територій спе ціальних економічних зон згідно зі ст. 24 Закону, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжна родними договорами за участю України відповідно до ст. 25 Закону. Світовій практиці зовнішньоекономічної діяльності відомий ще преференційний режим, тобто такий режим, при якому розвинені держави в односторонньому порядку згідно з міжнародним правом надають юридичним і фізичним особам держав, що розвиваються, особливі права, пільги, і переваги без взаємності. Встановлення того або іншого режиму безпосередньо позначається на умовах здійснення зовнішньоекономічної діяльності іноземними суб'єктами господарювання. Правовий режим встановлюється залежно від домовленостей, досягнутих між державами і зафіксованих в нормах міжнародного права. Суб'єкти господарювання будуть користуватися тими правами, перевагами і пільгами при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, які будуть передбачені в міжнародних договорах, а згодом запроваджені в національне законодавство.
134. Україна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності має забезпечувати: захист економічних інтересів України та законних інте ресів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньое кономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями вико ристання доходів і здійснення інвестицій; - заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності. Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з цим та іншими законами України. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Державна митна служба України та інші органи відповідно до їхньої компетенції, визначеної ст. 9 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», а також органи місцевого самоврядування, компетенція яких в галузі зовнішньоекономічної діяльності визначена ст. 10 зазначеного Закону та ст. 35 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування». Найвишим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є Верховна Рада України. До компетенції Верховної Ради України належать: прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності; затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України; розгляд, затвердження та зміна структури органів держав ного регулювання зовнішньоекономічної діяльності; укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приве дення чинного законодавства України у відповідність з прави лами, встановленими цими договорами; встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України відповідно до статей 24, 25 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»; затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких під лягає ліцензуванню або забороняється згідно із статтями 16, 17 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність». Кабінет Міністрів України: вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної по літики України відповідно до законів України; здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню зовнішньоеко номічної діяльності; координує роботу торговельних представ ництв України в іноземних державах; приймає нормативні акти управління з питань зовнішнь оекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України; проводить переговори і укладає міжурядові договори Ук раїни з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори Ук раїни, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інші суб'єкти зовнішньо економічної діяльності на договірних засадах; відповідно до своєї компетенції, визначеної законами Ук раїни, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств — органів оперативного державного регулювання зовнішньоеко номічної діяльності, повноваження яких не можуть бути ви щими за повноваження Кабінету Міністрів України, які вона має згідно з законами України;
забезпечує складання платіжного балансу, зведеного ва лютного плану України; здійснює заходи щодо забезпечення раціонального вико ристання коштів Державного валютного фонду України. Національний банк України: здійснює зберігання і використання золотовалютного ре зерву України та інших державних коштовностей, які забезпе чують платоспроможність України; представляє інтереси України у відносинах з центральни ми банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні між- банківські угоди; регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав; здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних дер жавних кредитах і позиках, провадить операції з централізова ними валютними ресурсами, які виділяються з Державного ва лютного фонду України у розпорядження Національного бан ку України; здійснює інші функції відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. На ціональний банк України може делегувати виконання по кладених на нього функцій банку для зовнішньоекономіч ної діяльності України. Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України: забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної полі тики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяль ності виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньо економічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнарод них договорів України; здійснює контроль за додержанням всіма суб'єктами зов нішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України; здійснює заходи нетарифного регулювання зовнішньое кономічної діяльності, зокрема реєстрацію учасників зовніш ньоекономічної діяльності, реєстрацію окремих видів контрактів згідно з цим Законом; проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України; виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про Міністерство економіки України, затвердже ного Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. Державна митна служба України здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України. Антимонопольний комітет України здійснює контроль за додержанням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства. Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України; приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсиди-ційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів. Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» відносить до органів місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю: місцеві Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи; територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України. Компетенція місцевих Рад та їх виконавчих і розпорядчих органів визначається зазначеним Законом та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, згідно зі ст. 35 останнього, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері зовнішньоекономічної діяльності належать: - власні (самоврядні) повноваження: а) укладення і забезпечення виконання у встановленому законодавством порядку договорів з іноземними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконання робіт і на дання послуг;
б) сприяння зовнішньоекономічним зв'язкам підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, незалежно від форм власності; в) сприяння у створенні на основі законодавства спільних з іноземними партнерами підприємств виробничої і соціальної інфраструктури та інших об'єктів; залучення іноземних інвес тицій для створення робочих місць; - делеговані повноваження: а) організація та контроль прикордонної і прибережної тор гівлі; б) створення умов для належного функціонування митних органів, сприяння їх діяльності; в) забезпечення на відповідній території в межах наданих повноважень реалізації міжнародних зобов'язань України. Нормативні акти місцевих Рад та підпорядкованих їм виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, прямо передбачених законами України. Місцеві Ради та їх виконавчі органи діють як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності лише через створені ними зовнішньоекономічні комерційні організації, які мають статус юридичної особи України. Місцеві державні адміністрації відповідно до ст. 26 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» наділені такими повноваженнями в галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин Місцева державна адміністрація: забезпечує виконання зобов'язань за міжнародними до говорами України на відповідній території; сприяє розвитку міжнародного співробітництва в галузі економіки, захисту прав людини, боротьби з тероризмом, еко логічної безпеки, охорони здоров'я, науки, освіти, культури, туризму, фізкультури і спорту; укладає договори з іноземними партнерами про співро бітництво в межах компетенції, визначеної законодавством; сприяє зовнішньоекономічним зв'язкам підприємств, установ та організацій, розташованих на її території, незалеж но від форм власності; сприяє розвитку експортної бази і збільшенню вироб ництва продукції на експорт; організовує прикордонну і прибережну торгівлю; сприяє діяльності митних органів та прикордонних служб, створенню умов для їх належного функціонування; вносить у встановленому порядку до відповідних органів пропозиції щодо залучення іноземних інвестицій для розвит ку економічного потенціалу відповідної території. Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України можуть створювати свої територіальні підрозділи (відділення), якщо це випливає з їх компетенції, яка визначається законами України та положеннями про ці органи. Зазначені органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з відповідними місцевими Радами та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не повинні суперечити нормативним актам місцевих Рад, за винятком випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів України.
135. Правове становище торгово-промислових палат визначається Законом України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні»'. Цей Закон встановлює загальні правові, економічні та соціальні засади створення торгово-промислових палат в Україні, встановлює організаційно-правові форми і напрями їх діяльності, а також принципи їх взаємовідносин з державою. Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання. Завданнями торгово-промислових палат є: - сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків, експорту українських товарів і послуг, подання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва; представлення інтересів членів палати з питань госпо дарської діяльності як в Україні, так і за її межами; організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів; участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців — громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі; надання довідково-інформаційних послуг, основних відо мостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність ук раїнських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокре ма через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та прави ла торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовніш ньоекономічного співробітництва українських підприємців; сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва;
надання послуг для здійснення комерційної діяльності іноземним фірмам та організаціям; встановлення і розвиток зв'язків з іноземними підприєм цями, а також організаціями, що об'єднують або представля ють їх, участь у роботі міжнародних неурядових організацій та інших спільних організацій; сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил про фесійної етики у конкуренції для різних сфер підприємниць кої діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань під приємців; виконання інших завдань, передбачених її статутом. Торгово-промислові палати створюються за принципом добровільного об'єднання їх засновників. Принцип добровільного об'єднання підприємців у торгово-промислову палату полягає у праві вибору входити або не входити до її складу. Торгово-промислові палати створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні торгово-промислові палати). У межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути створена лише одна торгово-промислова палата. На території України діє Торгово-промислова палата України. Торгово-промислові палати мають право: проводити за дорученням державних органів незалежну експертизу проектів нормативно-правових актів з питань еко номіки, зовнішньоекономічних зв'язків, а також з інших пи тань, що стосуються прав та інтересів підприємців; представляти і захищати законні інтереси торгово-про мислової палати або за дорученням її членів їх інтереси; надавати за дорученням українських та іноземних юри дичних і фізичних осіб послуги, пов'язані із захистом їх прав та інтересів, відповідно до законодавства України та міжна родних договорів України; звертатися за дорученням осіб, права яких порушені, до Антимонопольного комітету України із заявами про порушен ня законодавства про захист від недобросовісної конкуренції; проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість;
засвідчувати і видавати сертифікати про походження то варів, сертифікати визначення продукції власного виробницт ва підприємств з іноземними інвестиціями та інші документи, пов'язані із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності; здійснювати декларування зовнішньоторговельних ван тажів у випадках, передбачених законом; організовувати міжнародні виставки, національні вистав ки іноземних держав і окремих іноземних фірм, забезпечувати підготовку і проведення виставок українських товарів в Ук раїні та за її межами; організовувати семінари, конференції, ділові переговори з економічних питань за участю українських підприємців та іно земних фірм як в Україні, так і за її межами; укладати необхідні для виконання функцій палат зовніш ньоекономічні та інші угоди з українськими та іноземними суб'єктами підприємницької діяльності, а також з окремими громадянами; видавати інформаційні, довідкові, рекламні та методичні матеріали з питань своєї діяльності, а також газети, журнали та інші друковані матеріали для забезпечення підприємниць кої діяльності; створювати, реорганізовувати і ліквідовувати підприєм ства та інші організації з метою виконання статутних завдань у порядку, встановленому законом; самостійно визначати методи здійснення своєї діяльності, встановлювати структуру, штатний розпис, чисельність праці вників, форми і розміри оплати та матеріального стимулюван ня їхньої праці згідно з законодавством України; створювати за ініціативою учасників спору третейські суди відповідно до законодавства України, галузеві або територі альні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців- консультантів; виконувати інші повноваження, що не суперечать законо давству України. Методичні та експертні документи, видані торгово-промисловими палатами в межах їх повноважень, є обов'язковими для застосування на всій території України.
136.
137. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначені Законом України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»1. Цей Закон спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвиток міжнародного економічного співробітництва та інтеграції. Він визначає інвестиції як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Відповідно до зазначеного Закону інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність здійснюється, зокрема, і на основі іноземного інвестування іноземними громадянами, юридичними особами, державами та спільного інвестування українськими й іноземними громадянами, юридичними особами та державами. Особливості режиму іноземних інвестицій на території України визначаються Законом України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування»2, дія якого поширюється виключно на іноземних інвесторів і підприємства з іноземними інвестиціями.
Зазначений Закон розуміє під іноземними інвестиціями цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.
138. Відповідно до ч. 1 ст. 391 ГК та Закону «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою Націо нальним банком України; валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибу ток (доходи); будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпора тивних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеного відповідно до законодавства Ук раїни або законодавства інших країн), виражених у конверто ваній валюті; грошових вимог та права на вимоги виконання договір них зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (проце дурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Ук раїні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями; - інших цінностей відповідно до законодавства України. Іноземні інвестиції на території України можуть здійсню ватись в різноманітних формах. Серед цих форм, встановлених ч. 1 ст. 392 ГК, зокрема, такі: участь у господарських організаціях, що створюються ра зом з вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або придбання частки в діючих господарських організаціях;
створення іноземних підприємств на території України, філій або інших структурних підрозділів іноземних юридич них осіб або придбання у власність діючих підприємств; придбання безпосередньо нерухомого або рухомого май на, що не заборонено законами України, або придбання акцій чи інших цінних паперів; придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизня них юридичних осіб прав користування землею та викорис тання природних ресурсів на території України; господарська діяльність на основі угод про розподіл про дукції; придбання інших майнових прав; інші форми, не заборонені законом. Заборона або обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може провадитися лише законом.
139. Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється відповідно до ст. 395 ГК, Розділу III Закону України «Про режим іноземного інвестування» та Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928і. Проводять таку реєстрацію Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації протягом трьох робочих днів після фактичного внесення інвестицій у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Для цього іноземний інвестор або уповноважена ним в установленому порядку особа (далі — заявник) подає органу державної реєстрації такі документи: інформаційне повідомлення про внесення іноземної інве стиції у трьох примірниках, заповнене за формою і в порядку згідно з додатками №№ 1 і 2 до цього Положення, з відміткою державної податкової інспекції за місцем здійснення інвес тиції про її фактичне внесення;
документи, що підтверджують форму здійснення іно земної інвестиції (установчі документи, договори (контрак ти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, концесійні догово ри тощо); документи, що підтверджують вартість іноземної інвес тиції (відповідно до вимог, визначених ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування»); документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію. Орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій. Протягом трьох робочих днів починаючи з цієї дати розглядає подані документи і приймає рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в ній. Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі, коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України або подані документи не відповідають вимогам зазначеного раніше Положення. Відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції не допускається.
Відмова у державній реєстрації повинна бути оформлена письмово із зазначенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку. За державну реєстрацію іноземної інвестиції справляється плата у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на день здійснення реєстрації іноземної інвестиції. Кошти, одержані за реєстрацію іноземної інвестиції, перераховуються у такому порядку: 50% — відповідно до республіканського (Автономної Республіки Крим), обласних, Київського та Севастопольського міських бюджетів, 50% — до Державного бюджету України. У разі відмови у реєстрації кошти заявникові не повертаються.
140. Відповідно до Закону «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестиції можуть здійснюватися також на основі концесійних договорів, договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності. Концесійні договори. Відповідно до ст. 22 Закону «Про режим іноземного інвестування» надання іноземним інвесторам права на проведення господарської діяльності, пов'язаної з використанням об'єктів, що перебувають у державній або комунальній власності і передаються у концесію, відбувається на підставі відповідного законодавства України шляхом укладення концесійного договору1. Договори (контракти) про інвестиційну діяльність. Іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов'язану із створенням юридичної особи, відповідно до законодавства України. Господарська діяльність на підставі договорів (контрактів) про інвестиційну діяльність регулюється законодавством України. Сторони за договорами (контрактами) повинні вести окремий бухгалтерський облік та складати звітність про операції, пов'язані з виконанням умов цих договорів (контрактів), та відкрити окремі рахунки в установах банків України для проведення розрахунків за цими договорами (контрактами). Договори (контракти) повинні бути зареєстровані у терміни та в порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Так, Кабінет Міністрів України постановою від ЗО січня 1997 р. затвердив Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора2. Відповідно до цього Положення державній реєстрації підлягають договори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, не пов'язаної із створенням юридичної особи, укладені відповідно до законодавства суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України за участю іноземного інвестора.
Державну реєстрацію договорів (контрактів) здійснює Мінекономіки та уповноважені ним органи (далі — органи державної реєстрації). Державна реєстрація договорів (контрактів) є підставою для здійснення іноземної інвестиції за такими договорами (контрактами) відповідно до ст. 23 та 24 Закону України «Про режим іноземного інвестування». Для державної реєстрації договору (контракту) суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності України — учасник договору (контракту), якому доручено ведення спільних справ учасників, або уповноважена ним особа подає такі документи: лист-звернення про державну реєстрацію договору (кон тракту); інформаційну картку договору (контракту) за встановле ною формою; договір (контракт) (оригінал і копію), засвідчені в уста новленому порядку; засвідчені копії установчих документів суб'єкта (суб'єктів) зовнішньоекономічної діяльності України та свідоцтва про його державну реєстрацію як суб'єкта підприємницької діяльності; документи, що свідчать про реєстрацію (створення) іно земної юридичної особи (нерезидента) в країні її місцезнаход ження (витяг із торгівельного, банківського або судового реє стру тощо). Ці документи повинні бути засвідчені відповідно до законодавства країни їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не пе редбачено інше. Зазначені документи можуть бути засвідчені також у посольстві відповідної держави в Україні та легалізо вані в МЗС; ліцензію, якщо згідно із законодавством України цього вимагає діяльність, що передбачається договором (контрактом); документ про оплату послуг за державну реєстрацію дого вору (контракту). Оригінали договору (контракту) повертаються після розгляду матеріалів суб'єктові зовнішньоекономічної діяльності України, який подав лист-звернення про державну реєстрацію. У разі обгрунтованої потреби органи державної реєстрації можуть вимагати інші документи, що стосуються визначення цілей, умов діяльності, спроможності учасників виконати договір (контракт), а також відповідності його законодавству.
Відповідальність за достовірність інформації, що міститься у документах, поданих для державної реєстрації, несе суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності України. Орган державної реєстрації розглядає подані документи протягом 20 календарних днів починаючи з дати фіксації у журналі обліку державної реєстрації договорів (контрактів). За результатами розгляду орган державної реєстрації приймає рішення про реєстрацію договору (контракту) або про відмову у ній. У здійсненні державної реєстрації договору (контракту) може бути відмовлено, якщо: - умови договору (контракту) не відповідають законодав ству України; - до суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності України, який подав лист-звернення про реєстрацію договору (контракту), застосовано санкції згідно із ст. 37 Закону України «Про зов нішньоекономічну діяльність»; - існує заборона на передбачений вид спільної діяльності згідно із законодавством України. Відмова у державній реєстрації договору (контракту) повинна бути оформлена письмово із зазначенням мотивів відмови і може бути оскаржена у судовому порядку. За державну реєстрацію договору (контракту) про спільну інвестиційну діяльність справляється плата у розмірі шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день реєстрації. Кошти, одержані за реєстрацію договору (контракту), перераховуються до Державного бюджету України. Майно (крім товарів для реалізації або власного споживання), що ввозиться в Україну іноземними інвесторами на строк не менше трьох років з метою інвестування на підставі зареєстрованих договорів (контрактів), звільняється від обкладення митом в порядку, передбаченому законом. При відчуженні такого майна раніше трьох років з часу зарахування його на баланс мито сплачується у встановленому порядку. Прибуток, одержаний від спільної інвестиційної діяльності за договорами (контрактами), оподатковується відповідно до законодавства України.
141. Загалом щодо іноземних інвестицій та форм їх здійснення на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Винятки передбачаються чинним законодавством та міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (ч. 1 ст. 394 ГК). Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Бажаючи залучити в Україну іноземні інвестиції, держава встановила певні державні гарантії захисту іноземних інвестицій, в тому числі: застосування державних гарантій захисту іноземних інве стицій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції; гарантії щодо примусового вилучення, а також від неза конних дій органів влади та їх посадових осіб; компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам; гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності; гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій; інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності (ч. 1 ст. 397 ГК). Гарантії у разі зміни законодавства полягають у тому, що якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в Законі «Про режим іноземного інвестування», то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі.
До прав і обов'язків сторін, визначених угодою про розподіл продукції, протягом строку її дії застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення. Зазначені гарантії не поширюються на зміни законодавства, що стосуються питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкілля. Гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб. Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України. Рішення про реквізицію іноземних інвестицій та умови компенсації можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до ст. 26 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність». Компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам. Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відповідно до законодавства України. Усі понесені витрати та збитки іноземних інвесторів, завдані їм внаслідок дій, зазначених у ст. 9 та ч. 1 ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування», повинні бути відшкодовані на основі поточних ринкових цін та/або обгрунтованої оцінки, підтверджених аудитором чи аудиторською фірмою. Компенсація, що виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою, адекватною і ефективною. Компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок дій, зазначених у ст. 9 вищеназваного Закону, визначається на момент припинення права власності.
Компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок дій, зазначених у ч. 1 ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування», визначається на час фактичного здійснення рішення про відшкодування збитків. Сума компенсації повинна виплачуватись у валюті, в якій були здійснені інвестиції, чи в будь-якій іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до законодавства України. З моменту виникнення права на компенсацію і до моменту її виплати на суму компенсації нараховуються відсотки згідно з середньою ставкою відсотка, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку евровалют (ЛІБОР). Гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності. У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій у натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України. Гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій. Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій. Порядок переказу за кордон прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається Національним банком України.
142.
143. Реформування соціально-економічного становища в Україні вимагає застосування нових форм регіонального розвитку, що базуються на можливостях регіонів повніше й ефективніше використовувати наявні ресурси і переваги сприятливого еко-номіко-географічного та геополітичного розташування. Найбільш дієвими формами регіональної політики, що застосовуються країнами як з високорозвиненою, так і перехідною економікою, є створення спеціальних (вільних) економічних зон та здійснення комплексу заходів, що проводяться центральними і місцевими органами виконавчої влади шляхом запровадження спеціальних режимів інвестиційної діяльності. Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ) розглядаються як один з важливих інструментів, за допомогою якого досягається відкритість економіки нашої держави зовнішньому світові і стимулюється міжнародне економічне співробітництво на основі залучення іноземних інвестицій. Спеціальна економічна зона — це частина території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності та особливий порядок застосування чинного законодавства України. Для СЕЗ характерним є те, що на її території запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних і іноземних юридичних і фізичних осіб. Правовий режим СЕЗ в Україні визначається, в першу чергу, Законом України від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»1. Цей закон визначає порядок створення та ліквідації і механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами, органами державної виконавчої влади тощо. Важливе значення для активізації підприємницької діяльності, нарощування експорту товарів і послуг та прискорення соціально-економічного розвитку регіонів шляхом створення СЕЗ має постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. № 167 «Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні»2, якою зазначену Концепцію було схвалено.
Згідно із Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» в Україні залежно від господарської спрямованості та економі-ко-правових умов діяльності можуть створюватися такі СЕЗ: зовнішньоторговельні зони — частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (порто-франко)3, вільні митні зони (зони фран-ко) та митні склади; комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортоорієн-тованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамін-них виробництв; науково-технічні зони — це СЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;
туристично-рекреаційні зони — це СЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та істо-рико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу1; банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України; зони прикордонної торгівлі — частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі. Крім зазначених в Україні можуть створюватися СЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів. СЕЗ можуть бути класифіковані й за іншими критеріями. Так, за ознакою відкритості розрізняють СЕЗ інтеграційні (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональ-ною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком). Залежно від місцезнаходження СЕЗ поділяються на зовнішні (розміщені на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).
144. Статус і території СЕЗ, а також строк, на який вона створюється, визначаються Верховною Радою України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони. СЕЗ створюються Верховною Радою України з ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевих державних адміністрацій. Формування та розвиток СЕЗ має відбуватися за такими етапами: етап — заснування, нормативно-правове забезпечення, організаційне та інфраструктурне облаштування СЕЗ; етап — інвестиційне забезпечення, формування галузевої спеціалізації, визначення стратегічних інвесторів; III етап — подальший розвиток, диверсифікація галузевої та функціональної орієнтації СЕЗ. Порядок їх створення, перелік та зміст необхідних для створення документів визначаються статтями 5—7 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». СЕЗ створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевої державної адміністрації. У разі створення СЕЗ за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати СЕЗ. У разі коли ініціатива у створенні СЕЗ належить місцевим радам та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення СЕЗ у шестидесятиденний строк з дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України. Пропозиції щодо зміни статусу і території СЕЗ подаються в порядку, передбаченому законом для створення спеціальної (вільної) економічної зони. Загальні засади створення і функціонування СЕЗ в Автономній Республіці Крим визначаються згідно з Законом України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим». Відповідно до ст. 6 Закону документи про створення СЕЗ повинні містити: а) рішення місцевої ради та місцевої державної адмініст рації з клопотанням про створення СЕЗ (у разі створення СЕЗ за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих рад та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована СЕЗ (у разі створення СЕЗ за ініціати вою Президента України або Кабінету Міністрів України);
б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву СЕЗ; в) точний опис кордонів СЕЗ та карту її території; г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створен ня і функціонування СЕЗ; д) проект закону про створення конкретної СЕЗ. Інші документи вимагатися не можуть. Техніко-економічне обгрунтування доцільності створення СЕЗ має включати: мету, функціональне призначення та галузеву спрямо ваність її діяльності; етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступінь розвитку виробничої і соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємництва та можливості їх розвитку в майбутньому; вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її ство рення; рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами; обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі її створення і розвитку; обгрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму. Управління СЕЗ має певну специфіку, яка полягає в тому, що структура, функції та повноваження органів управління спеціальної (вільної) економічної зони визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та/або мешканців на її території. Проте незалежно від типу СЕЗ їх органами управління є місцеві ради та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень (їхні функції та повноваження щодо управління СЕЗ визначені ст. 10 Закону «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»); орган господарського розвитку і управління СЕЗ, що створюється за участю суб'єктів економічної діяльності України та іноземних суб'єктів такої діяльності (функції цього органу, визначені ст. 11 зазначеного Закону, можуть бути покладені на одного із суб'єктів економічної діяльності СЕЗ). Функції та повноваження органу господарського розвитку і управління СЕЗ визначаються законом про створення конкретної СЕЗ. Орган господарського розвитку і управління СЕЗ забезпечує загальні умови її функціонування. До виключної компетенції органу господарського розвитку в межах функціонування СЕЗ належить: визначення перспективних напрямів розвитку СЕЗ; експлуатація та будівництво мереж транспорту, зв'язку, енергопостачання та інших об'єктів виробничої інфраструкту ри, що використовуються для загальних потреб;
розвиток мережі комунікаційних зв'язків з партнерами за межами СЕЗ; організація міжнародних торгів з метою розміщення на території СЕЗ нових виробництв; упорядкування та надання суб'єктам господарської діяль ності СЕЗ в користування земельних ділянок, об'єктів інфра структури та передача їм у користування природних ресурсів; видача дозволів (ліцензій) суб'єктам господарської діяль ності СЕЗ на будівництво нових господарських об'єктів, реє страція суб'єктів економічної діяльності та інвестицій, здійсню ваних у СЕЗ. Виконавчим директором органу господарського розвитку СЕЗ може бути як громадянин України, так і громадянин іншої країни, який працює за строковим контрактом. На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності СЕЗ поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. СЕЗ вважається ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було створено, якщо його не буде продовжено Верховною Радою України. За поданням Президента України або Кабінету Міністрів України СЕЗ може бути ліквідована Верховною Радою України до закінчення строку, на який її було створено. Питання про доцільність продовження строку функціонування СЕЗ або її дострокову ліквідацію може бути передано для вивчення комісії незалежних експертів, створюваній Верховною Радою України. Верховна Рада України повинна розглянути подані пропозиції і у тримісячний строк з дня подання зазначеної пропозиції винести відповідне рішення. СЕЗ вважається ліквідованою з моменту прийняття відповідного закону про її ліквідацію. Для вирішення майнових та інших питань, пов'язаних з ліквідацією СЕЗ, врегулювання фінансових відносин між органом господарського розвитку і управління та суб'єктами економічної діяльності СЕЗ Кабінетом Міністрів України створюється ліквідаційна комісія, яка набуває усіх повноважень щодо управління СЕЗ до моменту остаточного вирішення всіх питань, пов'язаних з її ліквідацією.
145. Від території СЕЗ слід відрізняти територію пріоритетного розвитку (ТПР), тобто територію, на якій склалися несприятливі соціально-економічні умови та на якій запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності для створення нових робочих місць. Спеціальний режим інвестиційної діяльності, що запроваджується на ТПР, це режим, який передбачає введення податкових, митних та інших пільг, передбачених законом, для суб'єктів підприємницької діяльності, що реалізують в порядку, визначеному законом, інвестиційні проекти, схвалені Комітетом з питань територій пріоритетного розвитку. Наприклад, відповідно до ст. З Закону України від 15 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області»1 такий режим інвестиційної діяльності запроваджується на територіях пріоритетного розвитку і діє протягом ЗО років при реалізації в порядку, визначеному цим Законом, інвестиційних проектів у пріоритетних галузях (підгалузях) виробництва, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. До територій пріоритетного розвитку цим Законом віднесено у своїх адміністративно-територіальних межах міста Брянка, Краснодон, Свердловськ, Первомайськ, Стаханов, Красний Луч, а також Антрацитівський, Кремінський та Красно-донський райони Луганської області. Спеціальний режим інвестиційної діяльності застосовується до суб'єктів підприємницької діяльності, які реалізують в порядку, визначеному Законом, інвестиційний проект кошторисною вартістю, еквівалентною не менше: 500 тис. дол. США — при реалізації інвестиційного проекту в галузях сільського господарства, обробної промисловості та охорони здоров'я; 700 тис. дол. США — при реалізації інвестиційного проекту в галузях будівництва та транспорту; 1 млн дол. США — при реалізації інвестиційного проекту в галузях добувної промисловості, виробництва електроенергії та коксу, хімічного виробництва і машинобудування. Органами управління територіями пріоритетного розвитку відповідно до ст. 6 Закону є: Комітет з питань територій пріоритетного розвитку; органи місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування територій, на яких запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності, здійснюють свої повноваження відповідно до законодавства України з урахуванням особливостей, визначених Законом. Крім того, до повноважень органу місцевого самоврядування також належить: - укладення договору (контракту) з суб'єктом підприємниць кої діяльності щодо умов реалізації інвестиційного проекту, затвердженого Комітетом з питань територій пріоритетного розвитку, у визначеному Законом порядку. Згідно зі ст. 7 Закону Комітет з питань територій пріоритетного розвитку (далі — Комітет) є спеціально уповноваженим органом управління спеціальним режимом інвестиційної діяльності, що запроваджується відповідно до Закону на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області. Комітет створюється Луганською обласною радою. До повноважень Комітету належать: розроблення та забезпечення реалізації стратегії та поточ них програм розвитку територій пріоритетного розвитку; розгляд і затвердження інвестиційних проектів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; видача свідоцтва про затвердження інвестиційного проекту; здійснення в межах своїх повноважень згідно з Законом відповідного контролю за реалізацією інвестиційних проектів суб'єктами підприємницької діяльності на територіях пріори тетного розвитку;
підготовка відповідним органам місцевого самоврядуван ня пропозицій щодо встановлення ставок орендної плати, пла ти за комунальні послуги, тарифів та інших платежів; організація підготовки та перепідготовки кадрів; регулювання залучення до роботи на територіях пріори тетного розвитку іноземних працівників; прийняття у межах своєї компетенції рішень, обов'язко вих до виконання на територіях пріоритетного розвитку при реалізації інвестиційних проектів; розгляд у досудовому порядку спорів, що виникають між органами місцевого самоврядування та суб'єктами підприєм ницької діяльності при реалізації інвестиційних проектів; - реалізація інших повноважень, передбачених Законом. На територіях пріоритетного розвитку можуть провадитися всі види підприємницької діяльності, за винятком заборонених законами України. Спеціальний правовий режим підприємницької діяльності, встановлений на територіях пріоритетного розвитку, поширюється на суб'єктів підприємницької діяльності виключно під час реалізації ними на цих територіях інвестиційних проектів, затверджених у встановленому цим Законом порядку. Затвердження Комітетом інвестиційного проекту та видача свідоцтва про його затвердження є підставою для укладення відповідним органом місцевого самоврядування договору (контракту) з суб'єктом підприємницької діяльності щодо умов реалізації інвестиційного проекту, укладення договорів оренди землі, приміщень тощо. Порядок укладення договору (контракту) визначається Луганською обласною радою. У разі невиконання або неналежного виконання суб'єктом підприємницької діяльності умов договору (контракту), укладеного з органом місцевого самоврядування, такий суб'єкт підприємницької діяльності несе майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України та відповідним договором (контрактом). У разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності законодавства України, установчих документів, договору (контракту) з органом місцевого самоврядування щодо умов реалізації затвердженого у встановленому цим Законом порядку інвестиційного проекту Комітет може внести пропозиції органу місцевого самоврядування про розірвання у встановленому законодавством порядку договору (контракту), укладеного з суб'єктом підприємницької діяльності. У разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності законодавства України, установчих документів, договору (контракту) з органом місцевого самоврядування щодо умов реалізації затвердженого у встановленому цим Законом порядку інвестиційного проекту орган місцевого самоврядування може прийняти рішення про розірвання у встановленому законодавством порядку укладеного з ним договору (контракту), а також внести пропозиції Комітету про скасування виданого ним свідоцтва про затвердження інвестиційного проекту. Рішення про скасування свідоцтва про затвердження інвестиційного проекту та розірвання договору (контракту) з органом місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в судовому порядку. До суб'єктів підприємницької діяльності під час реалізації ними інвестиційних проектів, затверджених у встановленому Законом порядку, застосовується запроваджений Законом спеціальний правовий режим підприємницької діяльності та надаються передбачені Законом пільги щодо сплати ввізного мита, податку на додану вартість, податку на прибуток підприємств, збору до Державного інноваційного фонду України, до державного фонду сприяння зайнятості населення та плати за землю. Звільняються на період реалізації інвестиційного проекту, але не більше ніж на 5 років, від сплати ввізного мита суб'єкти підприємницької діяльності, які ввозять на митну територію України сировину, матеріали, устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів) для реалізації інвестиційного проекту у порядку, встановленому Законом.
Звільняються на період реалізації інвестиційного проекту, але не більше ніж на 5 років, від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України устаткування та обладнання для реалізації інвестиційного проекту у порядку, встановленому Законом. Перелік та обсяги ввезення на митну територію України зазначених сировини, матеріалів, устаткування (обладнання) є невід'ємною частиною інвестиційного проекту. Під терміном устаткування (обладнання) слід розуміти машини (крім транспортних засобів), механізми, прилади, пристрої, призначені для використання у технологічному процесі, що здійснюється під час реалізації інвестиційного проекту. У разі нецільового використання, відчуження зазначених сировини, матеріалів, устаткування та обладнання до закінчення строку реалізації інвестиційного проекту ввізне мито та податок на додану вартість справляються у встановленому законом порядку. Звільняється на три роки від оподаткування прибуток но-воствореного, перепрофільованого, реструктуризованого підприємства, що реалізує у встановленому Законом порядку інвестиційний проект. Прибуток таких підприємств, одержаний від реалізації інвестиційного проекту з четвертого по шостий рік включно, оподатковується за ставкою у розмірі 50% діючої ставки оподаткування. Ця норма застосовується з моменту одержання зазначеними підприємствами першого прибутку. Порядок обчислення прибутку, одержаного від реалізації інвестиційного проекту, визначається Державною податковою адміністрацією України. У разі коли протягом звітного (податкового) періоду відбувається часткове або повне відчуження інвестиції суб'єкт підприємницької діяльності, який одержав інвестицію, зобов'язаний сплатити у повному обсязі податок з прибутку, одержаного у такому звітному (податковому) періоді. До валового доходу підприємства, нарахованого з метою оподаткування, не включається одержана згідно з інвестиційним проектом, що реалізується у встановленому цим Законом порядку, сума інвестицій у вигляді: коштів; матеріальних цінностей; нематеріальних активів, включаючи легалізовані на тери торії України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо, вартість яких у конвертованій валюті підтверджено згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними тор говельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні. Звільняються від сплати зборів до Державного інноваційного фонду України та до державного фонду сприяння зайнятості населення на період до 2009 року новостворені, у тому числі у процесі реорганізації, підприємства, що реалізують у встановленому цим Законом порядку інвестиційні проекти, в яких чисельність працівників, вивільнених внаслідок ліквідації, реорганізації гірничодобувних та інших підприємств, становить у звітному податковому періоді не менш як 50% середньоспискової чисельності працюючих. Звільняються від плати за землю на період освоєння земельної ділянки (планування території, будівництва об'єктів інфраструктури тощо), але не більш як на 5 років, суб'єкти підприємницької діяльності, які реалізують у встановленому Законом порядку інвестиційні проекти.
146. Концесія, як встановлено ч. 1 ст. 406 ГК, — це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику. Аналогічне за змістом визначення поняття концесії вміщено в Законі України від 16 липня 1999 р. «Про концесії»1, що визначає поняття та правові засади регулювання відносин концесії державного та комунального майна, а також умови і порядок її здійснення з метою підвищення ефективності використання державного і комунального майна і забезпечення потреб громадян України у товарах (роботах, послугах). Крім положень Глави 40 ГК та Закону України «Про концесії» відносини, пов'язані з концесійною діяльністю, регулюються низкою прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів: Законом України від 14 грудня 1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг»2, постановами Кабінету Міністрів України від 18 січня 2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»3, від 12 квітня 2000 р. № 643 «Про затвердження Типового концесійного договору»4 та іншими. ГК (ст. 407) встановлює, що концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах: поєднання державного регулювання концесійної діяль ності та здійснення її на підставі концесійного договору; вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі; комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частково му фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення; взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору; державне гарантування інвестицій концесіонерів; стабільність умов концесійних договорів; забезпечення прав та законних інтересів споживачів про дукції (послуг), що надаються концесіонерами. Крім цього Закон України «Про концесії» визначає ще й такі принципи концесійної діяльності як: законність здійснення концесійної діяльності; врахування особливостей надання об'єкта у концесію в окремих сферах господарської діяльності; забезпечення законних прав та інтересів споживачів то варів (робіт, послуг), що надаються концесіонером. Пропозиції щодо переліку конкретних об'єктів права державної власності, які можуть надаватися в концесію, вносяться відповідними центральними органами виконавчої влади. Затвердження пооб'єктного переліку здійснюється Кабінетом Міністрів України1, а затвердження переліку об'єктів права комунальної власності, які можуть надаватися в концесію, здійснюється виключно на пленарних засіданнях відповідних рад. Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом державної влади, або визначеними законом органами місцевого самоврядування. Укладенню концесійного договору передує концесійний конкурс, організація і проведення якого здійснюється концесієдавцем відповідно до Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної власності, які надаються у концесію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 642і, або відповідно до Порядку проведення концесійного конкурсу на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 15212. Переможцем концесійного конкурсу визнається претендент, який запропонував кращі умови здійснення концесії, відповідно до умов концесійного конкурсу. З переможцем концесійного конкурсу укладається концесійний договір після погодження всіх його умов. Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим 10 років та більшим 50 років. Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються Законом «Про концесії», іншими законами.
Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяльності. На сьогодні затверджено Типовий концесійний договір та Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги3. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про концесії» істотними умовами договору концесії є: сторони договору; види діяльності, роботи, послуги, які здійснюються за умовами договору; об'єкт концесії (склад і вартість майна або технічні і фінан сові умови створення об'єкта концесії); умови надання земельної ділянки, якщо вона необхідна для здійснення концесійної діяльності; перелік видів діяльності, здійснення яких підлягає ліцен зуванню; умови встановлення, зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером товари (роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму, використання праці працівників — громадян України; умови використання вітчизняних технологій, техніки, си ровини, матеріалів; умови та обсяги поліпшення об'єкта концесії та порядок компенсації зазначених поліпшень; умови, розмір і порядок внесення концесійних платежів; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення об'єкта концесії та умови його повернення; відповідальність за виконання сторонами зобов'язань; страхування концесіонером об'єктів концесії, взятих у кон цесію; порядок продовження і припинення дії договору; порядок вирішення спорів між сторонами. За згодою сторін у концесійному договорі можуть бути передбачені й інші умови, в тому числі передбачені спеціальними законами про концесійну діяльність в окремих сферах господарської діяльності. Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, договір оренди земельної ділянки або акт про надання земельної ділянки у користування додаються до концесійного договору. Умови концесійного договору є чинними на весь строк дії договору, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавчими актами встановлено правила, які погіршують становище концесіонера. Відповідно до умов концесійного договору концесіонером незалежно від наслідків господарської діяльності вноситься концесійний платіж. Методика розрахунку та граничні розміри концесійних платежів визначаються Кабінетом Міністрів України1. У разі, якщо об'єктом концесії є об'єкт права державної власності, орган, уповноважений укласти концесійний договір в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, повідомляє про укладення такого договору Фонд державного майна України, який веде реєстр концесійних договорів. Порядок ведення такого реєстру визначається Кабінетом МіністрівУкраїни. Дія концесійного договору припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; ліквідації концесіонера за рішенням суду, в тому числі у зв'язку з визнанням його банкрутом; загибелі об'єкта концесії. Концесійний договір може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін концесійний договір може бути розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законами України. У разі розірвання концесійного договору, закінчення строку його дії, ліквідації концесіонера у зв'язку з визнанням його банкрутом концесіонер зобов'язаний повернути концесієдав-цю об'єкт концесії на умовах, зазначених у концесійному договорі. Якщо концесіонер допустив погіршення стану об'єкта концесії або його загибель, він повинен відшкодувати концесіє-давцю збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель об'єкта сталися не з його вини. Концесійний договір може бути визнаний судом недійсним відповідно до цивільного законодавства. Основні права і обов'язки сторін концесійного договору визначені Законом України «Про концесії». Так, концесієдавець має право: здійснювати контроль за дотриманням концесіонером умов концесійного договору; надавати виключне право на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії; вимагати дострокового розірвання концесійного договору в разі порушення концесіонером його умов;
- вимагати від концесіонера відшкодування збитків у разі погіршення стану об'єкта концесії, яке сталося з вини конце сіонера. Концесієдавець зобов 'язаний: передати концесіонеру об'єкт концесії у стані та строки, передбачені концесійним договором: надати концесіонеру своєчасно і в повному обсязі перед бачені концесійним договором документи, які підтверджують право концесіонера на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії; вимагати звіт про використання амортизаційних відрахувань; зберігати комерційну таємницю концесіонера; не втручатися у господарську діяльність концесіонера; якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, забезпечити її надання у порядку, встанов леному Земельним кодексом України. Концесієдавець має також інші права і обов'язки, передбачені концесійним договором та законодавством України (ст. 17 Закону). Концесіонер має право: здійснювати підприємницьку діяльність на основі ство рення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єкта концесії; на виключне право на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії, якщо це передба чено умовами концесійного договору; вимагати розірвання концесійного договору у разі пору шення концесієдавцем умов договору і відшкодування збитків, завданих невиконанням умов договору; на продовження строку дії концесійного договору у разі виконання його умов; отримувати плату за вироблені товари (роботи, послуги) згідно з умовами концесійного договору; використовувати амортизаційні відрахування на віднов лення основних фондів, отриманих у концесію; на контрактній основі залучати до виконання спеціальних робіт на об'єкті концесії третіх осіб. При цьому концесіонер несе відповідальність за виконання такими особами умов кон цесійного договору та законодавства України. Концесіонер зобов 'язаний: виконувати умови концесійного договору; укладати відповідно до законодавства трудові договори (кон тракти), як правило, з працівниками — громадянами України; використовувати на об'єкті концесії технології, матеріали, техніку вітчизняного виробництва, якщо інше не передбачено умовами договору; утримувати об'єкт концесії в належному технічному стані; після закінчення строку, на який було укладено концесій ний договір, передати об'єкт концесії в належному технічному стані концесієдавцю відповідно до умов договору. Концесіонер має також інші права та обов'язки, передбачені концесійним договором та законодавством України (ст. 19Закону). Стаття 20 Закону України «Про концесії» встановлено, що передача об'єктів у концесію не зумовлює перехід права власності на цей об'єкт до концесіонера та не припиняє права державної чи комунальної власності на ці об'єкти. Майно, створене на виконання умов концесійного договору, є об'єктом права державної чи комунальної власності. Майно, яке придбав концесіонер на виконання умов концесійного договору, належить йому на праві власності та може переходити у власність держави або територіальної громади після закінчення строку дії концесійного договору відповідно до умов, передбачених зазначеним Законом та концесійним договором. Концесіонеру належить право власності на прибуток, отриманий від управління (експлуатації) об'єкта концесій, а також на продукцію, отриману в результаті виконання умов концесійного договору. Амортизаційні відрахування, нараховані на основні фонди, отримані у концесію або створені у зв'язку з виконанням умов концесійного договору, залишаються у розпорядженні концесіонера і використовуються виключно на відновлення основних фондів, отриманих у концесію або створених у зв'язку з виконанням умов концесійного договору. Концесіонер має право відповідно до умов концесійного договору за рахунок власних коштів здійснювати реконструкцію, технічне переоснащення, поліпшення майна, отриманого в концесію. Право власності на поліпшене, реконструйоване, технічно переоснащене майно залишається відповідно за державою або територіальною громадою. Концесіонер має право на адекватне і ефективне відшкодування витрат, зроблених у зв'язку з поліпшенням майна, отриманого в концесію, за рахунок отриманого прибутку, якщо інше не передбачено концесійним договором.
147. У ГК є дві статті, норми яких встановлюють правила щодо спеціальних режимів здійснення господарської діяльності: в умовах надзвичайного стану і надзвичайної екологічної ситуації (ст. 416 ГК) і в умовах воєнного стану (ст. 417 ГК). Господарська діяльність в умовах надзвичайного стану — особливого правового режиму діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, передбаченого Конституцією України, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб та покладає на них додаткові обов'язки, — може здійснюватися з урахуванням обмежень та зобов'язань, встановлених виданим відповідно до Конституції України указом Президента України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
Повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо учасників господарських відносин, заходи, що вживаються в умовах надзвичайного стану, а також відповідальність за порушення режиму надзвичайного стану визначаються Законом України від 26 червня 1992 р. «Про надзвичайний стан»1. Правила ст. 416 ГК щодо здійснення господарської діяльності застосовуються також у разі оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації відповідно до Закону України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»2. У період дії воєнного стану, введеного на території України або в окремих місцевостях, правовий режим господарської діяльності визначається на основі Закону України від 6 грудня 1991 р. (в редакції Закону від 3 квітня 2003 р.) «Про оборону України», інших законодавчих актів щодо забезпечення обороноздатності держави та законодавства про режим воєнного стану3.
Згідно зі ст. 418 ГК запровадження спеціальних режимів господарювання, не передбачених ГК, якими встановлюється обмеження прав суб'єктів господарювання, не допускається. Держава гарантує суб'єктам господарювання та іншим учасникам господарських відносин право на звернення до суду за захистом їх майнових та інших прав від незаконного обмеження в умовах будь-якого спеціального режиму господарювання, передбаченого ГК.