Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду.
Стаття 41. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду
1. Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований:
1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог, встановлених частиною п'ятою статті 26 цього Кодексу; ( Пункт 1 частини першої статті 41 в редакції Закону N 3250-IV ( 3250-15 ) від 20.12.2005 )
2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;
3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;
4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.
2. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення.
3. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини у осіб, зазначених пунктами 1, 2, 4 частини першої цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.
Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду: А) Між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною без отримання у встановленому порядку дозволу суду на такий шлюб. За загальним правилом шлюби між усиновлювачем та усиновленою дитиною заборонені з моральних міркувань. Ця заборона традиційно набула характеру етичної норми, оскільки відносини між усиновлювачем і усиновленою дитиною прирівнюються до відносин батьків і дітей за походженням. Водночас між усиновлювачем і усиновленою дитиною не завжди можуть складатися стосунки, подібні до стосунків між батьками і дітьми, особливо у тих випадках, коли усиновлена дитина від самого початку знала, що усиновлювачі не є її батьками. У цьому разі перешкоди морального характеру не є такими дієвими, і суд може надати таким особам дозвіл на укладання шлюбу. Якщо ж ці особи своєчасно не потурбувалися про отримання такого дозволу, то суду надано право визнати такий шлюб недійсним. Б) Між двоюрідним братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею. У більшості цивілізованих країн шлюби між родичами, які перебувають у третьому ступені родинності, заборонені (Великобританія, Німеччина, Франція, США, Швейцарія). Орієнтація на сучасну модель європейського законодавства обумовлює і наявність більш жорстких вимог щодо можливостей укладання шлюбу родичами. Однак у вітчизняному законодавстві такі положення ще належним чином не апробовані, тому суд з врахуванням конкретних обставин (тривалості спільного проживання, характеру взаємин) може визнати такий шлюб дійсним. В) 3 особою, яка приховала свою тяжку хворобу. Серед підстав визнання шлюбу недійсним законодавець називає і приховування тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого з подружжя чи їхніх нащадків. Якщо ж особа не приховувала наявність тяжкої хвороби, то відповідно відсутні й підстави визнання шлюбу недійсним.
Г) 3 особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб. Ця обставина може бути підставою для визнання шлюбу недійсним, якщо особі, що не досягла шлюбного віку, рішенням суду не було надано право на шлюб. Це порушення може бути допущено як працівниками РАЦСу, так і зумовлюватися поданням неправдивих документів особами, які укладають шлюб (підроблені паспорт, рішення суду про дозвіл на шлюб). Визнання шлюбу недійсним у такому разі вимагають інтереси неповнолітньої особи, яка уклала шлюб. Водночас суду надано право, виходячи з інтересів того з подружжя, який не досяг повноліття, відмови в позові про визнання шлюбу недійсним (наприклад, коли жінка вагітна чи народила дитину).
За певних обставин необхідність визнання шлюбу недійсним може виникнути вже після розірвання такого шлюбу або після смерті дружини чи чоловіка. Найчастіше необхідність визнання шлюбу недійсним обумовлена смертю одного з подружжя і поділом спадщини, яка після такої особи відкрилася.
Якщо шлюб було розірвано в судовому порядку, то умовою розгляду справи про визнання шлюбу недійсним є скасування рішення суду про розірвання шлюбу. Коло осіб, які можуть звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним, визначене в ст. 42 СК і залежить у кожному конкретному випадку від підстав визнання шлюбу недійсним. Надаючи конкретній особі право звернутися з позовом про визнання шлюбу недійсним, законодавець виходить із необхідності поновити порушені права такої особи, піклується, перш за все, про її інтереси.
Стаття 42. Особи, які мають право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним
1. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена.
17. Поняття, підстави та порядок припинення шлюбу
Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, зумовлене настанням певних юридичних фактів. Залежно від настання певного юридичного факту можна назвати такі підстави припинення шлюбу (ст. ст. 104- 105 СК). Стаття 104. Підстави припинення шлюбу
1. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.
2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
3. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.
4. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.
Стаття 105. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання
1. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя відповідно до статті 106 або одного з них відповідно до статті 107 цього Кодексу.
{ Частина перша статті 105 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 109 цього Кодексу.
3. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу.
Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Громадянин може бути оголошений померлим у судовому порядку в разі, коли за місцем його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування протягом трьох років або якщо він пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) чи дають підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку (пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) - протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти в зв'язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж по закінченні двох років з дня припинення воєнних дій. Згідно зі ст. 264 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України рішення суду про оголошення громадянина померлим є підставою для реєстрації смерті в державних органах РАЦСу і видачі Свідоцтва про смерть. Тобто у разі смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, правовідносини між подружжям припиняються, і другий з подружжя може вступити в інший шлюб, не порушуючи питання про розірвання шлюбу. В разі з'явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду шлюб вважається поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб (ст. 118 СК). Стаття 118. Поновлення шлюбу у разі з'явлення особи, яка була оголошена померлою або визнана безвісно відсутньою
1. Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасовано та актовий запис про смерть анульовано, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.
{ Частина перша статті 118 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за їхньою заявою, за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.
3. У випадку, передбаченому частиною другою цієї статті, державний орган реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі.
{ Частина третя статті 118 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
Якщо особа, що була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за їх заявою за умови, що ніхто не перебуває у повторному шлюбі. У випадках, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 118 СК, державний орган РАЦСу анулює запис акта про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі. При житті подружжя шлюб припиняється шляхом його розірвання в судовому порядку або через державні органи РАЦСу. Якщо один з подружжя помер до набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. Якщо в день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.
18. Розірвання шлюбу в органах РАЦСу
На підставі ст. 106 СК в державних органах РАЦСу розриваються шлюби за спільною заявою подружжя, яке не має дітей, незалежно від наявності між ними майнового спору.
Стаття 106. Розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей
1. Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу.
Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя. { Частину першу статті 106 доповнено абзацом згідно із Законом N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.
3. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
Державні органи РАЦСу не мають права приймати заяви про розірвання шлюбу від подружжя, якщо на момент подачі заяви у них є спільні діти, які не досягли 18 років, - як рідні так і усиновлені ними сумісно. При цьому не має значення, чи записане подружжя-усиновителі як батьки цих дітей. У такому разі розірвання шлюбу проводиться в судовому порядку. Розірвання шлюбу подружжя, яке проживає окремо, проводиться в державних органах РАЦСу за місцем проживання одного з подружжя на підставі спільної заяви подружжя, в якій обидва мають підтвердити свою взаємну згоду на розірвання шлюбу і відсутність у них дітей до 18-річного віку. Якщо один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень проти розлучення, ухиляється від розірвання шлюбу в органах РАЦСу або коли місце проживання другого з подружжя невідоме, питання про розірвання шлюбу розглядається судом. Державний орган РАЦСу виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від подання заяви, якщо вона не була відкликана. Крім того, шлюб розривається державним органом РАЦСу за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя: 1) визнаний у судовому порядку безвісно відсутнім; 2) визнаний недієздатним внаслідок психічної хвороби або недоумства; 3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як 3 роки. Розірвання шлюбу в зазначених вище випадках проводиться незалежно від наявності між подружжям майнового спору і Дітей віком до 18 років.
Згідно зі ст. 108 СК- за заявою зацікавленої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень ст. 106 та п. З ч. 1 ст. 107 СК, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та Свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються державним органом РАЦСу. У разі розірвання шлюбу державним органом РАЦСу шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови.
Стаття 108. Визнання розірвання шлюбу фіктивним
1. За заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень статті 106 та пункту 3 частини першої статті 107 цього Кодексу, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини.
На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та Свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються державним органом реєстрації актів цивільного стану.
Стаття 107. Розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного з подружжя
1. Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:
1) визнаний безвісно відсутнім;
2) визнаний недієздатним;
3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.
2. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
19. Розірвання шлюбу в суді
Розірвання шлюбу в суді здійснюється при наявності в чоловіка і дружини спільних неповнолітніх дітей, за винятком випадків, передбачених Сімейним кодексом, або при відсутності згоди одного із чоловіка чи дружини на розірвання шлюбу.
Розірвання шлюбу в судовому порядку здійснюється також у випадках, якщо один із подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень, ухиляється від розірвання шлюбу в органі реєстрації актів цивільного стану (відмовляється подати заяву, не бажає з'явитися для державної реєстрації розірвання шлюбу й інше).
Таким чином, тут визначені підстави розірвання шлюбу в суді, а саме: а) наявність у чоловіка та дружини спільних неповнолітніх дітей (крім випадків, коли один із чоловіка чи дружини визнаний судом безвісно відсутнім, недієздатним або засуджений за здійснення злочину до позбавлення волі на строк не менше ніж три роки); б) відсутність згоди одного із подружжя на розірвання шлюбу; в) ухилення одного із подружжя від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, незважаючи на відсутність у нього заперечень.
Найпоширенішою підставою розгляду судами справ про розірвання шлюбу є наявність у чоловіка і дружини спільних неповнолітніх дітей.
До ухилення одного із подружжя від розірвання шлюбу в органах РАЦСу відносяться випадки, коли він формально не висловлює заперечень проти розлучення, але фактично своїм поводженням цьому перешкоджає (відмовляється подати спільне з іншим із подружжя заяву про розірвання шлюбу в орган РАЦСу або, подавши його, не бажає з’явитися для реєстрації розлучення і при цьому не подає заяву про реєстрацію розлучення в його відсутність і т.п.).
20. Правові наслідки розірвання шлюбу
Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або поновити своє дошлюбне прізвище. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі РАЦСу за заявою колишніх дружини чи чоловіка. Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України. Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб. Жінка та чоловік після розірвання шлюбу мають право подати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. На підставі рішення суду про поновлення шлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб, у якому день реєстрації шлюбу за бажанням подружжя може бути визначений днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу.
Стаття 113. Право на вибір прізвища після розірвання шлюбу
1. Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.
Стаття 114. Момент припинення шлюбу у разі його розірвання
1. У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу.
{ Частина перша статті 114 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Стаття 115. Реєстрація розірвання шлюбу
1. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану, за заявою колишньої дружини або чоловіка.
2. Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу ( 1367-2002-п ), зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Стаття 116. Право на повторний шлюб після розірвання шлюбу
1. Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб.
{ Статтю 117 виключено на підставі Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
Стаття 118. Поновлення шлюбу у разі з'явлення особи, яка була оголошена померлою або визнана безвісно відсутньою
1. Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасовано та актовий запис про смерть анульовано, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.
{ Частина перша статті 118 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за їхньою заявою, за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.
3. У випадку, передбаченому частиною другою цієї статті, державний орган реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі.
{ Частина третя статті 118 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
21. Інститут сепарації в сімейному праві
У Сімейному кодексі передбачена можливість застосування такого механізму збереження сім'ї та шлюбу, як сепарація. Відповідно до ст. 119 цього Кодексу за заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і(або) чоловіка проживати спільно.
Стаття 119. Встановлення режиму окремого проживання подружжя
1. За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.
2. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.
Стаття 120. Правові наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя
1. Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлені шлюбним договором.
2. У разі встановлення режиму окремого проживання:
1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі;
2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.
Такий режим відомий під назвою «сепарація» системам права багатьох країн Європи, наприклад, Франції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Польщі. Застосовується він також у деяких країнах Південної Америки та окремих штатах США. Інститут сепарації визнається і канонічним правом. Зокрема, йому присвячені канони 863-866, 1378-1382 Кодексу канонів східних церков. Сепарація (від лат. separatio — відокремлення, розлучення, розділення) в сімейному праві набула значення позбавлення подружжя, винного у встановленні цього режиму, «права на спільне ложе, стіл і проживання».
У літературі виділяють три моделі врегулювання розглядуваного режиму у різних країнах: 1) ту, що ґрунтується на самостійності інститутів сепарації та розірвання шлюбу; 2) модель, під час застосування якої не розрізняють підстав для сепарації та розірвання шлюбу; саме подружжя повинно зробити вибір щодо застосування того чи іншого інституту; 3) модель, яка виходить з визнання безпосередньої залежності розірвання шлюбу від сепарації, тобто той з подружжя, хто бажає розірвати шлюб, повинен деякий час знаходитись у стані сепарації, оформленої рішенням компетентного органу (формальної, а не фактичної сепарації, за якої подружжя не проживає разом з власної волі та не звертається за оформленням такого стану до жодних уповноважених органів)
За національним законодавством інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер, оскільки рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження суперечить істотним інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, а підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є згідно зі ст. 119 Сімейного кодексу неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим. Наприклад, перебування одного з подружжя у тривалому відрядженні, на заробітках, його навчання в іншому населеному пункті не може слугувати обґрунтуванням вимоги про застосування судом розглядуваного інституту.
Зарубіжна судова практика застосовує також інститут сепарації за наявності таких обставин, як хвороба одного з подружжя (наприклад, психічна, коли перебування з такою особою є небезпечним, або безпліддя), відмова одного з подружжя від співжиття, алкоголізм, наркоманія дружини або чоловіка, велика різниця між ними у віці та зумовлені цим розбіжності у поглядах, належність одного з подружжя до різних сект чи субкультур, інших приводів, що призвели до розладу відносин між подружжям. Оцінюючи можливість задоволення прохання подружжя чи одного з них, суд повинен встановити, чи не зашкодить таке рішення істотним інтересам спільних дітей цих осіб. З урахуванням цього у Сімейному та опікунському кодексі Польщі зазначено, що благо спільних малолітніх дітей подружжя є перешкодою для постановления рішення про сепарацію.
У національному праві такої норми немає. Однак зазначене положення випливає з принципу охорони дитинства. Суд також повинен встановити фактичні взаємини сторін і переконатись у доцільності встановлення для подружжя режиму окремого проживання ще й для того, щоб сепарація не стала формальним засобом вирішення спірних майнових питань. Наприклад, у тому разі, якщо один із подружжя з метою одержання значних доходів і набуття у власність цінного майна для уникнення режиму спільності звертається до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання на певний час чи безстрокове і це є єдиним обґрунтуванням звернення, суд повинен відмовити у задоволенні позову.
Щодо правових наслідків встановлення режиму окремого проживання, то треба зазначити, що згідно з імперативною вказівкою ст. 120 Сімейного кодексу при цьому права та обов'язки подружжя не припиняються. Сепарація не є різновидом припинення шлюбу.
22. Особисті права та обов”язки подружжя
Подружжя, що знаходиться в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих і майнових прав та обов'язків.
До особистих прав та обов'язків, тобто таких, що не мають майнового змісту, слід віднести, наприклад, право кожного з подружжя за власним бажанням, вільно обирати як їхнє спільне, так і зберігати своє дошлюбне прізвище, або приєднати до свого прізвища прізвище другого з подружжя. Крім того, до цієї групи прав слід віднести також право кожного з подружжя вільно обирати заняття, професію й місце проживання, спільно вирішувати питання виховання дітей, користуватись у сім'ї рівними правами і нести рівні обов'язки.
Окрім особистих, подружжя має майнові права та обов'язки. Згідно з сімейним законодавством, розрізняються спільна й сумісна власність та роздільне майно подружжя.
Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, тобто кожен із подружжя однаковою мірою має право володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном; при цьому не береться до уваги кількість виконаної праці та її форми відносно кожного з подружжя. Майном, що нажите за час шлюбу, подружжя може розпоряджатися за спільною згодою. Це означає, що за укладання угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
На відміну від спільного майна, роздільне майно подружжя - це таке, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування. До цієї категорії майна належать і речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), навіть якщо їх придбано під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей і предметів розкоші. Володіє, розпоряджається і користується цим майном кожен із подружжя самостійно.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їхні частки визнаються рівними. При цьому судовий поділ майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.
Згідно зі шлюбно-сімейним законодавством, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного. У разі відмови від такої підтримки той з подружжя, який потребує матеріальної допомоги (непрацездатний, вагітна дружина), має право звернутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів.
23. Права і обов”язки подружжя щодо виховання дітей
Турбота про підростаюче покоління хвилює не тільки громадськість нашої держави, але й весь світ. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства" (ст. 12). Законодавство України, а саме СК в ст. 150, визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.
Стаття 150. Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини
1. Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.
2. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
3. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
4. Батьки зобов'язані поважати дитину.
5. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
6. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини.
7. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
Стаття 151. Права батьків щодо виховання дитини
1. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
2. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
3. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
Стаття 152. Забезпечення права дитини на належне батьківське виховання
1. Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
2. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї.
3. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.
4. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.
Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування про неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання, а також застосування інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Оскільки батьківські права є правами на виховання дитини, вони надаються батькам до досягнення дитиною повноліття, після чого припиняються. Батьки не можуть передавати будь-кому ці права або відмовлятися від них, але мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства. При неналежному виконанні батьками (одним із них) обов'язку по вихованню дітей або зловживанні батьківськими правами дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Вона має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Дитина має також право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо До суду, якщо вона досягла 14-річного віку. Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Той із батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).
Стаття 153. Права батьків та дитини на спілкування
1. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Згідно зі ст. 154 СК України батьки мають право на самозахист дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як законні представники без спеціальних на те повноважень. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.
Стаття 156. Права та обов'язки неповнолітніх батьків
1. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.
2. Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини.
3. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.
На органи опіки і піклування покладено вирішення спорів щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Так, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших питань, що мають істотне значення для справи. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим для виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від неї. Якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий із батьків має право на звернення до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це стосується інтересів дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. За заявою заінтересованої особи суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору. У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.
24. Аліментні обов”язки інших членів сім”ї
Серед членів сім'ї найбільш близькими є батьки, діти і подружжя. При вихованні дітей необхідно належним чином забезпечити їх матеріальні та культурні потреби. Обов'язки по утриманню дітей законодавець рівною мірою покладає на обох батьків. Якщо батьки з якихось причин не можуть самі виховувати своїх дітей, вони зобов'язані надавати кошти на їх утримання. Водночас у силу обставин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру батьки, діти, подружжя, на яких законодавець в першу чергу покладає обов'язок утримувати своїх непрацездатних близьких, не завжди мають можливість надавати допомогу. Сімейне законодавство передбачає обов'язки з надання взаємної матеріальної допомоги також іншими членами сім'ї - онуками, правнуками, дідом, бабою, братами та сестрами, вітчимом та мачухою, пасинком і падчеркою, фактичними вихователями і вихованцями. Необхідність покладання на таких родичів обов'язку по аліментуванню непрацездатних осіб обумовлена тим, що сьогодні держава, на жаль, не може взяти на себе обов'язку утримувати таких осіб. Особливість виникнення зобов'язань по утриманню, які можуть покладатися на названих осіб, полягає в тому, що вони за своєю природою нагадують нам субсидіарні зобов'язання в цивільному праві: тобто вони можуть виникнути лише в тому випадку, коли відсутні безпосередньо зобов'язані щодо непрацездатних особи, яки повинні в першу чергу про них піклуватися, тобто їх батьки, подружжя, діти. Коло осіб, які мають право на стягнення аліментів у судовому порядку, досить широке. Право на отримання аліментів чинне законодавство надає: а) неповнолітнім і непрацездатним братам та сестрам; б) неповнолітнім онукам; в) непрацездатним діду, бабі, прабабі, прадіду; г) непрацездатним мачусі, вітчиму; д) неповнолітнім пасинкам, падчеркам; е) непрацездатним фактичним вихователям; є) неповнолітнім вихованцям. Підставою виникнення таких зобов'язань можуть бути: 1) родинні зв'язки між одержувачем аліментів та платником (дід, баба - онуки; брати, сестри); 2) відносини свояцтва (вітчим, мачуха, падчерки, пасинки); 3) фактичне утримання і виховання неповнолітніх сторонніми особами. Неповнолітні онуки за певних обставин мають право на утримання від діда і баби. Аліментні обов'язки діда і баби виникають, якщо: а) у онуків відсутні батьки або батько чи мати, або вони з поважних причин не можуть надавати їм належного матеріального утримання (смерть, безвісна відсутність, непрацездатність, відсутність коштів тощо); б) у діда і баби є можливості надавати матеріальну допомогу. Обов'язки діда і баби виникають як по лінії батька дитини, так і по лінії матері. Тобто якщо позов про стягнення аліментів пред'явлений до діда і баби, наприклад, по лінії матері, то вони можуть звернутися з клопотанням про виклик до суду діда і баби по лінії батька дитини. Оскільки дід і баба, як правило, - особи похилого віку, при вирішенні питання щодо можливості стягнення з них аліментів на утримання дитини суд повинен враховувати види і розмір їх доходів, можливість надавати матеріальну допомогу онукам. Сімейне законодавство встановлює взаємні обов'язки онуків утримувати своїх діда та бабу. Нерідко дід і баба беруть безпосередню участь у вихованні і утриманні дитини, а інколи навіть заміняють дитині батьків. Підстави стягнення аліментів з онуків практично не відрізняються від підстав виникнення аліментних зобов'язань діда і баби. Обов'язок онуків щодо утримання діда та баби настає за умов: а) встановленої непрацездатності діда та баби; б) потреби діда чи баби в матеріальній допомозі; в) неможливості діда чи баби отримати матеріальну допомогу від подружжя (колишнього з подружжя), дітей (названі особи померли, визнані безвісно відсутніми, не можуть надавати належного утримання); г) онуки мають можливість надати матеріальну допомогу. Якщо ж в онуків відсутні відповідні кошти, які дозволяють їм належним чином утримувати діда чи бабу, суд не зможе задовольнити позов щодо стягнення аліментів.
Стаття 266. Обов'язок внуків, правнуків утримувати бабу, діда, прабабу, прадіда
1. Повнолітні внуки, правнуки зобов'язані утримувати непрацездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і якщо у них немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки, правнуки можуть надавати матеріальну допомогу.
Аналогічні обов'язки по утриманню прадіда і прабаби законодавець покладає і на правнуків. Обов'язок утримувати малолітніх і неповнолітніх братів і сестер настає за умови, що останні: а) потребують матеріальної допомоги; б) позбавлені можливості отримати належне утримання від своїх батьків, чоловіка, дружини, або ці особи з поважних причин не можуть надати їм таку допомогу (батьки померли, є непрацездатними і не мають можливості надавати матеріальну допомогу, визнані безвісно відсутніми тощо); в) брати та сестри (платники аліментів) є повнолітніми і мають можливість таку допомогу надати. За аналогічних умов може бути покладено обов'язок по утриманню і непрацездатних братів та сестер за відсутності у них повнолітніх дітей та інших осіб, які зобов'язані їх за законом утримувати. Стаття 267. Обов'язок по утриманню братів та сестер
1. Повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
2. Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини, батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Дід, баба, онуки, брати, сестри зобов'язані надавати допомогу один одному незалежно від того, чи жили вони коли-небудь однією сім'єю, чи отримували свого часу аліменти від позивача. Виникнення аліментних зобов'язань у вітчима і мачухи щодо утримання неповнолітніх (малолітніх) пасинка чи падчерки обумовлене настанням наступних умов: а) неповноліття пасинка чи падчерки; б) відсутність у пасинка чи падчерки батьків, діда, баби, братів, сестер; в) неможливість названих осіб з поважних причин надавати належне утримання; г) здатність вітчима чи мачухи надавати матеріальну допомогу; д) проживання падчерки чи пасинка разом із мачухою чи вітчимом. Законодавець не визначає строк спільного проживання пасинка, падчерки з мачухою, вітчимом, який би дозволив стягувати з останніх аліменти. Звичайно, це повинен бути термін, який би дійсно свідчив, що мачуха і вітчим жили з позивачами однією сім'єю, турбувалися про них. Зазначимо, що законодавець Російської Федерації в новому СК (1996 р.) відмовив пасинкам і падчеркам у праві стягувати аліменти з вітчима і мачухи, вважаючи, що самі по собі відносини свояцтва є недостатніми для виникнення аліментних зобов'язань. Якщо ж між цими особами виникнули сімейні відносини, то пасинок і падчерка набувають право на утримання як вихованці. Водночас у ст. 1145 нового ЦК РФ (частина III вступила в дію з 1 березня 2002 р.) пасинки, падчерки, вітчим і мачуха віднесені до спадкоємців за законом сьомої черги. Аліментні зобов'язання вітчима і мачухи припиняються: а) по досягненні пасинком, падчеркою повноліття; б) у випадку, коли батьки ( інші особи) мають можливість надати необхідне утримання пасинку, падчерці; в) якщо платники позбавлені можливості надавати матеріальну допомогу. З урахуванням конкретних обставин справи суд може взагалі звільнити вітчима чи мачуху від обов'язку зі сплати аліментів на утримання пасинка чи падчерки, наприклад, у разі нетривалого проживання з батьками дитини, негідної поведінки у шлюбі батька (матері) дитини. У свою чергу, пасинки і падчерки зобов'язані утримувати вітчима і мачуху лише за умови, що останні не менше п'яти років надавали їм систематичну матеріальну допомогу. Підставою звільнення пасинка чи падчерки від обов'язку по утриманню вітчима чи мачухи є наявність у останніх інших осіб, які за законом зобов'язані їх утримувати (чоловік, жінка, повнолітні діти, брат, сестра) і які можуть надати їм матеріальну допомогу. Розмір і порядок сплати аліментів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається у частці від заробітку ( доходу) або у твердій грошовій сумі. При цьому суд повинен перевірити всі суттєві обставини, які стосуються справи: неможливість отримати неповнолітніми братами та сестрами допомогу від своїх батьків, а непрацездатними - ще і від свого подружжя (колишнього з подружжя), дітей; нужденність позивачів; можливість відповідача надавати матеріальну допомогу. Суд з'ясовує матеріальне становище відповідача, джерела його доходів, наявність осіб, яких він за законом повинен утримувати. Якщо позов пред'явлений не до всіх осіб, які згідно з законом зобов'язані надавати допомогу, а лише до однієї чи деяких, то суд, визначаючи розмір аліментів щодо відповідача, повинен врахувати обов'язок і всіх інших осіб, які за законом повинні надавати позивачу допомогу. Сукупний розмір аліментів, що стягуються в цьому випадку, не повинен бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Визначення заборгованості за аліментами, які повинні сплачувати інші члени сім'ї та родичі, а також повне або часткове звільнення їх від сплати заборгованості провадяться за загальними правилами стягнення аліментів (ст. ст. 194-197).
25. Скасування усиновлення
Окрім визнання усиновлення недійсним законодавство передбачає можливість скасування усиновлення (ст. 238 СК України). Як і визнання усиновлення недійсним, скасування усиновлення може бути проведене лише за рішенням суду. Водночас передбачені законом підстави скасування усиновлення є іншими порівняно з підставами визнання усиновлення недійсним. Якщо визнання усиновлення недійсним в кожному окремому випадку слід розглядати як санкцію за допущене в ході здійснення усиновлення порушення законодавства (передбачених законом умов усиновлення), то скасування усиновлення слід розцінювати як необхідний регулятивно-правовий захід, здійснений судом з метою забезпечення інтересів усиновленого, а також усиновлювача. Права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, у разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє, починаючи від дня набрання чинності рішенням суду. Певний проміжок часу, тобто з дня набрання чинності рішенням суду про усиновлення і до дня набрання чинності рішенням суду про його скасування, усиновлення вважається дійсним, але з тих чи інших причин мети забезпечення інтересів дитини, стабільних та гармонійних умов її життя не досягнуто.
Стаття 238. Скасування усиновлення
1. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:
1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;
2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
3) між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.
2. Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття.
Усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї.
3. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасовано судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.
4. Усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.
Відповідно до ст. 240 СК України право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Згідно з правилом ст. 238 СК України скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття. Після досягнення дитиною повноліття усиновлення може бути скасоване, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї. Цей виняток із загального правила - єдиний у чинному законодавстві. Як відомо, законодавство допускає усиновлення повнолітніх осіб. Скасування усиновлення повнолітньої особи також допускається. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасоване судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися. Відповідно до ст. 238 СК України усиновлення скасовується, якщо: 1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейне виховання; 2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення; 3) між усиновлювачем і дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків. Факт скасування усиновлення відновлює права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. З дня набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування. Особливими є правові наслідки скасування усиновлення у випадку, коли воно визнано таким, що суперечило інтересам дитини, не забезпечило їй сімейного виховання (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК України). У разі скасування усиновлення з цієї підстави, якщо дитина не передається, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення. Крім цього, якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що остання може надавати матеріальну допомогу. У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення (п. 5 ст. 239 СК України). Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. На підставі рішення суду про скасування усиновлення державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.
Стаття 239. Правові наслідки скасування усиновлення
1. У разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами.
2. У разі скасування усиновлення відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.
3. У разі скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо, - вона передається на опікування органові опіки та піклування.
4. У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у пункті 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, якщо дитина не передається батькам, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення.
5. У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення.
6. У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у пункті 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу.
26. Права та обов”язки опікунів та піклувальників
Суб'єкти відносин з опіки і піклування перебувають у певних зв'язках між собою. В основу таких зв'язків покладаються морально-етичні і правові засади. Саме з допомогою правового регулювання досягаються охорона та захист інтересів підопічних осіб у сфері створення для них необхідних побутових умов, забезпечення житлом, предметами звичайної домашньої обстановки, організації їх культурного дозвілля. Дотримуючись норм права, органи опіки і піклування здійснюють контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) щодо дітей, переданих на їх виховання. При визначенні прав та обов'язків з опіки і піклування законодавець виходить із того, що головною фігурою в цих відносинах є дитина, над якою встановлено опіку або піклування. Тому чітке визначення її прав набуває особливого значення в системі прав та обов'язків учасників відносин з опіки та піклування. Згідно зі ст. 247 СК дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника. Цьому праву кореспондується обов'язок опікуна (піклувальника) проживати разом з підопічним. Враховуючи, що згідно з п. 3 ст. З СК права члена сім'ї має одинока особа - опікун (піклувальник) має право вибору - поселити дитину в оселю, де він проживає, або поселитись на житлову площу підопічного. Цей вибір залежить від багатьох чинників - наявності в опікуна (піклувальника) інших членів сім'ї, рівня забезпеченості його сім'ї житлом, наявності житла в підопічного тощо. Роздільне проживання опікуна й підопічного орган опіки і піклування може допустити лише як виняток, коли воно не може негативно позначитись на вихованні дитини. При вирішенні спорів про місце проживання підопічного необхідно враховувати правило, зазначене в п. 3 ст. 160 СК про вибір неповнолітнім місця свого проживання. Підопічний має право на піклування з боку опікуна (піклувальника). Здійснюючи це право підопічного, опікун (піклувальник) зобов'язаний не тільки створювати належні побутові умови підопічному, але й забезпечувати догляд за ним з тим, щоб він не вчиняв дій на шкоду собі й іншим, дбати про стан його здоров'я. Підопічний має право на забезпечення йому умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до його людської гідності. Забезпечуючи це право опікуни (піклувальники) повинні піклуватися про фізичний розвиток підопічного, дбати про його навчання в школі та інших навчальних закладах, про підготовку його до суспільно корисної праці. Опікун (піклувальник) зобов'язаний виховувати підопічного в дусі любові до Батьківщини, чесності, правдивості, моральної чистоти, ставитись з повагою до його людської гідності. Опікун (піклувальник) має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування. За підопічним зберігається право користування житлом, в якому він проживав до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла підопічний має право на його отримання позачергово. Це право підопічного забезпечується органами опіки і піклування в порядку, передбаченому п. 6.1-6.5 Правил. Суть цього права в наступному: - при поверненні дитини, позбавленої батьківського піклування, від опікуна у разі відсутності у неї житла житлове приміщення надається їй позачергово. До надання їй житлового приміщення для постійного проживання дитина повинна бути влаштована у гуртожиток або забезпечена іншим упорядкованим житлом; - квартири, у яких мешкають тільки неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, можуть бути передані їм у власність; - приватизоване житлове приміщення може бути передане опікуном (піклувальником) з дозволу органу опіки і піклування в оренду на підставі відповідного договору. Право підопічного на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. Опікуни (піклувальники) несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання опікунських обов'язків відповідно до закону. Права та обов'язки опікуна (піклувальника) щодо дитини. Для здійснення опіки (піклування) опікун повинен мати певні права і обов'язки. Враховуючи, що деякі з таких обов'язків були уже раніше розглянуті, зупинимось на правах та інших обов'язках опікуна (піклувальника). Опікун (піклувальник) має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Це право опікуна (піклувальника) випливає з його обов'язку проживати разом з підопічним. Опікуни і піклувальники мають право вимагати по суду повернення підопічних їм дітей не тільки від сторонніх осіб і родичів дітей (дідів, баб, тіток, дядьків та ін), але й від батьків цих дітей, які незаконно їх утримують. Право опікуна (піклувальника) управляти майном підопічного. Під управлінням майном підопічного слід розуміти будь-які дії опікунів (піклувальників), спрямовані на підтримання у належному порядку об'єктів нерухомості, іншого майна, яке належить підопічному, вжиття заходів до його своєчасного ремонту, сплати різного роду платежів, передбачених законом. До управління майном підопічного необхідно віднести вирішення питань про відчуження майна, яке стало непотрібним чи зайвим для підопічного, та вжиття заходів, які забезпечують схоронність іншого майна підопічного. Усі дії по управлінню майном опікуни і піклувальники повинні виконувати в межах наданих їм прав і з точним додержанням покладених на них законом обов'язків. Порядок управління майном визначається Правилами. На опікунів і піклувальників не покладаються обов'язки утримувати підопічних дітей. Хоча, якщо опікуном (піклувальником) призначається баба (дід) дитини, її брат (сестра), вітчим (мачуха), інші особи, у сім'ях яких виховувалась дитина і які за певних умов законом зобов'язані утримувати дитину (ст. ст. 265, 267, 268, 269 СК), на них може бути покладений обов'язок утримувати підопічних, але виконувати цей обов'язок вони повинні не як опікуни (піклувальники). Для утримання підопічних опікун має право розпоряджатись сумами, які належать підопічним у вигляді аліментів, допомог, інших поточних надходжень або прибутків від належного їм майна. Піклувальник дещо обмежений у таких правах. Він має право отримувати перелічені вище кошти і витрачати їх на утримання підопічних, якщо цього вимагають інтереси зазначених осіб. Підопічні, які досягли чотирнадцяти років, розпоряджаються своєю заробітною платою, стипендією та іншими доходами самостійно. Необхідно мати на увазі й те, що часто буває так, що тих коштів, які надаються для утримання підопічних, недостатньо, і опікуни (піклувальники) несуть додаткові витрати на утримання підопічних. Хоча такі дії не випливають безпосередньо із закону, але вони засновані на морально-етичних засадах суспільства. Як уже зазначалось, основним обов'язком опікуна (піклувальника) є обов'язок по вихованню дитини, але він набагато вужчий від обов'язку батьків (усиновителів) підопічного. Наприклад опікун (піклувальник) не має права давати своє прізвище і по батькові дитині, не має права без дозволу органу опіки і піклування передавати дитину іншим особам. Обов'язок опікуна (піклувальника) по захисту прав та інтересів підопічних дітей полягає у представництві їх інтересів у відповідних державних, громадських та інших організаціях та установах, а також у відносинах за участю громадян. Однак при визначенні прав і обов'язків опікуна (піклувальника) щодо захисту майнових інтересів підопічних необхідно враховувати вік останніх. Так, опікун є законним представником малолітнього і здійснює від його імені і в його інтересах усі необхідні правочини. Але це - особливий вид представництва. Воно виникає незалежно від волі підопічного. Опікун не може відмовитись від виконання представницьких функцій щодо підопічного. Піклувальник на відміну від опікуна не виступає від імені підопічного і не перекриває його своїми діями, а надає допомогу неповнолітньому при здійсненні ним своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняє підопічного від зловживань з боку третіх осіб. Діяльність опікуна (піклувальника) по захисту прав підопічного хоча і випливає з обов'язку виховання дітей, але обмежується законодавством. Так, згідно з п. 4.7 Правил опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування укладати правочини, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових. До правочинів, які виходять за межі побутових, Правила відносять: правочини, що вимагають нотаріального посвідчення та спеціальної реєстрації; правочини про відмову від майнових прав, які належать підопічному; правочини про поділ майна; правочини про поділ, обмін та продаж житлової площі, видачу письмових зобов'язань. Зазначений перелік таких правочинів не є вичерпним. До нього можуть бути віднесені й інші правочини. Органи опіки та піклування мають право, якщо це потрібно для захисту інтересів підопічних, обмежувати право опікуна (піклувальника) на розпорядження вкладами, внесеними будь-ким на ім'я підопічного. Опікун (піклувальник) подає щорічно, не пізніше 1 лютого, до органу опіки і піклування звіт про свою діяльність за минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних дітей, у тому числі щодо збереження належного їм майна. Орган опіки та піклування може зажадати подання такого звіту в інший визначений ним термін. Після припинення опіки та піклування опікун (піклувальник) подає загальний звіт про свою діяльність. Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) шляхом планових відвідувань осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). Періодичність таких відвідувань установлюється окремим графіком, але не частіше ніж раз на рік, крім першої перевірки, яка проводиться через 3 місяці після встановлення опіки (піклування) (п. 4.14 Правил). Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки і піклування та є підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника), а інший передається опікуну (піклувальнику). Орган опіки та піклування зобов'язаний, а особа, стосовно якої припинено опіку (піклування), мають право вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування збитків, завданих підопічному недобросовісним виконанням опікуном або піклувальником своїх обов'язків. Відповідальність опікуна чи піклувальника за шкоду, заподіяну підопічному, визначається загальними правилами цивільного законодавства.