Культура і мистецтво 2018

5 – загального воскресіння;

6 – другого страшного пришестя Христового;

7 – вічних мук; 8 – Царства Небесного, що не має кінця [7].

Ці ступені і є тим, що називається «баченням і жахом молитви» [1], на яких відсікаються не тільки плач, а й сама молитва. Так розкривається поняття синергії як співпраці з Богом і злиття з ним

– вершини Небесної Лєствиці.

Необхідно підкреслити те, що сповідання помислів та Ісусова молитва даються в якості знарядь духовної боротьби, яка ведеться заради виконання Христових заповідей. Узагальнюючи писання святих отців і давньоруських послідовників «внутрішнього діяння» [5], Паїсій розгортає начинену глибоким богословським та філософсько-психологічним змістом картину двох видів молитви і її ступенів. Все, що говориться про псалмоспів, його необхідність особливо для ченцівпочатківців, відноситься до того виду молитви, який належить «діянню», а не «баченню», що являє собою вищу стадію молитовного стану.

Своєю діяльністю Паїсій Величковський зробив цінний внесок в ісихастську літературу. Він став основоположником руху духовного оновлення – паїсіанства [3]. Отже, виправляючи та перекладаючи патристичні тексти Паїсій Величковський вплинув на відновлення вивчення творінь святих отців. Ще однією заслугою старця було оновлення монастирського життя, адже він зумів своїм релігійно-філософським вченням захопити багаточисельних учнів та послідовників.

Література:

1.Куффель И. Апология «Умной молитвы» как выявление существенной идеи православной сотериологии URL: http://virlica.org.ua/pvelich.php.

2.Майкова М. С. Нил Сорский и Паисий Величковский. Сборник статей, посвящ. С. Ф. Платонову.

СПб., 2000. С. 45 49.

3.Мелинти М. Гуманистические идеи и исихастские взгляды в трудах прп. Паисия Величковского

URL: http://pa-o-lina.livejournal.com/163792.html.

4.Молдавский старец Паисий Величковский/ [URL: http://azbyka.ru/otechnik/Paisij_ Velichkovskij/moldavskij-starets-paisij-velichkovskij/.

5.Об умной и внутренней молитве: Сочинение блаженного старца схимонаха и архимандрита Паисия Величковского настоятеля Нямецкого и других монастырей в Молдавии и основателя Русского Ильинского скита на Афоне/ URL^ http://azbyka.ru/otechnik/Paisij_Velichkovskij/molitva/1.

6.Письмо к старцу Феодосию // Леонид (Поляков), иером. Схиархимандрит Паисий Величковский.–

Кн. 3. C. 299-310.

7.Традиция исихазма в XVIII веке. Паисий Величковский. URL: http://studopedia.su/18_147447_traditsiya-isihazma-v-XVIII-veke-paisiy-velichkovskiy.html.

8.Читтерио И. Учение преподобного Паисия Величковского по письменным свидетельствам. URL: http://st-jhouse.narod.ru.

Гацелюк Віктор, аспірант НАКККіМ

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ АМЕРИКАНСЬКОГО БАЛЕТУ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

Рубіж ХІХ-початку ХХ ст. ознаменований появою нових віянь, ідеологем, культурних напрямів та течій, до певної міри став переломним мірилом для розвитку багатьох видів мистецтв, в тому числі й балетного. В цей час актуалізуються творчі пошуки естетичного ідеалу, обумовлені переосмисленням людиною свого місця в світі, призначення та можливостей.

У цей період розвиток світового балетного мистецтва позначений активізацією школи російського балету, який заявив про себе як значний мистецький феномен не лише в Європі, але й в Америці, обумовлюючи формування нових тенденцій в розвитку національних шкіл класичного танцю. В багатьох країнах діяли російські балетні трупи, поширюючи мистецтво класичного танцю навіть там, де не було власних традицій. Значний вплив на розвиток європейського балету було здійснено реформатором класичного танцю М. Фокіним, балетними трупами «Російських сезонів»

21

С.Дягілева, що діяли в Європі та США; також відомі своєю творчо-педагогічною діяльністю за кордоном А. Соколова, Т. Карсавіна, Дж. Баланчин.

В Америці балетне мистецтво зародилося з комедійно-музичних виступів на кшталт протомюзиклів та нового танцю модерн, а гастрольні тури майстрів балетного жанру ще в ХІХ ст. спонукали до формування національних шкіл класичного танцю. Однією з таких шкіл, і доволі знаною, була школа класичного танцю в Лос-Анджелесі «Денішоун» («Denishawn»), вихованками якої пізніше стали відомі американські жінки-балетмейстери М. Грехем та Д. Хамфрі. Так, виконавська манера М. Грехем, яка стояла біля витоків танцю модерн, відрізнялася яскравим малюнком, складністю рухів. Як зазначала Є. Щербак, Грехем звертала особливу увагу на основні правила руху тіла жінки в танці. Проте, не можна стверджувати, що трансформація жіночих образів в хореографічному мистецтві – це заслуга жінок-балетмейстерів, схильних до феміністичних ідей. Деякі з них навіть не приймали позицій фемінізму, проте ставили балети відображаючи його сутність [1, 78].

Свої композиції М. Грехем створювала на музику відомих композиторів – О. Скрябіна, К. Дебюссі, М. Равеля, А. Онеггера, С. Франка, або на музику американськими композиторівсучасників. Темами її хореографічних постановок були біблійні легенди або античні міфи, давньогрецькі трагедії, яким надавалося сучасне звучання. Також М. Грехем була авторкою багатьох нововведень в оформленні спектаклів, серед яких – рухомі декорації, символічна бутафорія та ін.

Застосовуючи набутий досвід в школі «Денішоун», Д. Хамфрі розробила власну техніку легких танцювальних рухів та способи контролю тіла в русі. Переважним стилем танцю Д. Хамфрі був псевдогрецький, а в музиці нею часто застосовувалися різні звуки, шуми, крики, гудіння. В процесі своєї педагогічної роботи з учнями Д. Хамфрі особливу увагу спрямовувала на розкриття внутрішньої індивідуальності.

Не менш відомою серед жінок-балетмейстерів в США була також постать А. де Мілль, значний влив на професійну діяльність якої здійснило мистецтво російської балерини А. Павлової. В творчості А. де Мілль балетне мистецтво знайшло поєднання з психологізмом танцю модерн. Першими постановками Агнес були балети «Три діви і диявол», «Таллі-Хо», «Легенда ФоллРівера». В наступних своїх роботах балетмейстер активно використовувала фольклорну танцювальну основу, що стало майже сенсаційним на театральній сцені – це балет «Родео» та шоумюзикл «Оклахома». Завдяки професійній хореографічній інтерпретації народний танець отримав сценічне втілення, ставши невід’ємною частиною спектаклю загалом, а в мюзиклі здатність передачі

йвираження почуттів стала основою нової концепції танцю в музичному театрі А. де Мілль.

У20-ті рр. ХХ ст. одним з провідних театральних художніх напрямів стає експресіонізм. Це було складне, суперечливе явище, основний принципом якого було звернення до актуальних проблем часу. Зростання уваги до внутрішнього життя особистості виявляє себе у мистецтві посиленням емоційної експресивності, інтелектуалізацією естетичного, розвінчанням традиційних цінностей [2].

Імпресіонізм в хореографічному мистецтві найяскравіше проявився в творчості Л. Фуллер та А. Дункан, танець яких був втіленням імпровізації, де музику слугувала своєрідним імпульсом для розгортання руху, давала волю почуттям і творчій уяві. Значний вплив на розвиток американського балету здійснила Б. Ніжинська, яка у 1935 р. переїхала до США. Вона ставила власні хореографічні постановки, замінюю сценографію. При цьому всі її нововведення через десятиліття вже сприймалися як автентично американські.

Два найбільших американських балетних театри - «Нью-Йорк ситі балі» і «АBT» зародилися в результаті взаємодії традицій та американської підприємливості. Зокрема, у 1933 р. меценат Лінкольн Кирстейн запросив Джорджа Баланчина створити в США до балетної трупи. Удвох вони заснували Школу американського балету, потім в 1934-1948 зайнялися формуванням професійного постійно діючого колективу.

Література:

1.Щербак Є. В. Соціокультурний контекст видозмін у хореографічному мистецтві ХХ — поч. ХХІ ст. Философия, культура и искусство: вчера, сегодня, завтра : монография / [авт.кол. : Залужная А.Е., Егоров А.Г., Машенцев А.В. и др.]. Одесса: КУПРИЕНКО СВ, 2015. С.86-103.

2.Экспрессионизм URL: https://ru.wikipedia.org/wiki (дата звернення: листопад 2018).

22

Данник Катерина, аспірантка КНУКіМ

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ВІРМЕНСЬКИХ ГРОМАД СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Активізації життєдіяльності національних меншин після проголошення незалежності України у 1991 р. сприяли такі законодавчі акти як: Декларація прав національностей України (від 1991 р.), що гарантує усім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, та інші організації, що можуть проводити масові заходи та сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій [3]; Конституція України від 1996 р., зокрема, стаття 11, де йдеться про те, що держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України[5]; нарешті найбільш докладним і повним документом, що гарантує гуманні умови для функціонування вірменської меншини є Закон України «Про національні меншини» від 1992 р. [4]. Також, як зазначає Н. Бережна, Україну ніколи не була звинувачена з боку міжнародних організацій у дискредитації національних меншин неналежним законодавством [1, с.

113].

Однак законодавство не завжди є гарантом успішного функціонування, тому приймаємо за мету прослідкувати різні аспекти життєдіяльності вірменських громад в умовах незалежної України. За даними інформаційних довідників, вже у 1995-му році в Україні нараховувалось 15 вірменських товариств: «Луйс» (Крим), «Тов-во ім. Г. Лусаворича» (Дніпро), «Донецьке обласне вірменське товариство» (Донецьк), Громадське об’єднання центру вірменської культури «Оджах» (Дніпро), «Вірменське міське товариство» (Маріуполь), «Товариство вірменської культури» (Запоріжжя), Вірменське культурологічна громада «Гарун» (Івано-Франківськ), «Вірменське товариство «Крунк» (Луганськ), Товариство вірменської культури «Ахпюр» (Львів), «Міське товариство вірменської культури» (Білгород-Дністровський), «Товариство вірменської культури» (Одеса), Вірменське товариство «Арцах» (Суми), «Вірменське національно-культурне товариство» (Харків), «Міське відділення Кримського вірменського товариства» (Севастополь), «Вірменське національно-культурне товариство» (Київ) [7, с. 58-90]. Також, з 1994 р. функціонує Всеукраїнське громадське об’єднання «Товариство "Україна-Вірменія"», відоме як одна з найактивніших організацій культурної дипломатії, що входить до ВГО «Україна-світ» (голова – І. Драч). Товариство об’єднало відомих діячів української літератури, культури, науки та освіти [2].

Важливим етапом життя вірменських громад є заснування Спілки вірмен України у 2001 році. Це найбільша і єдина громадська вірменська організація, яка об’єднує вірменські громади всіх регіонів України. Показово, що представники СВУ, після відвідання Генеральної асамблеї ООН, отримали підтвердження того факту, що спілка стане першою організацією України, яка отримає членство в органах ООН – ЕКОСОС. Саме тому, дослідницьку увагу зосереджено на етнокультурних особливостях життєдіяльності СВУ та тих організацій, що підписали з нею меморандуми й договори про співпрацю. Сьогодні до складу СВУ входить більше тридцяти громад, 32 з яких провадять активну діяльність. Це число включає по одній громаді в 23 областях України (за винятком Кримського півострову, де функціонують самостійні громади не прикріплені до центральної, та Івано-Франківської області), а також по декілька громад у великих містах. Багатопрофільність напрямків роботи вірменських громад виражена у численних заходах та проектах, що вводяться в обіг цілком збалансовано та закономірно. До напрямків діяльності СВУ відносимо такі: культурні заходи та проекти; пам’ятко охоронна діяльність; перейменування об’єктів топоніміки з метою вшанування видатних вірменських діячів України; просвітницький; науковий; вшанування пам’яті жертв геноциду вірмен; юридична підтримка, спорт; соціальна допомога. Передусім, нас цікавлять напрямки діяльності, що стосуються світського та релігійного життя вірмен України.

За допомогою аналізу аспектів організації та функціонування вірменських громад у їхній діяльності виявлені чітко виражені регіональні особливості. Так, більшість з існуючих громадських об’єднань, що знаходяться в області, яка вже має центральний відділ СВУ, ліквідуються. І навпаки,

23

якщо певна громада області виявляє хист до організаційної діяльності, її силами зводиться вірменський храм, відкриваються додаткові громади у великих містах (Краматорськ, Маріуполь, Кривий Ріг, тощо). На сьогоднішній день в Україні під упорядкуванням єпархії знаходиться 15 вірменських церков, в яких відправляється служба вірменською мовою. Показово, що 11 з них побудовані після 1994 року (в м. Запоріжжя, Черкаси, Миколаїв, Дніпро, Одеса, Макіївка, Київ (храм і капличка), Луганськ, Харків, с. Верхоли (Полтавська обл.). Решта вірменських церков України значно давніші: 1363 р. (Львів), 1555 р. Кам’янець-Подільський, 1875 р. (Чернівці). Кримська вірменська єпархія є вікаріатом. Перераховані церкви є діючими і виконують низку функцій. Поперше, у церквах справляються релігійні та деякі світські свята, по-друге відбувається спілкування членів громади у неофіційній обстановці, по-третє, звичайно, здійснюється богослужіння і духовне окормлення мирян. Відмінною рисою середньовічної культури було те, що визначальну роль суспільному житті відігравала церква. На сьогоднішній день у вірменській діаспорі панує розумне поєднання церковної і світської ідеології.

Дотримання вірменами давніх традицій яскраво відображається під час відзначання громадою свят. Різдво і Водохреща вірмени святкують 6 січня, свято супроводжується молитвами і освяченням води. Наприкінці січня вірменська молодь зустрічає день закоханих – Сурб Саркіс (Святого Саркіса), відвідуючи церкву. 13 лютого також свято закоханих, Трндез, однак корені його сягають язичницьких обрядів вогнепоклонництва. У цей день вірмени розпалюють вогнище и стрибають через нього, незалежно від віку та становище у громаді. Далі слідує День материнства й краси – державне свято Вірменії, пов’язане з Благовіщенням Пресвятої Богородиці, відзначається 7 квітня. У цей день громада вшановує вірменських жінок, дарує їм квіти, подарунки і влаштовує концерт та інші різноманітні розваги на їх честь. Пасху вірмени відзначають кожного року у різний день (2017 р. апостольське свято відмічалось 16 квітня і збіглось з православною Пасхою). 28 травня громада відмічає патріотичне свято Першої Республіки. 27 червня СВУ пропонує зробити Днем українсько-вірменської дружби (пропозиція від громади наразі знаходиться на стадії розгляду). Дата приурочена до 27 червня 1791 р., коли була освячена вірменська церква святого Миколая в Кам’янці-Подільському і було встановлено святковий день освячення ікони Матері Божої Вірменської в цій церкві. Ця дата символізує духовну єдність двох народів, адже зазначена ікона здавна була святинею для всіх жителів міста [6]. 1 липня відмічається день СВУ, що супроводжується конференціями, концертами та нагородженням діячів культури. Найбільш яскраве свято літа у вірмен відмічається через 14 тижнів після Пасхи і називається Вардавар. У цей день прийнято обливати один одного водою, при чому в жодному випадку образа не буде доречною, адже це свято Преображення Господнього. До 2014-го року вірмени України відмічали Вардавар поблизу Старого Криму у стін монастиря Сурб Хач. 28 серпня відмічається день Успіння Богородиці і освячується виноград, найбільший врожай якого приходить приблизно на цю дату. 21 вересня відмічається день незалежності Вірменії. У 2016 р., 21 вересня вірменська громада культурних зв’язків (АОКС-Україна) спільно з єпархією УЄ ВАЦ і національним заповідником Софія Київська провели презентацію шостого видання книги Н. Нікітенко «Анна Порфірородна. Мудрий чи Окаянний» вірменською мовою. Показово, що саме в цей день у стінах Святої Софії як і 500 років тому, прозвучав вірменський хор, адже відомо, що на території Софії Київської після пожежі на Подолі, де згоріла церква вірмен, для них було відведено окрему капличку для богослужіння. Сама книга дослідниці висвітлює важливий момент вірменсько-українських відносин під час хрещення Київської Русі. Разом з усією Україною вірмени святкують 1 червня (День захисту дітей) та 19 грудня (Миколайчик) СВУ приділяє увагу дітям і здійснює благодійні поїздки до дитбудинків з подарунками і допомогою. 3 червня 2017 р., вірменська громада прийняла участь в ході на захист прав сім’ї (марш приурочено до дня захисту дітей). Також, існує низка інших загальноукраїнських свят, участь в яких активно приймає СВУ, до них відносяться: День народження Т. Шевченка (9 березня), День перемоги і день звільнення м. Шуши (подвійне свято 9 травня), День Незалежності України (24 серпня), день Києва (остання неділя травня), день соборності (22 січня).

Окремою датою, з якою пов’язана активність вірменських громад є 24 квітня – день пам’яті жертв геноциду вірменського народу. В цей день проводять церковні служби, здійснюють ходу до

24

меморіалів, присвячених геноциду. Часто силами благодійників зводяться хачкари (кам’яні стели із зображенням хреста), присвячені невинним жертвам вірменського народу. В Україні особливо багато хачкарів було зведено до 100-ї річниці геноциду, у 2015 р. Хачкар як пам’ятка вірменського народу не лише знаменує певну подію а й стає окрасою місцини, де він знаходиться. Основним елементом хачкару є хрест, що робить усі пам’ятки схожими між собою. Однак орнаменти, що його оточують можуть бути дуже різноманітними: гранат, виноград, птахи, звірі, розп’яття, тощо. 16 червня 2017 року за ініціативою СВУ було проведено презентацію виставки вірменських хачкарів та території заповіднику «Софія Київська». По закінченню безкоштовної виставки (1 липня того ж року) усі хачкари відправлено по областях України, де кожен з них буде встановлений та освячений

Література:

1.Бережна Н. О. Правове становище вірмен України у 1990-х – 2000-х рр.(на матеріалах Черкаської громади) // Вісник Черкаського університету. Історичні науки. 2012. № 29. С. 111-116.

2.Всеукраїнське громадське об’єднання «Товариство "Україна-Вірменія. URL: http://www.kievao. com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=829%3A-q-q-&Itemid=28.

3.Декларація прав національностей України // Верховна Рада України. 1991. URL: http://zakon3. rada.gov.ua/laws/show/1771-12.

4.Закон України «Про національні меншини в Україні» // Верховна Рада України. 1992. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2494-12.

5.Конституція України. Розділ І. Загальні засади // Верховна Рада України. 1996. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

6.Маркос Оганесян: Досягнення Спілки вірмен України повинні бути розвинені і примножені //

Спілка вірмен України. 2017. URL: http://www.sau.org.ua/markos-oganesyan-dostizheniya-soyuza-armyan-ukrainy- dolzhny-byt-razvity-i-priumnozheny/.

7.Національні меншини України : Інформ. довід. / Упоряд. Т.І. Пилипенко, А.І. Осауленко. Київ: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. 51 с., [21] арк. дод.

Лукава Дарина, аспірантка НАКККіМ

ТВОРЧА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИХАЙЛА МИКИШИ

Михайло Венедиктович Микиша (1885-1971) ‒ видатний оперний співак та педагог родом з Полтавщини. Ця благодатна земля подарувала нашому народові багато талановитих митців. Українська пісня з дитинства запала в душу Михайлові. Починаючи з 1914 року, впродовж життя, Михайло Венедиктович був солістом оперних театрів Києва, Москви, Харкова.

Він був не тільки артистом, але і громадським діячем – депутатом Дзержинської райради м.Харкова. Проте шлях до успіху видатного українського співака був складним, тернистим. Спочатку закінчив Миргородську художньо-промислову школу за спеціальністю скульптура і художника, де захопився революційними настроями та був заарештований за розповсюдження нелегальної літератури.

У 1905 році він поступив на навчання до Київської музично-драматичної школи імені М. В. Лисенка.

Микиша був улюбленим учнем знаменитого Олександра Пилиповича Мишуги. Ця людина відіграла значну роль у житті Михайла Венедиктовича. Мишуга був сподвижником Миколи Лисенка, другом великого Івана Франка і прикладом для наслідування для підростаючого покоління. Всесвітньовідомий український співак Мишуга був зразком артиста, що сполучає у своїй діяльності служіння мистецтву з глибоким демократизмом та вірністю своєму народові. Ці риси він передав і Михайлові Микиші, одному з блискучих майстрів оперного театру радянської доби.

Про роки навчання в Києві Михайло Микиша писав: «Школа Лисенка залишила в мене найкращі спогади. Незважаючи на великі вимоги, в ній було легко і радісно вчитися. Створенню такої живої, творчої атмосфери сприяв сам Лисенко та його колеги» [3, с. 83].

25

Із 1919 по 1922 роки працював викладачем Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, був керівником і директором українського оперного театру – Музичної драми.

Нажаль 30-ті роки минулого століття в житті видатного педагога, співака й артиста Михайла Венедиктовича Микиші були наповнені трагічними подіями - в липні 1941 року за розпорядженням НКВС було відібрано 850 осіб з числа інтелігентів Харкова, куди потрапив і Михайло Микиша (офіційна версія – за націоналізм). Усіх етапом було відправлено до Сибіру.

Після реабілітації з 1930 по 1931 роки Михайло Венедиктович співав у Бакинській опері (1930–1931 рр.). Повернувся ж він до Харкова вже в складі оперної трупи. А трохи згодом Микиша (йому на той час було вже за 60 років) перейшов на викладацьку роботу до Київської консерваторії.

Завдяки його педагогічному таланту стали відмінними співаками, прославили українську вокальну школу Надія Чубенко, Анатолій Сироватко-Золотарьов, Семен Коган, Галина Станіславова, Антон Григор’єв. Дехто з учнів став педагогом, продовжуючи школу МишугиМикиші. Зокрема, Василь Іванович Опенько, який більше 30-ти років успішно викладав вокал у Полтавському музичному училищі та Полтавській вечірній музичній школі для робітничої молоді

[6, c. 4].

У 1946 році М. Микиші було присвоєно вчене звання професора. Народна артистка Радянського Союзу Зоя Гайдай, називаючи його великим майстром оперного мистецтва, пригадувала розповіді педагога про роки навчання, коли він «...годинами слухав цікаві суперечки О. Мишуги і Баттістіні. Ці співаки, які уже досягли світового визнання, часто зустрічались, ділились досвідом, по-дружньому вчили один одного» [1, с. 4].

Найкрасномовнішим доказом високого професіоналізму співака та педагогогічної зрілості Михайла Микиші є не лише успіхи відомих співаків – учнів професора, спогади видатних його сучасників, відгуки знавців музичного мистецтва, а й плідна науково-методична робота. Із-під його пера вийшли наступні праці: «Практичні поради співакам щодо вокальної гігієни», «Вокальна термінологія», «Практичні основи вокального мистецтва» та ін. [2, c. 10].

Над підручником «Практичні основи вокального мистецтва» він працював впродовж усього життя. Його основу складають вокально-педагогічні принципи школи Олександра Пилиповича Мишуги. М. Микиша, як і його видатний учитель, був прихильником створення єдиної української вокальної школи, яка базувалась би на наукових принципах вокальної методології. Узагальнення досвіду видатного українського педагога Михайло Микиша доповнив власним тлумаченням теоретичних та практичних засад вокальної педагогіки.

Підручник отримав схвальний відгук Максима Рильського, який написав передмову з назвою «Видатний український співак і педагог». На жаль, книга побачила світ лише за рік до смерті автора.

Михайло Венедиктович знову і знову із вдячністю звертається до свого незабутнього вчителя: «У минулому учень прославленого українського співака та педагога Олександра Пилиповича Мишуги, я прагнув використати й розвинути практичні принципи його вокально-педагогічного методу відповідно до наших умов, спираючись на досягнення передової сучасної науки і практики, а також на особистий артистичний і педагогічний досвід. На основі всього цього я зробив спробу сформулювати й розвинути основні теоретичні і практичні положення вокального мистецтва та вокальної педагогіки» [4, с. 7].

Роль, яку відіграв у житті знаменитого оперного співака та прославленого вокального педагога Михайла Микиші Олександр Пилипович Мишуга була вирішальною. Михайло Венедиктович цілком присвятив своє життя служінню оперній сцені та підготовці молодих талантів для продовження справи видатного співака, одного з кращих українських вокальних педагогів, мецената й патріота своєї землі Олександра Мишуги. Усе життя М. Микиші – яскраве тому підтвердження, а постать Мишуги завжди буде світочем для митців, – уважав Михайло Венедиктович [7].

Михайло Венедиктович виховав велику плеяду українських співаків і його добрі справи будуть жити в серцях вдячних нащадків.

Література

1.Гайдай З. К 60-летию М.В. Микиши // Правда Украины. 1946. 20 июня. № 121. С. 4.

2.Мельник О. Співучий син Полтавщини // Музична Україна. 1948. № 35. С. 9–10.

26

3.Микиша М. Сівач краси і добра // Олександр Мишуга – король тенорів / [авт.-упоряд. М. Головащенко]. К. : Музична Україна, 2004. С. 82–87.

4.Микиша М.В. Практичні основи вокального мистецтва. К. : Музика, 1985. 114 с.

5.Михайлова Т. Виховання співаків у Київській консерваторії: хронологічний огляд з 1863 по 1963 рік. К. : Музична Україна, 1970. 128 с.

6.Тесленко В.Г. Незабутній, дивом не спалений талант (до 110-річчя від дня народження М. Микиші) // Зоря Полтавщини. 1995. №56. 10 жовтня.

7.Царук С. Вплив особистості Олександра Мишуги на творче становлення Михайла Микиші // Музичне мистецтво і культура. 2011. Випуск 13. С. 394–404.

Міненко Людмила, аспірантка НАКККіМ

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКОВО-ФОНДОВОЇ РОБОТИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ УКРАЇНИ

Повний та об’єктивний за змістом аналіз науково-фондової роботи військово-історичних музеїв України не можливий без огляду відповідного нормативно-правового забезпечення. У нашому дослідженні ми висвітлимо основний перелік нормативних документів, що регламентують саме цю сферу діяльності Національного військово-історичного музею України (НВІМУ). Варто відразу відмітити бінарну підлеглість цієї інституції, для якої основною організацією за підпорядкуванням є Міністерство оборони України. Крім того, у своїй діяльності військові музеї, зокрема НВІМУ, керуються нормативними актами Міністерства культури і дотримуються діючого законодавства України.

Так, загальнодержавними нормативними актами щодо обліку, зберігання і використання пам’яток державної частини Музейного фонду України військових музеїв є Закони України: «Про культуру», «Про музеї та музейну справу», «Про державні нагороди України», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», «Про охорону культурної спадщини», «Про благодійництво і благодійні організації», «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними», «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними», а також Цивільний кодекс України.

Обов’язковими у фондовій роботі є також нормативні документи Кабінету Міністрів України і Міністерства культури України: Положення «Про Музейний фонд України» і «Порядок занесення унікальних пам’яток Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання».

Водночас складові фондової роботи військових музеїв конкретизовано в інструкціях. Зокрема, діють: Інструкція «Про порядок визначення оціночної і страхової вартості пам’яток Музейного фонду України» (1998 р.); Інструкція «Про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів» (1998 р.); Інструкція «З організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України» (2004 р.).

При цьому неоднозначною є ситуація щодо дії Інструкції «З обліку й зберігання музейних цінностей з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, що перебувають у державних музеях СРСР» (1987 р.). Цією інструкцією головний військовий музей України керувався до липня 2018 р. Про обов’язковість її використання було зазначено у Наказі Міністра оборони України № 95 від 06 березня 2002 року «Про затвердження Положення про організацію діяльності військових музеїв та музеїв (кімнат) бойової (трудової) слави у Збройних Силах України» [10].

27

З липня 2018 року Наказом Міністра оборони України «Про затвердження Положення про організацію діяльності військових музеїв, музеїв (кімнат) бойових традицій у Збройних Силах України» № 343 від 17 липня 2018 р. визначено, що облік музейних предметів, які містять дорогоцінні метали і коштовне каміння, здійснюється згідно Законів України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» і «Про музеї та музейну справу», а також відповідно до Положення «Про Музейний фонд України» [7]. У цьому Наказі згадка про вищезазначену Інструкцію відсутня.

Попри все, основною відомчою нормативною базою для музейних інституцій є Накази Міністра оборони і Генерального штабу Збройних Сил України:

з 1996 по 2002 рік діяв Наказ «Про затвердження Положення про Центральний музей Збройних Сил України» № 260 від 12 вересня 1996 року. Цим Положенням визначалися загальні засади діяльності музею, права і обов’язки засновника (Міністерства оборони), організаційна структура музею, основні завдання і напрями його діяльності (у тому числі фондова робота), керівництво музеєм, матеріально-технічне забезпечення та фінансово-господарська діяльність [2]. Положення було розроблене начальником Центрального музею Збройних Сил України (ЦМЗСУ) майором В.В. Карповим;

з 2002 по 2018 рік діяв Наказ «Про затвердження Положення про організацію діяльності військових музеїв та музеїв (кімнат) бойової (трудової) слави у Збройних Силах України» № 95 від 06 березня 2002 року [10]. Цей наказ було розроблено начальником НВІМУ полковником В.В. Карповим у співпраці з провідними фахівцями музею. На його основі створено мережу військових музеїв у військових частинах української армії та упорядковано їх діяльність, а також регламентовано науково-фондову роботу. Крім того, цим наказом визначено, що ЦМЗСУ є головним відносно інших військових музеїв ЗСУ [4];

з липня 2018 року діє Наказ Міністра оборони України «Про затвердження Положення про організацію діяльності військових музеїв, музеїв (кімнат) бойових традицій у Збройних Силах України» № 343 від 17 липня 2018 року. У Наказі враховано останні зміни законодавства України [7].

Крім того, діючими залишаються Накази Міністра оборони України:

«Про затвердження інструкції про організацію обліку, зберігання і видачу стрілецької зброї та боєприпасів у Збройних Силах України» № 359 від 29 червня 2005 року [6];

«Про перейменування Центрального музею Збройних Сил України в Національний військово-історичний музей України та затвердження Статуту» № 374 від 16 липня 2010 року [9];

«Про затвердження Тимчасового керівництва з обліку військового майна у Збройних Силах України» № 690 від 24 грудня 2010 року [8];

«Про затвердження Інструкції з обліку військового майна у Збройних Силах України» № 440 від 17 серпня 2017 [5];

телеграма-розпорядження начальника Генерального штабу Збройних Сил України «Щодо передачі бойових прапорів військових частин, що розформовуються, а також орденів та грамот до них на тимчасове зберігання до Національного військово-історичного музею України» №335/327-т від 01 жовтня 2013 року [15].

Варто відмітити, що у період з 2002 по 2013 рік базисним нормативним актом щодо діяльності військових музеїв був Наказ Міністра оборони України № 95 від 06 березня 2002 року (далі Наказ МОУ №95). Згідно цього документу Центральний музей Збройних Сил України (ЦМЗСУ) (з 2010 року – НВІМУ) покликаний сприяти розвитку і науковій постановці музейної справи у ЗСУ та є головним у відношенні до інших військових музеїв і музейних утворень [10]. При цьому, науковофондова робота військових музеїв здійснюється з метою формування музейного зібрання, забезпечення збереження, вивчення та описання музейних предметів і музейних колекцій, створення умов для їх використання. Усі військово-історичні пам’ятки, що зберігаються у фондах військових музеїв складають Музейний фонд України, зберігаючи при цьому автономність. А, отже, усі музейні предмети є частиною культурного надбання України. Їхній правовий захист визначається чинним законодавством, вони є державною власністю і приватизації не підлягають [1]. Не є винятком фонди

28

головного музею ЗСУ. Згідно Статуту, за ним закріплюється лише оперативне управління музейними предметами, колекціями тощо [9].

Комплектування фондів НВІМУ розпочалося в 1996 році. Базою стали 336 предмети, що належали до фондів колишнього музею історії військ Київського військового округу [3]. До 2002 року робота фондового підрозділу музею здійснювалася відповідно до вимог Інструкції «Про облік і зберігання музейних цінностей, що знаходяться в державних музеях» №290 від 17 липня 1985 року, затвердженої Міністерством культури СРСР [13].

Згідно Наказу МОУ №95 керівництво військового музею (музейного утворення) зобов’язане було розробити власну відповідну Інструкцію, що визначатиме внутрішній порядок обліку, збереження і реставрації музейних цінностей, їх зберігання, прийом і видачу у постійне або тимчасове користування, охорону тощо. На виконання цієї норми у 2009 році начальником лабораторії науково-дослідних робіт з дослідження проблем фондової роботи Центрального музею ЗСУ Денисюк Жанною Захарівною була розроблена і затверджена Інструкція «По організації обліку музейних фондів у Центральному музеї Збройних Сил України та філіях» [11]. Зазначена Інструкція централізовано була рекомендована для використання в роботі всіма військовими музеями ЗСУ.

У 2010 році ЦМЗСУ отримав статус Національного. У зв’язку з організаційними змінами Інструкція була доопрацьована та у 2011 році затверджена під назвою Інструкція «З музейного обліку, зберігання та використання пам’яток державної частини музейного фонду України» [14]. Дана Інструкція визначає порядок та основні форми обліку, наукової обробки, зберігання, консервації і реставрації музейних предметів та музейних колекцій. Крім цієї Інструкції, фондова діяльність НВІМУ регламентується його Статутом [9] і Положенням «Про фондовозакупівельну комісію» [12].

Проаналізувавши нормативно-правову базу, якою керується НВІМУ у науковофондовій роботі, варто відмітити, що основні вимоги, які визначені загальнодержавними законодавчими актами, відображені у відомчих документах Міністерства оборони України, а також внутрішніх регламентах музею. Залишається відкритим питання щодо нормування зберігання музейних цінностей з дорогоцінних металів і коштовного каміння, яке на наше переконання, потребує загальнодержавної уваги і контролю.

Література:

1.Денисюк Ж. Комплектування фондів військового музею. Військовий музей. №5. 2004. С. 251–257.

2.Звіт про діяльність Музею Збройних Сил України за 1996 рік. Архів НВІМУ. Док. фонд. 5 арк.

3.Звіт про діяльність Національного військово-історичного музею України за 2014 рік. Архів НВІМУ. Док. фонд. 215 арк.

4.Міненко Л. Віктор Карпов – організатор першого військово-історичного музею Збройних Сил України. Воєнно-історичний вісник. №4(26). 2017. С. 69–78.

5.Наказ Міністра оборони України «Про затвердження Інструкції з обліку військового майна у Збройних Силах України» від 17.08.2017 № 440. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1192-17 (дата звернення 03.12.2018 р.)

6.Наказ Міністра оборони України «Про затвердження Інструкції про організацію обліку, зберігання і видачі стрілецької зброї та боєприпасів у Збройних Силах України» від 29.06.2005 №359. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0933-05 (дата звернення 03.12.2018 р.).

7.Наказ Міністра оборони України «Про затвердження Положення про організацію діяльності військових музеїв, музеїв (кімнат) бойових традицій у Збройних Силах України» від 17.07.2018 № 343. URL: http://www.mil.gov.ua/content/mou_orders/343_nm_2018.pdf (дата звернення 03.12.2018 р.)

8.Наказ Міністра оборони України «Про затвердження Тимчасового керівництва з обліку військового майна у Збройних Силах України» № 690 від 24 грудня 2010 року(зі змінами).

9.Наказ Міністра оборони України «Про перейменування Центрального музею Збройних Сил України

вНаціональний військово-історичний музей України та затвердження Статуту» № 374 від 16.07.2010 р.

бойової (трудової) слави у Збройних Силах України». Галузевий державний архів Міністерства оборони України, ф. 3697, оп. 4809.

29

11.Наказ Національного військово-історичного музею України б/н від 21.01.2009 р. «Про затвердження Інструкції по організації обліку музейних фондів у Центральному музеї Збройних Сил України та філіях». Архів НВІМУ. Док. фонд. 51 арк.

12.Положення про фондово-закупівельну комісію Національного військово-історичного музею України від 30.11.2011 р. Архів НВІМУ. Док. фонд. 3 арк.

13.Приказ Министерства культуры СССР от 17 июля 1985 г. № 290 «Об утверждении инструкции по учету и хранению музейных ценностей, находящихся в государственных музеях СССР». URL: http://www.economics.kiev.ua/download/ZakonySSSR/data02/tex12550.htm (дата звернення 08.11.2018).

14.Протокол Науково-методичної ради НВІМУ щодо затвердження «Інструкції з музейного обліку, зберігання та використання пам’яток державної частини музейного фонду України» від 29.09.2011 р. Архів НВІМУ. Док. фонд. 74 арк.

15.Телеграма Генерального штабу Збройних Сил України «Щодо передачі бойових прапорів військових частин, що розформовуються, а також орденів та грамот до них на тимчасове зберігання до Національного військово-історичного музею України». Наказ №335/327-т від 01.10.2013 р.

Мокроусов Артур, аспірант НАКККіМ

ПІСЛЯВОЄННА ВІДБУДОВА КОНОТОПСЬКОГО МІСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ ІМ. О.М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

Новостворена у 1939 р. Сумська область мала досить серйозні успіхи у розбудові музейної справи. Але процес становлення музейництва перервався початком Другої світової війни: із серпня 1941 р. по вересень 1943 р. На території Сумщини перебували німецькі окупаційні війська. Війна завдала великої шкоди музейним колекціям регіону, оскільки місцева влада не потурбувалася про евакуацію музейних зібрань у тил.

Одному директорові Сумського художнього музею О.І. Маршалі-Чкаловській за власною ініціативою вдалося евакуювати значну частину експонатів музею, чому посприяла евакуаціїя командування штабу Південно-Західного фронту.

Частину колекції евакуйовано спочатку до м. Горького (зараз м. Нижній Новгород, Російська Федерація), а згодом ‒ до м. Новосибірськ [16, 4]. Майно художнього музею, що не вдалося евакуювати, загинуло під час бомбардування м. Суми німецькою авіацією. Відомо, що була знищена бібліотека в загальній кількості 6000 тис. одиниць та багато інших цінностей закладу, включаючи і високовартісні художні твори [16, 5].

У різних джерелах, спогадах, що стосуються музейництва Сумщини спостерігається той факт, що працівники музеїв, їхня рідня, сусіди, знайомі, ризикуючи власним життям, зберігали у себе найбільш цінні музейні предмети. Так вдалося зберегти від знищення та пограбування експонати Конотопського, Лебединського, Роменського та інших музеїв регіону.

Через бомбардування міста Суми восени 1941-го р. в Сумський краєзнавчий музей влучила бомба, колекція закладу була знищена майже повністю, залишилась невелика кількість предметів. Під час окупації музей відновив свою діяльність, але під час відступу у 1943 р. окупанти пограбували та спалили приміщення установи. Що стосується довоєнної колекції музею, то вцілілих предметів майже не залишилось, у повоєнному акті завданих збитків зазначено що вціліла тільки частина предметів з археологічної та теологічної колекцій установи [16, 10 – 11].

Далі досліджуючи проблематику післявоєнної відбудови музейних закладів Сумщини та розглядаючи звіти по завданим збиткам саме музейних колекцій 1943-го р., а також звіти по віднайденим експонатам станом на 1946 р., бачимо, що Сумський краєзнавчий музей, а саме його унікальні колекції майже не збереглись.

Цінності музеїв регіону під час наступу та відступу німецьких військ досить часто грабувались місцевими мародерами. В години відступу німецьких військ у вересні 1943 р. Роменський краєзнавчий музей був серйозно пограбований місцевими мародерами, хоча згодом частину колекції було віднайдено [12, 102].

30